Знайомтесь: Анастасія Нікуліна – сучасна авторка зі Львова. Колекціонує легенди та вигадує власні. Закінчила факультет міжнародних відносин, працює копірайтеркою. У професійному письменництві з 2013 року. Лауреатка численних літературних премій. Авторка книжок «Сіль для моря, або Білий кит», «Все буде добре», «Львів. Смаколики. Різдво» та інших.

Кохання, кажуть, перемагає все: відстань, вікову різницю й соціальну нерівність. У романі Анастасії Нікуліної «Завірюха» воно порушує навіть тисячолітні закони всупереч волі богів

Історія кохання.

Така красива і така правильна.

Яр Завірюха – син голови могутнього роду Завірюх. Ці істоти – щось середнє між людьми й богами. Вони сильніші, ніж звичайні смертні.
«Між ним та вовком залишалося з десяток кроків. Білявий юнак присів під дубом із підвітряного боку. Зібраний, зосереджений. Готовий до пострілу… Хлопець міг легко дістати вовка одним стрибком голіруч, але лук і стріли… В цьому щось було… Раптом хлопець завмер. Долоню немов пронизало сотнею голочок. Образ вовка поплив. Замість нього чомусь з’явилася жіноча постать у довгому кожушку. Завірюха похитав головою, відганяючи непрохані думки, і підвівся, мимохіть ступивши вперед. Сухе гілля під ногами юнака підступно хруснуло. Шум сполохав хижака, і той сірою тінню гайнув у кущі, залишивши Яра ні з чим. Завірюха глухо заревів та щосили вгатив кулаком по дубу. Розтиснув пальці, і з них посипалася суха порохня. Хлопець криво посміхнувся, дивлячись крізь отвір у багатолітньому міцному дубі».
Літочислення в них теж не таке, як у людей.
«Мені вісімдесят. Не бійся, за вашими мірками я не набагато старший за тебе. Цієї зими мені буде… Скільки це в людей? А, згадав. Двадцять один!»
Завірюхи живуть за іншими законами: наприклад, незаміжні дівчата в них називаються самітницями, заміжні – подругами. Подругу чоловікові обирає Рада. Про любов там не знають. Але все ж вони теж умирають, як і всі люди.
Завірюхи сліпо коряться волі богів, щоби їх не розгнівити. Всі їхні щоденні дії майже автоматизовані, як у роботів. Але одного дня юний Яр Завірюха зустрічає людську дівчину на ім’я Леся. І ця зустріч змінює все. Хлопець навіть подумати не міг, що здатен закохатися. Але її запах… і те, як вона всміхається… і як сердиться…
Яр Завірюха пішов на великий обман, ризикуючи бути вбитим заступницею роду Лютою. А все заради того, щоб отримати право узяти за дружину людську дівчину. Але випробування пари не завершилися. Наш персонаж постійно перебуватиме перед вибором: кохана жінка чи друг, кохана жінка чи батько, кохана жінка чи цілий рід. Він обиратиме, вбити чи пощадити, пробачити чи помститися. Протягом усього роману читач спостерігатиме, як хлопчик перетворюється на чоловіка. З кожною сторінкою він ставатиме відповідальнішим, розсудливішим, мудрішим.
Роман «Завірюха» – це фентезі. Поціновувачі жанру знайдуть тут для себе міфи, легенди й забобони, тотеми, чари, віщування. Тут є пригоди і навіть справжні битви. Не на життя, а на смерть. Хіба драконів нема. А для тих, хто не любить фентезі, тут є зворушлива любовна лінія. Ба більше, любовний трикутник. І навіть не один. І такі ревнощі, що де там тим бразильським серіалам!
Так, боги – наші, із суто українськими іменами, які легко вимовити. А от момент із поглинанням темряви, яка, вселяючись, підкорює собі людину, - позичений. Таке фанати серіалу Charmed («Зачаровані») вже бачили: темрява через очі й рота проникала в людину й змушувала її робити страшні речі.
В усьому іншому книжка цілком оригінальна, з таємницями й несподіваними поворотами. А втім, тих, хто читав гостросоціальний роман Анастасії Нікуліної «Сіль для моря», це не здивує. Там таких вивертів сюжету повно. Настя любить, щоб у творі була інтрига, любить тримати читача в напрузі до останньої сторінки.
Отже, підсумовуючи все вищесказане:
Форма твору – 29 розділів із прологом та епілогом;
Теми – зображення побуту і звичаїв роду Завірюх, кохання Яра і Лесі;
Ідеї – кохання перемагає все; свобода – найвища цінність; жінка рівна чоловікові, має право виражати власну думку і чинити на власний розсуд;
Конфлікти – батьків і дітей, особистості й суспільства, добра і зла, світла й темряви;
Проблеми – пошуки балансу між добром і злом, між правдою і неправдою; пошуки сенсу життя.
Функції твору – утвердження вітаїзму і всеперамагаючої сили кохання.
Заради звичайної людської дівчини він порушив тисячолітні закони та пішов наперекір самим богам. Яр — син давнього роду Завірюх, наділених могутньою силою. Та кожних чотири роки вони кидають власні домівки, щоб утекти від неминучої ненависті людей. А все тому, що через жорстоке прокляття втратили найголовніше: любов.
Хто стане на бік світла, щоб протистояти пітьмі? Чи почують Великі молитви смертних? Часу обмаль. Адже темрява вже оселилася в душах людей та могутніх богів...
http://bukvoid.com.ua/

