Не бiгай за бiлками
 Не минуло й п’ятнадцяти років, як моя люба тітонька дала мені нову пораду. Другу за все життя. Це мене неабияк здивувало, бо тітка Люба порад не дає. Принципово. Незважаючи на свій похилий вік та багатий життєвий досвід, за що й люблю.
   Коли мені було років сім, а їй відповідно близько сорока, ми гуляли в парку. Я тремтіла від урочистого нетерпіння, стискаючи в долоні горішки. Намагалася нагодувати рудих пухнастих білок – вони наближалися дрібними квапливими перебіжками, нашорошували вушка, поблискували очками-гудзиками. Але від найменшого поруху назустріч кидалися геть, видряпувались стовбурами, губилися у верховітті каштанів.
   – Не бігай за білками, – зронила тітка. – Просто розкрий долоню.
   І я, на диво, послухалася – припинила метушитися, присіла навпочіпки в розсипи покрученого, опалого листя. Стишилася, намагаючися не шарудіти. Цок-цок-цок горішком до горішка – вистукувала ледь чутне запрошення вертким пострибункам. Довго чекати не довелося. Вони вигулькували зі своїх сховків, обережно наближалися до нерухомої дитячої фігурки, блискавично вихоплювали гостину з долоні й влаштовувалися неподалік розгризати смаколики. Мені на втіху.
   Не бігай за білками, просто розкрий долоню – це була слушна порада. Я її не раз згадувала в багатьох випадках, коли зайва суєта та надмірна активність могли лише зашкодити.
   І ось – стільки років по тому! – нова порада від тітоньки Люби: спостерігай за людьми.
   – За якими людьми? – не второпала я.
   – За будь-якими, – знизала вона плечима, – чоловіками, жінками, дітьми, головне – аби з цікавістю. Коли тобі погано й голова пухне від думок, спостерігай за людьми. Це краще, ніж страждати за своїм Максимом.
   Тут вона в десятку влучила, бо не було такої хвилини за останні дні, щоб я про нього не думала. Мало під колеса машини не втрапила, не зауваживши червоне світло на пішохідному переході.
   – Від таких чоловіків варто йти, і негайно, – у голосі тітки жодного притиску, сама лише спокійна констатація факту. – Відпусти його зі своїх думок, дай йому піти.
   – Ага, – кажу, – завтра!
   – Правильно, – погоджується тітка, завтра, а сьогодні спостерігай за людьми. На вулиці, на зупинці, у транспорті – будь-де. Розглядай їх. Ні про що не думай, просто пороздивляйся як слід. Яке в них взуття, як вони ходять, дістають з кишень цигарки, розмовляють по телефону…
   Добре, що вона більше не розводилася про Максима, про те, що він мене не вартує, що він учинив підло й не заслуговує на те, щоб я за ним побивалася. І що в мене буде ще не один хлопець і таке інше, таке інше, таке інше. Наче я сама не розумію, що його треба чимшвидше забути, усе я розумію. А зробити з собою нічого не можу. Непідвладні мені мої думки й почуття. Отак-от.
   – Не думай про своє, вивчай людей, хоча б один день, – наполягає тітка.
   – І що це дасть?
   Тітка лагідно зупиняє торги:
   – Годі патякати, зроби, як прошу, тільки й усього.
   …От їду я тепер маршруткою й прислухаюся до музики – поруч хлопець, це в його навушниках лунають скрипки. Класика, хоч як дивно. Скошую на нього очі. У хлопця татуювання на лівій руці, від ліктя до тильного боку долоні. Роздивляюся на цю картинку – це якась графічна абстракція, так і хочеться, щоб він повернув руку, аби мені було краще видно.
   – Виходите?
   Від неочікуваного запитання здригаюся, підводжуся, даючи йому можливість вийти. Тоді посуваюся до вікна, звільняючи місце для зосередженого дядька з важкеньким пакетом. Від сусіда тхне перегаром, а від його синтетичної футболки – потом. Стиснуті губи посмикуються, руки жмакають рипливий целофан торби, він наче веде нечутний діалог, доводить щось комусь. Може, і самому собі.
   Тепер вже я прошу випустити мене: дозвольте… Просуваюся до виходу, обводячи салон довгим, уважним поглядом. Тітка була б задоволена мною. Третина пасажирів розмовляє по мобілках, хто майже нечутно, хто голосно. Дві жінки завзято обговорюють якісь нісенітниці. Зміст розмови вхопити неможливо. Решта – сумні й заклопотані – занурилися в свої думки, не помічаючи нічого довкола себе.
