Мілка і її компанія — комфортний світ дівчат із сорокової школи. У їхні майже шістнадцять усе вабить і складається більш-менш очікувано. Їм кортить пізнати життя в житті, поза межами

шкільних занять, недолугих побачень з однолітками і спостережень за «щастям» батьків, які «вже давно не сплять в одному ліжку». У них удосталь дослідницького інтересу, щоб по-справжньому цілуватися, приміряти одяг зі щораз глибшим декольте, інколи говорити про секс і багато чого пробувати. Мілка зустрічається із Сашком, але нічого, крім розчарувань і принижень, не знаходить з ним. А ще є Дімка і його друзі. Їм здається, що вони — крута компанія. У Дімки тато-алкоголік

і втомлена життям мама. Від усіх проблем він ховається у Світлани, яка втікає з ним від своєї самотності. Світ Дімки не такий, як у Мілки — фешенебельний міні-світ, де пахне квітковими парфумами, а довкола море фальші. І дуже колючі сльози, якщо не з тим і не туди запливеш.

За законом несподіванки, в якийсь момент ці світи зіштовхуються. І від того стається по-всякому: і радісно, і трепетно, і ризиковано, і до біса боляче. У «хеппі-фіналі» Мілка і Дімка виходять

на свою, вже нову, орбіту. Бо крута компанія може давати і повчальні уроки.

Найпростіше буде сказати «Це крута книжка про любов по-дорослому!». Але це – найменше, що є в цій книжці.

Бо в ній ідеться про ТЕБЕ – вже не дитину, і все ще не дорослого. Про ТВОЇ думки, страхи, сподівання та вчинки, за які буває соромно і страшно. Про «круті» компанії, в кожній із яких свій закон і антураж. Про буденну типову школу, з «косяками» за рогом і вчителями, котрим вдається щиро нічого насправді важливого не помічати. Про батьків, які живуть у якісь паралельній реальності, де ти граєшся з ведмедиками та пишеш «домашку», замість цілуватися у ванній і пробувати наркоту…

Що таке «крутизна» – гламурні джинси й айфони чи алкоголь-сигарети-секс і позірна незалежність? Серед героїв книжки Надії Білої «Крута компанія» – молодь, яка об’єднується в «круті» й за першою, і за другою ознакою компанії. Розумниці-відмінниці і стильні штучки тусуються з непевними хлопцями з неблагополучних родин, і на перетині цих двох світів народжується не лише кохання, а й уміння протистояти спокусам. Останнє, втім, вдається не всім.
Жвава, цікава, написана живою українською мовою на українських же реаліях, ця книга не лише відверто й без купюр говорить про речі, про які зазвичай не говорять із підлітками батьки, але і спокійно й без моралізаторства демонструє як «користь», так і «шкоду» «крутих компаній». Пропонуючи читачам самотужки робити висновки.

Дебютна книжка Наді Білої «Крута компанія» – це типовий текст для young adult, написаний українською мовою на українських реаліях. На щастя, це не єдиний його плюс. До всього, це добротна психологічна проза (з соціальним ухилом) про життя старшокласників (і трохи старших) у провінційному містечку. Авторку можна і варто похвалити зокрема й за різноплановий зріз молоді (від соціально забезпечених, амбітних, заможних, безтурботних – до тих, хто за терням не бачить зірок, мусить щодня продиратися крізь перешкоди, що виставляє походження й сімейне становище), метафоричність письма, детально прописані емоції, мотивації персонажів, стосунки, діалоги, конфлікти.

Соціальна проблематика й відбір головних персонажів, композиція, а також тема-рушій сюжету (всі-бо хочуть читати про кохання!) зближують «Круту компанію» із відомим романом Рейнбоу Ровелл «Елеанор і Парк». Міла – дівчина із забезпеченої родини, вчиться в хорошій школі й має плани на майбутнє. Яким дивом вона закохується в Діму – сина алкоголіка, хлопця без вищої освіти, який до всього ще й працює в супермаркеті? Так тонко підмічену цю ледве вловиму грань: працювати в МакДональдзі для сучасного покоління – престижно, працювати в супермаркеті – гірше не буває.

Ще один «плюсик» у скарбничку письменницького дебюту Білої – дві паралельні точки зору (тут ми також помахаємо ручкою «Елеанор і Паркові»). Говорять «Ти» і «Він» (тобто читач має асоціювати себе все ж із дівчиною, хоча внутрішній світ хлопця також описано доволі правдиво). Головні герої змінюються впродовж оповіді, особливо 16-річна Мілка. Спочатку це самовпевнена, амбітна, цілеспрямована й водночас по-підлітковому наївна в життєвих питаннях старшокласниця. Їй важать думки подруг, авторитет, зовнішня оболонка, місце навчання й роботи, красиві слова. Вона легко забуває колишню подругу, що повертається з колонії абсолютно зламаною (так з’являється тема підліткового насилля). Мілка закохується у трьох хлопців відразу, жорстоко відкидає того, хто любить її, помиляється, усвідомлює свої помилки й по-своєму намагається їх виправити. Мілка ведеться на спокуси крутої компанії й у відповідальний момент зуміє їм протистояти: «– Я це не палитиму, – твердо кажеш ти. – Лисичко, – м’яко муркоче він, – ти навіть не знаєш, що це таке. (…) – Тому й не буду».

Це цінний досвід і цінні висновки для підліткової літератури: авторка не дає готових істин і не показує «як правильно», навпаки – дозволяє героям спробувати й побачити наслідки, помилитися й відповідати за свої дії. Уже бачу широко розплющені очі добросердних батьків: у книжці описано перші досвіди – алкоголь, легкі наркотики, секс! І щонайважливіше – описано наслідки (чим не виховна функція літератури?). Це – одна з рис, що відрізняє літературу для young adult від «дорослих» книжок. Дорослі нерідко мають уже сформовані орієнтири у світі «доброго» й «поганого», підлітки лише шукають їх і формують, спираючись на свої спроби, шукання, помилки. Що буде, якщо покурити травичку? Розшириться свідомість, буде кльово. На деякий час, – уточнює авторка з-за куліс. Що буде, якщо спробувати секс? Авторка сідає і ненав’язливо розповідає про задоволення від процесу. Не забуває нагадати про презерватив. І ще про те, щоб ретельніше обирали партнерів. Бо все-таки «саме той» і «саме та» важливі.

