Капосний Гуманоїд
Несподівано наприкінці навчального року, окрім тематичної атестації з української літератури, на наші й без того вкрай виснажені голови звалився злощасний твір на тему: «Мені тринадцятий минало». Хто б міг тоді подумати, що твір спричинить такі пригоди, від згадки про яких холоне кров у жилах.
Ідея доконати перевтомлених дітей могла прийти в голову тільки Ользі Петрівні, — «сподвижнику і новатору педагогічної ниви», — так про неї пишуть у місцевих газетах і розповідають у випусках телевізійних новин. Щоб перерахувати всі її звання та заслуги — не вистачить сторінки учнівського зошита.
— Більшості з вас — тринадцять років, — почала вона урочисто, наче з трибуни. — Я вам скажу, що це не просто вік, а точка відліку напрочуд дивного й цікавого в житті кожної людини періоду — підліткового. Він оспіваний поетами, про нього написані романи й повісті. О цій порі ви непомітно залишаєте країну дитинства, робите перші кроки у світ юності. Бентежна, загадкова мить!.. Вона назавжди лишається світлим спогадом у житті кожної людини. То ж опишіть його, поділіться враженнями, спостереженнями, мріями... — пояснювала вчителька, безугавно поправляючи вказівним пальцем окуляри зі здоровезними, як супутникові антени, лінзами.
Голівка в неї маленька. Сама худорлява, як тростиночка. На голові не зачіска, а некошений газон наприкінці літа. Цю химерну ікебану, яка за об’ємом більша за голову, доповнюють окуляри — на півобличчя, їй-богу! Тож коли вам раптово доведеться зустрітися з Ольгою Петрівною в шкільних коридорах, то перше, що спаде на думку: перед вами бідолашний гуманоїд, який заблукав в українській школі. Ну, скажіть, як тут не притулити «сподвижнику і новатору педагогічної ниви» таке прізвисько, як Гуманоїд?! Отож.
Творче завдання нас з Андрієм роздратувало вкрай. І ми вирішили трішки вгамувати педагогічну фантазію вчительки. Але як? Зненацька кинути їй до ніг петарду?! Вилити три літри клею «Момент» в сумку з учнівськими зошитами? Відсилати з інтернетівського сайту есемески з інтимно-еротичними віршами? За допомогою фотошопу притулити її сірникову голівоньку на плечі топ-моделі в бікіні й почепити це фото біля розкладу занять? Ще можна зателефонувати в канцелярію і, відрекомендувавшись сусідом Ольги Петрівни, схвильовано сповістити, що з вікон її квартири валить сизий дим...
Словом, у нашому арсеналі було безліч способів.
— А знаєш що? Ми вчинимо, як справжні інтелектуали, — вже ввечері пролунав в мобілці бадьорий голос Андрія. — Напишемо всього лише три-п’ять коротеньких речень у творі. Серж, прикинь, як вона обламається?
— Куценький твір? Вигадав, чим здивувати!
— Ну ти й морозко! — зітхнув Андрій. — Гаразд. Обговоримо завтра в школі.
* * *
Це була не ідея, а бомба! Ми реготали до сліз, уявляючи, як здоровезні скельця окулярів Ольги Петрівни поповзуть на лоба, коли вона відкриє Андріїв зошит і прочитає:
Дев’ятнадцятого травня дві тисячі дванадцятого року.
Твір на тему: «Мені тринадцятий минало»
«Тринадцять років — це вік, коли батьки починають тебе дратувати не менше за родичів, друзів та вчителів».(Продовження твору див. у зошиті учня 8-Б класу Сергія Приходька).
А щоб їй не довелося довго шукати мій зошит у купі інших, ми їх здамо один за одним.
Дев’ятнадцятого травня дві тисячі дванадцятого року.
Продовження твору на тему «Мені тринадцятий минало». (Продовження, початок див. у зошиті учня 8-Б класу Андрія Наріжного).
