Пролог
Розлючений велет з одного удару повалив масивну колонну. Широкоплечу постать оповило хмарою пилу. Чоловік схопив уламки ще мить тому могутньої підпори й заходився трощити ними стіни білосніжного замку, жбурляючи їх із неймовірною силою. Впала друга колона. Коштовне каміння кольоровим кришивом сипалося під ноги. Кремезна споруда тріщала й гула. Валилися оглядові башти та гострі шпилі, навсібіч розліталися крила й голови вигадливих статуй — немов за зраду. Річковою крейдою розсипався прозорий мармур. Володар Світла Вічник, огорнутий біло-сірим пилом, наче димом згарища, руйнував усе на своєму шляху: голими кулаками, дерев’яними уламками окрівлі, дебелими кам’яними глибами, які чимраз густіше встеляли крутосхили квітчасто-зеленого пагорба. Місця, де від початку створення Вишу, світу Великих, викрашався величний замок.
— Забирайся! — Володар Світла важко відсапувався. Повітря розпирало груди уривчастими поштовхами. Бурштинові очі палали недобрим вогнем. Розхристаний, із кривавими мітками на шкірі від власних ударів, босий, без сорочки, — наче злодій у власному домі. Золото довгого волосся потьмяніло від осілого пилу. — Щоб ноги твоєї тут більше ніколи не було!
Володарка Пітьми Темна стояла перед ним мовчки, опустивши голову. З ніг до голови закутана у глухий чорний плащ із каптуром, вона скидалася на статую. Звичайна жінка, якби не безодня в сапфірових, майже чорних очах та корона з чорненого срібла, що вигадливими гострими шпичаками підтримувала густе темне волосся. Досконалі риси обличчя не псував навіть тонкий шрам, що майже рівною лінією проходив над бровами. Коли чоловік на мить замовк, тихі слова жінки видалися гучнішими за його божевільне ревіння:
— Якщо ти хочеш, щоб я пішла, я піду.
Велет розреготався, і Темна мимохіть відступила на крок.
— Хочу?! Я наказую, щоб ти забралася звідси негайно! Ти оглухла? Забирайся!!!
Широкі вітражні вікна не витримали напруги, вибухнувши скляним сніговієм. Велета на мить накрило колючою хвилею, але він навіть не поворухнувся.
— Я піду, і ти більше мене не побачиш.
Звівши погляд, жінка схрестила руки на грудях. Чому вона така спокійна? Чому не падає перед ним на коліна? Як вона сміє? Вічник оглядав стрункий стан та тонкі, немов беззахисні долоні. Як він любив їх цілувати… Кожен пальчик, кожну лінію… Тим ненависнішими вони видавалися зараз. Не руки коханої жінки, а бридкі пташині лапи. Вони вп’ялися в нього своїми гострими пазурами, видряпавши все тепло, що колись було між ними. Біль укотре обернувся люттю, спрощуючи вибір.
— Я проклинаю той день, коли зустрів тебе, Темна! Ти все зруйнувала! Я знав, яка ти, від самого початку, але все одно вірив! Я все пробачав, усе дозволяв! Але це — ніколи! Ти витерла ноги об мою любов!
Велет одним рухом подолав відстань між ними і схопив жінку за обличчя. Темна навіть не зойкнула, розпалюючи його дедалі більше.
— Ти ніколи не кохала мене, чи не так? — прошепотів Вічник майже у стиснуті губи Великої.— Не кохала? Просто морочила голову? Сміялася наді мною? Так усе було? Ти підступна і ница! Я тебе ненавиджу!
Вічник відпустив Темну, і жінка замружилася в очікуванні удару. Але він не зміг. Не зміг підняти руку на ту, кого любив більше за Світло.
Чоловік замовк і згорбився. Важка втома вкупі з байдужістю висмоктали рештки злості. Хотілося, щоб це все просто закінчилося. Чому вона досі тут? Скільки можна його мучити? Темна видихнула і розплющила очі. Востаннє глянувши на велета, вона простягнула руки, наче хотіла його обійняти, зітхнула і… зникла. У повітрі лиш пролунало:
— Я все одно тебе кохаю.