Висновок для батьків. Це відверта книжка, без купюр та огляду на «моя дитина ще ні про що таке не думає», дуже чуттєва й правдива. Попри відвертість, еротичні сцени (вишукані й геть позбавлені банальностей), з моральним первнем у повісті все добре: з тексту маєш уявлення як про «користь» крутих компаній, так і про їхню «шкоду». Втім, висновки робитимуть самі читачі.

Висновок для читачів. Це страшенно цікава книжка. Наприкінці трохи пробиває на сльозу. Але зовсім скупу.
http://www.barabooka.com.ua/intimni-podrobitsi/
«Крута компанія»: як добре, що я бета

Богдана Романцова
Будь-яка оповідь про життя підлітків неуникно перетворюється на роман-дорослішання, адже йдеться про набуття нового досвіду, про рух у часі, про зміни, що мають провести героїв тонкою стежкою криз та трансформацій. Саме про це роман «Крута компанії» Наді Білої – класична young adult literature з упізнаваними образами сучасних підлітків.

Три подруги, красуня Мірка, оповідачка Міла і розсудлива Карина, знайомляться з трьома хлопцями – плечистим високим Олегом, мовчазним Дімою, симпатичним, однак одруженим Пашею. Міла мріє стати актрисою, депутаткою, бізнес-леді або просто вийти заміж за рокера, однак при цьому дівчина дивиться фестивальне кіно, добре вчиться і чомусь (!) любить Нечуя-Левицького із «Волами». Звичайний підліток, крім хіба що трохи неочікуваного (нечуваного!) Нечуя. А ще Міла має маму, яка працює на роботі і ненавидить свою гламурну колегу Мурену, власну кімнату і батька, який лишається десь на тлі оповіді – поміж плакатами з Бейонсе і книжковими полицями з ненависними підручниками з хімії та фізики.

Зав’язкою оповіді є початок роману між старшокласницею Мілою і продавцем супермаркету Дімою. Від початку видається, що ця любов, у найкращих традиціях «Титаніка», приречена, адже люди з різних світів – як це зауважує Мілчина мама – рідко можуть втриматися поруч довго. Діма любить пиво і смачну їжу, цитує віршики про магазин, неправильно наголошує слова і дарує Мілці шоколадки «Мілка» – те, на що у хлопця вистачає фантазії. При цьому він зустрічається з 25-літньою лагідною касиркою Світланою – тріумфом жіночності у її супермаркет-варіанті: підбори, напівпрозорі кофтинки, налаковані яскраво-червоним нігті з малюнками, макіяж і блискучі прикраси. Дуже швидко Мілі, дівчині з амбіціями і мріями, такі безликі стосунки набридають, хоча вона не один раз шукатиме згодом співчуття і розуміння Діми.

Як вже можна було зрозуміти, всі герої оповіді відповідають сталим образам, наче тварини Борхеса своїй класифікації: Діма з батьком-алкоголіком і кросівками adidas, якими він неймовірно пишається, Борька з гарною молодою мамою, крутим бізнесменом батьком і мільйоном дисків з іграми та фільмами, трохи поверхова нарцисична Мірка, самовпевнений егоїстичний донжуан Сашко Сотник. Однак незважаючи на типовість, всі герої напрочуд об’ємні, аж до опису тріщинок на плитці у ванній кімнаті Діми і модних безликих речей Сашка. Саме на образах, а не досить банальному сюжеті і тримається «Крута компанія» Наді Білої.

Окремого захоплення вартує те, що авторка не оминає теми сексу, пише про це просто і без пафосних «він підняв її до вершин насолоди». Біль, непевність, страх видатися «затиснутою», егоїзм коханого, зрада – весь сумний досвід «дорослих стосунків» Міла відчуває і переживає, адже виховання почуттів є частиною роману-дорослішання. Набуття сексуального, чуттєвого досвіду і пов’язаний з цим психологічний дискомфорт – важливий аспект перехідного періоду, про який не пишуть ані гламурні журнали, ані класичні підліткові книжки. Перші – бо це не вкладається в образ успішної дівчини, а другі – бо сексуальність досі лишається табуйованою темою, що суперечить романтизованому образу стосунків на кшталт «Пітер Пен + Венді».

Герої Наді Білої виглядають звичайними старшокласниками: курять біля школи, аби розслабитися, вперше пробують легкі наркотики, переймаються як оцінками у школі, так і оцінкою зі сторони інших підлітків, і не розмовляють про «предків-козаків» та «дідусів аристократів». Бо кого ж із сучасних підлітків цікавлять подвиги козаків чи політика Катерини ІІ – крім персонажів «Чорної руки» Андрія Кокотюхи, звичайно. Тож за переконливість образів і психологізм авторка отримує тверде «відмінно», однак варто зауважити, що це «відмінно» постає на тлі непереконливого психологізму огрому класичної юнацької прози, зокрема її українського варіанту. Те, що американська young adult literature пройшла у другій третині ХХ століття – включно із психологією жорстокості у «Механічному апельсині» й аналізом ескапізму в «Ловці в житі» – ми починаємо лише зараз. І починаємо не зі складних випадків, а з типових підлітків, які сидять на дитячих майданчиках зі своїм першим пивом і знічуються, коли батьки намагаються вживати сленг. Початок хороший, однак попереду чимало роботи.

Форму викладу Надя Біла обирає просту: вона перемежовує уривки від імені Міли («Ти») і від імені Діми («Він»). Таким чином читач одразу розуміє, хто є головним героєм і на кого насамперед орієнтована книжка, тобто хто ідеальний читач «Крутої компанії». І хоча ця схема проста для розуміння, адже авторка лінійно подає ті самі події в хронологічному порядку, такий підхід може набриднути вже на вісімдесятій сторінці. Фокалізація – тобто пропущення подій через певну свідомість, розгортання їх з певної точки зору – «грає», як правило, за рахунок досконало прописаних, складних психологічно образів персонажів (хороший приклад – «Шум і шал» Фолкнера), а у «Крутій компанії» герої хоча й об’ємні, все ж надто типові, аби дорослому читачеві було цікаво спостерігати за осмисленням світу двома тінейджерами на 159 сторінках. Однак для підлітків, потенційної читацької аудиторії, цей юнацький роман може стати знахідкою – насамперед завдяки неуникному самоототожненню з Мілою/Міркою і відсутності моралізаторства.