Уривок з книги
Пролог
Розлючений велет з одного удару повалив масивну колонну. Широкоплечу постать оповило хмарою пилу. Чоловік схопив уламки ще мить тому могутньої підпори й заходився трощити ними стіни білосніжного замку, жбурляючи їх із неймовірною силою. Впала друга колона. Коштовне каміння кольоровим кришивом сипалося під ноги. Кремезна споруда тріщала й гула. Валилися оглядові башти та гострі шпилі, навсібіч розліталися крила й голови вигадливих статуй — немов за зраду. Річковою крейдою розсипався прозорий мармур. Володар Світла Вічник, огорнутий біло-сірим пилом, наче димом згарища, руйнував усе на своєму шляху: голими кулаками, дерев’яними уламками окрівлі, дебелими кам’яними глибами, які чимраз густіше встеляли крутосхили квітчасто-зеленого пагорба. Місця, де від початку створення Вишу, світу Великих, викрашався величний замок.
— Забирайся! — Володар Світла важко відсапувався. Повітря розпирало груди уривчастими поштовхами. Бурштинові очі палали недобрим вогнем. Розхристаний, із кривавими мітками на шкірі від власних ударів, босий, без сорочки, — наче злодій у власному домі. Золото довгого волосся потьмяніло від осілого пилу. — Щоб ноги твоєї тут більше ніколи не було!
Володарка Пітьми Темна стояла перед ним мовчки, опустивши голову. З ніг до голови закутана у глухий чорний плащ із каптуром, вона скидалася на статую. Звичайна жінка, якби не безодня в сапфірових, майже чорних очах та корона з чорненого срібла, що вигадливими гострими шпичаками підтримувала густе темне волосся. Досконалі риси обличчя не псував навіть тонкий шрам, що майже рівною лінією проходив над бровами. Коли чоловік на мить замовк, тихі слова жінки видалися гучнішими за його божевільне ревіння:
— Якщо ти хочеш, щоб я пішла, я піду.
Велет розреготався, і Темна мимохіть відступила на крок.
— Хочу?! Я наказую, щоб ти забралася звідси негайно! Ти оглухла? Забирайся!!!
Широкі вітражні вікна не витримали напруги, вибухнувши скляним сніговієм. Велета на мить накрило колючою хвилею, але він навіть не поворухнувся.
— Я піду, і ти більше мене не побачиш.
Звівши погляд, жінка схрестила руки на грудях. Чому вона така спокійна? Чому не падає перед ним на коліна? Як вона сміє? Вічник оглядав стрункий стан та тонкі, немов беззахисні долоні. Як він любив їх цілувати… Кожен пальчик, кожну лінію… Тим ненависнішими вони видавалися зараз. Не руки коханої жінки, а бридкі пташині лапи. Вони вп’ялися в нього своїми гострими пазурами, видряпавши все тепло, що колись було між ними. Біль укотре обернувся люттю, спрощуючи вибір.
— Я проклинаю той день, коли зустрів тебе, Темна! Ти все зруйнувала! Я знав, яка ти, від самого початку, але все одно вірив! Я все пробачав, усе дозволяв! Але це — ніколи! Ти витерла ноги об мою любов!
Велет одним рухом подолав відстань між ними і схопив жінку за обличчя. Темна навіть не зойкнула, розпалюючи його дедалі більше.
— Ти ніколи не кохала мене, чи не так? — прошепотів Вічник майже у стиснуті губи Великої.— Не кохала? Просто морочила голову? Сміялася наді мною? Так усе було? Ти підступна і ница! Я тебе ненавиджу!
Вічник відпустив Темну, і жінка замружилася в очікуванні удару. Але він не зміг. Не зміг підняти руку на ту, кого любив більше за Світло.
Чоловік замовк і згорбився. Важка втома вкупі з байдужістю висмоктали рештки злості. Хотілося, щоб це все просто закінчилося. Чому вона досі тут? Скільки можна його мучити? Темна видихнула і розплющила очі. Востаннє глянувши на велета, вона простягнула руки, наче хотіла його обійняти, зітхнула і… зникла. У повітрі лиш пролунало:
— Я все одно тебе кохаю.
Вічник ступив туди, де щойно стояла його дружина, впав на коліна та щосили вгатив по підлозі кулаком. Замок застогнав. Підлогою зазміїлася величезна тріщина. «Кохаю…» Вічник заплющив очі й опустився долілиць. Грудьми відчував приємну прохолоду. Звуки, кольори, думки — все це враз стало якимось безглуздим тлом. Над його головою тріщала стеля, каміння падало на підлогу. Перший уламок встромився в плече до самої кістки, другий ледь не розтрощив ногу. Але Вічнику було байдуже до власного тіла, до замка, до всього навкруги. Хай усе згине! Вона зруйнувала дещо більше — його душу. Велет не помітив, як його тінь раптом почорніла, загусла, повільно підповзла до його шиї та прослизнула під ребра, прямісінько до серця. Відчувши свободу, вона всмокталася в беззахисне світло. Сонце відступило за небокрай. Настав час темряви.
Розділ 1
Марун
Між ним та вовком залишалося з десяток кроків. Білявий юнак присів за дубом із підвітряного боку. Зібраний, зосереджений. Готовий до пострілу. Долоня впевнено обхопила лук. За спиною — кілька гострих стріл: чорне пір’я, кістяні й металеві наконечники. Його гордість та смертельна зброя. Хлопець пальцями торкався свіжого сліду, а перед очима вимальовувався образ гордого сіроманця. Дворічний хижак зранку роздер молодого лося — на його хутрі запеклася кров. Яр Завірюха задоволено мружився: азарт лоскотав його ніздрі, а уява прокручувала стрімкі миттєвості польоту стріли. Хлопець міг легко дістати вовка одним стрибком голіруч, але лук і стріли… В цьому щось було. Щось, що знав лише Яр, коли відчував напруженими пальцями переплетені волокна тятиви. Це був не страх і не підступ. Бажання наділити власною силою дещо неживе, зробивши бездушний шматок дерева одним цілим із собою. Ще кілька кроків, і вовк відкриється — вийде з-за густої хвої молодих ялин. Вправний мисливець сам стане здобиччю. Кілька кроків, і він… Раптом хлопець завмер. Долоню немов пронизало сотнею голочок. Образ вовка поплив. Замість нього чомусь з’явилася жіноча постать у довгому кожушку. Завірюха похитав головою, відганяючи непрохані думки, і підвівся, мимохіть ступивши вперед. Сухе гілля під ногами юнака підступно хруснуло. Шум сполохав хижака, і той сірою тінню гайнув у кущі, залишивши Яра ні з чим. Завірюха глухо заревів та щосили вгатив кулаком по дубу. Розтиснув пальці, і з них посипалася суха порохня. Хлопець криво посміхнувся, дивлячись крізь отвір у багатолітньому міцному стовбурі. Полювання пішло на пси — і через що?! Правду батько каже: молодий
ще, нестриманий. Вчитись йому і вчитись! Незнайомий запах залоскотав ніздрі. Яр принюхався і здивовано підняв брови. Яблуневий цвіт із гірчичним медом і трохи м’яти. Це що, дух? Та де там! Кожен дурень знає: духи не пахнуть. Хлопець відкинув з обличчя неслухняні пасма й потер чоло. Вузька стежина ховала не лише вовчі сліди: дорогу молодому Завірюсі перейшла людина.
Яр присів, заплющив очі та знову торкнувся шерхлої землі. Цим умінням володів кожен чоловік із роду Завірюх: бачити образ по слідах. Хлопець зосередився, відпускаючи зайві емоції, і перед ним тієї ж миті промайнули дві довгі коси, край квітчастої хустини, очі кольору стиглих вишень, весела, трішки зухвала усмішка. Дівчина. Гарна… Цікаво, чи в житті вона така сама? Юнак похитався з п’ятки на носок і назад. По-доброму, варто було б повернутися до полювання на вовка, але настрій уже був не той. І ця з косами… Заборона виходити до людей до повноліття тільки під’юджувала. Батько, як дізнається, дасть добрячого прочухана. «Не розчаруй мене, хлопче!» Яр наче наяву почув голос Улія, гмикнув та копнув найближчу гілку. Ага, син голови роду… Обов’язки, закони, велике майбутнє… Нудьга чорна! А ще ці заборони… Хлопець хитро усміхнувся. Хіба вони його колись зупиняли? Яр стягнув із волосся цупкий шнурок і з насолодою потер голову, втягуючи носом повітря. Солодкуватий квітковий запах затуманював думки. Ні, окрім звичайної цікавості, тут було щось іще. Щось дивне й незнайоме. Воно тримало його на мисливській стежині, не дозволяючи повернути додому. Завірюха тихо засміявся: зараз він простежить за дівчиною і добряче її налякає. Вона зіпсувала йому полювання, тож хай начувається. Покусуючи від нетерпіння губи, хлопець безшумно пішов по медових слідах. Леся ховала ніс у хустину і голосно цокотіла зубами: мороз у Веснянках не вщухав уже цілий тиждень. На синьому небі розкошувало яскраве сонце, але воно аніскілечки не гріло. І хоча була лише середина осені, володарка холодної пори Люта разом із вірними сніговіями вирішила завітати раніше. Земля вкрилася тонким крижаним павутинням, яке хрускотіло під ногами. Почорнілі дерева, подекуди вкриті брунатним листям, стишували рух загуслого соку. Солодке сон-зерно вже пустило коріння й повільно заколисувало все живе аж до наступної весни. Дівчину від самого ранку все дратувало. І здалися мамі ті галушки! Хоча витягнути кислющу, аж зуби зводить, капусту з діжки, підсмажити і змішати з відвареними алушками — роботи на мишачий скік. Але як можна було забути промити той злощасний кисляк? І цей батьків докірливий погляд, бо, бачте, його улюблену страву зіпсувала… Живіт, як на зло, озвався тупим ниттям. Ну чому це все навалилося на неї саме сьогодні? Хотілося згорнутися бубликом, залізти під ковдру чи ще краще — у саму ковдру, загубившись серед пір’я, і лежати так до вечора, щоб ніхто не чіпав. Але де там! Мусила волочитись до лісу за тими клятими шишками ялівцю для сусідської Мар’яни, яку відучора обсипало так, наче вона цілу ніч гасала у свіжій кропиві. Чудовезний понеділок!
А Мар’яна сама винна: дурний язик поперед розуму біжить. Так їй і треба! Казали їй: не можна з інших биткуватися, вся жовч назовні вилізе. От тобі й маєш! Тепер красуня на двір і носа не показує: боїться, що почнуть про неї патякати. Проте чого їй боятися, коли головна пліткарка вдома сидить? Однак Леся зловтішалася більше за звичкою, ніж направду. Її лоскотало якесь загадкове передчуття. Дорогу дівчині перебігла руда лисиця, викликавши усмішку. Червоний вогник нагадав, що скоро буде її улюблена галявина. Не біда, що зараз господарює Люта, тут навіть тиша особлива. Величезний рів наче розділяв ліс Марун на дві частини — гірську й рівнинну. Друга тікала у бік річкової долини, туди, де за вербами й довгими ланами ховалося інше село — Заїра. З-під гори било джерело. Потужний струмінь життєдайної вологи взимку обертався невеликим потічком. Біля нього Леся завжди зупинялася втамувати спрагу та перепочити. Береги цієї річечки теж були вкриті вербами, але вже плакучими, з довгими косами, що густими пасмами спускалися додолу. Тут було затишно, і, хоч вона залишалася з Маруном сам-на-сам, зовсім не самотньо. Тут завжди можна було знайти спокій і можливість зостатися наодинці, щоб просто помріяти.
Мрія — найкраще, що може трапитись, коли буденні справи робляться звично та без зайвих думок. Проте надмірна замріяність нерідко дорого коштує. Реальність заскочила швидко, несподівано та, як завжди, трохи запізно. Позаду хруснула суха гілка, потягло чимось важким і задушливим.
Леся здригнулася. Хвиля страху накрила її з головою, змушуючи спинитися і підібратися, стиснувши кулаки.
«Це просто гілка», — сказала собі дівчина і повільно обернулася, щоб упевнитися в тому, що все добре. Все ж добре? Страшні історії трапляються лише з іншими. Ними можна хіба що лякати малих дітей. З нею нічого не може статися. Все гаразд. Все…
Він стояв за кілька кроків і дивився на неї, як величезний пес, що нахиляє голову вбік й пильно спостерігає за господарем, чекаючи на смаколики. Ведмідь був страхітливий на вигляд: матова чорно-бура шерсть звисала довгими пасмами, але загрозливо стовбурчилася на загривку, з позападалих боків виступали худющі ребра, обтягнені шкірою. Звір чомусь скидався на рибу — плоского ляща, який за чужою волею вискочив із води на берег. Але ведмідь, на жаль, перебував у своїй стихії. Леся це знала і тому рвучко кинулася геть, різко оминаючи дерева та перестрибуючи через гілки. Спідниця плуталася в ногах, чоботи вмить стали слизькими, а ноги підкошувалися з кожним стрибком. Ліс майорів перед очима, все навколо змішалося в один колір. Серце страшенно калатало, а в голові стукала лише одна думка: може, він не побіг за нею? Може, він просто переплутав її з вепром чи молодим лосем? Здавалося, вона ще ніколи в житті не бігала так швидко. Ведмідь збив дівчину ударом лапи по нозі. Леся зарилася обличчям у сніг, який охолодив розпашілу шкіру, забиваючись під комір, й одразу перевернулася на спину. Звір стояв поруч — так близько, що її ледь не вивернуло від смороду гнилого м’яса з його роззявленої пащі. Дівчина повільно поповзла назад. Дивно, але те грізне волохате жахіття нічого не робило — хижак чогось чекав, змушуючи свою жертву ще більше мучитися. Леся знову спробувала втекти. Цього разу він вхопив її зубами за комір кожуха, роздираючи його, та з легкістю відкинув убік. Чорнявка боляче вдарилася плечем об мерзлий дубовий стовбур і зойкнула. Звір різко пішов на дівчину, і вона схопилася на ноги, прикривши спину товстим деревом. З горла вирвався несамовитий крик — шалений, нелюдський. Леся дивилася прямо в очі своїй неминучій загибелі. Сльози обпікали холодні щоки, усе в Маруні замовкло, а дівчина все кричала. Здавалося, від того крику дерева ось-ось поскидають всю свою кору.
— А-а-а-а-а! Аг-г-г-гир-р-р-р-р! Ар-р-р-р-р-р! Яа-ар-р-р-р-р! — покотилося лісом, відбилося тягучою луною й повернулося назад.
Голос відчаю затуманив голову. Раптом крізь каламутну пелену почувся тихий свист і глухий удар. Ведмідь ошелешено зупинився та закрутився на місці. Забувши про жертву, хижак розлючено вгризався собі у спину, силуючись щось звідти витягти зубами. Леся ще мить дивилася на звіра, а тоді кинулася навтьоки.
Яр рухався давньою мисливською стежкою, час від часу вдихаючи солодкавий запах, що так його вабив. Ліс вкрило сипким снігом, занурило в сон аж до весни. Трохи зарано, як на осінь, але на все воля Великих. За кілька кроків Завірюха побачив слід горностая, що стрічкою тягнувся до малого лісового струмка. Хлопець зі втіхою згадав, що неподалік цього місця влаштовано пастки і, підбадьорений азартом, рушив до води, сподіваючись, окрім дівчини-квітки, знайти там ще й здобич. Раптом яблунево-м’ятний запах змішався з чимось загрозливим, небезпечним. Яр зупинився перед ще зовсім свіжим ведмежим слідом і видихнув крізь стиснуті зуби. Не до добра тут цей шатун. Завірюха не хотів зайвого клопоту. Клишоногі залишали барлоги в тріскучі морози з багатьох причин, і одна з них — голод. Замалі запаси жиру змушували тинятися лісом у пошуках поживи, хитаючись від браку сил. Велика здобич, якот лось чи вепр, кволому звіру не по зубах, а от люди зазвичай поступаються ведмедю в швидкості. Часто нестача харчів і різні недуги позбавляли тварин глузду, і вони ставали ще небезпечнішими — заходили в села, трощили хліви, роздирали худобу й собак, навіть зброї не боялися.
Яр звернув на ведмежу стежку, ступив нею кілька кроків, аж раптом помітив на снігу заглибину від людської ноги. Відбиток жіночого чобота було добре видно з-поміж слідів диких тварин та рівчаків, які залишали широкі снігоступи. Завірюха глибоко вдихнув. Той самий квітковий запах… Вона! Яр додав ходи і цієї миті почув своє ім’я — його кликали так, як ніколи до цього. Майже ніколи…
…Йому виповнилося чотири зими. Зачарований вечірнім небом, він сидів у кущах лободи й дивився на кажанів, що ширяли між зірками й ловили нічних метеликів, порушуючи тишу тонким писком.
Мати вже довго його гукала, але він не хотів озиватися. Відчував приємну владу над дорослими, які були змушені залишити свої справи і думати лише про нього. Згодом до пошуків приєдналися батько й сусіди. Хлопець знав, що, коли його знайдуть — неодмінно покарають, тож дедалі глибше залазив у кущі.
«Сину, де ти? Яре! Де він? Куди подівся? Яре! Що це за дитина! Ти тут? Шукайте його! Усі шукайте! Яре! Виходь!» — лунали схвильовані голоси.
Раптом хлопчик почув поряд важкі кроки. Це до заростей лободи прямував батько, а за ним квапливо ступала стривожена матір.
«Пропала дитина… — Яр почув батьків голос, а потому важке зітхання. — Вкрали, люди чи звірі. Точно вкрали!»
Раптом мати заплакала. Вона так рідко це робила, що її схлипування видалися для нічної тиші дикими, неправильними, ледь не божевільними криками чужої істоти. Тоді Яр чи не вперше почув, як може плакати жінка за своєю дитиною. А потім вона заходилася несамовито кричати, вкладаючи в поклик сина біль, тугу та віру: «Яре! Яр! Яр! Яа-ар-р-р-р-р!..» І подібний крик молодий Завірюха почув тієї миті, коли побачив у ялівцевих хащах дівчину, що майже билася у ведмежих лапах. Яр знову не належав собі, його охопило дивне почуття — таке саме, що змусило тоді в дитинстві вийти з кущів і кинутися до матері. Зараз, на цій галявині, все повторилося. Не усвідомлюючи причини, Яр понад усе захотів врятувати цю дівчину і навіть більше: міцно стиснути і ще раз почути своє ім’я з її вуст. Стріла звично лягла на тятиву. Могутня сила до тріску зігнула тугий лук. Випущена на волю дика енергія кістяним наконечником розтяла повітря. Почувся тихий свист і глухий удар, а слідом за стрілою подався той, хто її випустив. Вістря вп’ялося звіру в поперек. Яр мчав, хутко перестрибуючи кущі ялівцю. Не зважаючи на пораненого клишоногого, він шукав очима дівчину, проте її ніде не було, виднілися лише сліди. Ведмідь із гарчанням пішов на кривдника: збивши хлопця з ніг, він уже хотів вгризтися зубами в плече, проте могутній удар кулаком був для звіра геть неочікуваним — силі Завірюхи могли позаздрити й десятеро зимових шатунів. Яр відскочив убік, а ведмідь став на задні лапи й утробно загарчав.
«Хочеш, — рикнув у відповідь юнак, — то бери!»
Яр із розгону ударив ведмедя головою у відкриті груди з такою силою, що той відлетів на добрих п’ять кроків. Потрібно було якнайшвидше закінчити справу, але тягнути з собою здоровенну тушу хлопцю аж ніяк не хотілося. Ще й дівчину треба знайти.
Недобитий звір нагадав про себе тихим стогоном. Закони роду Завірюх незмінні, а за одним із них залишати поранену здобич на полі чи в лісі було суворо заборонено. Ведмежа шкура — річ потрібна, утім, як і м’ясо. Хлопець довго не роздумував. Ніж, проштрикнувши товсту шкіру ведмедя, увійшов за вухом, прокладаючи дорогу вниз. Коли звір востаннє смикнувся й затих, Яр дістав мотузяний пасок, зв’язав йому лапи та потужним ривком закинув тушу на обламану гілку найближчої сосни.
«Добре є», — Завірюха стер долонею краплі поту з чола. Оббілувати здобич він завжди встигне, та й везти м’ясо до села легше на санях — коні, які чують звірячий дух, мчать додому швидше за вітер.
Яру страшенно захотілося пити. Проте ще сильніше він бажав побачити ту сміливу дівчину. Ведмідь залишився висіти на сосні, немов величезна шишка, а попереду манливо звивалася стежка з яблуневим запахом. Завірюха усміхнувся. Слід цієї дівчини-квітки він нізащо не загубить!

























































































































