"Помста"
Про підлітковий булінг та помсту за зіпсоване життя
Повість, яка змінює свідомість. Тема твору гостра й актуальна – булінг у шкільному середовищі та його наслідки. Міра – головна героїня твору, ставши жертвою знущання однокласників, вирішила помститися усім, прийшовши до школи з вибухівкою.
«Помста» - історія одного теракту очима терористки. «Помста» не про оптимізм, вона про вміння пробачити, спокуту і надію, яка завжди лишається.
Чому дівчинка вирішила, що має право судити інших? Чи стало Мірі хоробрості здійснити задум? Якими були наслідки її помсти? Читайте у романі «Помста» Юлії Чернієнко.
«Помста» - історія одного теракту очима терористки. «Помста» не про оптимізм, вона про вміння пробачити, спокуту і надію, яка завжди лишається.
Чому дівчинка вирішила, що має право судити інших? Чи стало Мірі хоробрості здійснити задум? Якими були наслідки її помсти? Читайте у романі «Помста» Юлії Чернієнко.
Ні, про таке неможливо й думати. Щоб у ліцеї, де всім було так кльово, їхні життя раптом затріпотіли на волосинці. У кулачку несподівано осмілілої однокласниці. Це ж не терористка, а завжди покірна й мовчазна Міра Ігнатенко наважилася на таке. Ніхто не знав, що з ними буде: натисне вона кнопку вибухівки чи ні. Життя вимірювали миттєвості. Кожен по-своєму відчув його ціну і поводився так, яким був насправді. Кожен почув від неї те, чим увігнався в її травмовану пам’ять. А вона виказувала їм свою правду. Проживала десятки своїх вимушених життів. Коли сподівалася на справедливість. Хотіла бути з ними. Шукала любові. А наштовхувалася на знущання. Міра розуміла, що жорстокістю йти проти жорстокості абсурдно. Але вже не могла зупинитися. Майбутнього не уявляла. Ні свого, ні їхнього. Її однокласники й не думали про справжні причини того, що відбувалося. Реагуючи помстою за намагання помститися їм, вони втрачали себе до останку. Єдиний, кого не поглинула ця брутальність, був Макс. Дуже драматично закінчилося все. Із гіркими уроками. І правом на життя.
Уривок повісті Юлії Чернієнко «Помста»
Міра різко скинула руку вгору:
— Прощавайте всі. До зустрічі в пеклі! — і демонстративно натиснула на кнопку.
Час завмер на межі життя і смерті…
Ніхто не хотів розлучатися з цим світом…
Тридцять душ — і спільна доля на всіх…
Повітря волало істеричними думками приречених…
Я раптово відчув, як життя всього нашого класу зависло на волосині. Опинилося в руках цієї тендітної дівчини. Ще вчора несміливої й мовчазної. Загнаної в себе. Яку ми бачили тільки тоді, коли хотілося над кимось покепкувати.
Відлік часу пішов на хвилини. На секунди. Страшенно не хочеться боятися. Не віриться, що вже кінець всьому. Наші життя сторожко зачаїлися в щупленькому кулачку Міри.
Її ім’я тепер багато про що каже. Хтось справді переступив межу. Порушив закон міри. Хто — ми, відколи разом вчимося, чи вона — сьогодні?
Як загнаний мисливцями в яму вовк, приречено січу очима. Бачу все і всіх. Бачу її затятий погляд. Відчуваю, що вона здатна на все.
«Ні… вона не зробить того, що каже. Нам ще жити й жити. Їй теж…» — шепче стривожена думка.
Боюся її. І розумію, що насправді вона не така. Це не Міра, це її безвихідь. Це наші знущання над нею так хижо повернулися до нас.
Кожне слово, кожен порух — все, що відбувається в класі, чіпляється за пам’ять. Моторошно це бачити, чути й запам’ятовувати. Боляче про це писати. Але якби не пережив усе те, можливо, нічого й не зрозумів би.
Ярко, тепер — Ярослав.
Ще мить — і наш 11-Б мав шрапнеллю «вистрелити» із класу. Ми, безжурні випускники, в п’янкому передчутті нового життя ніяк не могли передбачити, що станеться за кілька хвилин. Перекидаючись жартами, збирали речі, жваво обговорювали, що подарувати класній, якій ще треба англійську скласти.
— Горщик із квітами, ваза ручної роботи, тлумачний словник — це банально, — розмірковувала староста класу Тетяна Войтенко, худенька зеленоока білявка в легкій сукенці кольору розбурханого моря.
— Спитайте, що вона хоче, — і справі кінець, — зістрибнув із парти Артем. — Ми ж не екстрасенси, щоб так запросто догодити Віолетті. Ще мені цяця! — і, закинувши сумку на плече, рушив до дверей.
Сердитися, не втрачаючи влади над собою, Тетяна уміла як ніхто, тому спокійно продовжила:
— Подарунок маємо зробити завтра. Отже, ку-пи-ти йо-го тре-ба вже сьо-год-ні!
Артем зупинився, поправив довгий чубчик, що наліз на очі:
— Не треба по складах. Я тобі не ясельна група.
Тетяна засміялася — тихо, але впевнено:
— Гаразд, запропонуй свій варіант!
Артем почухав потилицю, сів і підпер кулаком підборіддя, як у скульптурі Родена «Мислитель». Клас залився реготом.