Міла і Діма думають по-різному, по-різному уявляють своє життя, по-різному будують плани. І їх, вочевидь, чекає різне майбутнє, незважаючи на оптимістичний фінал, який нам, певне, взоруючись на жанр, пропонує авторка. На відміну від «Джейн Ейр» та «Менсфілд-парку» хеппі-енд у стосунках Міли і Діми неможливий, адже відстань між ними – не менша, ніж між альфами і бетами в антиутопії Гакслі. І хоча наприкінці читач все ж побачить очікуване поєднання двох світів, насправді ми, скептичні дорослі, здогадуємося, що Міла і Діма будуть щасливими, однак нарізно і кожен по-своєму. Юнацьке кохання стає останнім тільки тоді, коли герої гинуть наприкінці п’єси, а це не про Мілу і Діму. Роман-дорослішання – оповідь не про сталість, а про рух і досвід. Яким болючим цей досвід не був би.
https://bokmal.com.ua/books/kruta-kompania-review/
If a building becomes architecture, then it is art
Як обрати свою круту компанію
“Крута компанія” виявилась не лише непоганим young-adult, а й просто хорошим текстом. Ще тиждень тому я не знала і ніколи не чула про письменницю Надю Білу. І взагалі книжка потрапила до мене майже випадково, бо читати я її не збиралась. Але випадок робить чудеса.

Знаю, що авторка живе в Штатах. Проте її історія цілком уявляється в українському місті. І підлітки цілком реально уявляються, і їм хочеться співпереживати. Історія проста і банальна в рамках жанру: життя 16-річної дівчинки Мілки (оо, вже друга Мілка в нашому янг-адалті) та її кохання. Бо що ж ще має цікавити дівчину в такому віці. А ще наявність друзів та компанії. Тут є навіть дві круті або “круті” компанії. Головне тепер з’ясувати, яка тобі пасує найкраще. Тут є школа із реальними вчителями, подружки із бідної сім’ї, та подружки, які не “паряться” щодо статевих стосунків. Є хлопці із багатими батьками та модним одягом, і навіть лабрадором (оця гра на обкладинці мені дууже сподобалась), і є хлопці, які заробляють на життя, працюючи в супермаркеті, та кожен день страждають від батька-алкоголіка. Думки про статеве життя, і не лише думки. Трішки чорноти, трішки буденності, виглядає цілком реально.

Хоча й кінцівка тут хеппіендова (вибачте за спойлери, мені було цікаво, як це все виверне автор). Меседж в цієї історії правильний – головне – це говорити.

Раджу усім, хто любить цей жанр. Та й взагалі, кому хочеться чогось реалістичненького, але без зайвої чорноти.

Щодо авторки, мені так здається, будем в майбутньому мати літературну зірку, і мене це не може не тішити). Чекаю на наступну книжку Наді!

Єдине, хотілося б, щоб в книжці була інформація про авторів та ілюстраторів (в “Крутій компанії” – це pixpenart / художниця Олена Стельмах). Імена нові, хочеться знати подробиці.
PostedbyKSENYAK
https://ksenyak.wordpress.com/2017/02/04/kruta-kompaniya-nadya-bila/
Уривок з книги

Ти

Учора до школи з колонії повернулася Юлька Семенюк. Вони з Міркою були найкращими подругами до того, як те сталося з нею. Ніхто не думав, що вона знову з’явиться в школі. Через місяць про неї навіть згадувати перестали.

Мама іноді заводила розмову:

— Невже ніхто з вас їй навіть не пише?

А ти:

— Куди? До тюряги?

Мама, закриваючи рот долонею, хитала головою, її очі ставали великими й блискучими. Ти сиділа, намагаючись створити щось путнє про волів, які ревіли над яслами. «Хіба ревуть воли…» тобі подобалося, але Мірці ти в цьому ніколи б не зізналася. З Міркою ви нудоту не розводили.

Слово «тюряга» далося тобі важко. Але хотілося говорити як нормальна людина, а не надто розумна відмінниця. Просто треба було трошечки під Мірку підлаштуватися, щоб нарешті опинитися з нею за одною партою.

І раптом така нагода: вся ця історія із Семенючкою.
І Мірка, зірка шкільного театру, та й загалом в усьому «най-най» (не подружка, а мрія!) припливла тобі в рученята. Тому що після Мірки найкрутішою в класі стала ти — Семенючка ж катапультувалася.

А вчора Юлька повернулася. Ти зустріла її в коридорі десь о восьмій. Розмова вийшла якась дивна, але ви несподівано обнялися й пообіцяли одна одній зателефонувати.

Від Семенючки несло могильним холодом. Вона була бліда, і, здавалося, постаріла років на п’ять. Змушена знову піти в дев’ятий клас, вона ще не знала, що дев’яті цього року — суцільний морок. Дівчата там або сірі, абсолютно нецікаві, або такі собі жінки-вамп, як їх охрестила твоя мама, — намальовані товсті брови, вії у крихтах туші та обов’язково колготки, схожі на панчохи: до стегон непрозорі, а вище тонесенькі. Ці дівки, проходячи повз твоїх однокласників, старанно примружують очі й випинають губи. Та забирайте, заради Бога! Кому потрібні оті недомірки? Ви все одно ні про що, крім ЗНО, думати не в змозі. Хоча воно й наступного року. Але час летить. Ця відмазка чудово працює з батьками.

І раптом Юлька — бліда поганка, хоч і не лиса (у в’язниці хіба не бриють голови?), але з волоссям, що бурульками прилипло до черепа. Ні краплі мусу чи хоча б лаку на коренях для об’єму. На ногах — бабусині туфлі на товстій підошві, а светр теплющий, під горло. Ти такі светри одягаєш тільки взимку, коли морози — жесть. Коротко: Юлька мала безнадійний вигляд. Абсолютно. І жодної загрози вашій з Міркою дружбі не становила.

А зараз ти сидиш на лавці у дворі з Міркою і Кариною, прокручуєш у телефоні френд-стрічку ВК, а подумки — вся в тому коридорі із Семенючкою. Тобі її шкода ...

... Тобі перед нею соромно. А телефонувати їй усе одно не будеш. І від цього так гидко на душі… Ти себе вважаєш нормальною людиною, а поводишся як остання сволота, і нічого з цим робити не збираєшся.
— Лижемося, прикиньте! — Мірка згинається й аж гикає від сміху. Від кінчика носа на лоб біжить смішлива зморшка. Навіть її світлі шовковисті кучері теж сміються-підскакують. — Таке видав мій тато, а-ха-ха, що ми всі тут лижемося.

— У сенсі, ти з нами? — всміхаєшся ти.

Мірка гигикає, видно її маленькі щільні зуби й рожеві ясна:

— Ми з пацанами!