   Ось цього розглядатиму. Стоїть, захопивши поручень у згин ліктя, втупився в книжку. Підручник? Примружилася, витягла шию… Що він так зосереджено читає? Роман. Або оповідання. Прозовий текст. Коли я востаннє бачила хлопця в маршрутці з розгорнутою книжкою? Мабуть, ніколи. Картата сорочка, закочені рукави, потерті джинси, збиті кросівки. Зсунуті брови. Відірвався від читання, запхав руку до кишені сорочки – там без звуку вібрував телефон. «Я, – озвався стиха, далі помовчав, слухаючи, а тоді: – У шафі. Або, чекай, здається, під столом. Бувай!»
   Встигла пробігти очима абзац. Щось про море. Хлопець сховав мобілку, перегорнув назад сторінку, нагадавши собі попереднє речення, повернувся до наступної. Моєї цікавості не помічає. Я спробувала уявити, з ким він щойно розмовляв. З мамою? З сусідом по кімнаті в гуртожитку? Про що була мова?.. Та що завгодно могло бути в шафі чи під столом. Шкарпетки, наприклад.
   Хлопець гмикнув, усміхнувшися чомусь прочитаному, хитнув головою: ти ба… Наче почув мої думки. Я пхикнула. Теж, мабуть, кумедно часом збоку виглядаю, коли ось так занурююсь у свої спогади про Максима й починаю шукати йому виправдання… Має рацію моя тітка: свої думки з маршрутки я можу пригадати, а хто був тоді поруч, які люди, як виглядали – ні.
   Ось так і мене, мабуть, не помічають.
   Хоча ні, цікавий погляд із глибини салону перетинається з моїм. Цей рудий чоловік на мене, мабуть, не першу хвилину дивиться. Усміхається. Узагалі небачена реакція як для маршрутки. Я йому теж від несподіванки усміхаюся.
   На вулиці, на зупинці продовжую свій експеримент. Вихопила поглядом із натовпу дідуся, «сфотографувала» худорляву постать, сапку, загорнуту в газету й перемотану мотузкою. Мабуть, на дачу зібрався.
   Мене обганяє цибатий дивак у закоротких джинсах, кадик випирає, старанно прилизане волоссячко прилипло до чола. Білі шкарпетки до чорних мештів. Кумедний переросток. Мабуть, не має дівчини й ніколи не мав. Хіба в такого можна закохатися?
   – Я перепрошую…
   Озираюся: це той рудий з маршрутки, що спостерігав за мною. Зблизька молодший, ніж здалеку.
   – Перепрошую, – сказав і засоромився, – у вас такий погляд… живий, людський…
   Ото насмішив: а міг бути нелюдський?
   Він помітно збентежений.
   – Подумав… шкодуватиму, якщо не підійду…
   У нього гарна усмішка. Він старанно підшуковує слова. Мені захотілося йому допомогти, і я сказала, що це таке психологічне завдання – спостерігаю за людьми. Нюанси пропустила. Така гра, мовляв, на спостережливість. Він радо підхопив: так-так, я помітив, так мало хто на інших дивиться, зазвичай усім до усіх байдуже. Провів мене мало не до самої роботи. Коли просив номер телефону, трошки загикувався, довелося сказати: «Не варто». Він похитав головою, погоджуючися, сказав: «Шкода». І ще раз повторив: «Шкода».
   І настрій у мене, відверто кажучи, помітно покращився. Ішла, пританцьовуючи, у повітрі пахло осіннім листям і хризантемами, я це добре запам’ятала. Тітці для звіту.
   Увечері, дорогою додому, знову грала в «спостереження». На зупинці сімейна пара, обидва грубасики, з пакетами їжі в кожній руці, весело перемовлялися, – мабуть, планували, що варитимуть на вечерю. А може, готувалися до якогось родинного свята. Повна гармонія між ними, цілковитий збіг інтересів.
   Біля газетного кіоску, не зважаючи на людей, цілувалися хлопець і дівчина. Отакої! Ранковий знайомий. Білі шкарпетки до чорних мештів. «Хіба в такого можна закохатися?» Ось тобі й маєш. Дівчина домінувала, хлопець слухняно відповідав їй тим, чого вона від нього чекала. Не такий він недоладний, якщо придивитися… Не такий вже й тюхтій.