— О, супер! — лукаво посміхнулася Тетяна. — Подаруємо Віолетті… тебе! Хай тішиться твоїм кривлянням ще рік, бо англійської ти не здаси.
Артем став походжати навколо неї, мов павич.
— Ач яка пророчиця! Ванда Войтенко…
Тетяна скривила губи:
— Ванга, мій любий, Ван-га!
Тієї миті до класу ввійшла Міра Ігнатенко. Цього ніхто б не зауважив (не зауважили ж, коли відлучилася після консультації), якби вона не вигукнула:
— Мовчати всім!
Ми не повірили, що ці разючі слова з її вуст. Міра зірвала із себе старомодний кримпленовий жакет і кинула на бильце вчительського стільця. Усі вжахнулися: на чорному жилеті, що облягав її стан, поміж яскравими проводами були вшиті металеві пластини і… Невже вибухівка? На грудях прикріплена коробочка розривного механізму.
Виходить, нам загрожує… Ой, мамо, тільки не з нами! Коли до випуску залишилося два тижні.
І все це — вона, Міра, яка, здавалося, ладна була змиритися з усім — лиш би її не чіпали.
Міра продовжила несподіваними інтонаціями:
— Усім при-и-ві-іт! Я приготувала для вас сюр-при-из!
Дістала з кишені сріблястий пластиковий предмет, схожий на пульт, і помахала ним. Велику червону кнопку на його верхівці добре видно було навіть з останньої парти.
— Не думаю, що мій подарунок сподобається, але призвичаїтеся.
Вона мала такий вигляд, ніби зараз має відбутися щось таке, про що мріяла все життя.
Карина з Поліною відступили на кілька кроків від неї. Стас зиркнув на зачинені двері. Ліда, яка сиділа на підвіконні, кинула погляд на вулицю трьома поверхами нижче. Поруч з нею заніміла Наталка. Артем судорожно ковтнув слину. Тетяна склала руки на грудях і скептично примружила очі. Більшість із нас тієї миті подумки прокручувала можливі способи втечі.
— Слухай, Міро! — зістрибнула Наталка з підвіконня і, глибоко вдихнувши, випалила: — Підеш з нами до піцерії? Ми якраз з дівчатами збираємося.
Вона кивнула Лізі. Та схопилася з місця, натягнувши на лице доброзичливу маску:
— Ходімо, ходімо з нами. Раніше не кликали, бо, гадали, тобі нецікаво, але якщо хочеш…
Ліза схопила сумочку й рушила до дверей, цокаючи каблучками. «Мов лиховісний годинник, — подумав я, — що відмірює залишок нашого часу».
Міра зловісно засміялася.
— Та що я чую? І від кого? Вони, блін, мене запрошують на піцу! Я сита по горло вашими знущаннями. Та й зовсім не цікаво з вами, кралями мальованими!
Ліза мовчки стояла біля дверей. Міра, сівши в учительське крісло й закинувши ногу на ногу, продовжила:
— Що вас найбільше цікавить? Плітки, шмотки, хлопці: хто, скільки і з ким. Хвалити себе і висміювати інших — не таких красунь і розумниць, як ви. Скромної дівчини Міри для вас нема. Навіть якщо вона вмиратиме на ваших очах, пройдете повз, і буде добре, якщо не пнете під дих ногою.
Міра зазирала в очі кожного з нас. Хтось не витримував і відводив погляд, хтось відвертався, а хтось запевняв позирками: я не такий; я не винен; я нічого не зробив — відпусти мене!
Глянула і в мої очі — від того мене охопив… ні не страх, не презирство, а сором…
— Натиснути кнопку чи ти відійдеш від дверей? — отямив мене гнівний голос.
Ліза вагалася: є шанс утекти, якщо встигне, але ніхто нікому нічого доброго не гарантував.
— Рахую до трьох, — Міра підняла руку.
Я, мов заворожений, не міг відвести погляд від червоної кнопки на пульті. Порух пальця — і рятуйте наші душі!
Міра різко скинула руку вгору:
— Прощавайте всі. До зустрічі в пеклі! — і демонстративно натиснула на кнопку.
Час завмер на межі життя і смерті…
Ніхто не хотів розлучатися з цим світом…
Тридцять душ — і спільна доля на всіх…
Повітря волало істеричними думками приречених…
Я раптово відчув, як життя всього нашого класу зависло на волосині. Опинилося в руках цієї тендітної дівчини. Ще вчора несміливої й мовчазної. Загнаної в себе. Яку ми бачили тільки тоді, коли хотілося над кимось покепкувати.
Відлік часу пішов на хвилини. На секунди. Страшенно не хочеться боятися. Не віриться, що вже кінець всьому. Наші життя сторожко зачаїлися в щупленькому кулачку Міри.
Її ім’я тепер багато про що каже. Хтось справді переступив межу. Порушив закон міри. Хто — ми, відколи разом вчимося, чи вона — сьогодні?
Як загнаний мисливцями в яму вовк, приречено січу очима. Бачу все і всіх. Бачу її затятий погляд. Відчуваю, що вона здатна на все.
«Ні… вона не зробить того, що каже. Нам ще жити й жити. Їй теж…» — шепче стривожена думка.
Боюся її. І розумію, що насправді вона не така. Це не Міра, це її безвихідь. Це наші знущання над нею так хижо повернулися до нас.
Кожне слово, кожен порух — все, що відбувається в класі, чіпляється за пам’ять. Моторошно це бачити, чути й запам’ятовувати. Боляче про це писати. Але якби не пережив усе те, можливо, нічого й не зрозумів би.
