Книжка Анастасії Левкової «Старшокласниця. Першокурсниця» передусім про дорослішання та неминучі зміни, які супроводжують підлітковий вік. Одним із важливих етапів дорослішання – перше кохання, яке, на жаль, часто буває нерозділеним.
Головна героїня роману Лілія Маринник веде особистий щоденник (як і багато підлітків у всі часи), де занотовує свої роздуми і почуття. Дівчина має репутацію «правильної»: добре вчиться, їздить на олімпіади, зразкова донька, сестра і подруга.
У своєму щоденнику Ліля пише про досить складні й важливі для становлення особистості теми. Крім складних патріотичних і мовних роздумів, дівчина довіряє щоденнику свої найінтимніші переживання. Ліля страждає від нерозділеного кохання до Віктора Бестужева. Якось вони танцюють разом на дискотеці, і з тих пір Бестужев оселяється в серці дев’ятикласниці. Вони часто перетинаються у школі та на дискотеках, але хлопець не звертає уваги на Лілю. Дівчина думає про нього роками. Не забуває про нього навіть тоді, коли їхні шляхи розходяться.
Головна героїня роману Лілія Маринник веде особистий щоденник (як і багато підлітків у всі часи), де занотовує свої роздуми і почуття. Дівчина має репутацію «правильної»: добре вчиться, їздить на олімпіади, зразкова донька, сестра і подруга.
У своєму щоденнику Ліля пише про досить складні й важливі для становлення особистості теми. Крім складних патріотичних і мовних роздумів, дівчина довіряє щоденнику свої найінтимніші переживання. Ліля страждає від нерозділеного кохання до Віктора Бестужева. Якось вони танцюють разом на дискотеці, і з тих пір Бестужев оселяється в серці дев’ятикласниці. Вони часто перетинаються у школі та на дискотеках, але хлопець не звертає уваги на Лілю. Дівчина думає про нього роками. Не забуває про нього навіть тоді, коли їхні шляхи розходяться.
«Старшокласниця. Першокурсниця»: роман-мадленка з присмаком 2000-х
Старшокласниця Лілія Маринник страждає від нерозділеного кохання, вічних олімпіад і хабарництва в системі освіти, а також визначається, ким вона є і ким має стати, готуючись до вступу до омріяного вишу, який ніжно називає своєї Касталією. Звучить як підліткова книжка, чи не правда? Але під час читання цього роману-щоденника Анастасії Левкової можна перечепитись через брак типових для підліткового тексту елементів. Тож постає питання: а чи правда це про життя у старших класах і на першому курсі? А чи цей автобіографічний текст не є часом спробою написати роман про становлення нового незалежного покоління, до якого належить авторка?
Дебютна книжка літературознавці, журналістки й заступниці директорки новоствореного Українського інституту книги Анастасії Левкової – наскрізь автобіографічна. І обрана форма підліткового роману-щоденника – зручний спосіб озирнутися на свої шкільні роки й не лише поностальгувати, а осмислено поговорити про найважливіше в них, уникаючи менторства. А також, звісно, поділитись університетським досвідом, що українські письменники роблять неохоче – книжки про університет і вступ до нього в українській літературі небагато. На думку спадає офантастичнений університетський світ у підлітковому романі Галини Рис «Намалюй мене пташкою», а також окремі фрагменти з інших книжок. Тож знайти якийсь книжку, яка готувала б до життя в університеті, – непросто.
У щоденниковості «Старшокласниці. Першокурсниці» можна знайти дуже багато вдалих моментів. Адже цей текст дає змогу зрозуміти, що з тобою як з підлітком (тепер чи колись у підліткові роки) все гаразд. Ти не маєш бути маленьким генієм Шевченком, який страждав від пана, плекаючи свої таланти по кущах. Ти не маєш у свої 16-17 мати точні відповіді на всі життєві питання.
Ти можеш проводити багато часу на дискотеках, любити не бездоганної якості пісні, робити помилки, думати про хлопців, поводитись дурнувато, необдумано, емоційно тощо. Бо ти підліток, а бути підлітком – нормально.
Твої сьогоденні думки й вчинки не завадять тобі вирости в поважного й професійного фахівця/фахівчиню. І запорукою цього в книзі – біографія Левкової, оскільки дані про авторку на палітурці книжки в цьому контексті не менш важливі для сприйняття твору, ніж власне підліткові автобіографічні спогади, охудожнені авторкою. Якщо ця людина, яку ми бачимо на звороті книжки, робила/думала/говорила щось схоже на описуване в романі, – отже, можна полегшено зітхнути. Отже, з нами теж все нормально, й колись ми теж досягнемо свого успіху в житті.
Щоправда, щоденниковість у випадку з книжкою Левкової – не лише радість схожого досвіду, а й певна неоднозначність для сприйняття. Бо якщо «Старшокласницю. Першокурсницю» цікаво й корисно читати як щоденник, то з підлітковим романом у нього не все так бездоганно.
Для початку, у книзі забагато типово щоденникових спрощень. Крім самої оповідачки тут немає головних героїв, немає як такого сюжету (вступ до університету й початок нового життя аж ніяк не стає кульмінацією й не підпадає під критерії звичних елементів будови тексту). Якими б фатальними й важливими не здавалися Лілії її почуття до хлопців, вони не вибудовуються в струнку любовну лінію. Імена надважливих людей швидко вивітрюються з пам’яті, залишаючи від книжки тільки її настрої й думки. У романі є сцени (як-от поїздка до Польщі), яких, як видається, можна було б взагалі уникнути. Вони цілком не сюжето- чи смислотворчі. Натомість страшенно не вистачає опрацювання героїв і подій, зосередженості на чомусь/комусь одному замість всього спектр охоплюваних проблем і почуттів, які переживає героїня.
Водночас не можна не погодитись, що вся ця неопрацьованість надає тексту ефекту присутності: усе і правда відбувається тут і зараз, тож ще неможливо вирізнити, що з цього потоку щоденних подій важливо, а що ні. На відміну від багатьох інших дитячих і підліткових книжок-щоденників, перед нами найсправжнісінький щоденник, героїня якого ще не встигла відфільтрувати свої переживання й класифікувати їх як значущі, поворотні в житті й ті, які на завтра не будуть варті жодної згадки. Тут вкупі все, що Лілія встигла зафіксувати й що турбувало її саме в цей момент. У цьому велика щирість тексту й водночас вада. Зрештою, ми сіли читати не чийсь щоденник, а роман-щоденник, сподіваючись на романну стрункість і самоцензуру чи-то пак саморедагування.
Тож відсутність типової для підліткових книжок чіткої сюжетної лінії й набору головних персонажів вказують нам, що або з книжкою щось не так, або її підлітковість – це ширма для чогось іншого.
Також не можна не згадати, що те, що шкодить самостійності тексту, спрацьовує на користь певного сегмента його читачів і читачок. У «Старшокласниці. Першокурсниці» зручно заповнити лакуни тексту своїми спогадами й шкільними персонажами, від чого книжка одразу перетворюється на дуже особистий текст «про мене». А роман виявляється чудовим засобом для ностальгії. Тою самою мадленкою, яку так приємно розкусити, і після якої так і хочеться поринути у свої спогади. Особливо це, звісно, стосується студентів Могилянки, яким пощастило вчитися у цій Касталії приблизно в той самий час, що й героїні роману, у першій половині 2000-х.
Але це не тільки ностальгійний текст, а й панорама усіх типових реалій двотисячних очима підлітка. Здається, щось схоже робила Ірена Доускова в «Гордому Будьщо», створюючи дитячу книжку, в якій і героїня, і читачі молодшого віку не відчитають соціально-політичного складника тексту, іронічне зображення складних 70-х рр. у Чехії. Зате для решти книжка прочитується багатогранніше. Щось схоже сталося й зі «Старшокласницею. Першокурсницею», яка прочитується як підлітковий текст тільки до певної міри.
Цей текст можна сприймати як історичний роман про становлення нового незалежного покоління, про молодих людей, які змогли обрати не популярні професії й престижний шлях, нав’язуваний ідеалами старшого покоління, а свободу й готовність боротись за свої погляди, вподобання й переконання.
Вона про боротьбу з хабарництвом, з яким покоління Лілія чудово знайоме, коли призові місця провідних олімпіад куплені, вчительки занижують бали, щоб тільки їм платили як репетиторкам, і не кожен директор наважиться протистояти цьому шкільному свавіллю (яке є прозорим віддзеркаленням загального свавілля в державі). Вона про вибір мови й постколоніальну присоромленість, що хлопець, в якого закохана Лілія, розмовляє красивою російською, і що вона десь не дотягує до його рівня (про те, що можна пишатися своєю українською дівчинці ще належить дізнатися).
Це книжка про свободу бути собою й сміливість робити свій вибір. Обираючи у школі майбутній фах, усі персонажі зважають на престиж та гроші. Бути правником – класно, бути перукарем (навіть якщо в тебе вже непогано виходить) – так собі. І от, обираючи те, що престижно, однокласники оповідачки за рік розуміють, що, по-перше, треба робити не те, що круто звучить, а те, що в тебе добре виходить і подобається. А по-друге, ти не обов’язково в 11 класі обираєш професію на все своє життя. Завжди можна перевступити, перекваліфікуватись, передумати. І от це й постає наскрізним мотивом книжки: ти можеш робити не так, як тобі сказали чи порадили дорослі, ти можеш обирати сам/-а. І ти маєш обирати сам/-а.
І родзинкою книжки є те, що пошук себе відбувається не тільки в складний підлітковий період життя, а й в непростий історичний період. Цей вибір підлітка, майже ровесниці своєї країни, і стає у романі наріжним. Вистрілює замість якогось гучного сюжетного ходу. А свобода і вибір, навколо взаємодії з якими крутяться більшість подій роману, постають тут своєрідними прихованими персонажами. Власне на це і вказує назва «Старшокласниці. Першокурсниці», – на дорослішання й зміни. На те, що на проблеми старшокласниці Лілії першокурсниця Лілія дивитиметься вже з висоти свого досвіду й своїх відкриттів. От тоді вона вже буде фільтрувати й редагувати, пристосовуючись до реалій нового світу й відчуваючи, що її думки й дії стають не по-шкільному автоматичними, а по-університетськи осмисленими.
Тож так, хотілося б стрункості тексту, більше сюжету/героїв, але авторка обрала поговорити про свободу й становлення особистості в 2000-ні. І зробила у це в цікавий (вільний!), хоча й дещо специфічний спосіб.
Тетяна Петренко
https://archive.chytomo.com/issued/starshoklasnicya-pershokursnicya-roman-madlenka-z-prismakom-2000-x
Старшокласниця Лілія Маринник страждає від нерозділеного кохання, вічних олімпіад і хабарництва в системі освіти, а також визначається, ким вона є і ким має стати, готуючись до вступу до омріяного вишу, який ніжно називає своєї Касталією. Звучить як підліткова книжка, чи не правда? Але під час читання цього роману-щоденника Анастасії Левкової можна перечепитись через брак типових для підліткового тексту елементів. Тож постає питання: а чи правда це про життя у старших класах і на першому курсі? А чи цей автобіографічний текст не є часом спробою написати роман про становлення нового незалежного покоління, до якого належить авторка?
