I
Вони мріють гайнути до Одеси, коли зароблять грошей. Мріють отримати свій шанс і вирватись із інтернату.
Леся і гадки не мала, що її найкращими друзями стануть... безхатьки. Юлька, Ємець, Кавказ і Петрик — вони такі ж, як і Леся, лише дбати про себе мусять самотужки...
Леся і гадки не мала, що її найкращими друзями стануть... безхатьки. Юлька, Ємець, Кавказ і Петрик — вони такі ж, як і Леся, лише дбати про себе мусять самотужки...
«Я хотіла показати в контексті порівняння із життям звичайних дітей. Щоб діти взяли книгу і зуміли її прочитати та винести щось для себе. Адже є діти в яких немає кому про них піклуватися. Головне, щоб школярі зрозуміли наскільки це цінно те, що ми зараз маємо»,
Тетяна Рубан
Діти бувають нічийними
Матвій Яценко
Вони кимось забуті, а кимось ні… Вони мають мрію – поїхати до Одеси… У більшості з них немає родичів… Вони практично всі – нічийні… Нічийними можуть бути речі: загублені сірники, ляльки. Кошенята, щенята без господаря і без котячої чи собачої рідні. Але з усього виходить, що нічийними можуть бути іще діти – теж без рідні.
Драматизм повісті Тетяни Рубан помітно вже з назви. Леся знайомиться з трьома хлопцями й дівчиною, як вона сама, але не зовсім. У житті вони мусять давати собі раду самостійно. Але чи можливо впоратися з усіма життєвими ситуаціями без допомоги дорослих? Про це можна дізнатися у фіналі розповіді.
Я перечитав цю книжку кілька разів і досі не зрозумів, драма це чи ні. Книжка досить невелика, але читається довго. Є кілька сторінок, над якими треба задуматися. На мою думку, книжка швидше для старшого шкільного віку. За моїм визначенням, жанр – пригоди з драматизмом у деяких місцях. Дія відбувається або в Києві, або в Харкові (моє дослідження).
Книголяпи й підозри:
1: Навряд чи можна так довго бути в людних місцях, коли тебе розшукують.
2: У поїзд до Одеси не пускають дітей без батьків та документів (може, вони хотіли за допомогою фальшивих документів пройти?).
3: Можна було давно визначити за телефоном місцезнаходження Петрика.
Плюси:
1: Несподіваний фінал.
2: Попсуті нерви від переживань за героїв. Значить, написано майстерно.
3: Непогана обкладинка.
4: Корисно для мозку.
5: Спонукає до глибоких і цікавих роздумів.
Авторка до 2010 року ховала свої оповідання для дітей у глибокій шухляді, а потім писала їх для журналу «Вигадуй, думай, грай» (скорочено «ВДГ»). Їй це досить непогано вдається. Ця історія «дворова» (хоча таке не досить часто зустрінеш). Авторка пише найбільше саме таких історій.
До прочитання рекомендується, а особливо тим, хто планує втекти з дому, але ще хоче все обміркувати.
https://www.barabooka.com.ua/diti-buvayut-nichijnimi/
Матвій Яценко
Вони кимось забуті, а кимось ні… Вони мають мрію – поїхати до Одеси… У більшості з них немає родичів… Вони практично всі – нічийні… Нічийними можуть бути речі: загублені сірники, ляльки. Кошенята, щенята без господаря і без котячої чи собачої рідні. Але з усього виходить, що нічийними можуть бути іще діти – теж без рідні.
Драматизм повісті Тетяни Рубан помітно вже з назви. Леся знайомиться з трьома хлопцями й дівчиною, як вона сама, але не зовсім. У житті вони мусять давати собі раду самостійно. Але чи можливо впоратися з усіма життєвими ситуаціями без допомоги дорослих? Про це можна дізнатися у фіналі розповіді.
Я перечитав цю книжку кілька разів і досі не зрозумів, драма це чи ні. Книжка досить невелика, але читається довго. Є кілька сторінок, над якими треба задуматися. На мою думку, книжка швидше для старшого шкільного віку. За моїм визначенням, жанр – пригоди з драматизмом у деяких місцях. Дія відбувається або в Києві, або в Харкові (моє дослідження).