АНАСТАСІЯ НІКУЛІНА «ЗАВІРЮХА» Світ, у якому відбувається дія цього романтичного барвистого фентезі, дуже схожий на справжній. Описані села зі своїм укладом відрізняються від реальних українських тільки віруваннями в особливий пантеон богів, які б цілком могли належати ще слов’янським племенам. Земля людей Тиш у книзі створена й керується Великими – Володарем шляху, його сином Вічником і невісткою Темною. Брат останньої дарує людям сновидіння, а його дружина Мандра забирає душі померлих у Долину сну. Доньки Вічника й Темної Вогняна та Люта відповідають за зміни пір року й охоче приймають жертви від смертних. Була б собі у світі гармонія, якби Великі не були схожими на простих людей і не страждали від ревнощів, сумнівів, докорів сумління, нудьги. Власне, їхні чвари й непорозуміння колись і накликали біди на Тиш. У центрі історії опиняються зовсім не боги, а рід Завірюх – особливих білокосих телепатів, що живуть по 400 років і наділені величезною фізичною силою. Вони – раби суворих традицій, згідно з якими почуття – під забороною, шлюби укладає голова роду, жінок виховують у цілковитій покорі чоловікам. Прокляттям роду є необхідність раз на 4 роки змінювати місце проживання, кочуючи різними землями й незмінно викликаючи підозри та заздрість у простих смертних. Однак молодий Яр Завірюха виявляється не схожим на своїх одноплемінників. Він пристрасний, самовільний і закохується в людську дівчину Лесю. Це надзвичайно чуттєво й ніжно описане кохання породжує ланцюжок подій, що назавжди змінять життя роду та й усієї землі. І вплинуть на самих богів. Самобутній і дуже кінематографічний роман-чар сучасної української письменниці Анастасії Нікуліної потрапив до бібліотеки завдяки @bookinstitute.ua Видання буде до смаку старшим підліткам і, насамперед, дівчатам, які хотіли б почитати про красиві почуття. Водночас, за любовною історією криється чимало глибоких думок про взаємини батьків і дітей, сліпу віру, застарілі ритуали та боротьбу з несправедливістю.