Ярко, тепер — Ярослав.
Ще мить — і наш 11-Б мав шрапнеллю «вистрелити» із класу. Ми, безжурні випускники, в п’янкому передчутті нового життя ніяк не могли передбачити, що станеться за кілька хвилин. Перекидаючись жартами, збирали речі, жваво обговорювали, що подарувати класній, якій ще треба англійську скласти.
— Горщик із квітами, ваза ручної роботи, тлумачний словник — це банально, — розмірковувала староста класу Тетяна Войтенко, худенька зеленоока білявка в легкій сукенці кольору розбурханого моря.
— Спитайте, що вона хоче, — і справі кінець, — зістрибнув із парти Артем. — Ми ж не екстрасенси, щоб так запросто догодити Віолетті. Ще мені цяця! — і, закинувши сумку на плече, рушив до дверей.
Сердитися, не втрачаючи влади над собою, Тетяна уміла як ніхто, тому спокійно продовжила:
— Подарунок маємо зробити завтра. Отже, ку-пи-ти йо-го тре-ба вже сьо-год-ні!
Артем зупинився, поправив довгий чубчик, що наліз на очі:
— Не треба по складах. Я тобі не ясельна група.
Тетяна засміялася — тихо, але впевнено:
— Гаразд, запропонуй свій варіант!
Артем почухав потилицю, сів і підпер кулаком підборіддя, як у скульптурі Родена «Мислитель». Клас залився реготом.
— О, супер! — лукаво посміхнулася Тетяна. — Подаруємо Віолетті… тебе! Хай тішиться твоїм кривлянням ще рік, бо англійської ти не здаси.
Артем став походжати навколо неї, мов павич.
— Ач яка пророчиця! Ванда Войтенко…
Тетяна скривила губи:
— Ванга, мій любий, Ван-га!
Тієї миті до класу ввійшла Міра Ігнатенко. Цього ніхто б не зауважив (не зауважили ж, коли відлучилася після консультації), якби вона не вигукнула:
— Мовчати всім!
Ми не повірили, що ці разючі слова з її вуст. Міра зірвала із себе старомодний кримпленовий жакет і кинула на бильце вчительського стільця. Усі вжахнулися: на чорному жилеті, що облягав її стан, поміж яскравими проводами були вшиті металеві пластини і… Невже вибухівка? На грудях прикріплена коробочка розривного механізму.
Виходить, нам загрожує… Ой, мамо, тільки не з нами! Коли до випуску залишилося два тижні.
І все це — вона, Міра, яка, здавалося, ладна була змиритися з усім — лиш би її не чіпали.
Міра продовжила несподіваними інтонаціями:
— Усім при-и-ві-іт! Я приготувала для вас сюр-при-из!
Дістала з кишені сріблястий пластиковий предмет, схожий на пульт, і помахала ним. Велику червону кнопку на його верхівці добре видно було навіть з останньої парти.
— Не думаю, що мій подарунок сподобається, але призвичаїтеся.
Вона мала такий вигляд, ніби зараз має відбутися щось таке, про що мріяла все життя.
Карина з Поліною відступили на кілька кроків від неї. Стас зиркнув на зачинені двері. Ліда, яка сиділа на підвіконні, кинула погляд на вулицю трьома поверхами нижче. Поруч з нею заніміла Наталка. Артем судорожно ковтнув слину. Тетяна склала руки на грудях і скептично примружила очі. Більшість із нас тієї миті подумки прокручувала можливі способи втечі.
— Слухай, Міро! — зістрибнула Наталка з підвіконня і, глибоко вдихнувши, випалила: — Підеш з нами до піцерії? Ми якраз з дівчатами збираємося.
Вона кивнула Лізі. Та схопилася з місця, натягнувши на лице доброзичливу маску:
— Ходімо, ходімо з нами. Раніше не кликали, бо, гадали, тобі нецікаво, але якщо хочеш…
Ліза схопила сумочку й рушила до дверей, цокаючи каблучками. «Мов лиховісний годинник, — подумав я, — що відмірює залишок нашого часу».
Міра зловісно засміялася.
— Та що я чую? І від кого? Вони, блін, мене запрошують на піцу! Я сита по горло вашими знущаннями. Та й зовсім не цікаво з вами, кралями мальованими!
Ліза мовчки стояла біля дверей. Міра, сівши в учительське крісло й закинувши ногу на ногу, продовжила:
— Що вас найбільше цікавить? Плітки, шмотки, хлопці: хто, скільки і з ким. Хвалити себе і висміювати інших — не таких красунь і розумниць, як ви. Скромної дівчини Міри для вас нема. Навіть якщо вона вмиратиме на ваших очах, пройдете повз, і буде добре, якщо не пнете під дих ногою.
Міра зазирала в очі кожного з нас. Хтось не витримував і відводив погляд, хтось відвертався, а хтось запевняв позирками: я не такий; я не винен; я нічого не зробив — відпусти мене!
Глянула і в мої очі — від того мене охопив… ні не страх, не презирство, а сором…
— Натиснути кнопку чи ти відійдеш від дверей? — отямив мене гнівний голос.
Ліза вагалася: є шанс утекти, якщо встигне, але ніхто нікому нічого доброго не гарантував.
— Рахую до трьох, — Міра підняла руку.
Я, мов заворожений, не міг відвести погляд від червоної кнопки на пульті. Порух пальця — і рятуйте наші душі!