Книголяпи й підозри:
1: Навряд чи можна так довго бути в людних місцях, коли тебе розшукують.
2: У поїзд до Одеси не пускають дітей без батьків та документів (може, вони хотіли за допомогою фальшивих документів пройти?).
3: Можна було давно визначити за телефоном місцезнаходження Петрика.
Плюси:
1: Несподіваний фінал.
2: Попсуті нерви від переживань за героїв. Значить, написано майстерно.
3: Непогана обкладинка.
4: Корисно для мозку.
5: Спонукає до глибоких і цікавих роздумів.
Авторка до 2010 року ховала свої оповідання для дітей у глибокій шухляді, а потім писала їх для журналу «Вигадуй, думай, грай» (скорочено «ВДГ»). Їй це досить непогано вдається. Ця історія «дворова» (хоча таке не досить часто зустрінеш). Авторка пише найбільше саме таких історій.
До прочитання рекомендується, а особливо тим, хто планує втекти з дому, але ще хоче все обміркувати.
https://www.barabooka.com.ua/diti-buvayut-nichijnimi/
Ця історія мене зацікавила і надихнула. Заради цієї, справді крутої, книги я "закинула" свій планшет і телефон.
Читала і не розуміла, як діти можуть бути нічийними...
Авторка присвятила книгу тим, хто залишився без батьківського піклування – дітям з інтернату, дітям з вулиці. На їхню долю випали важкі випробування, справжні життєві труднощі й вони рано мусили подорослішати. Їм щодня доводиться робити вибір на користь добра, або зла. Пізнаючи світ дорослих, вони пізнають себе. У книжці перед нами постає страшна реальність, у якій панує байдужість, егоїзм і насильство.
Цю історію оповідає така собі "домашня" дівчинка Леся, у якої все життя за графіком. Вона відмінниця, переможниця обласних олімпіад, грає у шкільному театрі ще й з тренером займається плаванням по суботах. Дружити Лесі ніколи, однокласники її дратують, сприймаються нею як декорація, чи тло.
Одного дня, по дорозі зі школи, дівчині зустрічається зграйка дітей. Леся бачила таких на базарі і на залізничному вокзалі теж. Вони завжди з'являлися непомітно, прошмигували повз, не звертаючи ні на кого уваги, але помічаючи все навкруги.
Лесі було страшно, а в момент слабкості з людиною легше впоратися. Четверо дітей, схожих на сірих вуличних горобців, сиділи біля школи, виглядаючи слабкого. Діти, з незнаного Лесею, таємничого світу, спочатку збиралися пограбувати її, та один з них став на її захист.
Леся потім довго не могла зрозуміти, чому… Захисник, якого друзі звали Петриком, згодом сам знайшов Лесю і запропонував потоваришувати. Дівчина, крок за кроком, вчилася дружити, адже вона знайшла свою людину й відчула радість від спілкування.
Виявилося, що хлопець ніякий не Петрик, а Микола Петренко і в нього ще зовсім недавно був дім і батьки. Він жив у сім’ї, вчився у звичайній школі, але сталася біда і все змінилося.
Леся з мамою намагаються допомогти "нічийним", але це не так просто. Діти не люблять розповідати про особисте і звикли виживати… Лесина мама, за фахом психолог, розуміє наскільки важко щось змінити одразу. Дітей, які вважають себе покинутими, непотрібними і зайвими, перш за все, треба любити! Дітям, які раптом опинились без батьківської любові, тепло і захист потрібні більш, ніж будь-кому.
В цій історії все закінчується більш менш щасливо. Всі, нарешті, усвідомлюють проблеми своїх близьких і допомагають з ними розібратися. Але так не завжди буває у реальному житті.
На мою думку, батькам треба більше піклуватися про дітей, адже більшість дитячих злочинів залежить від вчинків та прикладу дорослих. Мені дуже б хотілось, аби ця книга допомогла батькам краще розуміти власних дітей.
Мені вона допомогла краще розібратися у собі,та навколишньому, такому складному, світі. Я зрозуміла наскільки цінним є те, що я маю: дім, родина, любов близьких. Адже є діти, про яких нема кому піклуватися, і вони потребують нашої допомоги.