«Тринадцять років — це вік, коли вперше в житті почуваєш себе обдуреним на всі сто. Бо до тебе нарешті доходить, що в житті рідко коли спрацьовує «на відмінно» бодай хоч одне правило, яке вчителі втовкмачували тобі в голову. У цьому світі все навпаки: за улесливу брехню — хвалять, за правду — б’ють, перемагає не розум, а гроші. Через те часто-густо спрацьовує закон бутерброда, що падає завжди маслом донизу. Була б моя воля! З якою насолодою я поставив би колінами на гречку усіх брехунів, які вчать нас у школі тому, чого ніколи не буде в житті».
* * *
Скажу чесно, цього року Гуманоїд своїм новаторством доконала. Ось іще приклад оригінального педагогічного пошуку: «Діти, уважно послухайте домашнє завдання. Вдома сядьте за письмовим столом, заспокойтеся, відімкніть увагу від усіх клопотів, закрийте очі й уявіть себе класиком української літератури: Шевченком, Коцюбинським, Франком. Ким забажаєте. Виберіть за власним уподобанням твір улюбленого письменника й напишіть продовження. Хоча б на дві сторінки», — захоплено рекла Ольга Петрівна.
Наступного дня усі ми ходили по школі з гордо піднятими головами, вдаючи з себе відомих літераторів, і намагалися вловити момент, коли коридо- ром йшла Ольга Петрівна. Тоді хтось мерщій хапав за руку першого-ліпшого й тягнув до одного з портретів українських письменників, що прикрашали стіни шкільного коридору, й виголошував: «Будьмо знайомі! Я — Степан Васильченко. Як?! Ви ще й досі не прочитали продовження мого «Басурмена»?
* * *
Отже, ми здали зошити з написаними творами й стали нетерпляче очікувати на вибух атомної бомби. Бо єдине, що бездоганно вміла робити Ольга Петрівна як відмінник народної освіти, так це здіймати галас. Та сталося не так, як гадалося.
Того дня вона увійшла до класу, привіталась і заходилася роздавати перевірені зошити. Це вже видалося нам підозрілим, бо зазвичай новаторка освітньої ниви спершу виголошувала короткий огляд добре виконаних робіт, зупинялась на творах двієчників, звертаючи увагу на помилки, недолугість викладеної думки та інше, а вже потім повертала зошити.
— А тепер попорошу назвати оцінки, — мовила вчителька, коли стосик зошитів розтанув у її руках, й схилилася над класним журналом.
Ми з Андрієм здивовано переглянулися: з усього класу тільки мені та йому не повернули творів. Що ж, ми також обрали тактику мовчання й терпляче чекали на подальший розвиток подій. Черга за алфавітом дійшла до Андрія, Ольга Петрівна підвела погляд, поправила окуляри і спокійнісінько сказала:
— А про свою оцінку, Андрію, ви зі своїм другом дізнаєтесь від батьків сьогодні ввечері. Я не наважилась оцінювати ваш твір, написаний у співавторстві з Сергієм Приходьком. За роки багатолітньої практики викладання української літератури в школі подібне трапляється зі мною вперше. І критерії, за якими оцінюються подібні твори, мені невідомі. Залишаю пусті клітинки. Отже, далі…
— Дозвольте! — Андрій підняв руку.
— Якщо ви хочете поговорити про свій твір, то ми це зробимо завтра, у вузькому колі. Я спеціально призначила час і запросила ваших батьків. А марнувати на дурниці урок, який відведений державою на навчання, я не можу.
— Та це ж непедагогічно! — спалахнув Андрій.
— Здається, я дала вичерпну відповідь. Чи не так? А якщо заважатимете проводити урок, то я попрошу вас залишити клас.
— Але ж до чого тут батьки?! — не вгамовувався він. — Це по-перше…
— А по-друге, я вас прошу не перечити вчителеві. Замовкніть! — процідила крізь зуби Ольга Петрівна і зблідла.
— Та у вас просто не вистачило сміливості…
— Вийдіть… Геть із класу! Який з біса грамотний!
Запахло грозою. В класі з різних сторін почувся шепіт.
— Гаразд, — мовив Андрій, погоджуючись на капітуляцію.