Заради звичайної людської дівчини він порушив тисячолітні закони та пішов наперекір самим богам. Яр — син давнього роду Завірюх, наділених могутньою силою. Та кожних чотири роки вони кидають власні домівки, щоб утекти від неминучої ненависті людей. А все тому, що через жорстоке прокляття втратили найголовніше: любов. Хто стане на бік світла, щоб протистояти пітьмі? Чи почують Великі молитви смертних? Часу обмаль. Адже темрява вже оселилася в душах людей та могутніх богів... Ця подорож Завірюхою була чудова. Вкотре переконуюся, що наші автори нічим не гірші зарубіжних. Світ, який створила Анастасія Нікуліна вражає. Ця слов'янська міфологія????, світи, що межують і тісно зв'язані між собою. А справжнім відкриттям для мене стали, боги, описані в книзі. Харизматична Вогняна, володарка літа і тепла. Повна протилежність їй Люта, серйозна дівчина, володарка зими та холоду. Їх батько Вічник, статний чолов'яга, творець Тишу (світу людей), володар Світла та добрих сил. Сильна та водночас така слабка дружина Вічника Темна, творчиня темних духів, володарка Пітьми та злих сил... Головні герої вражають. Особливо мужній, відважний, палкий і пристрасний Яр????. Цього юнака ніщо не зупинить : ні заборонене кохання, ні темні сили... Їхнє кохання з Лесею, дівчиною з іншого роду, таке сильне, що здатне здолати будь-яку пітьму. Сюжет напружений, захопливий та динамічний. Авторка вправно водить нас світами смертних та богів, показує долі тих та інших, переплітає їх. В книзі підмімаються такі важливі теми, як : кохання, вірність, стосунки батьків і дітей, відданість своєму народові, протистояння добра і зла, важливість почуттів. Книга дуже атмосферна. Майже вся історія відбувається холодною зимою, останні сторінки сповнені ранньої весни. Тому найкращим часом для читання стане холодна зима... Таке фентезі варто читати.

Якщо Вам спекотно, то роман-чар "Завірюха" Анастасії Нікуліної точно допоможе. Заради звичайної людської дівчини він порушив тисячолітні закони та пішов наперекір самим богам. Яр — син давнього роду Завірюх, наділених могутньою силою. Та кожні чотири роки вони кидають власні домівки, щоб утекти від неминучої ненависті людей. А все тому, що через жорстоке прокляття втратили найголовніше — любов. Хто стане на бік Світла, щоб протистояти Пітьмі Чи Великі почують молитви смертних? Часу обмаль. Адже Темрява вже давно засіла в душах людей і могутніх богів... Колоритна, самобутня магія наших предків оживає на сторінках цієї книги! Рекомендуємо

І хоч книга називається «Завірюха», повірте, буде гаряче! Герої яскраві, красиві і здаються дуже реальними. Авторка, майстерно вплела кожного персонажа в історію і створила мікровсесвіт у якому хочеться залишатися. А прекрасне поєднання романтичної історії, казки, традицій та обрядів, залишило по собі тільки найкращі враження! Роман, з яким відпочиваєш душею. Я дуже люблю такі книги: легкі, смішні із ноткою іронії. Коли знаєш, що все закінчиться добре і від цього ще більше кайфуєш.

Роман- чар - раніше такого не чула ( та я ж і не експерт у цій галузі , тому вже було цікаво у чому він полягає. Я доросла жінка , яка любить фентезі ( так-так знаю є категорія дорослих розумних читачів, що вважають таку любов браком романтики чи інфатилізмом, але ніт. Просто люблю і крапка.) На сьогодні є десяток фентезі-всесвітів, що полонили серця і автору -новачкові треба постаратися створити свій світ, щоб його не сплутали з іншими, не звинуватили у плагіаті. Настя - велика розумашка, бо вона не просто пише, а ще й радиться зі своїми читачами, не розкриваючи сюжет і героїв. Про книгу . Головні герої такі, якими і є більшість закоханих з різних світів / компаній - яскраві, емоційні, норовливі ( пам'ятаємо ж : протилежності притягуються). Яр і Леся дуже романтична парочка, але й інші герої дуже примітні, їх не багато у діях та тексті, у них не заплутаєшся. Ну і загалом українська міфологія просто створена для фентезі! Кожен персонаж може легко перетворитися на героя чи злодія, адже у творі показано, що у богів та людей спільного більше, ніж здається Читається надзвичайно легко і цікаво, немає зайвих деталей чи затягнутих описів, події розвиваються швидко , все чітко і зрозуміло. Історія вийшла дуже цілісною та завершеною , як на мене.

"Завірюха"  Анастасія Нікуліна Це підліткове фентезі, хоча я б так не розділяла, адже мені, дорослій, дуже сподобалося. Продуманий і незвичний світ богів, точніше духів, стосунки між ними - це одна сюжетна лінія. А друга - це класичне українське село. Здається, аж бачу оті біленькі хатинки під стріхами, і між ними гурт дівчат, що йдуть на вечорниці. А ще - оті завірюхи, що не є погодним проявом, а окремим народом з надзвичайною силою, які традиційно стримують свої почуття. І яка ж тут гарна лінія кохання головних героїв (без банальщини). Захопливо, і читається дуже легко.

Яка ж це чудова історія! Мені сподобалось все! Атмосфера, персонажі, міфічні герої, любовна лінія, розв'язка... Приємно бачити, що ряди української літератури поповнюють такі класні автори Це було моє дебютне знайомство з її творчістю і воно більш, ніж вдале! Любов здатна перевернути все наше життя з ніг на голову! І не лише наше, а й наших близьких (як вийшло у Яра і Завірюх). Випадкова (та чи точно випадкова, а, Володарю Шляху?) зустріч у лісі поєднала серця Яра Завірюхи і Лесі (простої селянки). І з цього все завертілось. Банально? Можливо, бо багато історій починаються з фатальної зустрічі! Але тут все так мило розвивається... Тому й припало до душі. Сподобалось, що показали, що боги такі ж люди зі своїми проблемами, як і ми з Вами. Сподобалось як прописали Великих, відчувається характер кожного. Пітьма... Її завжди тримали під замком, але вона змогла вибратися і пробратися в Тиш (світ людей). Ох і наробила вона там! Адже хитрунка знаходила слабких характером людей, обіцяла їй здійснення найсокровенніших бажань, а платою за це зазвичай було вбивство близьких людей... І скільки ж погодились.. На що тільки не підеш, щоб бути вищим за інших? Люди... Їх захланність і ненажерливість.. Головне зуміти не піддатись їй! Бо інакше перетворишся на чорнолюда.. І тоді все, душа твоя втрачена! Бережіть себе!

Оформлення, жанр, головні герої, атмосфера, любовна лінія – усе в цій книзі просто неперевершене а це роман української авторки, Анастасії Нікуліної, і я пишаюся, що у моїй країні є такі талановиті люди раніше читала «Зграю» та «Сіль для моря» авторки, і мені сподобалося, тож і у цій книзі я не сумнівалася головні герої книги – Яр та Леся. Яр – воїн із давнього роду Завірюх, а Леся – зовсім проста дівчина. заради цієї простої дівчини, Яр порушить усі правила та закони, а ще піде наперекір богам вони закохуються в одне одного і обіцяють що нічого не зможе розлучити їх! і це справді так! між ними палає кохання, пристрасть, але пізніше… стається те, про шо ви дізнаєтеся прочитавши цю книгу. Книга зачарувала мене! затягнула у атмосферу міфології у цей чарівний світ, який так мені сподобався це було неперевершено герої ведуть себе реалістично, любовна лінія Лесі та Яра по-справжньому й дуже гарно написана, і це мені дуже сподобалося завдяки цій історії я відпочила, адже вона дуже проста й ненав’язлива ! прочитала її за 2-3 годинки і можу з впевненістю вам її радити.

Завірюха Анастасія Нікуліна Роман, який був в мене в збережених приблизно пів року. І коли побачила його в крамниці, не змогла стриматись, обкладинка так і притягувала. Красива, правда? Так от, а що ж крім обкладинки? Історія про рід Завірюх, які були прокляті Вічником і Темною, назавжди позбавлені права відчувати. Але все змінилось, швидко, спонтанно і дуже непередбачувано. Тоді, коли Яр Завірюха закохався в людську дівчину Лесю. Це кохання принесе їм щастя і сум, його рід не одразу змириться з його вибором, а сили Темряви буду намагатись стерти все добро з лиця землі... Що ж врятує Яра та його близьких? Читати роман - казку цікаво, жанр українського фентезі досить новий, проте... Проте здається, що історія якась недописана. Знаєте, ніби деякі частини історії були просто видалені з тексту... Таке враження, ніби чогось не вистачає... А чого саме я й сама не зрозуміла... Хотілось взяти ручку і дописати, зробити світ Завірюх глибшим і більш насиченим, хоча подій і вистачає. Але авторка написала справді достойний роман, і думаю, зануритись в казку, як в дитинстві буває навіть корисно Читати його чи ні, вирішувати Вам. Зараз нам всім не вистачає свободи вибору, і здається ніби виходу немає. Може це і було уроком книжки - показати, що вихід є, просто ми дивимось на проблеми зі своєї висоти, а все що треба - просто піднятись вище. Дякую за цей дивовижний світ Завірюх людей, чорнолюдей, богів та богинь., 
https://gramhir.com/explore-hashtag/%d0%b7%d0%b0%d0%b2%d1%96%d1%80%d1%8e%d1%85%d0%b0