«Помста» херсонки Юлії Чернієнко: книга роздумів про булінг і його наслідки
Юлія Чернієнко – головна бібліотекарка читальної зали у Херсонській обласній книгозбірні для дітей ім. Дніпрової Чайки, а віднедавна – ще й письменниця. Її книжка «Помста» з’явилася у «Видавничому центрі «Академія», яскраво доповнивши підліткову лінійку. Книжка – про булінг, який для багатьох – справжній виклик підліткового життя.Уявіть школярку, яка мріє про нормальні стосунки, друзів, щире кохання, а натомість її шкільне життя – суцільне щоденне випробування. Міра – так звуть головну героїню – стає жертвою цькування. Дівчинка нотує свої відчуття й переживання у щоденник, тож структура повісті така, що читач поступово дізнається про все, з чим їй довелося стикнутися. Авторка до останнього тримає читача в напрузі – історія дівчинки відкривається під час того, як вона готується до помсти. За три дні до випускного вона приходить у клас, одягнута в жилет, нашпигований вибухівкою, і зачиняє його. Що буде з десятком життів людей, які її кривдили – тепер вирішує тільки Міра. Рішуча, жорстка й безкомпромісна, як ніколи до цього. Вона кожному скаже все, про що думає – привселюдно й прямо в очі. А що буде далі – хай читач дізнається сам.
«Помста» – міркування письменниці не лише про явище цькування, а й про право на помсту. Чи є воно в людини? Чи може вона ним скористатися і до яких наслідків це може призвести. Орієнтована на підліткову аудиторію, книжка важлива й для дорослого читача, бо вчасна порада чи допомога дитині – найкращий спосіб запобігти непоправному.
http://kherson.fm/2019/03/%D0%BF%D0%BE%D0%BC%D1%81%D1%82%D0%B0-%D1%85%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD%D0%BA%D0%B8-%D1%8E%D0%BB%D1%96%D1%97-%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D1%94%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%BA%D0%BD%D0%B8/
«Дочитала книгу з думкою «Жесть!», або Кілька слів про «Помсту» Юлії Чернієнко
«Помста» Юлії Черненко була очікуваною новинкою «Видавничого центру «Академія», підліткову лінійку якого давно люблю. І хоча попередні сюжети книг були не про безтурботних підлітків, які живуть на рожевих хмаринках ідеального світу, цю книгу я дочитувала зі словами «Жесть!».
Книжка розпочинається з кульмінаційної точки. З відповіді на питання «Натисне чи не натисне кнопку на вибухівці?». І це інтригує. Що чи хто довели героїню до цього – не важко здогадатися, особливо коли зараз дуже багато говорять про булінг в школі. Цікаво інше: чим історія закінчиться. Погодьтеся, школярка з вибухівкою – дуже незвичне явище для України, і розв’язка може бути дуже непередбачуваною. Так і буде, до речі.
Від середини сюжет стає до болю знайомий: старшокласниця Міра, доведена знущаннями однокласників, наважується покінчити життя самогубством. І не просто тихо піти, а розказати кожному зі своїх кривдників причини, чому вони заслуговують на помсту. Події в класі переплітаються з флешбеками з життя Міри, і читач поступово дізнається історію її життя і переживань. Нічого не нагадує? Тільки замість касет закритий клас і бажання помститися.
Це історія не про булінг. Авторка торкається глибшої теми – переходу межі, коли жертва стає катом. Як би пафосно не прозвучало, але саме така інтерпретація подій вирізняє «Помсту» серед інших сучасних підліткових повістей. Головна героїня не викликає лише симпатію та жаль. Письменниця не зображує ідеалізовану Попелюшку в несправедливому світі. В певний момент я почала ловити себе на думці, що в повісті погана Міра – головна героїня. Чому вона вирішила, що має право судити інших? У конфлікті завжди винні дві сторони. Проте читаючи вже наступну сторінку – готова була рвати книжку від власної неспроможності захистити ні в чому не винну, зацьковану 17-річну дівчинку. Повбивати її однокласників хотілося особисто. Кожна сторінка – нова емоція і тисяча думок. Із одного боку, сюжет хоч і цікавий, проте дуже гіперболізований. Думаю (і сподіваюся), що подібна ситуація може існувати лише як сюжет для повісті і неможлива для українських шкіл. І це прекрасно. У той же час потрібно себе відчути одним із 30 учнів, замкнутим у класі з вибухівкою, щоб спробувати дати собі чесну відповідь, хто з героїв – ти. Логіка проста й безпощадна: кожна дія має наслідки, а мовчазне споглядання неможливо виправдати. Одного дня все може переінакшитися: спостерігач стане жертвою. Цю історію потрібно переживити, і я радію, якщо в багатьох цей досвід обмежиться книжкою.
«Помста» має два фінали: той, який можливий у реальному житті й happy end – настільки щасливий, наскільки це можливо в ситуації, коли злощасна кнопка вибухівки таки натиснута. Коли прочитала перший фінал, я плакала. Потім відклала книжку і була в щоці: все закінчилося трагедією з жахливими наслідками. Я прихильниця щасливих закінчень, тому вдячна авторці за альтернативний фінал, хоч у дечому він здався награним і штучним, та все ж не приторно-солодким. Думаю, це малоймовірно: в один момент пробачити ворогів за роки знущання і страждань, закохати в себе найкращого хлопця в школі і жити-дружити всім довго і щасливо. Тож книжка Юлії Чернієнко – не тільки про помсту, а перш за все про важливість любові.