Понуро, не кваплячись, підвівся, кинув до рюкзака підручник і розвалькувато пройшов через весь клас, а біля дверей зупинився.
— Ольго Петрівно, зважайте, що я буду скаржитись, — ультимативно прозвучало з його уст.
Він грав. Я в цьому не сумнівався.
— Кому? Куди? — насторожилася вчителька.
Це була несподіванка, якої вона аж ніяк не чекала, попри весь свій багатий педагогічний досвід.
Шепіт припинився. Запала напружена тиша.
— До ліги сексуальних меншостей, — серйозно відповів Андрій і під гучний вибух реготу зачинив за собою двері.
Із-за здоровезних скелець окулярів, що сповзли на кінчик носа, розгублено кліпали маленькі, як у миші, сірі оченята. Вчителька жадібно втягувала повітря, наче ніяк не наважувалася щось сказати.
Виставі забракло логічного завершення. Я почекав, доки вщухне гамір, підвівся й голосно пояснив:
— Це, між іншим, цитата з твору класиків російської літератури Ільфа і Петрова!
Знову зчинився гамір. Я подався слідом за Андрієм.
* * *
До школи того дня ми так і не повернулися. Вешталися містом, бо знали, що тільки-но з’явимося — відведуть до директора. Гуманоїд так завжди чинить з непокірними.
Цього разу наша взяла, але здобуту перемогу тихо сповивав туман тривоги. Зрештою, ми були готові до всього, але аж ніяк не передбачали, що про цю витівку довідаються батьки.
— Тремтиш? — запитав Андрій, коли ми прощалися.
— Ні. Міркую, як підготуватися до завтрашньої літературної дискусії.
— Погодься, що б там не було, а ми таки її провчили. Ось побачиш, ця історія стане подією номер один навчального року, — підбадьорював Андрій. — А предки? Вони зрозуміють.
— Твої, може, й зрозуміють.
— А твої? Ми ж не брехню, не матюки написали? Чи не маємо права на власну думку? Чого спохмурнів?
— Передчуття.
— Облиш! За правду треба боротись. Повір мені, жахливішої кари, ніж заборонити користуватися компом, предки не вигадають. Тож до завтра!
— Побачимось, — я потиснув руку. — З’являться новини — пиши ВКонтакті.
* * *
Раніше Андрій мав репутацію такого відчайдуха, про яких кажуть, що за ним в’язниця плаче. Можливо, буцегарня б таки виплакала своє. Але сталося так, що потенційний в’язень випадково зацікавився комп’ютерами. Вони його і врятували від біди.
Доля звела нас за однією партою. На той час мої батьки придбали квартиру неподалік залізничного вокзалу, через те довелось переходити до іншої школи, звикати до нового класу, де й навчався цей бешкетник.
«Базар-вокзал-міліція», — так коротко Андрій говорить про власне минуле. Він мешкав в будинку з безліччю арок, який займає цілий квартал неподалік вокзалу. Його батьки багато років працювали залізничними будівельниками, тому з відряджень не вилазили. Тож виховувала хлопця бабуся. На той час їй було під вісімдесят років. Найдовша відстань, яку вона могла подолати — від ліжка до кухні, щоб приготувати щось поїсти цьому бузувіру.
«Ти тільки уяви, яку я мав свободу! Нікому й не снилося. Та недовго музика грала — спалився. Потрапив на облік до кримінальної міліції. Щоб ти знав: вулиця — це крута школа для пацанів. В той час, коли бабусі водили за ручку моїх однолітків до музичної школи чи до репетитора з англійської мови, я розкуштовував смак пива, затягувався першою цигаркою. Бився до першої крові. Мене вчили нишпорити по чужих кишенях в переповненому вагоні метро. Всього було. Але не подумай, що я цим пишаюся. Просто я трішки інший, ніж ви усі», — відверто зізнався Андрій одного разу.
* * *
Коли я вперше увійшов до нового класу, то було тільки одне вільне місце — поруч Андрія. На уроках і під час перерви він допікав мене своїми приколами. З кожним днем наші стосунки ставали все нестерпнішими.