Вічник ступив туди, де щойно стояла його дружина, впав на коліна та щосили вгатив по підлозі кулаком. Замок застогнав. Підлогою зазміїлася величезна тріщина. «Кохаю…» Вічник заплющив очі й опустився долілиць. Грудьми відчував приємну прохолоду. Звуки, кольори, думки — все це враз стало якимось безглуздим тлом. Над його головою тріщала стеля, каміння падало на підлогу. Перший уламок встромився в плече до самої кістки, другий ледь не розтрощив ногу. Але Вічнику було байдуже до власного тіла, до замка, до всього навкруги. Хай усе згине! Вона зруйнувала дещо більше — його душу. Велет не помітив, як його тінь раптом почорніла, загусла, повільно підповзла до його шиї та прослизнула під ребра, прямісінько до серця. Відчувши свободу, вона всмокталася в беззахисне світло. Сонце відступило за небокрай. Настав час темряви.
Розділ 1
Марун
Між ним та вовком залишалося з десяток кроків. Білявий юнак присів за дубом із підвітряного боку. Зібраний, зосереджений. Готовий до пострілу. Долоня впевнено обхопила лук. За спиною — кілька гострих стріл: чорне пір’я, кістяні й металеві наконечники. Його гордість та смертельна зброя. Хлопець пальцями торкався свіжого сліду, а перед очима вимальовувався образ гордого сіроманця. Дворічний хижак зранку роздер молодого лося — на його хутрі запеклася кров. Яр Завірюха задоволено мружився: азарт лоскотав його ніздрі, а уява прокручувала стрімкі миттєвості польоту стріли. Хлопець міг легко дістати вовка одним стрибком голіруч, але лук і стріли… В цьому щось було. Щось, що знав лише Яр, коли відчував напруженими пальцями переплетені волокна тятиви. Це був не страх і не підступ. Бажання наділити власною силою дещо неживе, зробивши бездушний шматок дерева одним цілим із собою. Ще кілька кроків, і вовк відкриється — вийде з-за густої хвої молодих ялин. Вправний мисливець сам стане здобиччю. Кілька кроків, і він… Раптом хлопець завмер. Долоню немов пронизало сотнею голочок. Образ вовка поплив. Замість нього чомусь з’явилася жіноча постать у довгому кожушку. Завірюха похитав головою, відганяючи непрохані думки, і підвівся, мимохіть ступивши вперед. Сухе гілля під ногами юнака підступно хруснуло. Шум сполохав хижака, і той сірою тінню гайнув у кущі, залишивши Яра ні з чим. Завірюха глухо заревів та щосили вгатив кулаком по дубу. Розтиснув пальці, і з них посипалася суха порохня. Хлопець криво посміхнувся, дивлячись крізь отвір у багатолітньому міцному стовбурі. Полювання пішло на пси — і через що?! Правду батько каже: молодий
ще, нестриманий. Вчитись йому і вчитись! Незнайомий запах залоскотав ніздрі. Яр принюхався і здивовано підняв брови. Яблуневий цвіт із гірчичним медом і трохи м’яти. Це що, дух? Та де там! Кожен дурень знає: духи не пахнуть. Хлопець відкинув з обличчя неслухняні пасма й потер чоло. Вузька стежина ховала не лише вовчі сліди: дорогу молодому Завірюсі перейшла людина.