— Ох і крутий у тебе батя, — каже Каринка, — розкусив нас, це ж треба, — хмикає вона і розтягує губи в іронічну посмішку.

Каринка взагалі така — серйозна. Навіть трошки зануда. Затягує свої чорні кучеряві пасма в тугий хвіст або гульку. Шмотками не переймається. Їй батько навіть подзвонити на день народження забуває, про подарунки взагалі можна не заїкатися, а маминої зарплатні на нормальні речі не вистачає. На четвертий айфон Каринка чекала два роки, отримала нещодавно як подарунок на всі свята разом. Юзаний, звичайно.

Каринці подобаються потерті джинси, кеди і всілякі рокерські штуки. Каринка серед вас — єдиний панк. Але ви товаришуєте з дошкільного ще дитинства, і Мірка її любить. А ти любиш Мірку. Вона красива й легка, як метелик. У вашій трійці повна гармонія. Юлька Семенюк вам ні до чого.

— А я не проти з кимось полизатися, — кажеш ти.

— З Малюком? — рже Мірка. — Він теж не проти.

Нарешті й Каринка розрухується — сміється.

У такі моменти ти думаєш про студентське життя, що вже наближається. Уява малює не дуже чіткі картинки: тусовки, кохання, світлі аудиторії з величезними вікнами, каскад столів, залитих сонячним сяйвом. І літній професор біля дошки розповідає про щось важливе, більше не дитяче, не шкільне… Скоріше б!

— Малюк — дитина, — зітхаєш ти, — а ще тупий. І коротун.

— А мені подобаються невисокі чоловіки, — каже Карина.

— А тупі? — питаєш ти.

Мірка заходиться ще голосніше — аж червоніє. Вона гепається на лаву поряд з тобою, штовхає у бік:

— Ой, не можу, дівки! Як же я вас люблю!

І тобі хочеться зізнатися їй у любові, і Каринці теж, але раптом ти чуєш позаду:

— Привіт, дівчата!

Голос незнайомий, але в ньому такі радощі — як у рекламі йогуртів. Ти обертаєшся. Мірка замовкає.

У вас за спинами троє пацанів. Вони оминають лаву, під їхніми кросами хрустить асфальтова крихта. Ніхто з вас ще нічого їм не відповів. Стає тихо. Ти робиш вигляд, що читаєш щось страшенно важливе в телефоні.

— Шо, нудьгуєте?

У тебе в шлунку ворушиться бутерброд, яким ти запихалася, наводячи стрілки на повіках перед виходом. Ти страшенно не любиш таке безцеремонне вторгнення недолугих збоченців. Зазвичай вони або упиті, або одноклітинні. У всякому разі хвилин десять їх доведеться відшивати, слухаючи безглузді жарти й ґелґіт. Вони завжди голосно сміються. Мірка уміє футболити таких дурнів. У неї язик для цього добре підвішений.

— Ой, а ви нас отак сходу почнете розважати, — говорить Мірка ...

.. — І так, що нам ні за що у світі не захочеться послати вас подалі.
— Та ні, — каже найвищий, із перекачаними плечима. — Просто ми йшли собі й засікли, що вас теж троє. І Пашка каже, — він вказує підборіддям на гарненького брюнета з кучерями на лобі, що на півметра нижчий за нього, — давайте, типу, підвалимо до дівчат. І Дімка нам одразу, — перекачаний повертається до коротко обстриженого блондина: — «Ви шо, пацани, в п’ятому класі, типу, на вулиці знайомитися?». А я, ну, типу, арбітр, кажу: підійдемо й подивимось, чуваки. Я, до речі, Олег.

І ніякого іржання не лунає. Ясно, що кучерявий Пашка й блондин Дімка зніяковіли. Тобто Олег видав вам усе як було.

— Коли з нами по-людськи, то й ми по-людськи, — несподівано для тебе каже Каринка. — Ми, до речі, не нудьгували.

— А ми помирали від нудьги, — усміхається Пашка. — Можна ми з вами не нудьгуватимемо?

— Ну, спробуйте, якщо не страшно, — погоджується Мірка.

Тобі відібрало мову від того, як дівчата швидко здалися. Але розмова поволі зав’язується. Хлопців троє — Олег, Дімка, Пашка. Велетень, тишко й красунчик. І вас троє — Мірка, ти й Каринка. Красуня, розумниця й добра душа.

Судячи з того, як упевнено проступає на їхніх щоках бісер щетини, зрозуміло — пацани старші. А по нових джинсах, по тому, як збігаються кольори їхніх футболок із смужками на кросах, видно — пацани в пошуках. Їхні фразочки, натиск, голосний регіт свідчать, що ЗНО свого часу хлопці написали слабувато.

Ти дивишся спочатку на симпатичного Пашку. У нього приємний голос. Потім косишся в бік плечистого Олега.

З його горла слова вириваються вулканічною лавою, і сміється він розкотисто, плечі розправляються, м’язи проступають під футболкою в обліпку. Виглядає він трохи комічно.
І Діма… Діма мовчить.

А потім починається тема кіно. Виявляється, всі дивилися той корейський фільм, де в кінці, після півгодинної м’ясорубки, нікого живого в кадрі не залишилося.

— А пам’ятаєте, як вони на самому початку подивилися один на одного в машині?! — кажеш ти в запалі. Із цього кадру історія розкрутилася й на ньому ж замкнулася!

Пашка складає губи качиним дзьобиком й авторитетно примружується. Ясна річ, що ні фіга він не пам’ятає.

Олег рже. Мірка закочує очі.

До тебе доходить, що ти знову недоречно впала в зарозумілі абстракції. Ти затнулася, дивлячись на Дімку. Він махає білою головою. Погоджується чи що? На широкому лобі під вистриженою під нуль соломкою волосся складаються хрестиками зморшки, очей під бровами майже не видно. Але ти розумієш: він знає, що у фільмі йдеться зовсім не про те, як корейські гангстери намотують кишки на свої корейські різаки.

Діма шарить у кіно. Який фільм не назвеш, навіть десятирічної давності, він киває — бачив. Ти починаєш про книжки: раптом він — невизнаний геній з рівнем IQ вище неба…

— Та нє-є, я в книжки не дуже вкурюю. Забагато «букав», — усміхається він.

Номерами телефонів ви не обмінялися, але в наступні кілька днів ошиваєтеся на тих самих вулицях. І зустрічаєтеся знову, уже як старі друзі.