   Водій у маршрутці трапився з гарними руками музиканта, зовсім не шоферські у водія руки, білі, пещені, з тонкими пальцями… Він мав нещодавно якусь іншу роботу.
   – Завдання виконано, – сказала я тітці. – Можу описати багатьох, кого зустріла на своєму шляху. Нічого особливого, відверто кажучи. Для чого це все?
   – Ти мала відчути втіху від спостереження за людьми. Тільки й усього. Відволіктися від себе та своїх думок. Просто зауважити, як багато людей навколо. Які вони цікаві. Я теж на знак солідарності сьогодні грала в спостережливість…
   – І що?
   – Та нічого, – смикнула вона плечем.
   Вона чогось недоговорювала.
   Через місяць ми нарешті побачили бойфренда тітки Люби. Вона з ним у трамваї познайомилася, каже, видався їй кумедним. Симпатичний такий дядько, удівець, на шарпея схожий, обличчя в глибоких зморшках. Із почуттям гумору все гаразд. Вони, коли разом, поводяться наче підлітки, шаріються одне перед одним. У їхньому-то віці. Аж смішно дивитися.
   А мені так і не вдалося видерти Максима з серця. Наразі не вдалося. Так, щоб із корінням, назавжди. Та я вже не роблю спроб йому зателефонувати, а це вже неабияке досягнення. Хоча десь у глибині душі ще чекаю від нього дзвінка. Второпала нарешті: якщо чоловік захоче – він зателефонує хоч із Місяця, а як не захоче, знайде відмовку.
   – Слушна була порада – помічати людей навколо, – підколола я тітку Любу.
   Вона іронії не помітила.
   – Це була швидше пропозиція. Ти ж знаєш, я порад не даю.
   – А хто мені колись сказав: не бігай за білками, – нагадала я тітці.
   – Коли я таке казала?
   – Давно. У парку.
   – Не пам’ятаю, – відказала вона.
   Не пам’ятає вона! А я завдяки їй майже навчилася не метушитися даремно, уже майже не беруся розв’язувати ребуси, що не надаються до розв’язання, – розкриваю долоню до світу: ось вона я. Із довірою й добром. Уже майже погодилася, що беручка заповзятість у багатьох випадках лише шкодить і не варто випереджати природний хід подій. Вони мають визріти, скластися в логічний ланцюжок «причина-наслідок». Часом вистачає слабенького, схожого на азбуку Морзе сигналу долі – хай навіть схожого на постукування горішків для білочок. Або уважного погляду на людину, що випадково опинилася поруч. Особливо якщо вона спершу видалася кумедною.


Дякую, я тiльки дивлюсь
…Ага, ще кран, чи як його там, змiшувач. Забула про змiшувач на кухню. І ще робота сантехнiка. Отже, додаемо ще триста п’ятдесят, i ще сто гривень за замiну крана. Ну-от, тепер зрозумiло, куди подiлися грошi. Поки не згадаеш усi витрати, не запишеш iх стовпчиком, нiяк не второпаеш, куди подiлася зарплатня.
Вiра зiм’яла папiр, поцiлила в смiтниковий кошик пiд столом.
І що тепер? – Тепер в усiй невiдворотностi постае питання, у чому зустрiчати Новий рiк i звiдки взяти грошi на сукню своеi мрii. Корпоратив, перший у життi корпоратив, чекав на Вiру. Можна буде випадково опинитися з Вiктором за одним столом, запросити його згодом на бiлий танець, поговорити про щось iнше, а не лише про роботу. Але для повного реваншу потрiбна сукня. Неодмiнно сукня! І не будь-яка, а саме та, у вiтринi, вона зупинила ii, немов удар блискавкою. На Вiрi вона виглядатиме бездоганно.
До авансу залишалося два днi, уже хлопцi збивали по десятцi-двадцятцi у багатеньких буратiно з вiддiлу. Вiра до числа багатеньких не входила, але по можливостi допомагала. Сама ж грошей нi в кого не позичала – не мала такоi звички, лише змушено переходила на режим жорсткоi економii до кращих часiв. «Треба вмiти жити на тi грошi, якi заробляеш», – повчала ii бабуся. Вiра так i робила, але заради цiеi сукнi готова була зневажити бабусине життеве правило.