Яр присів, заплющив очі та знову торкнувся шерхлої землі. Цим умінням володів кожен чоловік із роду Завірюх: бачити образ по слідах. Хлопець зосередився, відпускаючи зайві емоції, і перед ним тієї ж миті промайнули дві довгі коси, край квітчастої хустини, очі кольору стиглих вишень, весела, трішки зухвала усмішка. Дівчина. Гарна… Цікаво, чи в житті вона така сама? Юнак похитався з п’ятки на носок і назад. По-доброму, варто було б повернутися до полювання на вовка, але настрій уже був не той. І ця з косами… Заборона виходити до людей до повноліття тільки під’юджувала. Батько, як дізнається, дасть добрячого прочухана. «Не розчаруй мене, хлопче!» Яр наче наяву почув голос Улія, гмикнув та копнув найближчу гілку. Ага, син голови роду… Обов’язки, закони, велике майбутнє… Нудьга чорна! А ще ці заборони… Хлопець хитро усміхнувся. Хіба вони його колись зупиняли? Яр стягнув із волосся цупкий шнурок і з насолодою потер голову, втягуючи носом повітря. Солодкуватий квітковий запах затуманював думки. Ні, окрім звичайної цікавості, тут було щось іще. Щось дивне й незнайоме. Воно тримало його на мисливській стежині, не дозволяючи повернути додому. Завірюха тихо засміявся: зараз він простежить за дівчиною і добряче її налякає. Вона зіпсувала йому полювання, тож хай начувається. Покусуючи від нетерпіння губи, хлопець безшумно пішов по медових слідах. Леся ховала ніс у хустину і голосно цокотіла зубами: мороз у Веснянках не вщухав уже цілий тиждень. На синьому небі розкошувало яскраве сонце, але воно аніскілечки не гріло. І хоча була лише середина осені, володарка холодної пори Люта разом із вірними сніговіями вирішила завітати раніше. Земля вкрилася тонким крижаним павутинням, яке хрускотіло під ногами. Почорнілі дерева, подекуди вкриті брунатним листям, стишували рух загуслого соку. Солодке сон-зерно вже пустило коріння й повільно заколисувало все живе аж до наступної весни. Дівчину від самого ранку все дратувало. І здалися мамі ті галушки! Хоча витягнути кислющу, аж зуби зводить, капусту з діжки, підсмажити і змішати з відвареними алушками — роботи на мишачий скік. Але як можна було забути промити той злощасний кисляк? І цей батьків докірливий погляд, бо, бачте, його улюблену страву зіпсувала… Живіт, як на зло, озвався тупим ниттям. Ну чому це все навалилося на неї саме сьогодні? Хотілося згорнутися бубликом, залізти під ковдру чи ще краще — у саму ковдру, загубившись серед пір’я, і лежати так до вечора, щоб ніхто не чіпав. Але де там! Мусила волочитись до лісу за тими клятими шишками ялівцю для сусідської Мар’яни, яку відучора обсипало так, наче вона цілу ніч гасала у свіжій кропиві. Чудовезний понеділок!
А Мар’яна сама винна: дурний язик поперед розуму біжить. Так їй і треба! Казали їй: не можна з інших биткуватися, вся жовч назовні вилізе. От тобі й маєш! Тепер красуня на двір і носа не показує: боїться, що почнуть про неї патякати. Проте чого їй боятися, коли головна пліткарка вдома сидить? Однак Леся зловтішалася більше за звичкою, ніж направду. Її лоскотало якесь загадкове передчуття. Дорогу дівчині перебігла руда лисиця, викликавши усмішку. Червоний вогник нагадав, що скоро буде її улюблена галявина. Не біда, що зараз господарює Люта, тут навіть тиша особлива. Величезний рів наче розділяв ліс Марун на дві частини — гірську й рівнинну. Друга тікала у бік річкової долини, туди, де за вербами й довгими ланами ховалося інше село — Заїра. З-під гори било джерело. Потужний струмінь життєдайної вологи взимку обертався невеликим потічком. Біля нього Леся завжди зупинялася втамувати спрагу та перепочити. Береги цієї річечки теж були вкриті вербами, але вже плакучими, з довгими косами, що густими пасмами спускалися додолу. Тут було затишно, і, хоч вона залишалася з Маруном сам-на-сам, зовсім не самотньо. Тут завжди можна було знайти спокій і можливість зостатися наодинці, щоб просто помріяти.
Мрія — найкраще, що може трапитись, коли буденні справи робляться звично та без зайвих думок. Проте надмірна замріяність нерідко дорого коштує. Реальність заскочила швидко, несподівано та, як завжди, трохи запізно. Позаду хруснула суха гілка, потягло чимось важким і задушливим.
Леся здригнулася. Хвиля страху накрила її з головою, змушуючи спинитися і підібратися, стиснувши кулаки.