Давно зрозуміло: різниця у два-три роки — якраз те, що треба. Однокласники чомусь завжди відстають у розвитку. З математикою або фізикою в них усе гаразд, а от із життям — ні фіга ...

...
Мама:

— А чим Діма займається?

— Працює.

— Де?

— У супермаркеті.

— А ким?

— Ну, кимось…

Тому що ти ніколи не питала, що конкретно Діма робить у супермаркеті. Хіба це цікаво — ну, чи ящики він там пересуває, чи ходить залою з писклявим пістолетом і перевіряє, на яких товарах час перебивати терміни придатності.

— А Паша? — мама вже вивчила їхні імена.

— Паша одружений.

— Угу, — мама хитає головою. «Угу» означає, що вона невдоволена.

Мама працює в податковій інспекції. Коли до неї приходить платник, який неправильно заповнив папірці, вона так само, примружившись, дивиться й угукає. А якщо начальник замовить за такого слівце: «Будь ласка, з Івченко П. П. розберіться як годиться», — мама підтискає нижню губу, і підборіддя стає схожим на суху хлібну шкоринку — такі на ньому з’являються ямки.

Платника вона послати не може, начальникові суперечити не буде. Глухий кут. Ти її не засуджуєш. Сама на хімію не спізнюєшся, а на укрлітру — щонайменш на п’ять хвилин. Хімічка — хвора на голову стара діва, а українка — нормальна.

Ти сидиш у маминому кабінеті, в непомітному закутку між шафою і стіною. Шибка старого вікна в зеленуватих розводах пропускає зовсім мало сонячного світла.

На тумбі стоїть електрочайник, розкидано розкриті пакети з крихтами печива. Ось красивий бутерброд ховається у пластиковому мішечку із замком-блискавкою. Ти бачиш там листя латуку, червоний бік помідора під цільнозерновим хлібом. Це обід Мурени. У неї багатий чоловік. Вона може собі дозволити такі пакети.

Мурена їздить на машині. Мама з колегами її ненавидять. Не через машину, звичайно, а через її пихатість: «Якби вона була нормальною людиною! Подумаєш, вдало вийшла заміж…».
Ні мама, ні Лущеніна з Лисенко, які ділять з нею кабінет, заміж вдало не вийшли. І яка взагалі різниця, якщо весілля в них були років п’ятнадцять тому, а то й більше. Про це згадувати, наче зараз розмусолювати, як Олекса Малюк у першому класі на уроці ритміки заїхав тобі п’яткою в око. Ви танцювали «Семеро козенят». Ти була в Олексу закохана, він про це знав і в лице тобі вліпив не випадково.

Око навіть зашивали в обласній офтальмологічній лікарні. Стіни будівлі було обкладено помаранчевою плиткою, яскравою, немов обгортка від цукерки. Тому зовні лікарня здавалася пряниковим будиночком. Ти навіть зраділа, коли швидка приїхала туди. Усередині, щоправда, пряниками й не пахло.

Спочатку тобі в око чимось крапнули, і воно перестало моргати, а потім ти бачила, хай і не дуже чітко, як наближається до очей металева голочка.

Ти сіпнулася, але виявилось, що ти вся разом з руками, як мумія, перетягнута простирадлом у сині ромбики. Досі пам’ятаєш, як опустила око, що рухалося, вниз, а там — ромби. І немає поруч ні мами, ні тата. Видно тільки чийсь живіт у білому халаті, на ґудзиках натягнуті петельки. Ти навіть плакати не могла, так було страшно. Зараз, буває, щіточку туші до вій доносиш і здригаєшся.

На шкільному концерті ти не виступала, стирчала під вікном у палаті, повній дівчаток. У лікарні був карантин. Вітрянка. Батьків не пускали ...

Ти розгладжувала на склі куточки записок, щоб мама з татом добре бачили: «Купіть мені нову ляльку». Вони знали, що тобі до смерті хотілося чорношкіру рокершу з фіолетовим волоссям. Ляльку тобі не купили. Не можна було піддаватися на дитячий шантаж. Зате виписали раніше, з вітрянкою.

А тепер щоразу, проходячи повз Малюка, тільки й пам’ятати, що про козликів, і з ним не розмовляти? Бити його при нагоді п’яткою в ніс? Або казати Мірці: «Якби тоді, десять років тому, я не прийшла на ритміку, моє життя склалося б зовсім інакше». Ахах, так точно, ага…

Твої мама з татом, на відміну від Мірчиних, досі сплять в одному ліжку. І хоча Мірка стверджує, що люди в такому віці сексом не займаються, тим більше після століття сімейного життя, ти в цьому не впевнена.

Про те, що ти сидиш у кухонному закутку кабінету, мама з Лущеніною та Лисенко часто забувають. Або вважають тебе досить дорослою, а може, навпаки, ще зовсім малоліткою.

— А він мені: я не можу брехати дружині нескінченно, а я йому: ніхто не тримає, а наступного дня есемеска: «Я за тобою сумую!» — Лисенко поправляє окуляри.

Ти цього не бачиш, але знаєш, що, кокетуючи, вона завжди тикає пальцем у червону підковку на переніссі. По дужках її окулярів розсипані блискучі камінчики. Лисенко одягається просто жах. Вічно у квітах і блискітках, ходить на стоптаних «шпильках», кісточки під великими пальцями гостро з них випинають.

Коли важкі дерев’яні двері випускають її на вулицю, вона переступає через тріщини на асфальті, й каблуки потрапляють то на горбок, то в ямку. Лисенчині стегна, обтягнуті чимось червоним, сумно підскакують. Ти, ясна річ, з неї смієшся. І водночас відчуваєш до неї жалість. І до її коханця, худенького майора із сусідньої прокурорської будівлі. Прокуратура і податкова давно зрослися. Твоя мама, напевно, єдина, хто ні з ким з прокуратури не бігає на побачення. Мірка на це зазвичай поводить бровами, посміхається, що означає — у неї є сумніви, але сперечатися не сперечається.

Ти тягнеш печиво з пакета Лущеніної. Вона жере тільки вівсяне й «Марію» — дієтичні. У тебе важкі стегна.

Мама над цим визначенням сміється, але Мірка давно, ще у восьмому класі, сказала, що тобі не можна носити тілесні колготки. Тільки чорні. У тілесних ноги товсті. Тобто ви з Лущеніною гребете в одному човні товстозадих.
У вікно ти бачиш, як під’їжджає до дверей блакитна хонда Мурени. Усе-таки ця Мурена красива. І мабуть, тому вона так вдало вийшла заміж. Ланцюжки таких думок ти намагаєшся вчасно обірвати. Поки не розплодилися в голові гнилі ідеї мами і її компанії. Щось на кшталт: «Добре вийти заміж за чоловіка свого кола, а кохання — то так, кохання завжди знайдеться».