Невдовзі трапився випадок, який полегшив гірку долю «новенького». Андрій довідався про моє захопленнями комп’ютерними іграми. Все, що він міг знати про комп’ютери на той час — це лише те, що вони існують.
— Гей, новенький! Ти, кажуть, петраєш у компах? Принеси путящий антивірус, — якось перед уроком звернувся до мене Арсеній Прокопчук. Цей хлопець мав чималий авторитет, його усі поважали, бо він напрочуд легко нокаутував супротивників на боксерському рингу і неодноразово здобував титул чемпіона міста серед юніорів.
— Нема питань, — різко відповів я і заходився готуватися до уроку.
— Чуєш, комп’ютерний щур, може й мене навчиш шарити в інтернеті? — запитав Андрій, боляче штовхаючи мене ліктем під ребра.
Того ж дня після уроків я запросив його до інтернет-клубу, щоб пояснити, для чого люди створили комп’ютер. Та мить виявилася для нього доленосною, бо в хлопцеві назавжди помер колишній бевзь і бешкетник Андрій Наріжний із 7-Б. А я за годину став для нього щонайменше Девідом Коперфілдом.
Він кинув палити, перестав цмулити пиво й навіть старався не матюкатися. Ходив за мною слідом, уважно слухав пояснення, як грати в ту чи іншу стрілялку. Згодом мій учень зацікавився тим, як же, власне, працює комп. Чому оце залізяччя таке розумне? Який принцип роботи процесора? Які функції виконує та чи інша програма? Що таке жорсткий диск і чому він позначається буквами C та D?
Спершу мені приємно було навчати Андрія комп’ютерній азбуці. Однак запалу вистачило ненадовго. Найбільше дратувало те, коли він ледь не хвилину шукав кожну потрібну букву на клавіатурі.
Одного разу мій терпець урвався, і я згарячу випалив: «Комп’ютер — це не рогатка, розумієш?! І якщо хочеш петрати в техніці, то варто прочитати хоча б перші три розділи книги «Комп’ютер для "чайників"».
Ще тиждень тому я б добряче поплатився за таку настанову. Але зараз Андрій мовчав, розгублено кліпаючи очима.
А згодом трапилося диво: Наріжний почав отримувати високі оцінки фактично з усіх предметів! У класі ніхто не йняв віри. Вчителі тільки знизували плечима. Підручники з математики, фізики, хімії він читав так, наче то були комікси…
Його батьки, ошелешені разючими змінами, придбали синові потужний комп і провели інтернет. Андрій навіть раніше за мене довідався, що imho underworld[1] — це найбільш рульний диаблівський мод.
В інеті він серфив[2] так, наче користувався ним змалечку.
— Серж, ми відстали від життя. Бо просунутим вважається той, хто тямить у мовах програмування «С++», та «Java», — невдоволено зауважив Андрій. Звичайно, таке чути було неприємно. Ще кілька місяців тому без моєї допомоги він не міг знайти клавішу «Enter». А нині, наче крутий програмер, кидається словами «сішка», «жаба».
— То й що тепер?
— Було б добре навчитися.
— Ти здурів? Самотужки нічого не вийде. А на курси нас не візьмуть — не доросли ще. Тямиш?
— Цю тему слід перетерти з предками, — наполягав Андрій.
Переконувати його в безнадійності цього задуму було марно. Щоб не сперечатися, я пообіцяв, що таки поговорю з батьками. І того ж вечора завів з ними розмову.
Мій тато — математик. Працює науковим співробітником дослідного інституту. Він терпляче вислухав мене й відповів з усмішкою: «Легше дитину перевчити ходити на руках, ніж навчити її мови програмува- ння».
Проте мати — вихователька дитячого садочка — заперечила: «До десяти-тринадцяти років діти легше й швидше за дорослих освоюють будь-яку науку. Цей факт має тисячі доказів. Сержику, вперед!»
І от одного дня, в супроводі моєї мами, ми переступили поріг закладу, де, на нашу думку, навчали майбутніх хакерів.