Ледве дочекалася кiнця робочого дня, iй конче необхiдно було перевiрити, коли зачиняеться та крамничка на першому поверсi супермаркету – о дев’ятнадцятiй чи пiзнiше. Сукня була на мiсцi, на манекенi, за склом, iз цiнником-снiжинкою на рiвнi очей перехожого. Кiлька днiв тому ця цифра видалася Вiрi безглуздою, а сьогоднi вона розумiла, що справжня мрiя завжди безцiнна. Вона може нiчого не коштувати, а може мати захмарну цiну. До певноi суми грошей вона нерiдко не мае жодного стосунку. Однак у цьому конкретному випадку проблема полягала саме в грошах, яких у Вiри наразi не було. Але будуть. Тому сукня подобалася iй щодалi бiльше. Вона була досконалою – i колiр (нiжний колiр прозороi морськоi води), i довжина, фасон, фактура. Усе!
Вiра затрималася, роздивляючись ii через скло, а тодi зайшла до крамнички й торкнулася етикетки, шукаючи розмiр. Їй раптом спало на думку, що потрiбного розмiру може й не бути. Нi, усе гаразд, тридцять восьмий на етикетцi, нема чого хвилюватися. Вiктор не встоiть.
– Доброго дня, вам допомогти? – голос продавчинi за спиною.
Вiра знiтилася.
– Дякую, я тiльки дивлюся.
Вона прийде сюди пiслязавтра з грошима й купить ii без примiрки. Бо ж i так зрозумiло, на кого та сукня чекае. Манiкюр перед корпоративом зробить сама, i волосся вкладатиме власноруч, вона вмiе. Стрижка мае бути ледь-ледь недбалою, волосся трошки неслухняним, у жодному разi – без ефекту «щойно з перукарнi». На перукарнi можна заощадити.
Вiд цього святкування в новому колективi Вiра так багато чекала, бо знала, була впевнена на всi сто: це доленосний вечiр в ii життi. Вiктор не перший день виявляв знаки уваги, допомагав зi звiтами, нахвалював ii канапки, а часом вона ловила на собi його теплий задумливий погляд. На корпоративi вiн побачить ii в новому свiтлi. Нiжний колiр морськоi води iй допоможе. Така сукня – для особливого випадку, у нiй хоч на корпоратив, хоч у театр, хоч до бабусi на ювiлей, рiднi вже домовилися, що святкуватимуть його в ресторанi. Мрii завели Вiру далеченько, вона вже бачила, як йде на майбутне сiмейне свято не сама.
У переддень авансу не втрималася вiд спокуси перевiрити, як там ii сукня. Усе гаразд, чекае.
«Завтра», – подумки сказала iй Вiра в крамничцi, почекай до завтра…
– Чим я можу допомогти? – пролунало поруч.
Інша дiвчина, не та, що минулого разу, завчено усмiхалася до неi.
– Дякую, я тiльки дивлюся, – сказала Вiра й пiшла до виходу. Нiчого бiльше в цiй крамничцi ii не цiкавило.
У яскраво освiтленому еркерi супермаркету, за одним iз столикiв кав’ярнi, сидiли двое. Вiра зупинилася, побачивши Вiктора – вiн тримав за руку Ольгу з бухгалтерii. Попри них йшли люди, поспiшали з пакетами до виходу, але цi двое не помiчали нiкого.
Серце Вiри впало, забилося пташкою. Цього не могло бути. Вона не повiрила б, якби хтось розповiв. Вiктор з Ольгою не спiлкувалися на роботi, не помiчали одне одного. Вони не пили разом кави, не обмiнювалися жартами. Вiра нiколи не бачила, щоб вони розмовляли, а тепер, зупинившись бiля стенду з недоречними сонцезахисними окулярами, боковим зором вона спостерiгала за тим, як вiн, нахилившися, зазирае дiвчинi у вiчi й та вiдповiдае йому таким поглядом, що жоднi припущення, жоднi сумнiви зайвi. Тут без варiантiв, тут навiть закоханiй бiлявцi все зрозумiло. Чорт забирай!
Того ж вечора в темному пiд’iздi, де знову хтось розбив чи викрутив лампочку, Вiра спробувала пiдсвiтити собi пiд ноги мобiлкою. Вона шукала ii в сумцi, порпалася, не знаходячи, руки були як чужi. Ключi, блокнот, рукавички, де ж та мобiлка?.. Телефон випав iй з рук на цементну пiдлогу, розкладна «жабка» дзвiнко квакнула пiд ногами в пiтьмi. Вiра кинулася шукати ii на сходах, намацала уламок з кнопками, тодi розбитий екран – i заплакала.
Грошi, подумки вже витраченi на сукню, довелося вiддати за нову мобiлку. За iронiею долi вона коштувала як сукня, лише на двадцять гривень бiльше.