Дебютна книжка літературознавці, журналістки й заступниці директорки новоствореного Українського інституту книги Анастасії Левкової – наскрізь автобіографічна. І обрана форма підліткового роману-щоденника – зручний спосіб озирнутися на свої шкільні роки й не лише поностальгувати, а осмислено поговорити про найважливіше в них, уникаючи менторства. А також, звісно, поділитись університетським досвідом, що українські письменники роблять неохоче – книжки про університет і вступ до нього в українській літературі небагато. На думку спадає офантастичнений університетський світ у підлітковому романі Галини Рис «Намалюй мене пташкою», а також окремі фрагменти з інших книжок. Тож знайти якийсь книжку, яка готувала б до життя в університеті, – непросто.
У щоденниковості «Старшокласниці. Першокурсниці» можна знайти дуже багато вдалих моментів. Адже цей текст дає змогу зрозуміти, що з тобою як з підлітком (тепер чи колись у підліткові роки) все гаразд. Ти не маєш бути маленьким генієм Шевченком, який страждав від пана, плекаючи свої таланти по кущах. Ти не маєш у свої 16-17 мати точні відповіді на всі життєві питання.
Ти можеш проводити багато часу на дискотеках, любити не бездоганної якості пісні, робити помилки, думати про хлопців, поводитись дурнувато, необдумано, емоційно тощо. Бо ти підліток, а бути підлітком – нормально.
Твої сьогоденні думки й вчинки не завадять тобі вирости в поважного й професійного фахівця/фахівчиню. І запорукою цього в книзі – біографія Левкової, оскільки дані про авторку на палітурці книжки в цьому контексті не менш важливі для сприйняття твору, ніж власне підліткові автобіографічні спогади, охудожнені авторкою. Якщо ця людина, яку ми бачимо на звороті книжки, робила/думала/говорила щось схоже на описуване в романі, – отже, можна полегшено зітхнути. Отже, з нами теж все нормально, й колись ми теж досягнемо свого успіху в житті.
Щоправда, щоденниковість у випадку з книжкою Левкової – не лише радість схожого досвіду, а й певна неоднозначність для сприйняття. Бо якщо «Старшокласницю. Першокурсницю» цікаво й корисно читати як щоденник, то з підлітковим романом у нього не все так бездоганно.
Для початку, у книзі забагато типово щоденникових спрощень. Крім самої оповідачки тут немає головних героїв, немає як такого сюжету (вступ до університету й початок нового життя аж ніяк не стає кульмінацією й не підпадає під критерії звичних елементів будови тексту). Якими б фатальними й важливими не здавалися Лілії її почуття до хлопців, вони не вибудовуються в струнку любовну лінію. Імена надважливих людей швидко вивітрюються з пам’яті, залишаючи від книжки тільки її настрої й думки. У романі є сцени (як-от поїздка до Польщі), яких, як видається, можна було б взагалі уникнути. Вони цілком не сюжето- чи смислотворчі. Натомість страшенно не вистачає опрацювання героїв і подій, зосередженості на чомусь/комусь одному замість всього спектр охоплюваних проблем і почуттів, які переживає героїня.
Водночас не можна не погодитись, що вся ця неопрацьованість надає тексту ефекту присутності: усе і правда відбувається тут і зараз, тож ще неможливо вирізнити, що з цього потоку щоденних подій важливо, а що ні. На відміну від багатьох інших дитячих і підліткових книжок-щоденників, перед нами найсправжнісінький щоденник, героїня якого ще не встигла відфільтрувати свої переживання й класифікувати їх як значущі, поворотні в житті й ті, які на завтра не будуть варті жодної згадки. Тут вкупі все, що Лілія встигла зафіксувати й що турбувало її саме в цей момент. У цьому велика щирість тексту й водночас вада. Зрештою, ми сіли читати не чийсь щоденник, а роман-щоденник, сподіваючись на романну стрункість і самоцензуру чи-то пак саморедагування.
Тож відсутність типової для підліткових книжок чіткої сюжетної лінії й набору головних персонажів вказують нам, що або з книжкою щось не так, або її підлітковість – це ширма для чогось іншого.
Також не можна не згадати, що те, що шкодить самостійності тексту, спрацьовує на користь певного сегмента його читачів і читачок. У «Старшокласниці. Першокурсниці» зручно заповнити лакуни тексту своїми спогадами й шкільними персонажами, від чого книжка одразу перетворюється на дуже особистий текст «про мене». А роман виявляється чудовим засобом для ностальгії. Тою самою мадленкою, яку так приємно розкусити, і після якої так і хочеться поринути у свої спогади. Особливо це, звісно, стосується студентів Могилянки, яким пощастило вчитися у цій Касталії приблизно в той самий час, що й героїні роману, у першій половині 2000-х.
Але це не тільки ностальгійний текст, а й панорама усіх типових реалій двотисячних очима підлітка. Здається, щось схоже робила Ірена Доускова в «Гордому Будьщо», створюючи дитячу книжку, в якій і героїня, і читачі молодшого віку не відчитають соціально-політичного складника тексту, іронічне зображення складних 70-х рр. у Чехії. Зате для решти книжка прочитується багатогранніше. Щось схоже сталося й зі «Старшокласницею. Першокурсницею», яка прочитується як підлітковий текст тільки до певної міри.
Цей текст можна сприймати як історичний роман про становлення нового незалежного покоління, про молодих людей, які змогли обрати не популярні професії й престижний шлях, нав’язуваний ідеалами старшого покоління, а свободу й готовність боротись за свої погляди, вподобання й переконання.
Вона про боротьбу з хабарництвом, з яким покоління Лілія чудово знайоме, коли призові місця провідних олімпіад куплені, вчительки занижують бали, щоб тільки їм платили як репетиторкам, і не кожен директор наважиться протистояти цьому шкільному свавіллю (яке є прозорим віддзеркаленням загального свавілля в державі). Вона про вибір мови й постколоніальну присоромленість, що хлопець, в якого закохана Лілія, розмовляє красивою російською, і що вона десь не дотягує до його рівня (про те, що можна пишатися своєю українською дівчинці ще належить дізнатися).
Це книжка про свободу бути собою й сміливість робити свій вибір. Обираючи у школі майбутній фах, усі персонажі зважають на престиж та гроші. Бути правником – класно, бути перукарем (навіть якщо в тебе вже непогано виходить) – так собі. І от, обираючи те, що престижно, однокласники оповідачки за рік розуміють, що, по-перше, треба робити не те, що круто звучить, а те, що в тебе добре виходить і подобається. А по-друге, ти не обов’язково в 11 класі обираєш професію на все своє життя. Завжди можна перевступити, перекваліфікуватись, передумати. І от це й постає наскрізним мотивом книжки: ти можеш робити не так, як тобі сказали чи порадили дорослі, ти можеш обирати сам/-а. І ти маєш обирати сам/-а.
І родзинкою книжки є те, що пошук себе відбувається не тільки в складний підлітковий період життя, а й в непростий історичний період. Цей вибір підлітка, майже ровесниці своєї країни, і стає у романі наріжним. Вистрілює замість якогось гучного сюжетного ходу. А свобода і вибір, навколо взаємодії з якими крутяться більшість подій роману, постають тут своєрідними прихованими персонажами. Власне на це і вказує назва «Старшокласниці. Першокурсниці», – на дорослішання й зміни. На те, що на проблеми старшокласниці Лілії першокурсниця Лілія дивитиметься вже з висоти свого досвіду й своїх відкриттів. От тоді вона вже буде фільтрувати й редагувати, пристосовуючись до реалій нового світу й відчуваючи, що її думки й дії стають не по-шкільному автоматичними, а по-університетськи осмисленими.
Тож так, хотілося б стрункості тексту, більше сюжету/героїв, але авторка обрала поговорити про свободу й становлення особистості в 2000-ні. І зробила у це в цікавий (вільний!), хоча й дещо специфічний спосіб.
Тетяна Петренко
https://archive.chytomo.com/issued/starshoklasnicya-pershokursnicya-roman-madlenka-z-prismakom-2000-x
"Старшокласниця. Першокурсниця" - роман про тих, хто тусується й зависає
Дайте підлітку порожню квартиру - і він разом із друзями рознесе її вщент, дайте цьому бешкетнику книгу - і він її… прочитає!
Особливо, якщо цією книгою виявиться "Старшокласниця. Першокурсниця" від арт-директора мережі книгарень "Є", літературного критика, імаголога Анастасії Левкової.
Три сотні сторінок щоденника, чотири роки життя Лілі, тієї, яка дорослішає, пізнає себе й світ, закохується та закохує.
Складно жити, коли розумієш, що ідеал хлопця - російськомовний довговолосий інтелігент Бестужев - зовсім не звертає на тебе увагу. Нелегко, коли подруга Женька має флюїди, а ти - ні.
Коли переїжджає Кицюндра, коли тобі дають підніжку в місцевому клубі, а після випускного наступає беззаперечне почуття втрати.
Але приємно рости, приємно вигравати олімпіади. Гарно закохати в себе Поліщука, вступити до омріяної Касталії, усвідомлювати свої помилки і повторювати їх лише тому, що ти молодий і тобі МОЖНА!
Любові не на один день, місяць чи навіть рік, а всеохопної та милосердної, такої, що прощає, дає другі шанси, щосили розчаровується і все одно не перестає.
До того ж цілком логічні роздуми про те, що "ерос - це не любов (ЩЕ не любов)", надають написаному реалістичності, адже це питання хвилює підлітків, а в нашому пострадянському суспільстві про це не наважуються говорити, а якщо й говорять, то пошепки й натяками.
Проте авторка не впадає й у іншу крайність - маніпулювання та епатування темою сексу та його доречністю чи недоречністю в житті старшокласників.
Книга про це й не тільки.
Письменниця робить блискучі інтертекстуальні покликання у творі з такою майстерністю, що читач не встигає оговтатися й "ковтає" цілі шматки "Лісової пісні", уривки із Селінджера, поезії Теліги, тексти пісень "Океану Ельзи". І, звісно ж, як без старих добрих "Рукі ввєрх", "Тату", Земфіри?
Як не крути, а сховатися від маскультури складно, особливо Лілі - юному створінню, яке схоплює все нове й хоче бути "в темі".
Варто віддати належне авторці, яка, розуміючи, що має справу з аудиторією тинейджерів, не вдається у моралізаторства та повчання.
Така спокуса існує завжди, а надто ж тоді, коли пишеш для особистостей, які лише формуються.
Левкова вчить, але між рядків.
Сам твір є описом становлення, а отже, Ліля пробує цей світ на дотик.
Роздуми про мовні питання, патріотизм, масове вдягання вишиванок, моду на російську попсу та причини незнання всього українського спочатку перебувають на рівні школярства та пристосуванства, а потім стають справжнім переворотом світогляду та етапом дорослішання.
І (увага!) книга не тільки для і про сучасну молодь, 30- та 40-річні "дідусі" та "бабусі" теж знайдуть корисне та цікаве для себе.