Гуля Малініна http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2019/04/03/163245.html
Vityska
Дебютантка у підлітковій літературі Юлія Чернієнко з повістю “Помста” вписується у світовий контекст десь поміж романом Річарда Бахмана (він же Стівен Кінг) “Лють” та культовим “13 причин, чому” Джея Ешера. Сюжетна лінія яскрава і, так би мовити, вибухова: самотня і зацькована старшокласниця приходить до школи в костюмі смертниці і бере в заручники свій клас. (Історія, до слова, типова для американських шкіл – і, на щастя, невластива українським, але цим і цікава).
При цьому ображена дівчинка розповідає кожному, чим він завинив і якої кривди їй завдав. І якщо вчинки деяких однокласників справді огидні, то інших буде покарано за невтручанняі байдужість. Про те, що, пасивність і бездіяльність можуть убити, докладно розповіла Ханна Бейкер Джея Ешера на своїх касетах. Міра Ігнатенко Юлії Чернієнко робить те саме, зачитуючи уривки зі свго щоденника просто перед усім класом. І не втомлюється нагадувати: вирішивши завершити свій шлях земний, вона забере їх із собою.
У “Помсті” авторка обігрує добре відомі прийоми (прийоми, які непогано спрацювали). Наслідування яскравих оригіналів – це не так і погано, особливо для дебюту. Та водночас є в цій повісті те, що робить її особливою. Власне, це чи не перша в моїй читацькій історії підліткова книжка, де головна героїня – жертва агресії! – не викликає ні симпатії, ні співчуття.
Можливо, через її меседж: “Я така особлива, розвинута і начитана, на відміну від вас, примітивних істот, які цікавляться тільки модою і сексом, тому ви мною нехтуєте!”. Міра з одного боку страждає від соціальної ізоляції, з іншого – почувається настільки “духовно вищою” за однокласників, які “не намагаються її зрозуміти”, що це шалено дратує. Тим паче, геть не помітно, чи намагається налагодити контакт вона, чи цікавиться їхнім життям. Коли трапляється нагода бути щирою, відкритися тим, хто виявляє готовність їй допомогти, вона навпаки закривається.
Так, головна героїня “Помсти” – особа неприємна (і авторка обкладинки Алевтіна Шавлач дуже класно втілила її образ, який викликає антипатію), але по-своєму цікава. Вона така пафосна, схильна до крайнощів і на перший погляд виглядає дуже ненатуральною. Та все ж я схильна припустити, що в житті дуже легко зустріти отаку Міру, яка місцями сильно заганяється і просто не знає, як вчинити правильно , щоб налагодити контакт з однолітками. Для мене цей персонаж став цікавою задачкою, яку хотілося розгадати: в який момент вихідних обставин їй варто було повестися інакше (і як), щоб переломити ситуацію і не доводити до вибухівки у жилеті.
Разом з тим, не можу спрогнозувати, до яких роздумів може підштовхнути “Помста” читачів-підлітків. Бо якщо у неї закладався меседж, покликаний звернутися до їхньої людяності, показати, якого болю можуть завдати жорстокість і байдужість, і зіграти на співчутті, то він провалився. Якщо ж авторка збиралася апелювати до егоїстичних почуттів й інстинкту самозбереження і показати, що погане ставлення до однолітків може дати жорстку віддачу, то їй вдалося. Зрештою, хтозна, яка з цих стратегій – якщо йдеться про підлітків – виявиться ефективнішою.
Що в “Помсті” ще є цікавого, так це несподівана розв’язка і два альтернативні фінали.
Передбачаю, що ця повість спровокує чимало неоднозначних відгуків – як захоплених, так і нищівних. А тому її варто прочитати, аби сформувати про неї свою думку.
VladaLav
Розповідь зачепила ще коли я побачила в інстаграмі її,бо я сама мала справу з булінгом у школі. Але наш мозок запрограмований щоб берегти здорову психіку, тому спогади залишись ненайкращі за ті роки і вони одиничні, тож все і не пригадати. Я рада, що в сьогоденні тема булінгу стоїть в перших рядах, все таки він залишає свій відбиток. Інтрига історії тримається до кінця "Чи спрацює бомба?Хто виживе,якщо так станеться які будуть наслідки для учасників повісті?".Сльозу проронила,усіх пробачила і залишився приємний післясмак. Дякую.
Дебютантка у підлітковій літературі Юлія Чернієнко з повістю “Помста” вписується у світовий контекст десь поміж романом Річарда Бахмана (він же Стівен Кінг) “Лють” та культовим “13 причин, чому” Джея Ешера. Сюжетна лінія яскрава і, так би мовити, вибухова: самотня і зацькована старшокласниця приходить до школи в костюмі смертниці і бере в заручники свій клас. (Історія, до слова, типова для американських шкіл – і, на щастя, невластива українським, але цим і цікава).
При цьому ображена дівчинка розповідає кожному, чим він завинив і якої кривди їй завдав. І якщо вчинки деяких однокласників справді огидні, то інших буде покарано за невтручанняі байдужість. Про те, що, пасивність і бездіяльність можуть убити, докладно розповіла Ханна Бейкер Джея Ешера на своїх касетах. Міра Ігнатенко Юлії Чернієнко робить те саме, зачитуючи уривки зі свго щоденника просто перед усім класом. І не втомлюється нагадувати: вирішивши завершити свій шлях земний, вона забере їх із собою.