Хм, наче любов валяється на дорозі, а заміж — це скарб, який ще спробуй відшукай. Кохання навколо хоч відбавляй, у тій же прокуратурі через дорогу.

Ти вже стільки разів закохувалася, а заміж не захотілося жодного разу. Адже ти бачиш, як воно в житті відбувається. Двокімнатна квартира, добре, якщо з нормальною кухнею, а то й однушка без посудомийки, як у Каринки. Кожного ранку на роботу, дітей у садочок через дорогу. А увечері о 23:00 вже спати, відвернувшись від чоловіка до стінки.

Ой, ні! Ти народилася не для цього. Моделлю з твоєю задницею й зростом ніколи не стати, але уявити себе на подіумі можна. А чому ні? Або на знімальному майданчику. У француженки Маріон Котіяр теж лише сто шістдесят дев’ять сантиметрів, і років їй уже ого-го, цілих сорок, а який журнал не відкриєш — вона всюди. У фільмах вона ще крутіша.

Ти відкладаєш надкушений місяць вівсяного печива. Досить жерти!

Так, ти могла б стати актрисою ...

... Або ким завгодно знаменитим. Можна письменницею, депутаткою або просто багатою бізнес-леді. А можна вийти за рок-зірку. У такому сенсі «заміж» тебе цілком влаштовує.
Він у чорній шкірі, а ти в тісному корсеті, з букетом кривавих троянд. І ви обоє під його найзнаменитішу пісню йдете до вівтаря десь у Скандинавії. Де точно — неважливо. Назви всіх європейських країн ти знаєш, разом із столицями. Ти добре вчишся, диктанти пишеш на десятки, дивишся фестивальні фільми.

Хоч би з кимось уже почати нормально цілуватися. Як Мірка. Уночі в ліжку ти вирішуєш, що так, завтра сто відсотків. Настає завтра, і схоже воно на холодний кисіль, старомодне вариво, яким прабабуся намагається тебе годувати, приказуючи, як вони в дитинстві чекали цього киселю щоп’ятниці.

Ти закочуєш очі: «Ну, ба-а-а!».

Тобі, чесно кажучи, абсолютно пофіг, що там було в неї в дитинстві. Тобі і твоє власне геть не цікаве. Тебе хвилює тільки завтра.

Коли закінчаться уроки і ти вийдеш на вулицю, кого там зустрінеш? А якщо не вийдеш, хто напише тобі в «ВКонтакті» або есемес?

Паша, Діма, Олекса Малюк, а може, Сотник.

От би Сотник! Але Сотник ніколи не напише, не подзвонить, а тим паче не прийде. Сотник живе з тобою в одному будинку, але не знає про твоє існування. Він високий, на голові в нього плутанина медових кучерів, поруч золотистий ретривер і симпатична дівчина. Красивою її називати не можна. Треба залишати місце для фантазій не тему, як йому набридла ця потвора.

Він

Він заходить у квартиру й відчуває запах. Ще мить — і його ніс звикне, але поки що аж ніздрі здригаються: пил, старизна і батя — здається, навіть з пор його шкіри, як з газових конфорок, випаровується спиртовий отруйний дух. Самогон він купує в сусідньому під’їзді в баби Наді, цигарки йому приносить Діма.

Діма теж палить.

Після витрат на батіне пійло, квартплату і жрачку йому на сигарети майже нічого не залишається. Але він ніколи не торкнеться шорсткої синьої пачки дешевих цигарок. Краще потерпить. Він зі світом батька намагається не стикатися, хоча і поряд живе.

— Діма, ти? — хрипить батя.

— А хто це може бути? — гавкає мама.

Вона кидається на батю шавкою, що б той не сказав. Озлоблена, змучена, точно як голодна собака. У неї навіть верхня щелепа висувається вперед, а нижня зневажливо з’їжджає, утворюючи собачий оскал.

Колись Діма боявся, що вона батю приб’є під час однієї з лютих бійок, коли він замахується на неї стільцем, а вона штовхає його в стіну. Її «закриють» у тюрму, а Діму відправлять до дитбудинку.

Батя хитався й, не втримуючи рівноваги, валився на підлогу. Такий лунав гуркіт, ніби він сторч головою котився зі сходів. І стілець розсипався або ламалася ніжка столу. У їхній квартирі меблі завжди були крихкі, наче паперові.

Усе життя Діми — паперовий будиночок, мнеться й рветься, іноді палає. Кухня два роки тому вигоріла вщент. Зате батя цілий місяць не пив. Він, набурмосений, сидів у кріслі й складав недопалки в алюмінієву миску на підлозі. До вечора миска заповнювалася по самі вінця бичками й слиною.

— Тату, може, ти, ну… цей, підеш на роботу? — сказав йому тоді Діма. Батін погляд, йому здалося, пояснішав. — Ми сторожа на склад шукаємо, вже запарилися ...

.. Приходить чмо, два тижні посидить і звалить. А ти зможеш, тату, я прямо чую. Пару штук на місяць, доба через три. Круто, скажи?
Діма уявляв, як з новими тисячами вони заживуть! Картинка в голові сяяла як тепла лампочка в паперовому кухонному абажурі. Плафонів ні в кухні, ні в кімнатах давно не було. Вони б’ються першими, коли над головою здіймають табурет.

І мама повернеться в спальню до тата. У Діми з’являться свої чотири стіни. «Офігенно — жити у своїй кімнаті!» — мріяв він.

Діма заходить, не знімаючи кросів. Він ними пишається. Адже це не китайські «адідаси», а пара фірмових, чорних, на білій як сніг підошві. Вісімдесят доларів на «Еbау» і тридцять доларів за доставку. Перші два тижні він їх тер вечорами зубною щіткою. Потім, звичайно, перестав, але й досі, нахиляючись їх шнурувати, відчуває в грудях приємний лоскіт.

Любов до шмоток дісталася йому від Борьки, сусіда із шостого поверху. Вони до третього класу сиділи через парту один від одного. Потім у Борьки почалися репетитори, крута спеціалізована школа з якимось «поглибленням» і всяка інша муть, яку пхають у дітей зарозумні родаки.