Пригадають старі добрі часи популярності "Фрістайлера", відаків, брейк-дансу, Жукова; поностальгують за часами без телефонів та ноутбуків і (о, який жах!) без Інтернету; згадають перше президентство когось, хто не-Кучма, перші спроби зробити щось по-новому.
Дорослий читач матиме змогу подивитись на події, у яких почасти сам брав участь або спостерігав із максималістської точки зору підлітка, оцінити їх із висоти прожитих років. І, зрештою, книга допоможе зрозуміти НЕслухняних, НЕрівних, НЕвпевнених, НЕдосвідчених, НЕспокійних, НЕзгодних, книга допоможе зрозуміти молодих.
"Старшокласниця. Першокурсниця" - це пам'ять цілого покоління юнаків та дівчат, те, що хочеться передати теперішнім і не забути самому.
І хтозна, може, саме прочитання цієї книги стане причиною переглянути свої життєві орієнтири: позбутися нудної роботи, передивитися старі альбоми, переслухати забуті пісні й себе, почути світ, згадати, що ти досі маєш на нього плани, досі, як і в шістнадцять, хочеш його підкорити, досі маєш право на помилку.
Адже всі ми, незалежно від віку, насправді дорослі або й не зовсім дорослі підлітки.
Катерина Цюзь
https://www.bbc.com/ukrainian/features-41984160
Дайте підлітку порожню квартиру - і він разом із друзями рознесе її вщент, дайте цьому бешкетнику книгу - і він її… прочитає!
Особливо, якщо цією книгою виявиться "Старшокласниця. Першокурсниця" від арт-директора мережі книгарень "Є", літературного критика, імаголога Анастасії Левкової.
Три сотні сторінок щоденника, чотири роки життя Лілі, тієї, яка дорослішає, пізнає себе й світ, закохується та закохує.
Складно жити, коли розумієш, що ідеал хлопця - російськомовний довговолосий інтелігент Бестужев - зовсім не звертає на тебе увагу. Нелегко, коли подруга Женька має флюїди, а ти - ні.
Коли переїжджає Кицюндра, коли тобі дають підніжку в місцевому клубі, а після випускного наступає беззаперечне почуття втрати.
Але приємно рости, приємно вигравати олімпіади. Гарно закохати в себе Поліщука, вступити до омріяної Касталії, усвідомлювати свої помилки і повторювати їх лише тому, що ти молодий і тобі МОЖНА!
Любові не на один день, місяць чи навіть рік, а всеохопної та милосердної, такої, що прощає, дає другі шанси, щосили розчаровується і все одно не перестає.
До того ж цілком логічні роздуми про те, що "ерос - це не любов (ЩЕ не любов)", надають написаному реалістичності, адже це питання хвилює підлітків, а в нашому пострадянському суспільстві про це не наважуються говорити, а якщо й говорять, то пошепки й натяками.
Проте авторка не впадає й у іншу крайність - маніпулювання та епатування темою сексу та його доречністю чи недоречністю в житті старшокласників.
Книга про це й не тільки.
Письменниця робить блискучі інтертекстуальні покликання у творі з такою майстерністю, що читач не встигає оговтатися й "ковтає" цілі шматки "Лісової пісні", уривки із Селінджера, поезії Теліги, тексти пісень "Океану Ельзи". І, звісно ж, як без старих добрих "Рукі ввєрх", "Тату", Земфіри?
Як не крути, а сховатися від маскультури складно, особливо Лілі - юному створінню, яке схоплює все нове й хоче бути "в темі".
Варто віддати належне авторці, яка, розуміючи, що має справу з аудиторією тинейджерів, не вдається у моралізаторства та повчання.
Така спокуса існує завжди, а надто ж тоді, коли пишеш для особистостей, які лише формуються.
Левкова вчить, але між рядків.
Сам твір є описом становлення, а отже, Ліля пробує цей світ на дотик.
Роздуми про мовні питання, патріотизм, масове вдягання вишиванок, моду на російську попсу та причини незнання всього українського спочатку перебувають на рівні школярства та пристосуванства, а потім стають справжнім переворотом світогляду та етапом дорослішання.
І (увага!) книга не тільки для і про сучасну молодь, 30- та 40-річні "дідусі" та "бабусі" теж знайдуть корисне та цікаве для себе.
Пригадають старі добрі часи популярності "Фрістайлера", відаків, брейк-дансу, Жукова; поностальгують за часами без телефонів та ноутбуків і (о, який жах!) без Інтернету; згадають перше президентство когось, хто не-Кучма, перші спроби зробити щось по-новому.
Дорослий читач матиме змогу подивитись на події, у яких почасти сам брав участь або спостерігав із максималістської точки зору підлітка, оцінити їх із висоти прожитих років. І, зрештою, книга допоможе зрозуміти НЕслухняних, НЕрівних, НЕвпевнених, НЕдосвідчених, НЕспокійних, НЕзгодних, книга допоможе зрозуміти молодих.
"Старшокласниця. Першокурсниця" - це пам'ять цілого покоління юнаків та дівчат, те, що хочеться передати теперішнім і не забути самому.
І хтозна, може, саме прочитання цієї книги стане причиною переглянути свої життєві орієнтири: позбутися нудної роботи, передивитися старі альбоми, переслухати забуті пісні й себе, почути світ, згадати, що ти досі маєш на нього плани, досі, як і в шістнадцять, хочеш його підкорити, досі маєш право на помилку.
Адже всі ми, незалежно від віку, насправді дорослі або й не зовсім дорослі підлітки.
Катерина Цюзь
https://www.bbc.com/ukrainian/features-41984160
If a building becomes architecture, then it is art
Писати психологічну прозу, прив’язану до епохи, дуже важко. Потрібно враховувати психологію покоління, про яке пишеш, а також те, як сприймуть написане читачі. А час змінюється дуже швидко, реалії стають іншими, за ними практично неможливо встигнути, сам текст старіє. Неймовірно складно досягти балансу у такому тексті, щоб й епоху правдиво показати, і не надто віддалити героїв твору від читачів.
Авторка цього твору вибрала безпрограшний варіант – зробила документ епохи, не заграючи з аудиторією. Хочеш знати, яким було життя молоді на початку нового тисячоліття в Україні, – читай цю повість у двох частинах. Цей щоденник вела дівчина, яка мешкала у Києві у 2001-2004 роках. Іноді авторка ще й коментує деякі реалії, які можуть бути не зрозумілими сучасним читачам.
Це непростий час для України: час дуже повільного розвитку, а на думку деяких дорослих – застою. Технології, звичні для нас сьогодні, тільки приходили в Україну. Комп’ютери та інтернет були не в кожній квартирі і вважалися предметом розкоші, фотографії на плівці, а не в цифрі, відеомагнітофон і мобільний телефон – теж розкіш, ніхто не зависає у соціальних мережах, бо про них майже не знають, у вузи вступали не за ЗНО, а складаючи іспити, а подорож за кордон – подія, бо розкіш, фінансово доступна обраним, тощо. Це час, коли в країні вперше почали вшановувати жертв голодоморів та героїв бою під Крутами... Тільки хіба це було ще за президента Кучми, а не за Ющенка?..
Головна героїня мешкає у маленькому містечку, вона навчається у старшій школі і розуміє, що на навчання обов’язково поїде з дому. Вступ і дорослість – для неї синоніми. А клуби "Орфей" і "Тарантіно" в маленькому містечку – це дитинство і юність, які швидко переростаєш. Навколо останнього розважального закладу, щоправда, розкидані бульбулятори (С.35), але то таке, більшість теж переростає і це.
Як і в майже кожному сучасному творі для підлітків, тут теж піднімається тема місячних. Але тут сюжетне рішення дуже незвичне: "Ще у такі дні я, як ніколи, відчуваю, що Бог – десь поруч, що Він мене теж дуже любить. Саме у дні місячних я, як ніколи, відчуваю свою жіночність. Жіночність і Всесвіт навколо нас, і Любов" (С.108). І про важливі для жінок теми найкраще розмовляти з мамою, що головна героїня і робить. Вона дуже поміркована і розуміє, що "Є люди, які трапляються "під настрій". Головне – це не загратися з їхніми та своїми почуттями. І не зробити "під настрій" дитину" (С.208).
Головною ж темою твору є вступ до "Касталії" і навчання там – так називає головна героїня Києво-Могилянську Академію, на її думку, найкращий навчальний заклад країни і єдиний, де не беруть хабарів, тому там збирається еліта, найрозумніші і найталановитіші. Навколо цього крутиться сюжет. Хабарі ж настільки укорінилися в життя людей, що навіть близькі не вірять, що дві дитини в родині можуть вступити без грошей, бо розумні. А під час всеукраїнського захисту наукових ідей з державотворення головна героїня переконується, що дітей ніхто не слухає, нікому не цікаво, про що вони говорять (С.155), – така ось країна вимальовується. Зрозуміло, що в академії все навпаки. А головна героїня настільки розумна, що має перше місце у рейтингу під час вступу.
Друга ж тема – закоханість та супутні їй речі, як то розмір грудей, дискотеки, косметика, стильний одяг. Героїня шукає свою другу половинку, а більшість її дописів у щоденнику присвячені почуттям до протилежної статі, або просто хлопцям, своїм та однокласниць. Дівчина має бути закохана, бо інакше живе даремно, і це філософія всього твору.
Оскільки щоденник суто "дівчачий", іноді навіть трошки стереотипний, прочитати книгу буде корисно і хлопцям, щоб зрозуміти, що може бути в головах деяких дівчат.
Формат щоденника зобов’язує до використання великої кількості деталей і несуттєвих подробиць, що створює відповідну атмосферу.
Україна у той час роз’єднана. Є "Схід" і "Захід", які знаходяться то в діалозі, то в конфлікті, й історично поєднаються лише у 2004-му році.
А поки бачимо таке серед істориків:
"В Луцьку нам показували замок, возили у Берестечко – місце битви козаків із татарами проти поляків. Вечорами ми спілкувалися з усіма, хто був на олімпіаді, а одного вечора... У нас виникла ТАКА ДИСКУСІЯ... Почалося з того, що луганська група посперечалася зі своєю керівничкою на тему Радянського Союзу. Вчителька казала, що там було добре, а учні – що це був злочинний режим і доброю була тільки пропаганда, яка, зважаючи на позицію вчительки, діє досі. Це було в їдальні, тож приєдналися й інші. За ту вчительку заступилися її колеги з Харкова й Криму. Але діти – харків’яни, кримчани, луганчани – наполягали на іншому! Словом, ми перейшли в якусь залу гуртожитку, стали у коло, і кожен висловлювався на тему України радянської, російської, української. Я сказала, що Росія досі не перестала бути імперією, тільки змінила назву. Всі після цього заплескали. Під кінець ми заспівали гімн, поклавши руку на серце.
Це було щось неймовірно-дивовижне! Дехто з учителів аж сльози втирав. Звісно, не з тих радянських.
Але з тими захисниками радянщини ми все одно потім усі приязно спілкувались" (С.94-95).