У “Помсті” авторка обігрує добре відомі прийоми (прийоми, які непогано спрацювали). Наслідування яскравих оригіналів – це не так і погано, особливо для дебюту. Та водночас є в цій повісті те, що робить її особливою. Власне, це чи не перша в моїй читацькій історії підліткова книжка, де головна героїня – жертва агресії! – не викликає ні симпатії, ні співчуття.
Можливо, через її меседж: “Я така особлива, розвинута і начитана, на відміну від вас, примітивних істот, які цікавляться тільки модою і сексом, тому ви мною нехтуєте!”. Міра з одного боку страждає від соціальної ізоляції, з іншого – почувається настільки “духовно вищою” за однокласників, які “не намагаються її зрозуміти”, що це шалено дратує. Тим паче, геть не помітно, чи намагається налагодити контакт вона, чи цікавиться їхнім життям. Коли трапляється нагода бути щирою, відкритися тим, хто виявляє готовність їй допомогти, вона навпаки закривається.
Так, головна героїня “Помсти” – особа неприємна (і авторка обкладинки Алевтіна Шавлач дуже класно втілила її образ, який викликає антипатію), але по-своєму цікава. Вона така пафосна, схильна до крайнощів і на перший погляд виглядає дуже ненатуральною. Та все ж я схильна припустити, що в житті дуже легко зустріти отаку Міру, яка місцями сильно заганяється і просто не знає, як вчинити правильно , щоб налагодити контакт з однолітками. Для мене цей персонаж став цікавою задачкою, яку хотілося розгадати: в який момент вихідних обставин їй варто було повестися інакше (і як), щоб переломити ситуацію і не доводити до вибухівки у жилеті.
Разом з тим, не можу спрогнозувати, до яких роздумів може підштовхнути “Помста” читачів-підлітків. Бо якщо у неї закладався меседж, покликаний звернутися до їхньої людяності, показати, якого болю можуть завдати жорстокість і байдужість, і зіграти на співчутті, то він провалився. Якщо ж авторка збиралася апелювати до егоїстичних почуттів й інстинкту самозбереження і показати, що погане ставлення до однолітків може дати жорстку віддачу, то їй вдалося. Зрештою, хтозна, яка з цих стратегій – якщо йдеться про підлітків – виявиться ефективнішою.
Що в “Помсті” ще є цікавого, так це несподівана розв’язка і два альтернативні фінали.
Передбачаю, що ця повість спровокує чимало неоднозначних відгуків – як захоплених, так і нищівних. А тому її варто прочитати, аби сформувати про неї свою думку.
VladaLav
Розповідь зачепила ще коли я побачила в інстаграмі її,бо я сама мала справу з булінгом у школі. Але наш мозок запрограмований щоб берегти здорову психіку, тому спогади залишись ненайкращі за ті роки і вони одиничні, тож все і не пригадати. Я рада, що в сьогоденні тема булінгу стоїть в перших рядах, все таки він залишає свій відбиток. Інтрига історії тримається до кінця "Чи спрацює бомба?Хто виживе,якщо так станеться які будуть наслідки для учасників повісті?".Сльозу проронила,усіх пробачила і залишився приємний післясмак. Дякую.
Світлана Стрельчук
Співчуття чи відраза? Безмежно приємно бути особисто знайомою з авторкою книги, яка є до того ж колегою. Тим з більшою цікавістю бралася за її прочитання. Тема твору – гостра й актуальна, булінг у шкільному середовищі та його наслідки. Цікава побудова твору – включення до тексту фрагментів щоденника, в той час як основна дія відбувається протягом достатньо короткого терміну, дозволяє прослідкувати всі подробиці, етапи розгортання й накопичення подій, які призвели до трагічних наслідків. Ставлення до головної героїні – неоднозначне. Так, її шкода, адже частина однолітків ображає її роками, інші однокласники й учителі байдуже ігнорують інциденти, а родина не в змозі захистити дитину. Водночас Міра начебто колекціонує моральні злочини проти неї, зациклюючись на кожній дрібниці, і, здається, часто просто «накручує» себе, поводиться відповідно, й викликає ще більшу обструкцію в класі. Книга має два варіанти фіналу, більш та менш трагічний, і кожен читач обере для себе сам, яким має бути розв’язок сюжету, так само, як і визначиться для себе із ставленням до головної героїні. Книгу варто прочитати школярам, учителям, батькам, впізнаючи знайомі типи й ситуації, а можливо й переосмислити в дечому свою поведінку.
Геля Волощук
Дівчина-терористка чи жертва? Книгу "Помста" Юлії Чернієнко я читала на одному подиху і не могла випустити її з рук, поки не дізналася, чим закінчилася ця історія. Головна героїня, Міра, стала жертвою насмішок та знущань однокласників і вирішила помститися всім, прийшовши до школи в жилеті з вибухівки. На початку твору підсвідомо починаєш засуджувати дії Міри, адже хіба вона може вирішувати долю 30 учнів, у яких попереду ціле життя, сповнене різноманітними моментами? Проте, що більше Ви заглиблюєтесь у повість, то більше розумієте, що Міра - проста дівчина, чиє терпіння закінчилось і вона зламалась під тиском булінгу. Розглядаючи дії кожного однокласника, Ви починаєте розуміти логіку дівчини та осмислюєте, що кожне лихе слово, кожен негідний вчинок залишив на ній слід і вона просто не змогла більше виявляти супротив та зламалася. Чи вистачило в Міри хоробрості? Які ж були наслідки її помсти? Цю книгу, на мою думку, мають прочитати всі: учні, вчителі, батьки, та допомогти вчасно своїм дітям, друзям у разі необхідності.