Rosava Doshchyk
Як на підліткове романтично-філософське фентезі норм, але я відчула себе пропитим 40-річним циніком, коли читала цю книжку. Подекуди життєва мудрість зашкалює.
Найбільше, за що переживала, - чи справді Яр вбив свого батька.
Любовна лінія... Не моє.
Кому читати: тим, кому сподобалася Дара Корній. Тільки тут лайтовіше
Iryna Khomchuk
Мене ця книга повернула в дитинство — я тоді неймовірно любила казки! Та чого — "любила"? Я їх і тепер дуже люблю, бо хіба ж фентезі — то не казка? Однак "Завірюха" — не просто фентезі, це — роман-чар за визначенням Анастасії Нікуліної.
Авторку я високо оцінила після прочитання її "Зграї". Саме такою, на мою думку, має бути підліткова література. І саме таким, як "Завірюха", — підліткове фентезі. А коли врахувати, що засноване воно на наших прадавніх віруваннях (ну добре, добре, може, й не на прадавніх, але на питомо народних, тих, які не знищило християнство), то книга має бути мастрідом, який прищеплює юним читачам гарний смак.
Однак доста розмірковувань, нумо про роман. Подивіться-но на обкладинку і вгадайте з першого разу, про що він? Саме так, про кохання. Але дівчина людська, а от хлопець... Ні-ні, я не буду, як Дара Корній у передмові, спойлерити (передмова, до речі, чудова, але читайте її після того, як закінчите книгу). Скажу лишень, що закоханим доведеться пройти крізь багато випробувань, пожертвувати найріднішими, змінити вікові закони, аби бути разом. А ще — боротися з собою, а це найтяжче.
Борються з собою й Великі — боги, які створити світ смертних і часом бавляться ними (така вже розвага у богів, причому всіх, не лише книжкових). Їм також є від чого страждати, бо в них також є почуття. Так-так, ті самі кохання, ревнощі, протистояння тощо. Діти Великих так само сумують за батьками, як і людські, чоловіки так само прагнуть володіти жінкою повністю, а жінки — почуватися в безпеці. Тож постає питання: чим ми, смертні, відрізняємося від безсмертних? А нічим. Кожен із нас — творець свого світу, тобто сам собі бог і повелитель. Кожен складає закони й правила, за якими живе (часом — він один, а часом і ті, хто залежить від нього), вигадує кару за їх порушення й стереже сам себе, тримаючи в певних рамках. Часом щастя й перебуває в цих рамках, але часто для того, аби пізнати його, потрібно зламати збудовану собі клітку... Спробуйте, це, може, й страшно, й важко, але в певних випадках — конче необхідно...
Отут би й поставити гарні багатозначні три крапки (власне, я їх таки поставила))), але забула ж дати ще одну цінну (чи то "цінну"?)) пораду: спробуйте прочитати книгу взимку. Ні-ні, тут є й запашне літо, й прекрасна весна, й осінь — куди ж без неї. Проте яка гарна, сніжна, морозяна, пекуча в романі зима! Втім, спекотного літа освіжитися посередництвом книги може бути ой як приємно...
Jane Samyshkina-Bondarevskaya
"Від Темряви неможливо відмовитися, але її можна підкорити власним Світлом" 
Люблю я такие книги, в которых не только крутой сюжет и яркие герои, но и пропаганда вечных ценностей! "Завірюха" Насти Никулиной - именно такая.
Яр - из древнего рода Завирюх, а Леся - обычная девушка. Но любовь между ними так сильна, что любые преграды ей нипочём. И в их власти даже снять проклятие целого рода.
Но обязательно найдётся тот, кому это не по душе. Смогут ли главные герои побороть то тёмное, что живёт в них самих? Ведь только в этом случае они смогут стать счастливыми!
Книга мне понравилась. Я вообще люблю мифологию. И мне было интересно читать про иерархию Великих, про их мир. Очень органично история богов переплелась с реальностью обычных людей.
Романтическая линия Леси и Яра оказалась очень страстной. Они пылали от любви (прям как в любовных романах с садовниками. Так что местами история была очень горячей 
Автор называет свою книгу "роман-чар". И не зря. Эта история волшебная. Не только потому, что это фэнтези. Но и потому, что она согревает душу, неся вечные мудрости в мысли и сердца читателей 
Vika
"Завірюха" - це підліткове фентезі, хоча я б так не розділяла, адже мені, дорослій, дуже сподобалося.
Продуманий і незвичний світ богів, точніше духів, стосунки між ними - це одна сюжетна лінія. А друга - це класичне українське село. Здається, аж бачу оті біленькі хатинки під стріхами, і між ними гурт дівчат, що йдуть на вечорниці. А ще - оті завірюхи, що не є погодним проявом, а окремим народом з надзвичайною силою, які традиційно стримують свої почуття. І яка ж тут гарна лінія кохання головних героїв (без банальщини).
Захопливо, і читається дуже легко.
Ksenia
Анастасія Нікуліна у 2019 році видала свого роду переспів «Ромео і Джульєтти», де йдеться про кохання між дівчиною з людського роду та хлопцем, котрого звичайною людиною ніяк не назвеш.
Сюжет «Завірюхи» вибудовано навколо забороненого кохання хороброї красуні Лесі та загадкового Яра із Завірюх – надприродно сильних та прекрасних створінь, що володіють певного роду магією, спілкуються подумки, а ще – радше рано, аніж пізно – викликають ірраціональну ненависть у сусідів-людей. Стосунки героїв дають авторці можливість зіштовхнути два світи, згрубша – емоційний та логічний. Причому людьми оповідь цікавиться мало – вони (а здебільшого вона – самої Лесі майже завжди вистачає) потрібні для того, щоб відтінити формалізований та гранично раціональний світ Завірюх. І поміж стандартних історій про заборонене перше кохання з його нотками первісного антагонізму, несміливою першою прихильністю та відчайдушною готовністю ризикнути всім, роман вирізняє кілька моментів. По-перше – текст далеко не завершується на взаємному «Я тебе кохаю!». Анастасія Нікуліна розповідає про те, що починається після «І жили вони довго й щасливо», коли йдеться про подружжя з різних світів. Її героїні доведеться призвичаїтися до геть інакших звичаїв і знайти собі місце у соціумі, що не одразу готовий її прийняти. По-друге, з-під флеру романтики швидко визирає притча і перетворює внутрішній конфлікт заглавного героя «А чи можу я любити ту, кого обрало моє серце?» на світоглядний герць між світом та пітьмою.
Оленка Паньковецька-Газдун
 «Темрява - не справжній ворог, а лише противага Світлу. І тільки з Темрявою та Світлом і в світі, і в душі можлива рівновага.»
Книга, від якої я очікувала дуже багато... а насамперед, знову повірити в силу сучасної літератури рідної України...
Страх перед прочитанням повільно переходив до здивування, а від нього до цікавості й подекуди навіть допитливості...
Юнацький максималізм...заборонене кохання, біль втрати, проблеми батьківства, внутрішні страхи та двоякі почуття, котрі вирують у кожному живому серці...
Дві, кардинально різні сюжетні лінії, на початку твору плавно перетікають одна в одну зливаючись воєдино, викриваючи усім відому істину: людська сутність - багатогранний та незвіданий світ й усвідомити його можемо лише ми самі...
Я не хочу класифікувати роман як фентезі - в ньому намішано набагато більше, ніж просто вигадка та надсили... Тут є трішки міфічних вірувань, історії цілого роду, національних звичаїв, українського тепла, сімейних цінностей, відданого кохання, буремних боїв, гіркого розкаяння, детективних розслідувань... є щось таке, що чіпає за душу і хочеться читати... не за день чи за ніч, а розтягуючи задоволення на довше...
Чесно, не очікувала, що зможу закохатись в цю книгу, але так вже сталося... Вона підтверджує мої погляди і навітьзбігається з історією Яра та Лесі...
Не буду оцінювати «Завірюху»... нехай це залишиться загадкою для тих, хто ще не прочитав... Але скажу, що кожна людина може знайти в ній щось для себе і, явно, не залишиться байдужою...
EslavaSabio
Книга, яка пролежала на моїй поличці майже рік. І не дарма. Бо на вона дочекалась найвдалішої миті, увірвавшись в моє життя динамікою та чарами.
Емоції від книги в мене діляться на: до половини книги та після. Перші 150+ сторінок я психувала від рожево-ванільних стосунків Лесі та Яра. Душа прагнула трееешу, видовища і жорстоких перипетій (Кровожерлива Оля). Після половини книги я не пам’ятала, що відбувалось. Все як в тумані. Отямилась, коли вже дочитала. Тепер більш детально.
ЩО СПОДОБАЛОСЬ?
Світ, який вигадала авторка
Фентезі – один з улюблених жанрів. А запорука вдалого фентезі – добре продуманий вимір, який безповоротно затягує читача у свої найвіддаленіші куточки. «Завірюха» привідкриває завісу нової світології: ви прогуляєтесь по Тишу, дізнаєтесь, які таємниці приховує Вир, вклонитесь самому Вічнику, побачите розбірки рудоволосої Вогняної та холодної Лютої, а ще з’ясуєте, де поділась Темна. Вас постійно триматиме в напрузі протистояння Темряви та Світла. Чесно кажучи, в українській літературі я не зустрічала такого цікавого фентезійного світу. Тому була приємно вражена.
Шалене побоїще
Довго думала, як назвати адекватно цей пункт. Але що вже вийшло. Де є кохання, там точно знайдеться місце для бійок. Але їх тут так багато, вони різноманітні, прописані до таких деталей, що відчуваєш себе в епіцентрі найгарячішої баталії. І так, саме протистояння персонажів і зробили цю книжку для мене такою особливою і видовищною.
Персонажі
Трохи банально, але герої, яких витворила авторка справді приваблюють. Надзвичайно цікавим виявився рід Завірюх. Дівчата, ви не уявляєте, які привабливі, харизматичні та розумні хлопці цього роду. Аж припікає, коли читаєш про них. Звичайно, були ті персонажі, які мене трішки дратували. Серед них була й Леся. Не можу пояснити чому, але так вже склалось.
Описи природи
Для багатьох читачів цей пункт може видатись прохідним. Не всім подобається читати 2-3 сторінки опису якоїсь галявини чи лісу перед початком справжніх подій. І так, тут ви цього не зустрінете, адже природа вплітається в сюжетну канву, ви навіть не помічатимете жодних описів, проте несамовита краса навколишнього світу радуватиме вашу душеньку.
І знову зауважую, що в книзі багацько кохання, в принципі частково на цьому й базується історія. Такий собі відгук Ромео і Джульєтти в сучасних реаліях та в українському вбранні. От саме любовні поривання героїв часом мене виводили з рівноваги. Якщо ви не прихильник/ця любовних шукань й драм, розбірок та вигаданих світів, то й не можу рекомендувати читати книгу. Але якщо ж таки вищезгадані пункти вас зацікавили (бо саме вони й підкорили моє серце), то вперед. Вас точно захуртелить роман-чар і ви зрозумієте, що істинно українському фентезі бути в #сучукрліт
Марічка Макарчук
Роман, що зачарував мене 
Я скажу чесно, я не люблю фентезі...Але ця книга моя любов з перших сторінок Анастасія описує вигаданий міфологічний світ і часом нагадує українське село 19-го століття( як на мене це десь Львіщина-Волинь)! Описи будинків, традицій і вірувань! Все так гарно описано!
Але головне це лінія кохання Лесі і Яра!
Ви просто не зможете відірватися від цієї книги! Не хочу детальніше описувати сюжет, щоб не було спойлерів, але мені сподобалося все! Цей вигаданий міфологічний світ, мова( о як я сумую за західноукраїнським говором, живучи в Києві). Взагалі в мене склося враження що твір треба екранізувати, настільки яскраво виникали картини з твору в моїй голові! А ще твір непередбачуваний, що не менш важливо!
Хочеться сказати надто багато, але просто бракує слів, щоб описати своє захоплення від цього роману! Скажу одне: обов'язково прочитайте"Завірюху"
Анна Дьоміна
По-перше, це чудове українське фентезі з продуманими до дрібниць божествами та героями. Дуже круто, коли бачиш не варіацію на тему Гоббіта чи Гри Престолів, а продовження традицій "Вечорів на хуторі" чи "Лісової пісні".
По-друге, описи природи неймовірні. Зимовий ліс зачаровує і відчувається на дотик.
А головне - це історія кохання. Така красива і така правильна. Про здорові стосунки, що тримаються на любові, мудрості та повазі. Про те, чого всі нібито прагнуть у житті, і про що так рідко пишуть у книжках. ⠀
Була б моя воля, я б залюбки включила "Завірюху" до шкільної програми, трохи скоротивши час на когось із класиків (не обов'язково українських) з непролазними злиднями чи токсичними стосунками. Тому що коли ми читаємо теплі казки, ми вчимось і власне життя перетворювати на казку.
https://www.goodreads.com/book/show/45711052
ЧИТАЦЬКИЙ ЩОДЕННИК РОСАВИ
Суб’єктивно про прочитані книжки
Отож, суто романтичне підліткове фентезі прийшло й на наші терени. Поки його читала, відчувала себе 40-річним циніком, який сидить на кухні радянського зразка у самій майці та сімейках і неспішно покурює сигару, дивлячись по маленькому забитому телевізору політичне ток-шоу і час від часу скривлюючи похмуру мармизу цілому світові.
Але облишмо ліричні відступи та передмови від золотих письменниць. "Завірюха" — досить непогана історія для певного роду аудиторії. Мене аж ностальгією накрило: середня-старша школа, бібліотека, романтичні детективи Єкатєріни Вільмонт... ("Сутінок" у нас не було, тому це найближче, що можу згадати. Не в образу "Сутінкам" як книзі). Хоча книга подається як "роман-чар", напахчений любов'ю і всесвітнім добром, я все ж не можу позбутися відчуття, що писалася вона для дівчаток-підлітків. І тому на певних моментах у старшого читача рівень рожевості може зашкалювати.
"Завірюха" — це дійсно напівказкова історія про звичайну, але дуже вродливу дівчину Лесю та сина очільника містичного роду Завірюх Леґоласа (закреслено) Яра. Рід Завірюх — це такі собі вищі ельфи: живуть довго, володіють надзвичайною силою, вміють спілкуватися подумки і не бояться морозу. Але є одне але: їхні серця не менш холодні, ніж зимові вітри. Вони ніколи не чули про слово "кохання" і живуть за усталеними звичаями патріархату та відведення жінкам ролі "подруги".
Лесі вдається розтопити серце Яра, однак перед ними постає перешкода. Над родом Завірюх тяжіє давнє прокляття, яке забороняє їм відхилятися від правил. А саме вони не можуть брати дружину не зі своєї спільноти, не можуть залишатися на одному місці надовго, бо навколишні люди починають їх ненавидіти.
Паралельно розгортається драма на рівні богів, адже Вічник, він же світлий бог, порвав із Темною, вона ж темна богиня. Під шумок назовні вибралася Темрява, яка через апатію Головного і відсутність своєї хазяйки почала набиратися сил і полонити серця людей страхітливим злом. Темрява прагне захопити Завірюх, бо тільки таке сильне тіло здатне витримати її сутність. Тож героям доведеться боротися з чорнолюдами, яких захопила Темрява, і не дати їй прокрастися у власні серця.
Я не надто люблю оцю Світло VS Темрява філософію, вважаю це тропом, який давно себе віджив у фентезі. Коли автор хоче подати це як конфлікт розбалансованого інь-ян, то підліткове чи YA фентезі просто не здатне витягнути всю глибину теми, воно скочується до штампів, банальностей чи роялів невідь-звідки. Мені вельми сподобалася серія Дари Корній "Зворотний бік", але я так і не змогла прийняти саме ідейну складову. "Завірюха" в цьому плані досить нагадує атмосферу "Зворотного боку", але подає її на рівень простіше, бо тут і аудиторія вужча, і книжка всього одна. Тому, якщо вам сподобалася Дара Корній, "Завірюха" теж зайде на ура.
Загалом, "Завірюху" треба читати для релаксу, а не для серйозного огляду, вибачте, якщо подекуди буду закидати те, що і закидати недоречно в означеному контексті. Скільки б не ганили ті ж "Сутінки", але то нормальне любовне фентезі, і я розумію, чому дівчатам-підліткам воно подобається/подобалося (Фільм жахливий, але то інша розмова). Заради справедливості, "Завірюха" має свої позаконтекстні плюси. Бо тут вам і щось на кшталт слов'янської міфології, і слов'янські корені в іменах (не у всіх, але в більшості), і детальний опис побуту села Лесі та роду Завірюх. До шьоджьо першого рівня не дотягує, звісно, але й не найгірше.
Якщо оцінювати "Завірюху" як цілісну історію, то вона тримається купи, подекуди, щоправда, на липкій стрічці. Тут є дві лінії: головна Лесі та Яра і другорядна Вічника і Темної. Вони цілком логічно переплітаються, претензій нема. Річ, швидше за все, у подачі цих подій. У першій частині книжки Леся та Яр були на першому плані разом, потрапляли в любовний трикутник, з різних причин хвилювалися про реакцію на їхні стосунки родичів і друзів. У другій частині відбувається перехід до родового прокляття і питання Темряви, і ось тут починається "все і зразу". Щойно Леся стає дружиною, її персонажка відходить на задній план, а діє здебільшого Яр. Адже саме він має зламати прокляття, очолити бій проти чорнолюдів. Леся ж наче сходить з плакату про традиційні цінності.
У певний момент я навіть затамовую подих. Невже в Лесю прокралася Темрява і вона стане тією причиною падіння роду Завірюх? На мій превеликий жаль, цей конфлікт сам собою розрулюється на ноті скиглень вагітної жінки.
А от інтрига з убивством батька Яра — це супер. Ти до самого кінця не можеш здогадатися, як же він вчинив, чи справді вбив свого тата. Рішення відгонить deux ex machina, бо натяків на таку розв'язку не було взагалі, але що є, то є, і читач все ж пошивається в дурні — в хорошому значенні.
Наприкінці складається враження, що книжка була про "любов врятує світ", але деякі лінії, які нанизувалися в ході історії, все ж провисають. Я не можу зрозуміти, до чого вони були: на момент читання вони видаються більш-менш зрозумілими, після фіналу — заплутують. У хорошому романі, як на мене, все має бути на своїх місцях. "Завірюха" — книжка відносно невеличка, а тому їй не варто було б намагатися охопити більше питань, аніж вона здатна розкрити уповні. На таку розкіш можуть розраховувати лише серії або тисячосторінкові тексти. Навіть романтична трилогія "Timeless" лишалася в чітко означених межах, а тому не було чого ні додати, ні відняти.
У підсумку, книжка досить читабельна, легка, чудово підійде дівчаткам-підліткам і романтичним натурам. Можливо, варто приберегти її як опцію подарунка подрузі чи доньці на Новий рік, бо ж пейзажі тут здебільшого зимові.
"Завірюху" не варто читати, якщо ви не любите наївні історії.
Варто купити, якщо ви, як і я, збираєте книжки з ілюстраціями Олександра Продана. Хоча в мене це буде перша не з творчості Арєнєва. Впізнаваний стиль художника, хай навіть на обкладинці і брат Леґоласа.
https://rosavachitdiary.blogspot.com/2019/06/320.html