Головна героїня – представниця російськомовного "Сходу", який слухає московську попсу, не знає традицій. "Схід" і "Захід" протиставляються не на користь "Сходу", і будь-який подібний поділ не є добрим: "Словом, ідею не підтримали. А я взяла цю ідею від Олесі – торік її курс ходив з вертепом по викладачах. Каже, було дуже весело, багато класних вражень і спогадів. Але це Львів з його традиціями й університет з розумними дружними людьми, а це – радянська Україна, якій нема жодного діла до традицій, і школа, де сидять зашорені старшокласники і тільки й думають, як не просрати свою медаль" (С.175). Або коли Олеся засуджує традицію – йти на Останній дзвоник у радянській шкільній формі (С.195). Так само і з вірою, яка на "Заході" справжня, а на "Сході" – тільки ритуали (С.240).
Типова для того часу постмодерна любов до ігор проявляється і в житті героїні, хоча вона не дуже розуміє, чому так поводиться. Зокрема, це дати прізвисько КГБ вчительці математики Катерині Григорівні Бабич, не думаючи, що називають людину страшною репресивною радянською структурою. Це не добре, якою б та вчителька не була і скільки б не видурювала у батьків гроші на репетиторство їхніх дітей, бо їй треба добудувати хату, вона не гребує шантажем і крадіжками (С.53) та збирає данину "хто буряками, хто самогонкою, а хто берцами" (С.55). А ближче до випуску у неї взагалі починає дах їхати: "На днях вона нам сказала: "Повторюйте за мною: "Миииии тупіііііі". Ми були в шоці, сиділи мовчки. Думали, може, їй уже зовсім дах поїхав, може, час викликати швидку? А вона сказала: "А хіба не тупі? Подивіться на ваші самостійні, ви, найкращий на всю область клас!" (С.55). Хоча своє вона таки отримала у вигляді переводу в іншу школу і повного бойкоту її уроків дітьми. А от директора на прізвисько Мудрик, який і зробив з гімназії зразково-показовий навчальний заклад, міськвно знімає з посади, звинувачуючи, що той замість уроків праці поставив додаткову інформатику (С.91).
Система освіти розвалюєтсья зсередини, тому, наприклад, новий директор зняв з посади фізрука, бо той не захотів ставити директорській дочці найвищий бал зі свого предмету (С.142), вчителі ставлять оцінки не за якість написаних творів, а ті, на які, на їхню думку, заслужили учні (С.176), а деякі мають розцінки на оцінки, хоча останнє зло не в гімназії, де вчиться героїня (С.197).
Ще в їхній школі є вчителька української мови і літератури "Купіть Книжечку" (С.22), яка постачає дітям твори зі шкільної програми (суто класику), бо в містечку немає жодної книгарні (С.45). Або ігри проявляються, коли дівчата дають хлопцям прізвиська, похідні від "лох", – Лохопед або Лохнес (С.26). Або коли їхнє школярське "гопство" зірвало виставу про життя Василя Стуса, що актору довелося перервати виставу і виховувати малолітніх невігласів (С.28).
У щоденнику героїня демонструє дещо стереотипне розуміння патріотизму:
"На відкриття симпозіуму в Будинку вчителя (це ж там засідала Центральна Рада!) зібралися діти, їхні керівники груп, ліцеїсти Українського гуманітарного ліцею, директорка УГЛ, всілякі голови Печерської райдержадміністрації і тири-пири.
Відкриття розпочали ліцеїсти – вони вийшли у вишиванках і заспівали. Хтось із учасників позаду мене сказав: "Це – не патріотизм". І я була згодна. Згодна, що вишиванки й пісні – це не патріотизм" (С.156).
І попри подальші роздуми героїні над проблемою, факт залишається фактом. Але хіба якщо вдягаєш вишиванку одразу стаєш псевдопатріотом?..
Добре, що головна героїня має сміливість зізнатися собі, що у шкільних творах ніколи не писала своїх справжніх думок, а висловлювала те, що від неї хотіли почути, "сипала" цитатами, на які мала добру пам’ять, а частину перефразовувала чи приписувала собі, і за ці твори отримувала нагороди і схвалення (С.250). Але це проблема самої героїні, а не творчості в цілому, і війна з метафорами, які, на її думку, є набором слів, і тепер обурюють дівчину, це також її власна проблема неадекватного використання тропів. Імовірно, тому її найбільше у студентській газеті цікавить рубрика "Хворчість" (від "хворіти»?) та інформація про внутрішні університетські справи (С.253).
Тому сучасна українська література (здебільшого "сучліт", але за тих часів іншого не було) та нове прочитання деякої класики, пісні, традиції і все інше, що несуть представники "Заходу", для неї стає одкровенням. Пізнаючи українське, дівчина починає краще розуміти себе, долає проблему ідентифікації, дізнається про існування негласної інформаційної блокади для всього українського.
Її вподобання і світогляд у літературі окреслюється кількома фразами дуже чітко: "Не знаю, як кому, але мені Шевченко дуже далекий. Я не розумію, як його можна цінувати в наш час, коли після нього написано стільки всього значно цікавішого й геніальнішого" (С.282). І трохи раніше: "Читаю "Перверзію" Юрія Андруховича. ... Це не Павло Загребельний, не Ліна Костенко, але це так по-сучасному, так іронічно, дотепно, без депресій для читача (хоч і з депресіями у героя). Сама навіть мова цього твору не дозволяє впасти у депресію! Героїв старших письменників можна поважати, а в героїв Андруховича можна закохатись" (С.275).
І так справді було... до 2014-го року, коли виявилося, що "сучліт" не допоможе вистояти у боротьбі, а от Шевченко...
А мовне українсько-російське питання починається для неї ще у школі, хоча іноді героїня вже тоді надто "правильна" або розважлива, та, ніде правди діти, мовне питання актуальне і досі: "І взагалі, це спілкування російською з ровесниками мене, чесно кажучи, кумарить. Головне, що весь наш клас і, певно, вся гімназія між собою спілкується українською. Але наша школа ділиться на гімназію і "просто школу". У класах "просто школи" говорять російською, навіть ті, у кого вдома – українська. Кицюндра з Красівським вчаться у "просто школі" і теж розмовляють російською. Я й сама поза класом переходжу на російську. Чому? Бо мені незручно говорити українською, коли всі інші спілкуються російською. Говорити українською – це поставати перед усіма заучкою, бути "з гімназії", яку всі вчителі страшно люблять, а всі учні – страшно не люблять, бо ми всюди виділяємось. Говорити українською – це бути "слишком умной". Мої нові знайомі вважатимуть, що я хочу показати, яка я розумна й серйозна, "дєвушка с принципами". А значить, я не зможу стати в цих компаніях своєю" (С.23-24).
Хоч як селючку не сприймають, і те добре. А от однокласниця Кицюндри україномовних хлопців вважає "селом" (С.62). Мовне ж питання для "Сходу" вирішується просто, про це кажуть харківські подруги Олі: "Це ж так цікаво! Ми б говорили українською, просто в нас немає приводів нею спілкуватися" (С.285-286).
А Львів – то взагалі окреме королівство: "Добре, що в мене є Олеся та її Львів, де є книжечки і ще багато цікавого. Наприклад, такі слова, як "зупа" замість "суп", "крісло" замість "стілець", "мешти" замість "туфлі". Я вже трохи говорю по-львівськи! Але Олеся, до речі, ніколи не каже у Львові на суп – "зупа", а на туфлі – "мешти". Тому її називають москалькою. Хе-хе, з нас такі москальки, що капець. Бо ж тут нас називають націоналістками" (С.69). Бачите, як все умовно? Бо ці "львівські" слова – то насправді полонізми, якими там дорожать, а за якийсь русизм готові зжерти. Це суто подвійний стандарт, як й отримати ярлик націоналістки за знання рідної мови.
Цікаво показана одна людина (з подібних потім виростуть відомі за наших часів "ватники") – цьому чоловіку за радянських часів жилося краще, і він того не приховує:
"Штука в тому, що старий Ковалів (він Маринці не рідний тато, тому в них різні прізвища) – за Росію. Як я зрозуміла, для нього Росія – мірило всього. Там усе правильно і добре, а тут – неправильно і погано.
Якось сперечалися про мову: він приколювався з деяких українських слів. Сказав, що слово "вхолостую" перекладається як "яловий хід". А яловий – це, мовляв, безплідний. Коли я це почула, то сказала: "Який класний переклад! Справді, цей хід працює без наслідків, наче безплідний, яловий". А він: "Но холостой – это же не бесплодный!
Я спробувала йому пояснити, що не все в інших мовах має вигляд так, як у російській. ... Навела приклад, який першим спав на думку, але Ковалів не розумів, про що я. Він вважає, що українська, якщо й має право на існування, то лише в тому випадку, коли повністю дублює російську. Він, звісно, так не казав, але це зрозуміло" (С.133).
Або інший "ватний" варіант: "Никогда бы не подумал, что Ницше может быть на украинском. ... Понимаете, я, конечно, знаю, что державна мова – украинская, но, чесное слово, мне казалось, что это только для песен и для звернень президента на Новый год" (С.298). Людина, яка читає і спілкується українською, для нього "чудернацька звірушка" (С.299), як це сприймає головна героїня. А ще він упевнений, що його співбесідниця родом із Західної України. І таке сприйняття україномовних справді було до 2014-го, а далі все змінилося, й українська мова вже ніде не викликає здивування.
Не обійшли стороною у творі і питання влади та її образу, який аж ніяк не позитивний. Дуже прикро, що він нічим не збалансований: "А ще, я завжди знала, що багато хто пов’язує незалежну Україну з її владою. З її недолугою, дурною, корумпованою владою. Типу в Росії вона краща" (С.134). І далі: "Мені важливо не те, що це президентська ялинка (президент у нас – Кучма, пишатись тут нема чим), а те, що туди їде Поліщук" (С.172). Або: "...Я вважаю, що депутати Верховної Ради – це гальмо нашого суспільства" (С.191). Та дозволяє собі порівняння з політичним присмаком: "...моя гармонія нестабільна, як парламентська більшість" (С.242). І вже на першому курсі: "Зараз багато пишуть про майбутні вибори. Якщо цього року втретє оберуть Кучму, то буде повний абзац. Це буде ще один рішучий крок убік Росії, а отже – у бік абсурду й цинізму, коли нагорі опиняється все нице. ... Але мені небайдуже, як буде. І я не хочу, щоб ми йшли російським шляхом. Не хочу на наступний Новий рік знову бачити по телевізору нахабного тупого Кучму" (С.252-253). І ще, бо таке враження, що цей президент для головної героїні є особистим ворогом: "Не розумію, навіщо проходити всі ці тренінги особистісного розвитку, якщо живеш у кучмівській країні. Який сенс має зростання особистості, коли вона не має як себе тут реалізувати?" (С.284). І майже наприкінці: "У жовтні цього року – вибори президента. (Мені аж не віриться, що президентом буде не Кучма: майже все моє свідоме життя був він. І його обличчя без великих слідів інтелекту й порядності на кожен Новий рік віщало з екранів телевізора)" (С.323).