Мари Пикульская
Наказание. Роман Юлии Черниенко "Помста" написан в достаточно простом стиле который теряется среди похожих произведений для читателей подросткового возраста. Книга в основном о теме неких издевательств которые большинство людей переживают чаще в подростковом периоде и эта повесть словно дает надежду на то что именно эта тема будет чаще упоминается в реальной жизни для того чтобы люди и в особенности дети столкнувшись с такой жестокой социальной проблемой могли обратиться за помощью, а не скрывали конфликты из-за которых стали жертвами постоянных нападок со стороны более уверенных сверстников. Сюжет оказался достаточно болезненным поскольку героиня Мира олицетворяет тотальное одиночество ведь терпит издевательства доводящие ее до крайности настолько что в голову пришла мысль о действительно ужасной мести. На протяжении всей истории Мира детально описывает каждого из своих врагов и ее ненависть неким образом питается этими воспоминаниями которые наполнены смущением и позором. Именно такого рода романы нужно распространять в массы ведь они учат нас быть смелыми и не прятать проблемы из-за стыда и неуверенности перед общественностью.
Тетяна Гладиш
Булінг у повісті Цькування підлітками своєї однокласниці - така провідна тема повісті Юлії Чернієнко. Дуже доречна тема. Хоча вона була актуальною завжди, навіть у часи, коли знімали фільм "Опудало". У кому або в чому вина, що діти ростуть жорстокими? У батьках чи вчителях, у суспільстві чи в них самих? Напевно, впливає все потрохи. Втім, письменниця показує, що причиною булінгу може стати нерівність у статусах, вчительське заплющування очей на проблему, заздрість і зверхність самих підлітків і байдужість тих, хто бачить, але мовчить. Тобто авторка підходить до причини комплексно. Проте наскільки в цьому винна і сама жертва? Не сказала мамі, не забила тривогу керівництву школи… З першого речення повісті Юлія Чернієнко бере читача в напруження, котре не відпускає до кінця. Навіть якщо втомлюють по-юнацьки пафосні промови головної героїні, що вирішила помститися однокласникам, читати все рівно хочеться, аби дізнатися, чим усе закінчиться. Інтрига в книзі витримана ідеально. І її завершення теж змушує хвилюватися. Чи вдасться Мірі її кровавий задум? Чи покаються кривдники? Повість, написана для підлітків, цікава і дорослим. Однак юним її читати обов'язково.
Анастасія Волошина
Месть Тот случай, когда даже лёгкий намек на сюжет может стать спойлером. Потому что лучше ничего не знать, и с первых страниц испытать шок от происходящего. Потому, что Мира что называется дошла до предела, и терпеть больше не намерена. Что терпеть? - булинг, издевательства, травлю, "дружеские подколы". Как ни назови, а результат не станет приятнее. Ведь то, что может показаться кому-то забавным и смешным может сильно ранить другого человека. Она терпела, она копилка боль. Дети жестокие, и здесь это описано во всей красе. Эта книга - предупреждение. Её цель - максимально доступным способом донести информацию, попытаться предотвратить подобное поведение. Возможно даже, спасти чью-то жизнь. Книга явно рассчитана на подростков. Для взрослым подобная мораль уже опоздала, момент прошел. Разве что как напоминание о том, что подростки требуют внимания, и нельзя ни в коем случае оставлять детей наедине с их проблемами. Здесь нет хороших героев и плохих. В той или иной степени виновны все, и даже Мира вроде бы и имеет право на отмщение, но с другой стороны тогда она становится ничем не лучше своих обидчиков. Жаль только, финал остаётся открытым. Да, это даёт пишу для размышлений. Но не остаётся чувства завершенности.
Співчуття чи відраза? Безмежно приємно бути особисто знайомою з авторкою книги, яка є до того ж колегою. Тим з більшою цікавістю бралася за її прочитання. Тема твору – гостра й актуальна, булінг у шкільному середовищі та його наслідки. Цікава побудова твору – включення до тексту фрагментів щоденника, в той час як основна дія відбувається протягом достатньо короткого терміну, дозволяє прослідкувати всі подробиці, етапи розгортання й накопичення подій, які призвели до трагічних наслідків. Ставлення до головної героїні – неоднозначне. Так, її шкода, адже частина однолітків ображає її роками, інші однокласники й учителі байдуже ігнорують інциденти, а родина не в змозі захистити дитину. Водночас Міра начебто колекціонує моральні злочини проти неї, зациклюючись на кожній дрібниці, і, здається, часто просто «накручує» себе, поводиться відповідно, й викликає ще більшу обструкцію в класі. Книга має два варіанти фіналу, більш та менш трагічний, і кожен читач обере для себе сам, яким має бути розв’язок сюжету, так само, як і визначиться для себе із ставленням до головної героїні. Книгу варто прочитати школярам, учителям, батькам, впізнаючи знайомі типи й ситуації, а можливо й переосмислити в дечому свою поведінку.