Початок науки був дуже важким. Дорослі з нас кепкували, аж доки на одному з практичних занять Андрій не розписав від «а» до «я» кодування команд для однієї комп’ютерної іграшки. Добра половина слухачів із цим завданням не впоралися. Це стало для нас перемогою і визнанням.
* * *
Якось після уроків ми по самі вуха зав’язли у війні з групою першокласних геймерів і таки розгромили їх вщент. Перемогу вирішили відсвяткувати морозивом. Радісний ще хвилину тому, Андрій раптом набундючився, став мовчазним.
— Серж, тобі не набридло гаяти час на оці ігрища для дебілів? — озвався він, коли ми вмостилися з морозивом на лавці.
— Ні. До того ж вони не такі вже й тупі: просунуті, сучасні іграшки. Звичайно, що нижче плінтуса, але серед інших чимало й цікавих.
Я заходився ласувати пломбіром. Андрій кілька разів лизнув морозиво й сердито жбурнув його до урни.
— Перезавантажся, — жартома порадив я йому.
— Знаєш що? — він підсунувся ближче. — Давай створимо щось своє, цікаве, круте й просунуте, щоб аж мізки в трубочку згорталися. Я тобі скажу, що всі оці штучки, на які ми витрачаємо час, туплять мізки.
— Не розумію, що ти пропонуєш?
— Якщо бавитись, то пристойними іграми. Час цікавитися серйозними речами.
— Затям, що твої інтелектуальні цяцьки нікому й задарма не потрібні.
— Це ти про себе?
— І про тебе також.
— А я тобі кажу — поміркуй, — буркнув Андрій, підвівся, потиснув руку і побрів, черкаючи рюкзаком по асфальту…
* * *
Швидко спливав час. Вже через рік ми вміли створювати сайти на «narod.ru», залюбки розробляли для них примітивні системи захисту й змагалися, хто перший їх зламає. Наріжний уперто намагався створити програми для комп’ютерних іграшок. Часом щось і вдавалося.
* * *
Вдома ніхто не лаяв мене, не докоряв, не читав лекції-повчання. Взагалі батьки робили вигляд, начебто нічого й не знають. Як той заєць, я, прищуливши вуха, очікував, що ось-ось над моєю головою мають розступитися небеса, і з холодної космічної височини пролунає страшний вирок.
І ця мить таки настала.
— Післязавтра отримаєш табель, і гайнемо до бабусі в село, — мовив батько під час вечері.
Значить, предки вже все обговорили. Отже, жодної надії залишитися в Харкові... Ні, я люблю бабусю і дідуся, люблю село, але ця любов триває не більше двох-трьох днів. Раніше, класу так до п’ятого, я не міг дочекатися, коли ж настане літо, щоб знову опинитися на свободі, тобто в селі. Але потім з’явився комп, і сільське літо перестало манити.
— А як же ремонт класу? — згадав я.
— Вже все погоджено з директором школи, — відповів батько. — Тобі, школярику, слід відпочити. Навчальний рік справді був напруженим. А в селі — тиша, спокій...
— По очах бачу, як йому не хочеться їхати, — мати читала мої думки.
— Це зараз душа не лежить, а, дивись, тільки-но туди потрапиш, то потім і не витягнеш до Харкова, — переконував батько.
Помовчав, а потім додав:
— Сергію, тобі корисно який час побути далі від міста, комп’ютера, шкільних друзів. І, будь ласка, не сприймай це як покарання за ваші з Андрієм витівки. Між іншим, у творі є багато слушних думок. Я так і сказав Ользі Петрівні. Але хочу дещо пояснити. Послухай: відчути себе обдуреним, побачити, як брехня ходить у пошані, а побита правда ледь ноги переставляє — все це, Сержику, діло нехитре. Так було, є і буде. Нікого не оминають труднощі підліткового віку. Але ти мусиш з’ясувати для себе, чому все так відбувається. А щоб це збагнути — потрібна мудрість. Ніхто ніколи нікого і ніде їй не вчить. Мудрість здобувають самотужки — з книг, з хороших фільмів, життєвих ситуацій...