Бабуся, почувши, що Вiра не йде на вечiрку, бо «просто втомилася», поставила чайник на газ i сказала:
– Коли збираеться колектив, треба йти обов’язково. Що значить «просто втомилась»? Що значить «просто не хочу»?.. Я, – сказала бабуся, наливаючи чай у два горнятка, – у твоему вiцi ходила всюди, де мало бути весело, де збиралися потанцювати, поспiвати. Навiть якщо не було в чому пiти, бо це не причина для вiдмови, – бабуся витягла зi сховку кiлька цукерок «Чорнослив у шоколадi», iхнi улюбленi з Вiрою цукерки. – Я придумувала обнову з будь-чого, – далi вела бабуся, – перешивала стару сукню або купувала найдешевший штапель. І за нiч – за одну нiч! – шила собi нову сукню. Вiдмовлятися вiд радостi – грiх, – сказала бабуся пiд шурхiт цукеркових обгорток. – І знаеш що? – це вже коли мила горнятка. – Я давно тобi хочу подарувати своi кульчики з перлами, тi давнi, улюбленi, зараз саме той випадок, дуже навiть вчасно, не сперечайся, я зроблю це зараз. Ти ж iх носитимеш?
Вiрина сiра трикотажна сукня сприйняла сусiдство старовинних кульчикiв як належне. Вона була зовсiм непримхлива, хоча й знала собi цiну, ця унiверсальна сукня-олiвець, яка найбiльше пасувала Вiрi з усього того, що вона мала у своему гардеробi.
– Не дозволяй обставинам брати гору! – напучувала онуку бабуся, перевiряючи застiбки сережок. – Ми не знаемо, де знайдемо, де втратимо.
Що було пояснювати… Що справа не в сукнi, хоча й у сукнi теж.
Коли оголосили конкурс на найкращий танець i Вiктор з Ольгою нiби випадково опинилися в парi, Вiра пiдвелася з-за столу й вiдшукала очима Олега Хом’яка, Хом’ячиська, свого колишнього однокурсника. Вiн увесь вечiр сидiв навпроти неi, трохи навскiс, вона щойно тепер це зауважила. Завдяки йому кiлька мiсяцiв тому вона знайшла роботу в цьому вiддiлi. Олег зателефонував тодi до неi: «У нас утворилась вакансiя, нiби спецiально для тебе…» І от тепер, заскочений, Хом’як витрiщався на неi, почувши несподiване: «Танцюеш?»
Вiн розгубився, вiн наче намагався чимшвидше знайти причину, аби вiдмовитися. Такий у нього був вираз обличчя.
– Танцюеш? Чи тiльки дивишся?..
– Вiра вже обiйшла стiл, вона наблизилася до Олега, не даючи йому отямитися. – Хом’яче, ми зараз iдемо виборювати перше мiсце. Второпав? Не бiйся, я веду.
Олег пiдвiвся й узяв ii за руку. Коли вони стояли в колi таких самих смiливцiв, слухаючи умови конкурсу, Вiра зауважила, що iхня пара викликае пожвавлення та смiх глядачiв. «Ну-ну, – подумала Вiра, – зараз я вам покажу, на що здатна». Партнер? Не мае значення, коли твого завзяття вистачить на двох. Але партнер iй дiстався ще той. Вона помилялася щодо нього. Олег перехопив iнiцiативу: вела в танцi не вона, а вiн, впевнено й владно узявши процес у своi руки.
Вони посiли друге мiсце в конкурсi, а перше – хто б сумнiвався! – вибороли Вiктор та Ольга з бухгалтерii. Натомiсть Вiрi з Олегом дiсталася злива оплескiв. Глядачi шаленiли, вiтаючи iх. Вiра зрозумiла чому, коли опустила очi: Хом’ячисько танцював у шкарпетках.
– Чому ти розутий? – здивувалася вона.
– Полюбляю, знаеш, потанцювати iнодi в шкарпетках, – вiдповiв вiн.
Вони танцювали весь вечiр удвох, вiн бешкетував як першокурсник, iй давно не було так добре. Не пригадати, чи вони колись за студентських часiв так реготали удвох. Наприкiнцi вечора вiн сказав:
– Навiть не подумаю тебе проводжати.
– Боже збав, – вiдмахнулася вона.
– Цi романтичнi проходи мiстом… – позiхнув вiн.
– Цi розмови з зiтханнями… – скривилася вона.