Геля Волощук
Дівчина-терористка чи жертва? Книгу "Помста" Юлії Чернієнко я читала на одному подиху і не могла випустити її з рук, поки не дізналася, чим закінчилася ця історія. Головна героїня, Міра, стала жертвою насмішок та знущань однокласників і вирішила помститися всім, прийшовши до школи в жилеті з вибухівки. На початку твору підсвідомо починаєш засуджувати дії Міри, адже хіба вона може вирішувати долю 30 учнів, у яких попереду ціле життя, сповнене різноманітними моментами? Проте, що більше Ви заглиблюєтесь у повість, то більше розумієте, що Міра - проста дівчина, чиє терпіння закінчилось і вона зламалась під тиском булінгу. Розглядаючи дії кожного однокласника, Ви починаєте розуміти логіку дівчини та осмислюєте, що кожне лихе слово, кожен негідний вчинок залишив на ній слід і вона просто не змогла більше виявляти супротив та зламалася. Чи вистачило в Міри хоробрості? Які ж були наслідки її помсти? Цю книгу, на мою думку, мають прочитати всі: учні, вчителі, батьки, та допомогти вчасно своїм дітям, друзям у разі необхідності.
Мари Пикульская
Наказание. Роман Юлии Черниенко "Помста" написан в достаточно простом стиле который теряется среди похожих произведений для читателей подросткового возраста. Книга в основном о теме неких издевательств которые большинство людей переживают чаще в подростковом периоде и эта повесть словно дает надежду на то что именно эта тема будет чаще упоминается в реальной жизни для того чтобы люди и в особенности дети столкнувшись с такой жестокой социальной проблемой могли обратиться за помощью, а не скрывали конфликты из-за которых стали жертвами постоянных нападок со стороны более уверенных сверстников. Сюжет оказался достаточно болезненным поскольку героиня Мира олицетворяет тотальное одиночество ведь терпит издевательства доводящие ее до крайности настолько что в голову пришла мысль о действительно ужасной мести. На протяжении всей истории Мира детально описывает каждого из своих врагов и ее ненависть неким образом питается этими воспоминаниями которые наполнены смущением и позором. Именно такого рода романы нужно распространять в массы ведь они учат нас быть смелыми и не прятать проблемы из-за стыда и неуверенности перед общественностью.
Тетяна Гладиш
Булінг у повісті Цькування підлітками своєї однокласниці - така провідна тема повісті Юлії Чернієнко. Дуже доречна тема. Хоча вона була актуальною завжди, навіть у часи, коли знімали фільм "Опудало". У кому або в чому вина, що діти ростуть жорстокими? У батьках чи вчителях, у суспільстві чи в них самих? Напевно, впливає все потрохи. Втім, письменниця показує, що причиною булінгу може стати нерівність у статусах, вчительське заплющування очей на проблему, заздрість і зверхність самих підлітків і байдужість тих, хто бачить, але мовчить. Тобто авторка підходить до причини комплексно. Проте наскільки в цьому винна і сама жертва? Не сказала мамі, не забила тривогу керівництву школи… З першого речення повісті Юлія Чернієнко бере читача в напруження, котре не відпускає до кінця. Навіть якщо втомлюють по-юнацьки пафосні промови головної героїні, що вирішила помститися однокласникам, читати все рівно хочеться, аби дізнатися, чим усе закінчиться. Інтрига в книзі витримана ідеально. І її завершення теж змушує хвилюватися. Чи вдасться Мірі її кровавий задум? Чи покаються кривдники? Повість, написана для підлітків, цікава і дорослим. Однак юним її читати обов'язково.
Анастасія Волошина
Месть Тот случай, когда даже лёгкий намек на сюжет может стать спойлером. Потому что лучше ничего не знать, и с первых страниц испытать шок от происходящего. Потому, что Мира что называется дошла до предела, и терпеть больше не намерена. Что терпеть? - булинг, издевательства, травлю, "дружеские подколы". Как ни назови, а результат не станет приятнее. Ведь то, что может показаться кому-то забавным и смешным может сильно ранить другого человека. Она терпела, она копилка боль. Дети жестокие, и здесь это описано во всей красе. Эта книга - предупреждение. Её цель - максимально доступным способом донести информацию, попытаться предотвратить подобное поведение. Возможно даже, спасти чью-то жизнь. Книга явно рассчитана на подростков. Для взрослым подобная мораль уже опоздала, момент прошел. Разве что как напоминание о том, что подростки требуют внимания, и нельзя ни в коем случае оставлять детей наедине с их проблемами. Здесь нет хороших героев и плохих. В той или иной степени виновны все, и даже Мира вроде бы и имеет право на отмщение, но с другой стороны тогда она становится ничем не лучше своих обидчиков. Жаль только, финал остаётся открытым. Да, это даёт пишу для размышлений. Но не остаётся чувства завершенности.
"Я починала цю книгу, щоб дати голос тим, хто потерпає від принижень і знущань. І водночас хотіла дослідити, чому школярі приходять до школи зі зброєю? Моя героїня взяла у заручники однокласників, щоб розповісти своїм кривдникам про власний багаторічний біль - і водночас дати їм відчути на собі, як це - бути жертвою. До того ж, задумка Міри дещо складніша, ніж просто помста..."
Юлія Чернієнко
про свою книгу
Орієнтована на підліткову аудиторію, книжка важлива й для дорослого читача, бо вчасна порада чи допомога дитині – найкращий спосіб запобігти непоправному.
Книжчин дім запрошує читати та отримувати задоволення від читання!