«Повний гаплик! Батько встановив свій пароль на комп, а мати причепила на монітор список літератури (як ти здогадався — складений Ольгою Петрівною). Його просто нереально подужати за літо. Я порахував кількість сторінок усіх творів, поділив на 90 днів — і випав. Тільки уяви — щонайменше сорок сторінок за день! Від такого читання на лобі літери проступлять! На той час, коли я повернуся до Харкова, мої очі будуть не менші за лінзи нашого Гуманоїда. Але я тобі скажу, що не все так безнадійно. Користуватися компом мені дозволять тоді, коли прочитаю хоча б тридцять відсотків творів і перекажу їхній зміст.
Тисну руку!
Тримай хвоста бубликом!» — підбадьорював Андрій у коротенькому повідомленні на моїй стіні ВКонтакті.
В село! На заслання!
Пальцями ніжно погладжую мишку, торкаюсь клавіатури, жалісним поглядом дивлюся на темний квадрат монітора... Прощавайте, комп’ютер, телевізор, ролики, плеєр... Прощавай, цивілізація, й здрастуйте, будьте ви прокляті, кури, гуси, свині, корови, кози, собаки, коти, голуби!.. Земний уклін вам — найсварливіша й найлагідніша у світі бабцю Олено й мудрий дідусю Андрію.
Тремтіть, ще зеленкуваті та кислі яблука, груші, сливи, абрикоси, аґрус, — бо не всім вам судився цим літом довгий вік.
Ховайте, бабцю, недостиглі полуниці. Та хоч ви їх листям обгорніть — однаково знайду. Та не забудьте прип’яти цапа Бориса, який минулого літа підсадив мене ледь не до середини груші. Бо, бачте, він образився, що я занадто коротко підстриг йому борідку. Я ж бо хотів як краще, щоб до неї не чіплялися реп’яхи!
Та зніміть арешт з Полкана й поверніть мені кульковий пістолет, з якого минулого літа я трішечки покалічив зозулясту квочку, бо вона весь час намагалася мене дзюбнути, коли брав на руки пухкеньких, жовтеньких, як цвіт кульбаби, курчаток.
За все це, бабусю, я вам наламаю вербових гілочок на Зелену неділю, бо ж більше нікому. Гадаєте, дідусь подереться на вербу, як торік? Щоб йому знову защемило ногу поміж двох стовбурів розлогого дерева? Пригадуєте, як потім його усім селом визволяли з вербового полону, а він тільки ревів, як спійманий капканом ведмідь. Потому тиждень до вас не озивався. І коли б не мої дипломатичні здібності, то ви б із дідусем ходили вовками, мабуть, і досі. Це ж завдяки мені через тиждень після пригоди ви нарешті від нього почули: «А що, догавкалась?»
Знаю, ви тільки посміхнетесь, мовляв, таких сварок на віку трапляються тисячі. А пригадайте-но тернистий шлях до миру! Скільки він вам коштував кілограмів цукерок? А скільки літрів газованих напоїв, мультивітамінних соків? І ще багато чого, про що я й досі боюсь сказати мамі з татом. Бо на війні, як на війні.
Та годі вже мені! Завівся.
Чи не краще поміркувати, що прихопити з собою? Спробував заспівати, як це робить тато, коли наш старенький «Москвич», здолавши сотню кілометрів, підкочується до маленького села Ліщинівка.
Здрастуй, рідне село,
Як ти без мене жило…
Ні, це не годиться! Якісь бабські співанки. Потрібне щось бадьоріше.
* * *
П’ятнадцять гривень на рахунку мобільного — це були мої всі статки, з якими я ступив із закіптюженого «Москвича» в густий килим споришу біля бабусиного подвір’я. За сто з лишком кілометрів від Харкова, у дикому краї, такі гроші на рахунку — єдина можливість миттєвого зв’язку з цивілізованим світом, в якому люди не можуть і години прожити без інтернету та цифрового телебачення. Десь там лишився Андрій, приречений конати у книжковій облозі.