Вони обмiнялись iронiчними поглядами. У Хом’ячиська, виявляеться, карi очi.
– Таксi бiля входу, – сказав вiн. – Ти виходь, а я зараз.
Через пiвгодини вона вийшла з салону автомобiля пiд своiм пiд’iздом й помахала Олегу рукою. Нi з ким i нiколи вона не вiдчувала такоi гармонii в танцi, такого синхронного й злагодженого руху, не вгадувала так безпомильно бажання партнера й не дивувалася, що вiн розумiв ii без слiв.
Лише через мiсяць Хом’ячисько зiзнався, що того вечора припхався на корпоратив у дорогих модельних туфлях, перекуплених у товариша. Вони так йому намуляли, що вiн лише чекав, коли закiнчаться цi неймовiрнi тортури. А зважився на покупку, бо Вiра в перший день роботи у вiддiлi сказала, що пiзнала однокурсника за його кросiвками. Мовляв, вiн у них ще на факультетi ходив. Вiра не пам’ятала, щоб вона щось таке бовкнула, хiба хотiла пожартувати, бо справдi звикла бачити Олега лише в кросiвках. Вiн iншого взуття не визнавав.
Тi модельнi туфлi вiн взув ще раз, коли вони разом пiшли до Вiриноi бабусi на ювiлей, на тому крапка. Туфлi оселилися в коробцi в шафi, Олег iх не носив, не продавав, не вiддавав нiкому, лиш iнодi, коли Вiра укотре намагалася звiльнити вiд них поличку – непотрiбна ж рiч! – чоловiк казав: не чiпай iх, нехай будуть. Вони, казав, менi дорогi як пам’ять. Моi единi мешти. Шлюбнi.
Штат Айова, округ Медiсон
Звичайно, я була у «Wallmart», можеш не підколювати, яка жінка при нагоді не поїде на ті їхні божевільні кліеренси, коли пристойну сукню можна купити за сім доларів? І зрозуміло ж, що однією сукнею цей напад марнотратства не обмежився. На що й розраховують організатори вичищування полиць… Поїхала. Не сумнівайся. І тобі, до речі, шорти з пальмами купила, хоча для чого вони тобі на початку осені – не знаю, і як я тепер з тим усім шматтям тягатимуся по літаках із Де-Мойна до Франкфурта-на-Майні, із Франкфурта – на Київ… Не уявляю.
   Але спочатку ми поїхали дивитися мости. Криті дерев’яні мости, що дивом збереглися.
   Напередодні я запитала Мадонну, чи це далеко? Ті мости. Чи можна їх побачити, скажімо, завтра? Вона мила посуд, вона не довіряє посудомийній машині, тільки своїм рукам. Зупинилася, жваво озирнулася. Майже граціозно, незважаючи на свою вагу. Із жовтих гумових рукавичок скрапувала на підлогу вода.
   – Ти дивилася «Мости округу Медісон?»
   – Ні, я книжку читала.
   Мадонна навіть зраділа:
   – А-а, – проспівала вона, – ти фільму не бачила? Тоді й наші мости не уявляєш!
   – Навпаки, дуже добре уявляю.
   – О’кей… – Мадонна повернулася до раковини з мильною водою, – зрозуміло.
   – То вони існують дотепер чи це художня правда?
   – Це просто правда. Поїдемо завтра. Що скажеш, Філе?
   Чоловік покивав головою над розгорнутою газетою.
   Хороша була відповідь: просто правда.

   Я допомагала накривати на стіл, бо до плити Мадонна мене не підпускає, сама готує, і мене це цілком влаштовує. Як і Філа, який ховається за грубу газету, перечитати її від першої до останньої сторінки – справа безнадійна, та він намагається.
   – Філе, їсти! – Газета шурхотить, відлітаючи набік, Філа двічі просити не треба.
   – То ви любите мелодрами? – усміхається він.
   – Люблю, – брешу я.
   – Мадонна їх обожнює, – каже Філ.
   Мадонна розкладає по тарілках м’ясну печеню, звільнене деко занурює в мильну воду. Беремося за виделки – і тут на поріг ступає молода жінка. Це середня донька Мадонни та Філа, Сьюзен, вона живе в сусідньому містечку Уінтерсет. Годину автівкою звідси, не більше. Нас знайомлять, але вона залишається стояти у дверях, господарі з гостею так і розмовляють на відстані: батьки – за столом, донька – на порозі. Під стукіт виделок. Схоже, це напружує лише мене. Сиджу, немов проковтнула патик. Їсти вже не хочу. Сьюзен натомість йде від нас у піднесеному настрої, вона чекатиме на нас завтра близько одинадцятої.