Ще з антидержавницького: "З опитування запам’яталася відповідь одного респондента, років 30-ти, на одне з питань анкети: "Ніколи не пов’язував власний добробут із тим, що робить державний апарат". Як на мене, це дуже правильно – я відразу пройнялася великою повагою до цього чоловіка. Зрозуміла, що він відрізняється від багатьох інших в Україні, але таких людей має ставати дедалі більше" (С.269).
Читаючи все це, просто хочеться порадити головній героїні подумати, а не повторювати чужі думки, бо вона ж майбутній політолог. Хай вона у своєму щоденнику і зізнається, що їй соромно, бо як політолог мало цікавиться політикою (С.253). І як же тоді вона робить висновки щодо політики, не маючи достатньо інформації?.. І ще порадила б не принижувати інших, навіть у думках, ким би ті люди не були.
Так, справді, такі думки про владу існують, і вони непоодинокі, але, по-перше, в тексті це думки школярки, і навряд вона має право на такі висновки, оскільки майже не цікавиться предметом; а по-друге, відсутність альтернативи в образі влади потенційно може спотворити сприйняття підлітками влади взагалі.
Та й майже всі однокласники головної героїні, діти військових, обрали своїм фахом не військові спеціальності (С.215), вони не відчувають потребу захищати свою країну.
І ще одна дуже показова розмова, яка допомагає краще розуміти сьогодення:
"– Ну хорошо. Что это, по-твоему, такое: любить Украину? Как ее любить? – запитав він.
Я відповіла:
– Ну, це знати історію, працювати на її благо.
Ковальов:
– Я перечитал сотни книг про Украину и ее историю. Я всю жизнь работаю на ее благо. Но, по-твоему, я ее не люблю. Да, в Советском Союзе жилось лучше.
Я не знаю, що таке любити Україну. І що дає підстави її любити. І чи справді я її люблю... Я відчуваю, що маю заперечити Ковальову, маю щось йому відповісти. Але не знаю що. Він справді зробив для України значно більше, ніж, наприклад, я.
Я розповідаю йому про те, що в Радянському Союзі були репресії й Голодомор, а тепер немає. Що тепер можна вільно висловлюватись. Але він каже, що нічого про репресії не знає, його родини та знайомих це не зачепило, що Голодомор організували самі ж українці. Він каже, що байдуже, чи людина може вільно висловлюватись, якщо у неї немає що їсти. "Але ж у вас і в нас зараз є що їсти", – заперечую я. Він відповідає: "А ты что, не знаешь, сколько на Украине бомжей? И что ты знаешь о том, как живут в селах?". І обов’язково нагадує, що в радянські часи давали квартири, а зараз не дають. І роботи немає" (С.134).
Те саме бачимо і серед підлітків: "Він сказав, що наступного року, може, взагалі вступатиме до Москви. Бо там усе чесніше, там краща освіта і там у нього родичі. І ще, додав він, ніхто в цій країні не збирається жити. Ті, хто має хоч найменшу можливість звідси виїхати, так і роблять. Ця країна, каже, НІКОЛИ не підніметься на належний рівень, бо всі розумні люди продають свій розум за кордон. Отже, ніколи" (С.137).
А ще цей хлопець страшенно боїться армії і через це заздрить дівчатам. Дуже дивно бачити такий страх в української дитини за Кучмівських часів. А от для Росії це типово, бо вона постійно веде загарбницькі війни.
Головна героїня не просто не сприймає Радянський Союз, а робить це показово, хоча і з наявністю аналітики: "Вечорами дивимося серіал "Две судьбы". Цей застій, брежнєвщина – усе це дуже цікаво. Не знаю, як люди можуть виправдовувати радянські часи, казати, що тоді добре жилося. Ну так, мабуть, тим, хто був молодий, жилося добре, бо молодим бути добре. А потім вони згадують про це так, наче добре було всім. Коли я думаю про радянську епоху, мені завжди здається, що фізично найстрашніше – це були, звичайно, репресії. Але морально найстрашніше – недовіра одне до одного, навіть серед найближчих людей, відчуття постійної небезпеки, відчуття, що кажеш щось не те і що хтось може зрадити або що ти сам мусиш чи можеш із необережності виказати когось. А ще – прагнення до посад, до статусу, приниження нижчих за статусом. Зараз це теж є, але мені здається, що це якраз дуже радянська штука" (С.183).
У творі є дуже цікавий образ – хлопець Бестужев, це прізвище відомого російського дворянського роду. Він з родини військових, тому погано знає українську мову, а в іншому дуже освічений, знає математику та англійську, інтелігентний, у нього розкішна російська. Він читає і щиро любить розумні філософські книжки, а його інтелект, схоже, вищий за інтелект самої героїні, як би цинічно це не пролунало.
Та цей росіянин не вписується в національний український формат, і тому не вступає до Касталії, про яку мріяв ніяк не менше за дівчину. Не відповідаєш національному шаблону – до побачення. А це вже геть не добрий підхід.
Хоча це з його легкої руки академія стала Касталією, а от головна героїня називає "Гру в бісер", звідки ця назва походить, "жахливою нудотою" (С.135), і читає її лише через Бестужева. А наші сучасники назвали б свою школу чи університет Гогвортсом. Хоча я теж люблю твори Гессе, але таке порівняння нині зрозуміліше.
Традиції, іноді жартівливі, як миття пам’ятника Сковороди, або "брюхи" – валюта, якою користуються в академії раз на рік. Є тут і місцеві легенди, як то студент Динчик, котрий навчається в академії уже десять років Цікаві викладачі-особистості, багато свободи і відповідальності, коли студенти самі вирішують, що і як їм вчити, а ще можуть вступити на інший факультет, якщо зрозуміють, що помилилися зі спеціальністю.
Так, академія – дуже крутий навчальний заклад, з великими зв’язками як в Україні, так і за кордоном, тому до її студентів часто приходять відомі люди. Але в реальності все не так однозначно.
Бестужев висловлює дуже цікаву думку, яка надалі, на жаль, не отримує розвитку:
"– Я багато за вами спостерігав. Я навіть читав вашу газету "Майдан" ("О!!!" – думаю я). До речі, класно пишуть. Але я ось що зрозумів: ви – невиправні сноби ("Хто б казав", – думаю я, але вголос не кажу). Ви студентів інших вузів не сприймаєте взагалі, вважаєте їх унтерменшами ("Що? Це мій прекрасний Поліщук – унтерменш? – обурююсь я. – І ти, дорогенький, ну як я можу вважати тебе унтерменшем", – я цього не кажу, це пролітає у моїй голові навіть не словами, а лишень спалахами, бо я слухаю далі й боюся щось пропустити). Ви в будь-якій розмові, при будь-якому знайомстві намагаєтеся дати зрозуміти, де вчитеся ("Гм, а правда!"). Ваша ідентичність – це не українець, не дівчина, не ще там щось, а студент академії. Ви просто в неї закохані.
– Да-да, – кажу нарешті вголос.
– Може, я б теж був такий закоханий, якби там вчився. Але збоку це виглядає якось... – тут він затнувся. – Це виглядає як якась секта.
– Хіба це погано – любити свій вуз?
– Це непогано. Але ви не бачите в ньому недоліків.
– Може, їх немає? – запитую я, сміючись.
– Такого не буває. Якісь недоліки все одно є. Я розумію, що у вас є дух, свобода, довіра між викладачами та студентами, атмосфера, культурне життя, система "Arts Liberal Education" і все таке... А ще у вас немає корупції, бо в політесі навіть я з нею стикався. Але іноді, коли я дивлюся на ваших студентів, то згадую, що люди в Радянському Союзі теж дуже любили Радянський Союз і тим пишалися.
Тут я не витримую:
– Ну ти порівняв – Радянський Союз і академію! Це абсолютно протилежні за духом структури! Ми – дуже вільнодумні і демократичні.
– Згодний. Я про інше – я про любов" (С.316-317).
Є, над чим замислитися. Особливо у контексті того, як у минулому ректори цього навчального закладу щиро служили Російській Імперії у великій справі знищення всього українського... Але тут ми дещо відхилилися від теми.
Дівчина-розумниця виграє обласну олімпіаду з історії, сама вступає до омріяного навчального закладу, самостійно вирішує свої проблеми, навчається поєднувати роботу і навчання, бо змушена їхати з рідного містечка у столицю, і їде в академію з гуртожитку електричкою і метро більше години в один край, бо мешкає у Ворзелі, а це за Києвом. Та ще й знаходить час закохуватися, спілкуватися, розвиватися. Але цю розумницю таки інфікує "вірус елітарності", помітний тільки іншим розумним людям, які до цієї "еліти" не належать. Схоже, що це оборотна сторона експериментальної програми в окремо взятому вузі.
Окрім того, героїня – космополітка. Це не добре і не погано, так є. Але адекватно виключно для мирного часу, як і більшість її роздумів, зав’язаних на кохання: "Про те, що життя – не боротьба, я часто думала в останній рік. Раніше вважала, що життя є боротьбою, а зараз воно здається мені великою драмою" (С.73). Та водночас ця дівчина категорична щодо виїзду молоді за кордон і сама не хоче там постійно жити. Вона любить країну, в якій народилася:
"Коли ми їдемо на море, проминаючи степи, чи в Київ, проминаючи соснові ліси, мені страшно уявити, що я живу не в Україні.
І це не через красу природи. У Польщі мені теж усе сподобалось. Польща дуже гарна – ліси, міста – і ліпше впорядкована, ніж Україна.
Але справа не в цьому. Справа в тому, чи маєш ти відчуття Дому" (С.193).
Та її любов пояснюється гуманітарними нахилами, а дівчина хоче стати політологом.
І ще один показовий роздум: "Колись я хотіла, щоб моє життя було таким, аби могло стати книжкою. А зараз думаю, що гармонійне життя – це те, яке НЕ МОЖЕ стати книжкою. Зараз для мене найбільш цінні миті – ті, які не опишеш у книжці, бо вони нікому не цікаві" (С.244). Це дуже сумнівний момент, бо саме зараз всі ми в Україні живемо "у книжці", але не втрачаємо гармонію, бо вона більша за особистий спокій.
Часом головна героїня надзвичайно категорична: "До речі, Нацбанк випустив нову монету, присвячену Переяславській Раді. Тепер залишається, щоб випустили монети на честь ювілею знищення Запорізької Січі і взяття Києва фашистами" (С.253). Так і хочеться нагадати героїні, яким чином з’явився пагорб Високого Замку у її любому Львові... Не може людина, яка так любить історію, бути такою категоричною та однозначною, одномірною...
Героїня потрапляє під великий вплив свого оточення в академії, тому піддається йому. Як то ставлення до сучасної Білорусі, що для дівчини характеризується фразою "повний ппц" (С.283).