Радість зустрічі з дідусем та бабусею розвіяла сумний настрій, але в моїй уяві ніяк не вимальовувалась картина тутешнього буття без комп’ютера. Тільки тепер зрозумів, як тяжко доводилося нещасному Тарасові Шевченку, який понуро блукав берегами Аральського моря. Якби не писав вірші, то стовідсотково з’їхав би з глузду. Словом, я опинився на засланні й гадки не мав, що робити, аби не схибнутися від нудьги. Тому був ладен з ранку до вечора косити сіно, сапати картоплю, пиляти дрова, пасти гусей — все, що завгодно, аби не тинятися без діла.
— Озирнися довкола — яка казка, — підбадьорив батько, вмощуючись за кермом «Москвича».
Але не такий вже я дурний, щоб повірити в цю «казку». Причиною мого заслання стало не «нервове виснаження», що вимагає лікування сільською природою. Справа в грошах. Ще минулого року батьки могли нашкребти якусь копійку, щоб у липні гуртом чкурнути до Криму чи на Азовське море. А тепер — кожна поїздка в метро на обліку. Яке там в біса море!..
* * *
А тим часом потягом із Києва в напрямку Ліщинівки наближалося ще одне моє нещастя. Його не порівняти навіть із землетрусом, потопом, буревієм, спопеляючою блискавкою — все це такі собі розваги в порівнянні з тим, що звалилось того літа на мою мрійливу голову. Ні, я не перебільшую, бо усіляким стихійним лихам люди протистоять пліч-о-пліч, а я, мов та самотня тополя, яку гне до землі безжальний вітер. Безумовно, оминути нещастя вдалося б, якби я не закохався в Оксану. Вона приїхала в Ліщинівку з Києва на літні канікули.
Місце, де от-от мають розгорнутися неймовірні пригоди, вже важко назвати селом. За останні десять років воно перетворилося на хутірець, який загубився поміж соснових лісів неподалік річки Ворскли. Потрапити з нього у великий світ можна тільки через райцентрівське містечко Тростянець, відоме в Україні тим, що тут є шоколадна фабрика «Корона». Ліщинівку з Тростянцем з’єднує майже вщент зруйнована асфальтівка. Ні, не автомобілі-ваговози, не потужні трактори розбили дорогу, а роки, протягом яких ніхто не дбав про ремонт. Але якщо так поміркувати, то навіщо її лагодити? Окрім «Газелі», що раз на тиждень привозить хліб із райцентру, в наше село рідко хто заїздить.
То спека, то люті морози роз’їдають міць асфальту, розмивають дорогу дощі. Мине ще з десяток років, і крізь залишки асфальту проростуть бур’яни, бо вимирає Ліщинівка — батьківщина моєї матері, острівець мого дитинства. З півсотні дворів, на яких ще не так давно змагались у співучості півні, сьогодні лишилось півтора десятки, де дотліває вогник життя. І тільки влітку село наче прокидається від довго сну: з далеких і близьких країв звозять до дідусів та бабусь галасливих онуків.
* * *
— Хлопець з дороги. Швиденько б зготувала щось на стіл, а то Шмигало не дасть і поїсти. Напевно, вже уздрів, що приїхали, — розпорядився дідусь, вмощуючись поруч, щоб розпитати «як люди зараз живуть в городі».
— В тебе ж і язик! — дорікнула бабуся. — Кожному прізвисько причепить. А Олега не чіпай. Він — хазяйновитий хлопець. Допомагає дідові з бабою.
— Що?! Олег також приїхав?! — зрадів я.
— Вже тиждень, як гасає на своєму чортопхаї. До нас ледь не щодня заглядає, цікавлячись, чи ти не приїхав? В кого він удався такий непосидючий? От тільки все в нього якось без толку. Одне шмигання. Туди-сюди, туди-сюди.
— А чортопхай, дідусю, це що?
— Та воно таке, як ото колись були мопеди. На сучасний лад якось матюкливо зветься. Сукер чи біс його знає...
— Що ти мелеш! — гримнула бабуся.