   – Не смачно? – збентежено заглядає мені в тарілку Мадонна.
   – Я перебила собі апетит солодким, – кажу я.
   Чого я тут постійно брешу?
   …Уяви, навколо – кукурудзяні лани, безкрайні рівненькі ряди на всі боки від траси. Американські дороги ідеальні, немов виведені під лінійку чіткими перпендикулярними лініями. Єдине, що турбує, – конус торнадо на небокраї. Справжнє торнадо, бігме, не брешу, за кілька кілометрів від нас. Зараз, здається, той смерч наздожене, підхопить нас у повітря, закрутить й виштовхне зі свого нутра десь на березі озера Спіріт. А може, й у воду пожбурить.
   Лише кілька секунд Філ вдивляється у круговерть за спиною – і знову відкидається у пасажирському кріслі. Усе гаразд, це не страшно. Мадонна, тримаючи кермо міцними руками, навіть не оглядається, лише позирає в дзеркало на лобовому склі.
   – Цей смерч безпечний, – робить вона висновок, – покрутиться на місці – і зачахне.
   Ми навіть не додаємо швидкості, їдемо, ніби це не живе торнадо за плечима, а мальована реклама на всю стіну віддаленого гіпермаркету.
   В Уінтерсеті, у Сьюзен, затримуємося на якусь годину. Її будиночок схожий на хатинку Нуф-Нуфа. Споруда не витримала б навіть того незагроженого смерчу, що ми бачили дорогою. Так принаймні видається.
   Двійко маленьких дітей. Чоловіка немає. Про нього не згадують. Я бавлюся зі старшою дівчинкою, їй не більше трьох років, вона носить мені свої іграшки: рожеві ляльки, пухнасті собачки, будиночки з пластмасовими меблями. Вона хоче їхати з нами, але її не беруть, ми проминаємо два квартали й повертаємо на стоянку придорожнього ресторанчика. Навколо нього – купа автівок. «Надзвичайно привабливе місце, – пояснює Мадона, – тут за десять доларів можна їсти… поки не луснеш».
   У ресторані велелюдно, усі тут перебувають у нетерплячо-натхненному стані.
   – Сховай свого гаманця, – командує Мадонна, – ти наша гостя.
   – Звідси до мосту далеко? – нагадую я.
   – Це зовсім поруч, – відказує Мадонна, беручи до рук велетенську таріль. – Спочатку поїмо, а вже тоді…
   Філ та Мадонна ведуть мене за собою, вони набирають по три-чотири різновиди салатів, зосереджено обходячи навколо бафей – це гігантська харчова конструкція з кількох десятків посудин, заповнених їжею. Я роблю те саме. Повторюю за ними цей збуджений танець живота з обміном великими ложками, що занурюються в поклади соєвих бобів, спаржі та бебі-корна, із повертаннями голови вправо-вліво, зосереджено визначаючися з вибором з-поміж безлічі холодних страв: овочевих, макаронних, рисових, рибних, м’ясних…
   Я не витримую напруги змагання, сходжу з дистанції ще на салатній стадії, добросовісно спорожнивши пантагрюелівську порцію.
   Через півгодини чекання я вже переконана в тому, що нам сьогодні не вдасться побачити жодного мосту округу Медісон. Жодного. Із такими нездоланними перешкодами на шляху до них нам це точно не вдасться.
   Поки Мадонна та Філ поглинають супи, мені вдається сяк-так відновитися, але сили виглядають нерівними. Я ніби й готова розділити загальний гастрономічний ентузіазм, що захопив увесь ресторан з усіма відвідувачами, але дрібні шматочки яловичини під солодким соусом, які мені завбачливо приносить Мадонна, залишаються практично неторканими, лише змінюють свою конфігурацію на тарілці. Цей атракціон із заміною брудних тарілок на чисті й наповнення їх новими стравами не кожному до снаги. Я хочу на свіже повітря, але мушу чекати, поки Мадонна скуштує епл-пай. Яблучний пляцок – її палке уподобання, надто якщо пляцок гарячий, а грудка морозива зверху крижана й підтікає молочними струмочками. Філ сидить поруч, розслаблено длубається зубочисткою в зубах. Він вже не в стані оцінити десерту, він змушений повірити дружині на слово: пляцок фан-тас-тич-ний!