Цей вплив також сильно позначається на самоідентифікації студентів, які раніше "були оточеними тупими однокласниками" або взагалі були в класах ізгоями, яким немає з ким спілкуватися на розумні теми: "Отже, фреші намагаються поділитися з усіма своїми розумними думками про Україну, її минуле, теперішнє і майбутнє. ... А ще, каже Павло, фреші досі люблять вірші Ліни Костенко. Ось цього я не зрозуміла. Виходить, потім уже не люблять? ... На другому курсі (другокурсників у нас часом називають софоморами) люди зазвичай тішаться з того, що вже не є фрешами. Софомори вже не викладають своїх концепцій України: вважають, що говорити про це – так само неделікатно, як описувати статевий акт. На третьому курсі амбіції, з якими кожен прийшов до університету, занепадають. І не тому, що всі розуміють, що намріяного не досягти, а тому, що ставлять питання так: навіщо мені це? Кожному тепер ясно, що він є чимось більшим і вищим, ніж регалії, статуси й навіть заняття, які намріяв у шкільні роки. Ось це Павло і вважає головним вирівнюванням свідомості. Каже, що Касталія виховує пофігізм до успіху" (С.307). Це тільки мені здається, що щось не так із цим "вирівнюванням" студентів через байдужість?
Але вплив не в усьому. Наприклад, дівчину лякає Молодіжний націоналістичний конгрес, до якого належить Остап, котрий також навчається в академії: "Певні положення з декалогу мене взагалі налякали. Було враження, що цей декалог не залишає права на вибір. Крім того, не думаю, що зараз актуально говорити про смерть за державу. Можливо, коли раніше, у першій половині ХХ століття, – так. Але зараз, на початку ХХІ століття, коли навколо нас – ООН, мирні, цивілізовані держави, мені здається, що війни неможливі. Що патріотизм простих людей олігархи використовують для власного збагачення. Що основною цінністю є людське життя, а не держава. Що покласти життя можна тільки за більшу кількість людей, а не за якусь абстрактну "державу"" (С.235).
І це каже майбутній політолог? А от для Остапа все зрозуміло, і саме завдяки таким, як цей хлопець, ми зараз у нашій реальності можемо розмірковувати про літературу, а не ховатися по підвалах від обстрілів.
Тому вже під час читання у мене одразу виникли запитання: "Чому щоденник закінчується до Майдану? Чому нам не показують головну героїню під час цих важливих історичних подій? Студенти ж були головною рушійною силою всіх цих революційних перетворень. Чи була взагалі ця космополітична дівчина, для якої "щастя – в буденності" (С.328) на Майдані? Поки вона роздає газети з агітацією за Ющенка, бо так роблять й інші студенти. Та що вона про ті події думає? А чим вона займалася взимку 2014-го?.."
Це відкриті запитання, тим паче, що з часу закінчення щоденника минуло понад десятиліття, й у контексті сучасності актуальність цих тем зросла. Ми, сучасники, а іноді й однолітки героїні, живемо далі, тому історія видається обірваною, не розказаною повністю.
Імовірно, твір базується на реальному, а не на письменницькому щоденнику, який справді тоді закінчився, тому така кінцівка і в творі, імовірно, і сам твір у багато чому автобіографічний. Через це цінність книги насамперед у передачі конкретної мирної епохи. У розумінні становлення особистості під час війни твір, на мою думку, допоможе мало.
Героїня пише: "Добре, що в наш час війна неможлива. В епоху ООН, всіх цих миротворчих структур, поряд із розвиненою мирною Європою... Європа нізащо не допустила б війни так близько біля себе. Та й ділити вже нема що" (С.72).
Як виявилося, сама наївність... І твір, на жаль, не запаралелюється з сучасністю, хоча книга вийшла у 2017-му році. Психологічно героїня і коментатор її щоденника живуть до подій 2013-го, а сам щоденник закінчується влітку 2004-го року.
Тому найкраще ця книга показує, як за неповних два десятиліття з сучасним ритмом може змінитися саме життя, наскільки змінилися ми і вже не схожі на тих, хто закінчував школу на початку цього століття. Наскільки ми стали патріотичними, рішучими, небайдужими українцями. Наскільки ми різні і більше не роз’єднані місцем проживання або місцем навчання. І це теж надзвичайно важливий досвід не лише для підлітків.
І дещо, що мене відверто занепокоїло на останній сторінці:
"Згадую розмову з Артемом, коли я прала, а він розповідав про те, що боїться сірості й рутини.
Я не маю нічого проти "просто собі життя". Адже щастя – в буденності.
Зрештою, сірий колір теж має купу відтінків. Важлива не стільки яскравість, скільки гармонія" (С.328).
От тільки це не філософія, а обман. Гармонія не живиться відтінками сірого кольору. Така псевдогармонія є занепадом, і не даремно розумні і талановиті люди її бояться.
Висновок: Це цікава психологічна книга, яка може допомогти молодому поколінню краще розібратися у своєму житті і нашій в реальності. Допомогти молоді, яка вчиться думати, і не сприймає на віру все, висловлене кимсь у щоденнику.
Дарина Пилипенко
https://bookchest.livejournal.com/141695.html
Авторка цього твору вибрала безпрограшний варіант – зробила документ епохи, не заграючи з аудиторією. Хочеш знати, яким було життя молоді на початку нового тисячоліття в Україні, – читай цю повість у двох частинах. Цей щоденник вела дівчина, яка мешкала у Києві у 2001-2004 роках. Іноді авторка ще й коментує деякі реалії, які можуть бути не зрозумілими сучасним читачам.
Це непростий час для України: час дуже повільного розвитку, а на думку деяких дорослих – застою. Технології, звичні для нас сьогодні, тільки приходили в Україну. Комп’ютери та інтернет були не в кожній квартирі і вважалися предметом розкоші, фотографії на плівці, а не в цифрі, відеомагнітофон і мобільний телефон – теж розкіш, ніхто не зависає у соціальних мережах, бо про них майже не знають, у вузи вступали не за ЗНО, а складаючи іспити, а подорож за кордон – подія, бо розкіш, фінансово доступна обраним, тощо. Це час, коли в країні вперше почали вшановувати жертв голодоморів та героїв бою під Крутами... Тільки хіба це було ще за президента Кучми, а не за Ющенка?..
Головна героїня мешкає у маленькому містечку, вона навчається у старшій школі і розуміє, що на навчання обов’язково поїде з дому. Вступ і дорослість – для неї синоніми. А клуби "Орфей" і "Тарантіно" в маленькому містечку – це дитинство і юність, які швидко переростаєш. Навколо останнього розважального закладу, щоправда, розкидані бульбулятори (С.35), але то таке, більшість теж переростає і це.
Як і в майже кожному сучасному творі для підлітків, тут теж піднімається тема місячних. Але тут сюжетне рішення дуже незвичне: "Ще у такі дні я, як ніколи, відчуваю, що Бог – десь поруч, що Він мене теж дуже любить. Саме у дні місячних я, як ніколи, відчуваю свою жіночність. Жіночність і Всесвіт навколо нас, і Любов" (С.108). І про важливі для жінок теми найкраще розмовляти з мамою, що головна героїня і робить. Вона дуже поміркована і розуміє, що "Є люди, які трапляються "під настрій". Головне – це не загратися з їхніми та своїми почуттями. І не зробити "під настрій" дитину" (С.208).
Головною ж темою твору є вступ до "Касталії" і навчання там – так називає головна героїня Києво-Могилянську Академію, на її думку, найкращий навчальний заклад країни і єдиний, де не беруть хабарів, тому там збирається еліта, найрозумніші і найталановитіші. Навколо цього крутиться сюжет. Хабарі ж настільки укорінилися в життя людей, що навіть близькі не вірять, що дві дитини в родині можуть вступити без грошей, бо розумні. А під час всеукраїнського захисту наукових ідей з державотворення головна героїня переконується, що дітей ніхто не слухає, нікому не цікаво, про що вони говорять (С.155), – така ось країна вимальовується. Зрозуміло, що в академії все навпаки. А головна героїня настільки розумна, що має перше місце у рейтингу під час вступу.
Друга ж тема – закоханість та супутні їй речі, як то розмір грудей, дискотеки, косметика, стильний одяг. Героїня шукає свою другу половинку, а більшість її дописів у щоденнику присвячені почуттям до протилежної статі, або просто хлопцям, своїм та однокласниць. Дівчина має бути закохана, бо інакше живе даремно, і це філософія всього твору.
Оскільки щоденник суто "дівчачий", іноді навіть трошки стереотипний, прочитати книгу буде корисно і хлопцям, щоб зрозуміти, що може бути в головах деяких дівчат.
Формат щоденника зобов’язує до використання великої кількості деталей і несуттєвих подробиць, що створює відповідну атмосферу.
Україна у той час роз’єднана. Є "Схід" і "Захід", які знаходяться то в діалозі, то в конфлікті, й історично поєднаються лише у 2004-му році.
А поки бачимо таке серед істориків:
"В Луцьку нам показували замок, возили у Берестечко – місце битви козаків із татарами проти поляків. Вечорами ми спілкувалися з усіма, хто був на олімпіаді, а одного вечора... У нас виникла ТАКА ДИСКУСІЯ... Почалося з того, що луганська група посперечалася зі своєю керівничкою на тему Радянського Союзу. Вчителька казала, що там було добре, а учні – що це був злочинний режим і доброю була тільки пропаганда, яка, зважаючи на позицію вчительки, діє досі. Це було в їдальні, тож приєдналися й інші. За ту вчительку заступилися її колеги з Харкова й Криму. Але діти – харків’яни, кримчани, луганчани – наполягали на іншому! Словом, ми перейшли в якусь залу гуртожитку, стали у коло, і кожен висловлювався на тему України радянської, російської, української. Я сказала, що Росія досі не перестала бути імперією, тільки змінила назву. Всі після цього заплескали. Під кінець ми заспівали гімн, поклавши руку на серце.
Це було щось неймовірно-дивовижне! Дехто з учителів аж сльози втирав. Звісно, не з тих радянських.
Але з тими захисниками радянщини ми все одно потім усі приязно спілкувались" (С.94-95).
Головна героїня – представниця російськомовного "Сходу", який слухає московську попсу, не знає традицій. "Схід" і "Захід" протиставляються не на користь "Сходу", і будь-який подібний поділ не є добрим: "Словом, ідею не підтримали. А я взяла цю ідею від Олесі – торік її курс ходив з вертепом по викладачах. Каже, було дуже весело, багато класних вражень і спогадів. Але це Львів з його традиціями й університет з розумними дружними людьми, а це – радянська Україна, якій нема жодного діла до традицій, і школа, де сидять зашорені старшокласники і тільки й думають, як не просрати свою медаль" (С.175). Або коли Олеся засуджує традицію – йти на Останній дзвоник у радянській шкільній формі (С.195). Так само і з вірою, яка на "Заході" справжня, а на "Сході" – тільки ритуали (С.240).