Стріла знає дві пісні. Вона схожа на двох птахів, що мирно розділили поміж собою ліс та поле. В лісі стріла наче яструб — блискавично летить крізь кущі до цілі й тихо свище. Над полем стріла — це сокіл: гудить, голосно бринить її хвостове оперення на вітру, коли вона разючим каменем падає з небесної безодні на ворога. Анастасія Нікуліна "Завірюха" 2019. Я не знав ні авторки, ні про що вона пише (на той час сучукрліт для мене починалася Жаданом і закінчувалася Кідруком) і ось "бог рандому" відкрив для мене інші перлини нашої літератури. ⠀ Повернімося до роману-чару. Історія про кохання, яке народилося в лісі (от пишу і чомусь згадую про принцес Діснея), коли Яр врятував Лесю від клаповухого. А далі (як вже всім відомо) виникають певні перешкоди, що не дозволяють закоханим бути разом: рід Завірюх (Яр) проклятий і вони не відають, що означає "кохати"; селяни з Веснянок (Леся) недолюблювали покручів з Заґри; Темрява прийшла у Тиш, а Вічні нічого з цим не роблять. ⠀ Одним невеличким мінусом були деякі діалоги, які вимагалися оповіддю як рушії сюжету. Загального враження це не псую, але відчуття натягнутості все ж викликало. Мені сподобалася книга, а особливо стиль Насті: усе дуже мальовниче і розбурхує уяву. Були цікаві сюжетні повороти, а вплітання міфології є дуже живим та органічним.