Борьчин тато, університетський професор, привозив з Америки футболки і штани, бейсболки і кроси — і кольори в них були інші, і пошиті вони були інакше.

У Борьчину маму Дімка, як майже всі однокласники, був трошки типу закоханий. Вони з розкритими ротами витріщалися на її сукні, підбори, довге чорне волосся.

Борьчина мама була страшенно гарною і молодою, особливо поряд з його батею, товстим губатим коротуном. Він носив окуляри й смішні мішкуваті брюки — з них стирчали шкарпетки у зморшках, а над брюками роздувалося пузо, немов намагалося вирватися з одягу на волю.

Борьчина мама Дімку жаліла: «Ну ж бо, швидко до столу!» — гукала їх, а щойно Дімка з’являвся на порозі кухні, гладила його по голові. І на день народження, а часто й просто так підкидала йому то футболку, то светр, американські, звичайно.

У Борьки був інтернет, величезний телик з приставкою, а в Борьчиного баті — мільйон дисків з фільмами.

Насамперед вони полювали за крутими екшенами зі стріляниною, потім за жахами, але поміж ними передивилися стільки, що тепер Дімка з першої хвилини знає, чого від фільму чекати.
І якщо сподівання виправдовуються, він може на фінальних титрах зарубку на екрані плеєра одразу перетягти на початок, а наступного дня подивитися фільм ще раз. І справа не в сюжеті або акторах. Просто є фільми, які залазять йому під шкіру. Він навіть відчуває, як герої дихають, — такі вони справжні. Дімка перетворюється на одного з них. Раз! — і він там, усередині, за піксельною сіткою екрану.

Борьчина сім’я врешті-решт чухнула в Америку. Тепер після школи Дімка швендяв на вулиці. Ще десь рік Борька надсилав «імейли», які Дімка читав де вдасться і на які відповідав, якщо комп’ютер траплявся в когось із друзів. Потім Борьчиного батю запросили до іншого університету, вони переїхали, і Борька загубився.

— Ану, розбуйся! — кричить мама.

— Розбувся, розбувся, — бурчить Дімка собі під ніс, покірно знімаючи кроси.

Якщо вона відразу верещить роззуватися, значить у хаті помито. Навіщо прибирати? Усе одно цей сморід нічим не витравиш. Діма підлогу не миє, навіть не пилососить. Він купує продукти, прикручує відламані крани, тягне від друзів старий стілець, кривий табурет — що-небудь з меблів, готове до відправки на звалище. Він, урешті-решт, тут живе.

У п’ятнадцять він твердо знав, що ще один рік — і ноги його в цьому домі не буде. У вісімнадцять він зрозумів, що маму не кине. Коли йому виповниться двадцять, він подумає ще раз.

Діма кладе пакет із сосисками на стіл, ставить каструлю на плиту. Тато погойдується над столом із цигаркою між пальців, опухлі повіки наповзають на його скляні, затягнуті слизьким серпанком очі. Мама чистить картоплю ...
Мілка і її компанія — комфортний світ дівчат із сорокової школи. У їхні майже шістнадцять усе вабить і складається більш-менш очікувано.Їм кортить пізнати життя в житті, поза межами шкільних занять, недолугих побачень з однолітками і спостережень за «щастям» батьків, які «вже давно не сплять в одному ліжку».
У них удосталь дослідницького інтересу, щоб по-справжньому цілуватися, приміряти одяг зі щораз глибшим декольте, інколи говорити про секс і багато чого пробувати. Мілка зустрічається із Сашком, але нічого, крім розчарувань і принижень, не знаходить з ним.
А ще є Дімка і його друзі. Їм здається, що вони — крута компанія. У Дімки тато-алкоголік і втомлена життям мама. Від усіх проблем він ховається у Світлани, яка втікає з ним від своєї самотності.
Світ Дімки не такий, як у Мілки — фешенебельний міні-світ, де пахне квітковими парфумами, а довкола море фальші. І дуже колючі сльози,якщо не з тим і не туди запливеш.
За законом несподіванки, в якийсь момент ці світи зіштовхуються. І від того стається по-всякому: і радісно, і трепетно, і ризиковано, і до біса боляче.
У «хеппі-фіналі» Мілка і Дімка виходять на свою, вже нову, орбіту. Бо крута компанія може давати і повчальні уроки.

OleksandraOrlova
Якби подібна книжка трапилася мені серед американського YA, то вона б отримала нижчу оцінку, тільки через те, що тутешній ринок уже пропонує значно більше, ніж просто добре написане атмосферне підліткове чтиво. Але для українського янг-едалту Надя створила шедевр - сміливу, емоційну, розумну річ.
Поки я читала і усміхалася Мілчиним комплексам, чи Дімчиній зворушливості, поки ловила згадані авторкою кіношні родзинки і натяки, не помітила, як занурилася у спогади власної незграбної підлітковості, перших досвідів, першого усвідомлення тілесності в контексті інтимної взаємодії з кимось. Рефлексія до лоскітливого відчуття сорому, змішаного з цікавістю і страхом, відчайдушністю і вразливістю міцно сплелася із прочитанням історії Мілки. Знаєте, я помітила, що коли доросла людина читає підліткову прозу вона отримує щось на зразок терапії, часом навіть закриття старих, запорошених пилом і прикритих іншими досвідами, гештальтів. Адже наші Дімки і Сотники, Мірки і Каринки нікуди не зникають, навіть якщо ми давно втратили із ними зв'язок і ледь пригадуємо їхні імена.
Мені подобається, що про секс і наркотики Надя пише відверто та емоційно, але без напруги і зайвого моралізаторства, і взагалі подобається ЯК вона пише, балансуючи між влучною лаконічністю і атмосферною деталізацією відчуттів і деталей. Прекрасний і багатообіцяючий авторський дебют, НМД.
AlexandraKaminska
Очень порадовал дар писательницы создать совершенно безоценочную книгу:) И на самом деле весьма мягкую и не травмирующую, что очень радует - забота о читателе вообще редкая история. С удовольствием и с полным нежеланием отрываться хоть на полчаса прочла и планирую тепер следить за новинками от автора. Спасибо!
https://www.goodreads.com/book/show/33824188


Володимир Чернишенко

Нарешті маємо гідну книжку про тинейджерів на межі дорослішання без табу. Така молодь зустрічає нас на екранах із жовтими трикутничками, таку молодь ми часто спостерігаємо й у реальному житті. Знайти місце повісті Надії Білої на наших полицях досить важко. Вона «старша» за серію ВСЛ «Майже дорослі». Вона старша також і за інші книжки підліткової серії видавництва «Академія». Вона також знаходиться трохи за межею того, що дозволяють собі у своїх «романах-дорослішаннях» Анастасія Левкова, Оксана Сайко та Оксана Думанська. Частково їй можуть відповідати «Вітроломи» Степана Процюка, які, на жаль, переобтяжені постійною присутністю персони автора. Крута компанія Білої – далека родичка крутих компаній з книжок Джона Гріна (найсвіжіша українською – «У пошуках Аляски»).