Типова для того часу постмодерна любов до ігор проявляється і в житті героїні, хоча вона не дуже розуміє, чому так поводиться. Зокрема, це дати прізвисько КГБ вчительці математики Катерині Григорівні Бабич, не думаючи, що називають людину страшною репресивною радянською структурою. Це не добре, якою б та вчителька не була і скільки б не видурювала у батьків гроші на репетиторство їхніх дітей, бо їй треба добудувати хату, вона не гребує шантажем і крадіжками (С.53) та збирає данину "хто буряками, хто самогонкою, а хто берцами" (С.55). А ближче до випуску у неї взагалі починає дах їхати: "На днях вона нам сказала: "Повторюйте за мною: "Миииии тупіііііі". Ми були в шоці, сиділи мовчки. Думали, може, їй уже зовсім дах поїхав, може, час викликати швидку? А вона сказала: "А хіба не тупі? Подивіться на ваші самостійні, ви, найкращий на всю область клас!" (С.55). Хоча своє вона таки отримала у вигляді переводу в іншу школу і повного бойкоту її уроків дітьми. А от директора на прізвисько Мудрик, який і зробив з гімназії зразково-показовий навчальний заклад, міськвно знімає з посади, звинувачуючи, що той замість уроків праці поставив додаткову інформатику (С.91).
Система освіти розвалюєтсья зсередини, тому, наприклад, новий директор зняв з посади фізрука, бо той не захотів ставити директорській дочці найвищий бал зі свого предмету (С.142), вчителі ставлять оцінки не за якість написаних творів, а ті, на які, на їхню думку, заслужили учні (С.176), а деякі мають розцінки на оцінки, хоча останнє зло не в гімназії, де вчиться героїня (С.197).
Ще в їхній школі є вчителька української мови і літератури "Купіть Книжечку" (С.22), яка постачає дітям твори зі шкільної програми (суто класику), бо в містечку немає жодної книгарні (С.45). Або ігри проявляються, коли дівчата дають хлопцям прізвиська, похідні від "лох", – Лохопед або Лохнес (С.26). Або коли їхнє школярське "гопство" зірвало виставу про життя Василя Стуса, що актору довелося перервати виставу і виховувати малолітніх невігласів (С.28).
У щоденнику героїня демонструє дещо стереотипне розуміння патріотизму:
"На відкриття симпозіуму в Будинку вчителя (це ж там засідала Центральна Рада!) зібралися діти, їхні керівники груп, ліцеїсти Українського гуманітарного ліцею, директорка УГЛ, всілякі голови Печерської райдержадміністрації і тири-пири.
Відкриття розпочали ліцеїсти – вони вийшли у вишиванках і заспівали. Хтось із учасників позаду мене сказав: "Це – не патріотизм". І я була згодна. Згодна, що вишиванки й пісні – це не патріотизм" (С.156).
І попри подальші роздуми героїні над проблемою, факт залишається фактом. Але хіба якщо вдягаєш вишиванку одразу стаєш псевдопатріотом?..
Добре, що головна героїня має сміливість зізнатися собі, що у шкільних творах ніколи не писала своїх справжніх думок, а висловлювала те, що від неї хотіли почути, "сипала" цитатами, на які мала добру пам’ять, а частину перефразовувала чи приписувала собі, і за ці твори отримувала нагороди і схвалення (С.250). Але це проблема самої героїні, а не творчості в цілому, і війна з метафорами, які, на її думку, є набором слів, і тепер обурюють дівчину, це також її власна проблема неадекватного використання тропів. Імовірно, тому її найбільше у студентській газеті цікавить рубрика "Хворчість" (від "хворіти»?) та інформація про внутрішні університетські справи (С.253).
Тому сучасна українська література (здебільшого "сучліт", але за тих часів іншого не було) та нове прочитання деякої класики, пісні, традиції і все інше, що несуть представники "Заходу", для неї стає одкровенням. Пізнаючи українське, дівчина починає краще розуміти себе, долає проблему ідентифікації, дізнається про існування негласної інформаційної блокади для всього українського.
Її вподобання і світогляд у літературі окреслюється кількома фразами дуже чітко: "Не знаю, як кому, але мені Шевченко дуже далекий. Я не розумію, як його можна цінувати в наш час, коли після нього написано стільки всього значно цікавішого й геніальнішого" (С.282). І трохи раніше: "Читаю "Перверзію" Юрія Андруховича. ... Це не Павло Загребельний, не Ліна Костенко, але це так по-сучасному, так іронічно, дотепно, без депресій для читача (хоч і з депресіями у героя). Сама навіть мова цього твору не дозволяє впасти у депресію! Героїв старших письменників можна поважати, а в героїв Андруховича можна закохатись" (С.275).
І так справді було... до 2014-го року, коли виявилося, що "сучліт" не допоможе вистояти у боротьбі, а от Шевченко...
А мовне українсько-російське питання починається для неї ще у школі, хоча іноді героїня вже тоді надто "правильна" або розважлива, та, ніде правди діти, мовне питання актуальне і досі: "І взагалі, це спілкування російською з ровесниками мене, чесно кажучи, кумарить. Головне, що весь наш клас і, певно, вся гімназія між собою спілкується українською. Але наша школа ділиться на гімназію і "просто школу". У класах "просто школи" говорять російською, навіть ті, у кого вдома – українська. Кицюндра з Красівським вчаться у "просто школі" і теж розмовляють російською. Я й сама поза класом переходжу на російську. Чому? Бо мені незручно говорити українською, коли всі інші спілкуються російською. Говорити українською – це поставати перед усіма заучкою, бути "з гімназії", яку всі вчителі страшно люблять, а всі учні – страшно не люблять, бо ми всюди виділяємось. Говорити українською – це бути "слишком умной". Мої нові знайомі вважатимуть, що я хочу показати, яка я розумна й серйозна, "дєвушка с принципами". А значить, я не зможу стати в цих компаніях своєю" (С.23-24).
Хоч як селючку не сприймають, і те добре. А от однокласниця Кицюндри україномовних хлопців вважає "селом" (С.62). Мовне ж питання для "Сходу" вирішується просто, про це кажуть харківські подруги Олі: "Це ж так цікаво! Ми б говорили українською, просто в нас немає приводів нею спілкуватися" (С.285-286).
А Львів – то взагалі окреме королівство: "Добре, що в мене є Олеся та її Львів, де є книжечки і ще багато цікавого. Наприклад, такі слова, як "зупа" замість "суп", "крісло" замість "стілець", "мешти" замість "туфлі". Я вже трохи говорю по-львівськи! Але Олеся, до речі, ніколи не каже у Львові на суп – "зупа", а на туфлі – "мешти". Тому її називають москалькою. Хе-хе, з нас такі москальки, що капець. Бо ж тут нас називають націоналістками" (С.69). Бачите, як все умовно? Бо ці "львівські" слова – то насправді полонізми, якими там дорожать, а за якийсь русизм готові зжерти. Це суто подвійний стандарт, як й отримати ярлик націоналістки за знання рідної мови.
Цікаво показана одна людина (з подібних потім виростуть відомі за наших часів "ватники") – цьому чоловіку за радянських часів жилося краще, і він того не приховує:
"Штука в тому, що старий Ковалів (він Маринці не рідний тато, тому в них різні прізвища) – за Росію. Як я зрозуміла, для нього Росія – мірило всього. Там усе правильно і добре, а тут – неправильно і погано.
Якось сперечалися про мову: він приколювався з деяких українських слів. Сказав, що слово "вхолостую" перекладається як "яловий хід". А яловий – це, мовляв, безплідний. Коли я це почула, то сказала: "Який класний переклад! Справді, цей хід працює без наслідків, наче безплідний, яловий". А він: "Но холостой – это же не бесплодный!
Я спробувала йому пояснити, що не все в інших мовах має вигляд так, як у російській. ... Навела приклад, який першим спав на думку, але Ковалів не розумів, про що я. Він вважає, що українська, якщо й має право на існування, то лише в тому випадку, коли повністю дублює російську. Він, звісно, так не казав, але це зрозуміло" (С.133).
Або інший "ватний" варіант: "Никогда бы не подумал, что Ницше может быть на украинском. ... Понимаете, я, конечно, знаю, что державна мова – украинская, но, чесное слово, мне казалось, что это только для песен и для звернень президента на Новый год" (С.298). Людина, яка читає і спілкується українською, для нього "чудернацька звірушка" (С.299), як це сприймає головна героїня. А ще він упевнений, що його співбесідниця родом із Західної України. І таке сприйняття україномовних справді було до 2014-го, а далі все змінилося, й українська мова вже ніде не викликає здивування.
Не обійшли стороною у творі і питання влади та її образу, який аж ніяк не позитивний. Дуже прикро, що він нічим не збалансований: "А ще, я завжди знала, що багато хто пов’язує незалежну Україну з її владою. З її недолугою, дурною, корумпованою владою. Типу в Росії вона краща" (С.134). І далі: "Мені важливо не те, що це президентська ялинка (президент у нас – Кучма, пишатись тут нема чим), а те, що туди їде Поліщук" (С.172). Або: "...Я вважаю, що депутати Верховної Ради – це гальмо нашого суспільства" (С.191). Та дозволяє собі порівняння з політичним присмаком: "...моя гармонія нестабільна, як парламентська більшість" (С.242). І вже на першому курсі: "Зараз багато пишуть про майбутні вибори. Якщо цього року втретє оберуть Кучму, то буде повний абзац. Це буде ще один рішучий крок убік Росії, а отже – у бік абсурду й цинізму, коли нагорі опиняється все нице. ... Але мені небайдуже, як буде. І я не хочу, щоб ми йшли російським шляхом. Не хочу на наступний Новий рік знову бачити по телевізору нахабного тупого Кучму" (С.252-253). І ще, бо таке враження, що цей президент для головної героїні є особистим ворогом: "Не розумію, навіщо проходити всі ці тренінги особистісного розвитку, якщо живеш у кучмівській країні. Який сенс має зростання особистості, коли вона не має як себе тут реалізувати?" (С.284). І майже наприкінці: "У жовтні цього року – вибори президента. (Мені аж не віриться, що президентом буде не Кучма: майже все моє свідоме життя був він. І його обличчя без великих слідів інтелекту й порядності на кожен Новий рік віщало з екранів телевізора)" (С.323).
Ще з антидержавницького: "З опитування запам’яталася відповідь одного респондента, років 30-ти, на одне з питань анкети: "Ніколи не пов’язував власний добробут із тим, що робить державний апарат". Як на мене, це дуже правильно – я відразу пройнялася великою повагою до цього чоловіка. Зрозуміла, що він відрізняється від багатьох інших в Україні, але таких людей має ставати дедалі більше" (С.269).
Читаючи все це, просто хочеться порадити головній героїні подумати, а не повторювати чужі думки, бо вона ж майбутній політолог. Хай вона у своєму щоденнику і зізнається, що їй соромно, бо як політолог мало цікавиться політикою (С.253). І як же тоді вона робить висновки щодо політики, не маючи достатньо інформації?.. І ще порадила б не принижувати інших, навіть у думках, ким би ті люди не були.
Так, справді, такі думки про владу існують, і вони непоодинокі, але, по-перше, в тексті це думки школярки, і навряд вона має право на такі висновки, оскільки майже не цікавиться предметом; а по-друге, відсутність альтернативи в образі влади потенційно може спотворити сприйняття підлітками влади взагалі.
Та й майже всі однокласники головної героїні, діти військових, обрали своїм фахом не військові спеціальності (С.215), вони не відчувають потребу захищати свою країну.