   Розплачуючись на касі, Мадонна запускає пальці у вазочку з прозорими льодяниками та видає нам по цукерці – за хорошу поведінку за столом. Ми й справді почуваємося поруч із нею слухняними дітьми. Цікаво, що відчуває вона в ліжку зі своїм Філом…
   Критий міст Роузмен. Той самий, із роману. До нього, виявляється, не так вже й близько.
   «The Bridges of Madison County!» – усміхається Мадонна, указуючи розкритою долонею на дерев’яну будівлю над річкою.
   Вона ніби знайомить нас. Їй щиро хочеться догодити мені, влаштувати такий особливий десерт до попереднього задоволення, який би я належно оцінила.
   – Це той міст, яким Франческа прогулювалася, а Роберт її фотографував? – запитую, виходячи з машини.
   – Так, це він, – ствердно хитає головою Мадонна, озираючися натомість за підтримкою до чоловіка, і додає: – Тут вона залишила йому записку з запрошенням на вечерю.
   Старі грубі балки під ногами сухо озиваються на кожен крок. Криті дерев’яні мости – де їх ще можна зустріти? Практично ніде, вони давно стали раритетом. Філ охоче пояснює, що колись основу мостів, викладену дорогими балками, затуляли дощатими стінами й дахом від вітру, дощів та снігу. Завдяки цій запопадливості деревину підлоги доводилося міняти не так часто, тому особлива краса мостів округу Медісон має приземлене й практичне підгрунтя. Однак час дерев’яних критих мостів давно минув, залишивши по собі ностальгію. Невідомо за чим.
   Роман Воллера я читала давно, саме в той період, коли залишалося ступити крок, останній крок – і все в моєму житті докорінно змінилося б. Під вікном у вечірніх сутінках чекала автівка з чоловіком за кермом. Інший чоловік сказав мені: «А куди це ти зібралася?» Хоча я була в домашній футболці та ношених джинсах. Мені залишалося переодягнутись і перейти уявною кладкою на другий бік – від берега до берега, аби відчути буквальність виразу «спалити за собою міст».
   Цей міст, теплих боків якого я нині торкалася долонями, насправді був дивним видовженим будинком, обабіч якого тягнувся битий шлях. Гігантською намистиною на сірій шворці дороги він тримав на собі весь простір довкола. Дорога пірнала під покриття мосту – виринала на іншому боці. Я пройшла його наскрізь під дощатою стелею, прислухаючися до своїх кроків. На другому березі колись повноводної річки все було те саме. Чи так було би й на тому, іншому життєвому переході?
   Того давнього вечора я не зробила цього – не перейшла на інший берег. Я не зробила цього. Донька протупотіла коридором назустріч чоловікові, який щойно здивовано скинув брови:
   – А куди це ти зібралась?..
   – Сьогодні твоя черга читати казку! – гукнула вона до нього.
   Мені залишалося одягнути дитину й щось сказати. Чи мовчки залишити записку й вийти з дому. Але я почула, як мала сказала своєму батькові: «Сьогодні твоя черга читати казку!»
   Через кілька днів мені потрапив до рук той роман про мости округу Медісон, і на певному епізоді, уже знаючи, що Франческа теж цього не зробить, я натомість подумки підштовхувала її: виходь! виходь із машини! Просто потягни на себе ручку дверцят – і вийди до нього, чуєш, Франческо! Чоловік у кабіні вантажівки не здогадувався, що несподівана затримка на дорозі («Гей, що за дивак перегородив дорогу?»), ця кількахвилинна пригода на перехресті, стосується саме його і його сім’ї і від цього моменту життя може повернути геть в інший бік. Ще секунда – і Франческа вийде під дощ.
   Але вона не зробила цього.
   І я не зробила. Бо донька нагадала, що сьогодні тато читатиме їй казку.
   Твоя була черга читати їй книжку на ніч, але ти цього, звичайно, не пам’ятаєш. Ти ніколи не дізнаєшся про те, на крок від чого ми були тоді. Ти й того давнього вечора не пам’ятаєш, бо чого б мав його пам’ятати – звичайний собі вечір, такий, як усі.
   Я ні за чим не шкодую, але не люблю мелодрам ані в книжках, ані в житті. Утрачена нагода насправді ніколи не повторюється.
   Тема електронного листа: Айова, округ Медісон.
   Поле «Кому» не заповнене.
   Серед «відправлених» цього листа немає, лист зберігається в розділі «Чернетки».