У основі сюжету, як і водиться, кохання. Класична схема, де хлопець-невдаха пропонує палке кохання і гарячий секс, а хлопець-мачо, про якого мріє героїня, – на ділі не дає ні того, ні іншого. Схема повчальна й безпрограшна.

На мою думку, як і інші українські автори, які намагалися писати «брудно» (а йдеться насамперед про останні книжки Сергія Гридіна «Не Ангел», «Незрозумілі»), Надія Біла не втримує балансу. Приміром, лише для декорацій у книжці описано вживання наркотиків. Воно не несе ніякого смислового навантаження, не працює на протиставлення «поганого» хлопця «хорошому», не демонструє «правильного» чи «неправильного» способів заторчати (я вже не кажу, що воно не наштовхує на думку, що ну його нафіг це робити взагалі!). Так само декоративними є і батьки головного героя. Нещасна у шлюбі жінка й кінчений пияк – її чоловік. Ці образи «затуляють дірки на шпалерах», трохи характеризують образ головного героя, але не розкриваються, не змінюються, не ставлять питань і не дають відповідей. Стосунки хлопця з батьком знову зводяться до уже хрестоматійного гридінського «виросту – уб’ю».

Відтак, тло повісті часто скидається на бутафорний фасад, який іноді вибудовують перед розваленими будинками в центрі міст. Позаду – лише опори й натягнуті банери. Хоча сама оповідь побудована досить цікаво, з розмежуванням погляду на події від «нього» і від «неї». Іноді такі вправи виглядають досить цікавими. І майже завжди вони виконані з великим чуттям слова, за яким, цілком можливо, ховається непересічний талант.

Діана Мельникова

Актуальна й, безумовно, цікава для підлітків повість. Стилістично вправний, витриманий, добре структурований текст. У центрі оповіді – дівчатка-старшокласниці з хороших забезпечених сімей та хорошої школи (відрізняється за цими показниками хіба що Карина) та старші хлопці – нижчого соціального статусу (юнаки студентського віку, які змушені працювати й для яких про вищу освіту не йдеться) та «одного кола» з дівчатами, як ось богемний молодик Сашко Сотник. Мовлення героїв правдоподібне (саме так, підлітки часто використовують сленґ та лайливі слова). Еротичні сцени не вульгарні й водночас позбавлені пафосно-піднесених кліше.

«Крута компанія» – такий собі художній посібник про проблеми підлітків, що показує, як можуть розвиватися події, яких помилок можна уникнути і як їх виправляти, врешті-решт, якщо вже наробили.

Натомість усе-таки штучність у повісті присутня. Усі персонажі без винятку пробують не лише курити травку, а й нюхають «білі доріжки». Поведінка старших персонажів-юнаків правдоподібна, але дівчатка, що так переймаються фізикою та бігають по репетиторах (Міла), також неодноразово «вживають», що, на мою думку, не відповідає дійсності. Загалом цей спосіб життя більше схожий на реалії американських підлітків, а не українських. Наші діти, як правило, курять та п’ють за гаражами, а от якісь наркотики дістати, гадаю, є не настільки просто. Тим паче затягнути без проблем в таку компанію дівчат, що переймаються своєю освітою та майбутньою кар’єрою. Принаймні, це був би виняток, а в «Крутій компанії» – це типово, усі такі. І Міла – не учениця мажорного ліцею, не представниця «золотої молоді».

Про кохання між Мілою та Дімою, як на мене, у повісті не йдеться. Є її закоханість у Сотника, захоплення ним, показана попри це їхня несумісність. Та чи через кохання Міла шукає знову зустрічі з Дімою? Чи тільки через усвідомлення його «хорошості» та фізичного потягу? Тобто якщо Мілу справді тягне до Діми на рівні повного затьмарення, то мав би спрацювати підлітковий максималізм, і всі ці розмови не про своє коло навпаки посилили б протест.

Відповідно й фінал виходить дещо штучний.

Олеся Мамчич

Цю книжку я би радше віднесла до дорослої, аніж підліткової прози, а стартувала би від віку читача 16+. Принаймні її можна рекомендувати не лише тим, хто хоче поностальгувати за своїм раннім юнацтвом, і не лише 16-20 літнім, як герої повісті. Коли чесно, то назва тут радше мімікрує під заявлений жанр. У книжці йдеться не так про вуличну підліткову компанію, як про побудову чоловічо-жіночих стосунків, у якому би віці вони не були. Це не так емоційні спроби перших закоханостей, як серйозні матриці у стосунках, які, найімовірніше, супроводжуватимуть персонажів усе життя. Як і складне ставлення до батька-алкоголіка, фізіологічний секс без жодних відчуттів із партнером-егоїстом чи спроба забутися в алкоголі. В принципі, ці життєві вибори цілком можуть стати і перед 30-40літніми. Написано жорстко, психологічно достовірно. І хоча мало віриться у довготривалі стосунки головної героїні з «пристойної» сім’ї та охоронця у супермаркеті, що має в анамнезі батька-алкоголіка й цілковиту відсутність амбіцій, щось у цій книжці зачіпає і веде. І це не лише динамічний сюжет, а й дуже впізнавані з життя ситуації, неоднозначні, на які сама не можеш дати жодної відповіді.
http://litakcent.com/2018/01/22/litaktsent-roku-2017-vidguki-zhuri-nominatsiya-poeziya-i-proza-dlya-ditey/

Це направду крута книжка. І дуже добра. Сповнена щирої поваги та розуміння ТЕБЕ – шістнадцятилітнього, незрозумілого собі самому і такого спраглого «справжнього» життя.

Цю книжку варто прочитати самому.

Із здивуванням. Із задоволенням. Із острахом, що все таке впізнаване. Із радістю, що це «не моя історія» та що все добре. А тоді варто просто подумати на самоті… або поділитися думками й книжкою в своїй «крутій» компанії.


Книжчин дім запрошує читати та отримувати задоволення від читання!
This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website