Українська міфологія... Така ніжна, чарівна і, здається, недоторкана сучасними письменниками. Але це не про Анастасію Нікуліну і її неповторний роман-чар "Завірюха". Скажу відверто: у 15-19 мені б ця історія зайшла б краще, ніж зараз – бо як раз в той період активно цікавилася такого типу творами. Але це ж впринципі підлітковий роман, тож тут моя проблема - виросла трішки з аудиторії. Це не означає, що книга не сподобалося! Світ дуже автентичний і колоритний: хатки-мазанки, суворі зими, полювання на дичину, дівчата і хлопці, які ходять на вечорниці. Давні боги граються людським життям. Таємничі Завірюхи. Мене пів книги не полишала думка про "Лісову пісню" і Мавку з Лукашем, трошки про Вереса з Шеленою з «Вірних ворогів» Ольги Громико. Тому чекала щось подібного. Але помилилася.Класно, що в українській літературі з'являються такі книжки. Не скажу, що це прям шедевр, який і через століття читатимуть. Але як для сучасної літератури дуже класне фентезі. Книга розповідає історію кохання Лесі (звичайної дівчини) та Яра (сина голови роду Завірюх, такого собі напівкочового закритого суспільства). Про те як вони долали складнощі на шляху до свого щастя і, найголовніше, не піддавалися на спокуси темряви, не зважаючи ні на що. Ну і окрім історії про кохання ми бачимо ще історію про "щось темне наближається на наші землі і завододіває нашими невдоволеними душами". І таким чином з одного боку це така простенька і тепла історія про кохання і відносини, а з іншого там є багато сумних і навіть кривавих моментів. Авторка трошки розповідає нам і про рівноправ'я, бо десь у цьому світі прийнято що лише жінка копирсається по домашніх справах, а десь це може робити й чоловік, і про можливість вибору, про то як гарно коли ви самі маєте можливість вибирати собі партнера, а не повинні підкорюватися родинним звичаям. Емоції від книги в мене діляться на: до половини книги та після. Перші 150+ сторінок я психувала від рожево-ванільних стосунків Лесі та Яра. Душа прагнула трееешу, видовища і жорстоких перипетій (кровожерлива Оля). Після половини книги я не пам’ятала, що відбувалось. Все як в тумані. Отямилась, коли вже дочитала. Що думаєте з приводу міфів?

Дрібка українського фольклору. ⠀ Трохи магії. ⠀ Багато добра. ⠀ Це "Завірюха". ⠀ Я люблю такі книги. На сторінках "Завірюхи" тепло та затишно, й одночасно небезпечно. Хочеться повертатися на ці сторінки ще і ще. А читати ввечері з чашкою чаю чи какао взагалі ідеально. Саме таких книг не вистачає сучасному світові. ⠀ "Завірюха" вчить приймати себе таким, яким народився, робити так, як вважаєш саме ти, наполягати на своєму". Приймати нові зміни, шукати найрізноманітніші шляхи для вирішення проблем, вчить відповідальності за "тих, кого приручив". ⠀ А ще, книга легко читається. Відчувається у ній щось рідне, українське. Якщо я коли-небудь поїду за кордон на довго, то візьму "Завірюху", буду перечитувати)

До рук мені потрапляє #завірюха ⠀ "Заради звичайної людської дівчини він порушив тисячолітні закони та пішов наперекір самим богам. Яр — син давнього роду Завірюх, наділених могутньою силою. Та кожних чотири роки вони кидають власні домівки, щоб утекти від неминучої ненависті людей. А все тому, що через жорстоке прокляття втратили найголовніше: любов. ⠀ Хто стане на бік світла, щоб протистояти пітьмі? Чи почують Великі молитви смертних? Часу обмаль. Адже темрява вже оселилася в душах людей та могутніх богів..." (так говорить анотація) ⠀ Роман-чар... Так називає свої творіння авторка і має рацію... ⠀ Книга чарує. Повільно, потроху закохує у свій світ і манить все далі. М'яко стелить історію зі снігу і слів. ⠀ Так, я чекала іншого, але не розчарована. Інша тональність теж припала мені до душі. ⠀ А що ви любите в книжках? Драйв, чи неспішний плин? ⠀

Вони не мали б зустрітись Він був за крок до пострілу, але її поява зіпсувала все полювання. Хлопець не мав наміру слідкувати за нею, а дівчина не повинна була натрапити на ведмедя. Тоді парубку не довелося б рятувати її, а їй - розмовляти з цим дивним незнайомцем. Усе залишилося б на своїх місцях. Але ця зустріч все-таки відбулась і цього не змінити ... ⠀ Світловолосий парубок - нащадок давнього роду Завірюх. Їхня громада має декілька особливостей, зокрема вони ніколи не послуговуються голосом - спілкування відбувається думками, а місцеперебування змінюють кожні 4-ри роки. Чорнява дівчина - улюблена донька своїх батьків, вірна та щира подруга, яка ніколи не забуває про інших. ⠀ Їхня зустріч перевернула уявлення людей про світ, закони і традиції могутнього роду. Але чи схвалять це боги? ⠀ Для мене це атмосферна книга зі страшно красивими описами. Ковтала усе й не залишила нічого. Яскравий приклад хюґе для будь-якої пори року. Перші розділи нагадали атмосферу І. Франка з його "Захаром Беркутом" і М. Коцюбинського з "Тінями забутих предків". Але водночас це щось абсолютно інше, а ідея Світла й Темряви сильно припала мені до душі. ⠀ Незважаючи на те, що книга була прочитана в серпні, мені вже тоді хотілось білого пуху і зимного скаженого вітру - справжньої завірюхи

Роман-чар (вперше таке зустрічаю) Анастасії Нікуліної "Завірюха" заінтригував, взялась до читання і не розчарувалась. Не скажу, що в шаленому захваті, проте час пролетів непомітно та з приємним післясмаком. Читаючи уже з перших сторінок поринаєш в цей світ, хоч і вигаданий, але близький до української міфології, з богами та напівдухами. Гарно описана природа та побут. Яр - син давнього роду Завірюх, наділених могутньою силою. Одного разу він зустрічає людську дівчину на ім'я Леся. І ця зустріч змінює все... Хто стане на бік світла, щоб протистояти пітьмі? Чи почують Великі молитви смертних? Часу обмаль. Адже темрява вже оселилась в душах людей та могутніх богів... Темрява у кожному з нас. І світло також. Відтак вибір завжди за нами

Очень давно я не писала отзывов. Уже даже подзабыла, как это делать  А начитанного накопилось очень много. Так что буду вспоминать и стараться потихонечку возвращаться Сегодня - про #СучУкрЛіт  #Завірюха #АнастасіяНікуліна "Від Темряви неможливо відмовитися, але її можна підкорити власним Світлом" Люблю я такие книги, в которых не только крутой сюжет и яркие герои, но и пропаганда вечных ценностей! "Завірюха" Насти Никулиной - именно такая. Яр - из древнего рода Завирюх, а Леся - обычная девушка. Но любовь между ними так сильна, что любые преграды ей нипочём. И в их власти даже снять проклятие целого рода. Но обязательно найдётся тот, кому это не по душе. Смогут ли главные герои побороть то тёмное, что живёт в них самих? Ведь только в этом случае они смогут стать счастливыми! Книга мне понравилась. Я вообще люблю мифологию. И мне было интересно читать про иерархию Великих, про их мир. Очень органично история богов переплелась с реальностью обычных людей. Романтическая линия Леси и Яра оказалась очень страстной. Они пылали от любви (прям как в любовных романах с садовниками). Так что местами история была очень горячей.  Автор называет свою книгу "роман-чар". И не зря. Эта история волшебная. Не только потому, что это фэнтези. Но и потому, что она согревает душу, неся вечные мудрости в мысли и сердца читателей. А вы читали эту книгу? Расскажите о своих впечатлениях.