— Ні, мабуть, скукер, — далі розмірковував дідусь. — Гадаю, його вигадали американці для тих, хто скучає, рятується від нудьги, бо в господарстві від нього ніякої користі: ні мішок з травою, ні дровеняку привезти з лісу. Коротше — чортопхай.
— Це скутер, дідусю, то ви не розчули. Така техніка коштує чималих грошей. Невже він на ньому з самого Житомира приїхав?
— Та ні. Батько привіз автомобілем з будкою. З годину вовтузилися, доки вивантажили купу лантухів. Чи він тут і зимуватиме?
— А ти б пішов та й поцікавився, — озвалась від плити бабуся.
— Так тобі там і скажуть. Від них і раніше слова не діждешся було, а тепер, коли син розбагатів, так і зовсім заціпило. Великі статки роблять людей мовчазними.
— Того то ти у нас такий і говіркий, що бідний. Краще поведи Сергійка на город. Нехай полюбується, як рясно вродила полуниця. А вишень скільки! Гілки гнуться. У вашому Харкові — все втридорога. Хіба ж наїсися досхочу?
Біля двору щось захурчало, потім стихло.
— Діду! Сергій приїхав?! — голосно запитав, не встаючи зі скутера, Олег.
— О! Вже припхався. Говорив тобі, лаштуй швидше їсти.
— Обов’язково пообідаю, — я побіг відчиняти хвіртку.
— Скажи, нехай зашмигне через годину, — кинув услід дідусь.
Олег ставив на підніжку новенький, з блискучими боками, скутер.
— Нарешті з’явився! Ще трохи — і я почав би розмовляти з козою. Ти не уявляєш, яка тут нудьга! — почав, замість вітання, жалітися Олег.
— Я також, як на заслання їхав.
— Ось іще Дмитро має приїхати. Так що твоє ув’язнення має бути веселим.
— Твій? — я кивнув на скутер.
— Ну, а чий же? Батечко подарував на останній дзвоник. Тепер маю цяцьку. На літо повинно вистачити, як ти гадаєш?
— Як на літо?..
— А що, гадаєш, довше їздитиме? — здивувався Олег.
Я розгублено мовчав, бо не зовсім розумів, що він має на увазі. Мені б, наприклад, цього скутера вистачило на десять років, я б його беріг і доглядав не гірше за комп’ютер.
— Чого задумався? Хутчіш збирайся. Черешні чекають.
— Вони ще зелені.
— А ти їх бачив? Я вже тут старожил, зрозумів? І знаю навіть, скільки яєць знесуть за день бабині кури.
— До чого тут яйця?
— Не тупи! В селі, щоб ти знав, сама ходова валюта: самогонка, яйця, сало й молоко, — терпляче пояснив Олег. — От скажи, скільки тобі батьки залишили грошей?
— Ніскільки.
— Вважай, ти пропав. А чіпси, а сухарики, а кока-кола, а морозиво? — перелік раптом урвався.
Олег роззирнувся довкола і вже тихіше продовжив:
— Та й не будеш же ти у діда сигарети красти? Бо мій курить такі, що аж горобці з-під стріхи непритомні падають, а пес тягне свого хвоста в будку і не вилазить звідти доти, доки вітер не розвіє той сморід. От тепер поясни, як ти тут збираєшся жити? Мені ось лишили сотню гривень: за тиждень ледь не всі витратив. А десяток яєць, щоб ти знав, — це завжди свіжа копійка.
— Кому ж ти тут їх продаси?
— Дідьку лисому! До Тростянця — півдня рачки, а ми маємо колеса! І продамо там, що завгодно й кому завгодно, — збуджено заходився пояснювати Олег.
Справжній Шмигало! Дідусь влучив у десятку. Ще позаминулого літа Олег був зовсім іншим: мовчазним, вайлуватим, лінивим і постійно щось жував. А тепер — наче підмінили.
1 «In My Humble Opinion» — відомий вислів-коментар, у перекладі з англ. «на мою скромну думку», що став згодом популярним акронімом серед молоді, як коментар до відомої гри «Underworld».
2 Серфити — шукати необхідну інформацію в мережі інтернет, від англ. «surf the Internet».