Розповідь про "нічийних" повчальна. Після її прочитання мені стало легше спілкуватись зі своїми друзями, тому що я навчилася помічати, що коїться з близькими мені людьми.
Вдович Марічка, https://www.facebook.com/ChyTeka/posts/1125282924553089/
Читала і не розуміла, як діти можуть бути нічийними...
Авторка присвятила книгу тим, хто залишився без батьківського піклування – дітям з інтернату, дітям з вулиці. На їхню долю випали важкі випробування, справжні життєві труднощі й вони рано мусили подорослішати. Їм щодня доводиться робити вибір на користь добра, або зла. Пізнаючи світ дорослих, вони пізнають себе. У книжці перед нами постає страшна реальність, у якій панує байдужість, егоїзм і насильство.
Цю історію оповідає така собі "домашня" дівчинка Леся, у якої все життя за графіком. Вона відмінниця, переможниця обласних олімпіад, грає у шкільному театрі ще й з тренером займається плаванням по суботах. Дружити Лесі ніколи, однокласники її дратують, сприймаються нею як декорація, чи тло.
Одного дня, по дорозі зі школи, дівчині зустрічається зграйка дітей. Леся бачила таких на базарі і на залізничному вокзалі теж. Вони завжди з'являлися непомітно, прошмигували повз, не звертаючи ні на кого уваги, але помічаючи все навкруги.
Лесі було страшно, а в момент слабкості з людиною легше впоратися. Четверо дітей, схожих на сірих вуличних горобців, сиділи біля школи, виглядаючи слабкого. Діти, з незнаного Лесею, таємничого світу, спочатку збиралися пограбувати її, та один з них став на її захист.
Леся потім довго не могла зрозуміти, чому… Захисник, якого друзі звали Петриком, згодом сам знайшов Лесю і запропонував потоваришувати. Дівчина, крок за кроком, вчилася дружити, адже вона знайшла свою людину й відчула радість від спілкування.
Виявилося, що хлопець ніякий не Петрик, а Микола Петренко і в нього ще зовсім недавно був дім і батьки. Він жив у сім’ї, вчився у звичайній школі, але сталася біда і все змінилося.
Леся з мамою намагаються допомогти "нічийним", але це не так просто. Діти не люблять розповідати про особисте і звикли виживати… Лесина мама, за фахом психолог, розуміє наскільки важко щось змінити одразу. Дітей, які вважають себе покинутими, непотрібними і зайвими, перш за все, треба любити! Дітям, які раптом опинились без батьківської любові, тепло і захист потрібні більш, ніж будь-кому.
В цій історії все закінчується більш менш щасливо. Всі, нарешті, усвідомлюють проблеми своїх близьких і допомагають з ними розібратися. Але так не завжди буває у реальному житті.
На мою думку, батькам треба більше піклуватися про дітей, адже більшість дитячих злочинів залежить від вчинків та прикладу дорослих. Мені дуже б хотілось, аби ця книга допомогла батькам краще розуміти власних дітей.
Мені вона допомогла краще розібратися у собі,та навколишньому, такому складному, світі. Я зрозуміла наскільки цінним є те, що я маю: дім, родина, любов близьких. Адже є діти, про яких нема кому піклуватися, і вони потребують нашої допомоги.
Розповідь про "нічийних" повчальна. Після її прочитання мені стало легше спілкуватись зі своїми друзями, тому що я навчилася помічати, що коїться з близькими мені людьми.
Вдович Марічка, https://www.facebook.com/ChyTeka/posts/1125282924553089/
«Для мене це не просто ще одна прочитана книга, це дуже важливий твір, що має неабиякий сенс. Я раджу прочитати його кожному, а особливо батькам. Я читав його не відриваючись, бо від нього не можливо відірватися. Це цікавий, позитивний, а особливо – життєвий твір. Це ще раз показує, що життя непередбачуване і завтра з нами статися, що завгодно. Тому треба бути добрішим, стриманішим та відкритим». Михайлов Ярослав http://chitaemovseznaemo.blogspot.com/p/blog-page_3.html
До прочитання рекомендується особливо тим, хто планує втекти з дому, але ще хоче все обміркувати.
Книжчин дім запрошує читати та отримувати задоволення від читання!