«Це просто гілка», — сказала собі дівчина і повільно обернулася, щоб упевнитися в тому, що все добре. Все ж добре? Страшні історії трапляються лише з іншими. Ними можна хіба що лякати малих дітей. З нею нічого не може статися. Все гаразд. Все…
Він стояв за кілька кроків і дивився на неї, як величезний пес, що нахиляє голову вбік й пильно спостерігає за господарем, чекаючи на смаколики. Ведмідь був страхітливий на вигляд: матова чорно-бура шерсть звисала довгими пасмами, але загрозливо стовбурчилася на загривку, з позападалих боків виступали худющі ребра, обтягнені шкірою. Звір чомусь скидався на рибу — плоского ляща, який за чужою волею вискочив із води на берег. Але ведмідь, на жаль, перебував у своїй стихії. Леся це знала і тому рвучко кинулася геть, різко оминаючи дерева та перестрибуючи через гілки. Спідниця плуталася в ногах, чоботи вмить стали слизькими, а ноги підкошувалися з кожним стрибком. Ліс майорів перед очима, все навколо змішалося в один колір. Серце страшенно калатало, а в голові стукала лише одна думка: може, він не побіг за нею? Може, він просто переплутав її з вепром чи молодим лосем? Здавалося, вона ще ніколи в житті не бігала так швидко. Ведмідь збив дівчину ударом лапи по нозі. Леся зарилася обличчям у сніг, який охолодив розпашілу шкіру, забиваючись під комір, й одразу перевернулася на спину. Звір стояв поруч — так близько, що її ледь не вивернуло від смороду гнилого м’яса з його роззявленої пащі. Дівчина повільно поповзла назад. Дивно, але те грізне волохате жахіття нічого не робило — хижак чогось чекав, змушуючи свою жертву ще більше мучитися. Леся знову спробувала втекти. Цього разу він вхопив її зубами за комір кожуха, роздираючи його, та з легкістю відкинув убік. Чорнявка боляче вдарилася плечем об мерзлий дубовий стовбур і зойкнула. Звір різко пішов на дівчину, і вона схопилася на ноги, прикривши спину товстим деревом. З горла вирвався несамовитий крик — шалений, нелюдський. Леся дивилася прямо в очі своїй неминучій загибелі. Сльози обпікали холодні щоки, усе в Маруні замовкло, а дівчина все кричала. Здавалося, від того крику дерева ось-ось поскидають всю свою кору.
— А-а-а-а-а! Аг-г-г-гир-р-р-р-р! Ар-р-р-р-р-р! Яа-ар-р-р-р-р! — покотилося лісом, відбилося тягучою луною й повернулося назад.
Голос відчаю затуманив голову. Раптом крізь каламутну пелену почувся тихий свист і глухий удар. Ведмідь ошелешено зупинився та закрутився на місці. Забувши про жертву, хижак розлючено вгризався собі у спину, силуючись щось звідти витягти зубами. Леся ще мить дивилася на звіра, а тоді кинулася навтьоки.
Яр рухався давньою мисливською стежкою, час від часу вдихаючи солодкавий запах, що так його вабив. Ліс вкрило сипким снігом, занурило в сон аж до весни. Трохи зарано, як на осінь, але на все воля Великих. За кілька кроків Завірюха побачив слід горностая, що стрічкою тягнувся до малого лісового струмка. Хлопець зі втіхою згадав, що неподалік цього місця влаштовано пастки і, підбадьорений азартом, рушив до води, сподіваючись, окрім дівчини-квітки, знайти там ще й здобич. Раптом яблунево-м’ятний запах змішався з чимось загрозливим, небезпечним. Яр зупинився перед ще зовсім свіжим ведмежим слідом і видихнув крізь стиснуті зуби. Не до добра тут цей шатун. Завірюха не хотів зайвого клопоту. Клишоногі залишали барлоги в тріскучі морози з багатьох причин, і одна з них — голод. Замалі запаси жиру змушували тинятися лісом у пошуках поживи, хитаючись від браку сил. Велика здобич, якот лось чи вепр, кволому звіру не по зубах, а от люди зазвичай поступаються ведмедю в швидкості. Часто нестача харчів і різні недуги позбавляли тварин глузду, і вони ставали ще небезпечнішими — заходили в села, трощили хліви, роздирали худобу й собак, навіть зброї не боялися.
Яр звернув на ведмежу стежку, ступив нею кілька кроків, аж раптом помітив на снігу заглибину від людської ноги. Відбиток жіночого чобота було добре видно з-поміж слідів диких тварин та рівчаків, які залишали широкі снігоступи. Завірюха глибоко вдихнув. Той самий квітковий запах… Вона! Яр додав ходи і цієї миті почув своє ім’я — його кликали так, як ніколи до цього. Майже ніколи…
…Йому виповнилося чотири зими. Зачарований вечірнім небом, він сидів у кущах лободи й дивився на кажанів, що ширяли між зірками й ловили нічних метеликів, порушуючи тишу тонким писком.