Роман, що зачарує. «Ця історія про давній рід Завірюх і людей, закони й непослух, дружбу та зраду. І наостанок про любов, що дарує смертним безсмертя, яке називається щастям» Яр Завірюха – парубок, який не побоявся піти проти віковічних законів цілого роду. Його почуття до людьської дівчини породили віру у зміни на краще. Але Пітьма чатує за ним... Вона не жаліє нікого... Темрява риється в наших почуттях і все шукає, як їй пробитися... Вона знайде вхід, якщо піддашся спокусі... Але ти можеш її підкорити! Чи зможеш ти? Чи це в твоїх силах? Відповіді ти знаєш. Борись і ти переможеш! Адже Світло завжди перемагає Темряву! Як день перемагає ніч! Як сонце перемагає пітьму! Я вірю що добра в наших душах набагато більше аніж зла. Зло не має права панувати над нами. Злу немає місця у світі людей. Як і у світі Завірюх. Завірюхи сильні та витривалі. Вони, нібито, не терплять зайвих почуттів та легко звільняются від усякого непотребу. Вони не прив'язані ні до чого. Кожні чотири зими вони змінюють свої домівки. І вони вже дуууже довго не відкривають своє серце нікому. Їх навіть вважають німими (через їхню здатність обмінюватися думками). Всі вони живуть в собі. Вони приховують все в собі. Зайві емоції неприпустимі. Однак з приходом нового голови роду все змінюється. І все через дівчину, що пахла колючою прохолодною м'ятою, чуттєвим ніжним яблуневим цвітом й медовим післясмаком на кінчику язика. Читати українське міфологічне фентезі захоплююче.

I
Про книгу. Зима. Дуже холодна і люта зима. Такої жителі села давно вже не бачили. Та хіба може мороз за вікном завадити коханню? Яр - сильний молодий хлопець, син роду Завірюх, який оселився поблизу людей. Леся - місцева дівчина. Працьовита, красива, смілива, найкраща у селі. Між ними з першого погляду з'являється іскра кохання - дивного для них почуття, якому не хочеться опиратися. Здається, що їм ніщо не може завадити. Ніщо, окрім прокляття роду. Кожних чотири роки Завірюхи покидають своє помешкання, через ненависть людей до їхньої могутньої сили. І мусять остерігатися тих, хто виконує вказівки Пітьми. Заради звичайної людської дівчини, Яр порушує тисячолітні закони, яких завжди дотримувалися Завірюхи. Та чи не покарають закоханих Боги, між якими також бувають непорозуміння?  Адже головне - не впустити в себе темряву.  Роман-чар? Так, читала таке вперше але мені дуже сподобалося ця історія про кохання звичайної дівчини і представника давнього роду змушує задуматися. Купувала книгу звісно через хороші відгуки в соцмережах (часто так роблю), і мені вона справді припала до душі, я "проковтнула" її за два дні і засмутилася, що історія закінчилася. А обкладинці книги можна вручити Оскар. Це вже друга книга Анастасії Нікуліної в моїй бібліотеці(після улюбленої "Зграї") і мені дуже подобається те, що авторка не зупиняється на одному жанрі. Дуже круто. Цей роман справді наділений чарами.
Книга, від якої я очікувала дуже багато... а насамперед, знову повірити в силу сучасної літератури рідної України... . Страх перед прочитанням повільно переходив до здивування, а від нього до цікавості й подекуди навіть допитливості... . Юнацький максималізм...заборонене кохання, біль втрати, проблеми батьківства, внутрішні страхи та двоякі почуття, котрі вирують у кожному живому серці... . Дві, кардинально різні сюжетні лінії, на початку твору плавно перетікають одна в одну зливаючись воєдино, викриваючи усім відому істину: людська сутність - багатогранний та незвіданий світ й усвідомити його можемо лише ми самі... . Я не хочу класифікувати роман як фентезі - в ньому намішано набагато більше, ніж просто вигадка та надсили... Тут є трішки міфічних вірувань, історії цілого роду, національних звичаїв, українського тепла, сімейних цінностей, відданого кохання, буремних боїв, гіркого розкаяння, детективних розслідувань... є щось таке, що чіпає за душу і хочеться читати... не за день чи за ніч, а розтягуючи задоволення на довше... . Чесно, не очікувала, що зможу закохатись в цю книгу, але так вже сталося... Вона підтверджує мої погляди і навітьзбігається з історією Яра та Лесі... . Не буду оцінювати «Завірюху»... нехай це залишиться загадкою для тих, хто ще не прочитав... Але скажу, що кожна людина може знайти в ній щось для себе і, явно, не залишиться байдужою.
Це вже третя книжка письменниці. І що сказати-мені сподобалася. Хоча зовсім не схожа на попередні більш соціальні. Ця історія - якісне українське фентезі. Є три світи - Вир - світ Великих, Тиш - світ звичайних людей і Лад - підземний. І от представник родини Завірюх Яр закохується у звичайну дівчину Лесю. І все змінюється в їхньому світі. Ця чудова книжка про кохання, зраду і підтримку, розуміння і прийняття рішення. Гарно змальовано світ богів - Вічник і Темна, їхні дочки Вогняна і Люта, які теж виявляють різні емоції і можуть помилятися. Хоча у книжці є і тепла пора, але вона для мене дуже зимова. Тут багато холоду і снігу. І якось взимку коло каміна з чашкою трав'яного чаю я обов'язково її перечитаю.

Книга, яка пролежала на моїй поличці майже рік. І не дарма. Бо на вона дочекалась найвдалішої миті, увірвавшись в моє життя динамікою та чарами. Анастасія Нікуліна «Завірюха» . Емоції від книги в мене діляться на: до половини книги та після. Перші 150+ сторінок я психувала від рожево-ванільних стосунків Лесі та Яра. Душа прагнула трееешу, видовища і жорстоких перипетій (Кровожерлива Оля). Після половини книги я не пам’ятала, що відбувалось. Все як в тумані. Отямилась, коли вже дочитала. Тепер більш детально. ⠀ ЩО СПОДОБАЛОСЬ? Світ, який вигадала авторка Фентезі – один з улюблених жанрів. А запорука вдалого фентезі – добре продуманий вимір, який безповоротно затягує читача у свої найвіддаленіші куточки. «Завірюха» привідкриває завісу нової світології: ви прогуляєтесь по Тишу, дізнаєтесь, які таємниці приховує Вир, вклонитесь самому Вічнику, побачите розбірки рудоволосої Вогняної та холодної Лютої, а ще з’ясуєте, де поділась Темна. Вас постійно триматиме в напрузі протистояння Темряви та Світла. Чесно кажучи, в українській літературі я не зустрічала такого цікавого фентезійного світу. Тому була приємно вражена. Шалене побоїще Довго думала, як назвати адекватно цей пункт. Але що вже вийшло. Де є кохання, там точно знайдеться місце для бійок. Але їх тут так багато, вони різноманітні, прописані до таких деталей, що відчуваєш себе в епіцентрі найгарячішої баталії. І так, саме протистояння персонажів і зробили цю книжку для мене такою особливою і видовищною. ⠀ Персонажі Трохи банально, але герої, яких витворила авторка справді приваблюють. Надзвичайно цікавим виявився рід Завірюх. Дівчата, ви не уявляєте, які привабливі, харизматичні та розумні хлопці цього роду. Аж припікає, коли читаєш про них. Звичайно, були ті персонажі, які мене трішки дратували. Серед них була й Леся. Не можу пояснити чому, але так вже склалось Описи природи Для багатьох читачів цей пункт може видатись прохідним. Не всім подобається читати 2-3 сторінки опису якоїсь галявини чи лісу перед початком справжніх подій. ⠀
А.Нікуліна "Завірюха". Довго відкладала цю історію, бо хотіла читати взимку коли буде сніжить. Та зима мене підвила. Добре що очікування майже не підвили. Я так хотіла чогось атмосферного, загадкового та магічного. Проте історія дівчини Лесі та Яра з роду Завірюх виявилася насамперед історією кохання, які я так не люблю. Вона сповнена вологих долонь, калатання сердець, солодких ароматів та тримтіння в колінах. І якби не магічна складова я б закинула її ще на початку. Я в захопленні від Тишу на Виру, від того як поєднуються та взаємодіють світи; від Світла та Темряви. Мені хотілося ще і ще читати про Вічника та Темну, про Володаря Шляху та про сестричок Люту та Вогняну. Хотілося. Проте історія була більш зосередження про кохання. Моє суб'єктивне ставлення до історій про любов, не є показником що книга погана, просто ми трохи різні. Але! Я хочу продовження про Темну та Вічника. Буде?
https://www.picuki.com/tag/Z%D0%B0%D0%B2%D1%96%D1%80%D1%8E%D1%85%D0%B0

Кохання не має обмежень.

Їх створюють люди.


Книжчин дім запрошує читати та отримувати задоволення від читання!
This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website