Мати вже довго його гукала, але він не хотів озиватися. Відчував приємну владу над дорослими, які були змушені залишити свої справи і думати лише про нього. Згодом до пошуків приєдналися батько й сусіди. Хлопець знав, що, коли його знайдуть — неодмінно покарають, тож дедалі глибше залазив у кущі.
«Сину, де ти? Яре! Де він? Куди подівся? Яре! Що це за дитина! Ти тут? Шукайте його! Усі шукайте! Яре! Виходь!» — лунали схвильовані голоси.
Раптом хлопчик почув поряд важкі кроки. Це до заростей лободи прямував батько, а за ним квапливо ступала стривожена матір.
«Пропала дитина… — Яр почув батьків голос, а потому важке зітхання. — Вкрали, люди чи звірі. Точно вкрали!»
Раптом мати заплакала. Вона так рідко це робила, що її схлипування видалися для нічної тиші дикими, неправильними, ледь не божевільними криками чужої істоти. Тоді Яр чи не вперше почув, як може плакати жінка за своєю дитиною. А потім вона заходилася несамовито кричати, вкладаючи в поклик сина біль, тугу та віру: «Яре! Яр! Яр! Яа-ар-р-р-р-р!..» І подібний крик молодий Завірюха почув тієї миті, коли побачив у ялівцевих хащах дівчину, що майже билася у ведмежих лапах. Яр знову не належав собі, його охопило дивне почуття — таке саме, що змусило тоді в дитинстві вийти з кущів і кинутися до матері. Зараз, на цій галявині, все повторилося. Не усвідомлюючи причини, Яр понад усе захотів врятувати цю дівчину і навіть більше: міцно стиснути і ще раз почути своє ім’я з її вуст. Стріла звично лягла на тятиву. Могутня сила до тріску зігнула тугий лук. Випущена на волю дика енергія кістяним наконечником розтяла повітря. Почувся тихий свист і глухий удар, а слідом за стрілою подався той, хто її випустив. Вістря вп’ялося звіру в поперек. Яр мчав, хутко перестрибуючи кущі ялівцю. Не зважаючи на пораненого клишоногого, він шукав очима дівчину, проте її ніде не було, виднілися лише сліди. Ведмідь із гарчанням пішов на кривдника: збивши хлопця з ніг, він уже хотів вгризтися зубами в плече, проте могутній удар кулаком був для звіра геть неочікуваним — силі Завірюхи могли позаздрити й десятеро зимових шатунів. Яр відскочив убік, а ведмідь став на задні лапи й утробно загарчав.
«Хочеш, — рикнув у відповідь юнак, — то бери!»
Яр із розгону ударив ведмедя головою у відкриті груди з такою силою, що той відлетів на добрих п’ять кроків. Потрібно було якнайшвидше закінчити справу, але тягнути з собою здоровенну тушу хлопцю аж ніяк не хотілося. Ще й дівчину треба знайти.
Недобитий звір нагадав про себе тихим стогоном. Закони роду Завірюх незмінні, а за одним із них залишати поранену здобич на полі чи в лісі було суворо заборонено. Ведмежа шкура — річ потрібна, утім, як і м’ясо. Хлопець довго не роздумував. Ніж, проштрикнувши товсту шкіру ведмедя, увійшов за вухом, прокладаючи дорогу вниз. Коли звір востаннє смикнувся й затих, Яр дістав мотузяний пасок, зв’язав йому лапи та потужним ривком закинув тушу на обламану гілку найближчої сосни.
«Добре є», — Завірюха стер долонею краплі поту з чола. Оббілувати здобич він завжди встигне, та й везти м’ясо до села легше на санях — коні, які чують звірячий дух, мчать додому швидше за вітер.
Яру страшенно захотілося пити. Проте ще сильніше він бажав побачити ту сміливу дівчину. Ведмідь залишився висіти на сосні, немов величезна шишка, а попереду манливо звивалася стежка з яблуневим запахом. Завірюха усміхнувся. Слід цієї дівчини-квітки він нізащо не загубить!