І ще одна дуже показова розмова, яка допомагає краще розуміти сьогодення:
"– Ну хорошо. Что это, по-твоему, такое: любить Украину? Как ее любить? – запитав він.
Я відповіла:
– Ну, це знати історію, працювати на її благо.
Ковальов:
– Я перечитал сотни книг про Украину и ее историю. Я всю жизнь работаю на ее благо. Но, по-твоему, я ее не люблю. Да, в Советском Союзе жилось лучше.
Я не знаю, що таке любити Україну. І що дає підстави її любити. І чи справді я її люблю... Я відчуваю, що маю заперечити Ковальову, маю щось йому відповісти. Але не знаю що. Він справді зробив для України значно більше, ніж, наприклад, я.
Я розповідаю йому про те, що в Радянському Союзі були репресії й Голодомор, а тепер немає. Що тепер можна вільно висловлюватись. Але він каже, що нічого про репресії не знає, його родини та знайомих це не зачепило, що Голодомор організували самі ж українці. Він каже, що байдуже, чи людина може вільно висловлюватись, якщо у неї немає що їсти. "Але ж у вас і в нас зараз є що їсти", – заперечую я. Він відповідає: "А ты что, не знаешь, сколько на Украине бомжей? И что ты знаешь о том, как живут в селах?". І обов’язково нагадує, що в радянські часи давали квартири, а зараз не дають. І роботи немає" (С.134).
Те саме бачимо і серед підлітків: "Він сказав, що наступного року, може, взагалі вступатиме до Москви. Бо там усе чесніше, там краща освіта і там у нього родичі. І ще, додав він, ніхто в цій країні не збирається жити. Ті, хто має хоч найменшу можливість звідси виїхати, так і роблять. Ця країна, каже, НІКОЛИ не підніметься на належний рівень, бо всі розумні люди продають свій розум за кордон. Отже, ніколи" (С.137).
А ще цей хлопець страшенно боїться армії і через це заздрить дівчатам. Дуже дивно бачити такий страх в української дитини за Кучмівських часів. А от для Росії це типово, бо вона постійно веде загарбницькі війни.
Головна героїня не просто не сприймає Радянський Союз, а робить це показово, хоча і з наявністю аналітики: "Вечорами дивимося серіал "Две судьбы". Цей застій, брежнєвщина – усе це дуже цікаво. Не знаю, як люди можуть виправдовувати радянські часи, казати, що тоді добре жилося. Ну так, мабуть, тим, хто був молодий, жилося добре, бо молодим бути добре. А потім вони згадують про це так, наче добре було всім. Коли я думаю про радянську епоху, мені завжди здається, що фізично найстрашніше – це були, звичайно, репресії. Але морально найстрашніше – недовіра одне до одного, навіть серед найближчих людей, відчуття постійної небезпеки, відчуття, що кажеш щось не те і що хтось може зрадити або що ти сам мусиш чи можеш із необережності виказати когось. А ще – прагнення до посад, до статусу, приниження нижчих за статусом. Зараз це теж є, але мені здається, що це якраз дуже радянська штука" (С.183).
У творі є дуже цікавий образ – хлопець Бестужев, це прізвище відомого російського дворянського роду. Він з родини військових, тому погано знає українську мову, а в іншому дуже освічений, знає математику та англійську, інтелігентний, у нього розкішна російська. Він читає і щиро любить розумні філософські книжки, а його інтелект, схоже, вищий за інтелект самої героїні, як би цинічно це не пролунало.
Та цей росіянин не вписується в національний український формат, і тому не вступає до Касталії, про яку мріяв ніяк не менше за дівчину. Не відповідаєш національному шаблону – до побачення. А це вже геть не добрий підхід.
Хоча це з його легкої руки академія стала Касталією, а от головна героїня називає "Гру в бісер", звідки ця назва походить, "жахливою нудотою" (С.135), і читає її лише через Бестужева. А наші сучасники назвали б свою школу чи університет Гогвортсом. Хоча я теж люблю твори Гессе, але таке порівняння нині зрозуміліше.
Традиції, іноді жартівливі, як миття пам’ятника Сковороди, або "брюхи" – валюта, якою користуються в академії раз на рік. Є тут і місцеві легенди, як то студент Динчик, котрий навчається в академії уже десять років Цікаві викладачі-особистості, багато свободи і відповідальності, коли студенти самі вирішують, що і як їм вчити, а ще можуть вступити на інший факультет, якщо зрозуміють, що помилилися зі спеціальністю.
Так, академія – дуже крутий навчальний заклад, з великими зв’язками як в Україні, так і за кордоном, тому до її студентів часто приходять відомі люди. Але в реальності все не так однозначно.
Бестужев висловлює дуже цікаву думку, яка надалі, на жаль, не отримує розвитку:
"– Я багато за вами спостерігав. Я навіть читав вашу газету "Майдан" ("О!!!" – думаю я). До речі, класно пишуть. Але я ось що зрозумів: ви – невиправні сноби ("Хто б казав", – думаю я, але вголос не кажу). Ви студентів інших вузів не сприймаєте взагалі, вважаєте їх унтерменшами ("Що? Це мій прекрасний Поліщук – унтерменш? – обурююсь я. – І ти, дорогенький, ну як я можу вважати тебе унтерменшем", – я цього не кажу, це пролітає у моїй голові навіть не словами, а лишень спалахами, бо я слухаю далі й боюся щось пропустити). Ви в будь-якій розмові, при будь-якому знайомстві намагаєтеся дати зрозуміти, де вчитеся ("Гм, а правда!"). Ваша ідентичність – це не українець, не дівчина, не ще там щось, а студент академії. Ви просто в неї закохані.
– Да-да, – кажу нарешті вголос.
– Може, я б теж був такий закоханий, якби там вчився. Але збоку це виглядає якось... – тут він затнувся. – Це виглядає як якась секта.
– Хіба це погано – любити свій вуз?
– Це непогано. Але ви не бачите в ньому недоліків.
– Може, їх немає? – запитую я, сміючись.
– Такого не буває. Якісь недоліки все одно є. Я розумію, що у вас є дух, свобода, довіра між викладачами та студентами, атмосфера, культурне життя, система "Arts Liberal Education" і все таке... А ще у вас немає корупції, бо в політесі навіть я з нею стикався. Але іноді, коли я дивлюся на ваших студентів, то згадую, що люди в Радянському Союзі теж дуже любили Радянський Союз і тим пишалися.
Тут я не витримую:
– Ну ти порівняв – Радянський Союз і академію! Це абсолютно протилежні за духом структури! Ми – дуже вільнодумні і демократичні.
– Згодний. Я про інше – я про любов" (С.316-317).
Є, над чим замислитися. Особливо у контексті того, як у минулому ректори цього навчального закладу щиро служили Російській Імперії у великій справі знищення всього українського... Але тут ми дещо відхилилися від теми.
Дівчина-розумниця виграє обласну олімпіаду з історії, сама вступає до омріяного навчального закладу, самостійно вирішує свої проблеми, навчається поєднувати роботу і навчання, бо змушена їхати з рідного містечка у столицю, і їде в академію з гуртожитку електричкою і метро більше години в один край, бо мешкає у Ворзелі, а це за Києвом. Та ще й знаходить час закохуватися, спілкуватися, розвиватися. Але цю розумницю таки інфікує "вірус елітарності", помітний тільки іншим розумним людям, які до цієї "еліти" не належать. Схоже, що це оборотна сторона експериментальної програми в окремо взятому вузі.
Окрім того, героїня – космополітка. Це не добре і не погано, так є. Але адекватно виключно для мирного часу, як і більшість її роздумів, зав’язаних на кохання: "Про те, що життя – не боротьба, я часто думала в останній рік. Раніше вважала, що життя є боротьбою, а зараз воно здається мені великою драмою" (С.73). Та водночас ця дівчина категорична щодо виїзду молоді за кордон і сама не хоче там постійно жити. Вона любить країну, в якій народилася:
"Коли ми їдемо на море, проминаючи степи, чи в Київ, проминаючи соснові ліси, мені страшно уявити, що я живу не в Україні.
І це не через красу природи. У Польщі мені теж усе сподобалось. Польща дуже гарна – ліси, міста – і ліпше впорядкована, ніж Україна.
Але справа не в цьому. Справа в тому, чи маєш ти відчуття Дому" (С.193).
Та її любов пояснюється гуманітарними нахилами, а дівчина хоче стати політологом.
І ще один показовий роздум: "Колись я хотіла, щоб моє життя було таким, аби могло стати книжкою. А зараз думаю, що гармонійне життя – це те, яке НЕ МОЖЕ стати книжкою. Зараз для мене найбільш цінні миті – ті, які не опишеш у книжці, бо вони нікому не цікаві" (С.244). Це дуже сумнівний момент, бо саме зараз всі ми в Україні живемо "у книжці", але не втрачаємо гармонію, бо вона більша за особистий спокій.
Часом головна героїня надзвичайно категорична: "До речі, Нацбанк випустив нову монету, присвячену Переяславській Раді. Тепер залишається, щоб випустили монети на честь ювілею знищення Запорізької Січі і взяття Києва фашистами" (С.253). Так і хочеться нагадати героїні, яким чином з’явився пагорб Високого Замку у її любому Львові... Не може людина, яка так любить історію, бути такою категоричною та однозначною, одномірною...
Героїня потрапляє під великий вплив свого оточення в академії, тому піддається йому. Як то ставлення до сучасної Білорусі, що для дівчини характеризується фразою "повний ппц" (С.283).
Цей вплив також сильно позначається на самоідентифікації студентів, які раніше "були оточеними тупими однокласниками" або взагалі були в класах ізгоями, яким немає з ким спілкуватися на розумні теми: "Отже, фреші намагаються поділитися з усіма своїми розумними думками про Україну, її минуле, теперішнє і майбутнє. ... А ще, каже Павло, фреші досі люблять вірші Ліни Костенко. Ось цього я не зрозуміла. Виходить, потім уже не люблять? ... На другому курсі (другокурсників у нас часом називають софоморами) люди зазвичай тішаться з того, що вже не є фрешами. Софомори вже не викладають своїх концепцій України: вважають, що говорити про це – так само неделікатно, як описувати статевий акт. На третьому курсі амбіції, з якими кожен прийшов до університету, занепадають. І не тому, що всі розуміють, що намріяного не досягти, а тому, що ставлять питання так: навіщо мені це? Кожному тепер ясно, що він є чимось більшим і вищим, ніж регалії, статуси й навіть заняття, які намріяв у шкільні роки. Ось це Павло і вважає головним вирівнюванням свідомості. Каже, що Касталія виховує пофігізм до успіху" (С.307). Це тільки мені здається, що щось не так із цим "вирівнюванням" студентів через байдужість?
Але вплив не в усьому. Наприклад, дівчину лякає Молодіжний націоналістичний конгрес, до якого належить Остап, котрий також навчається в академії: "Певні положення з декалогу мене взагалі налякали. Було враження, що цей декалог не залишає права на вибір. Крім того, не думаю, що зараз актуально говорити про смерть за державу. Можливо, коли раніше, у першій половині ХХ століття, – так. Але зараз, на початку ХХІ століття, коли навколо нас – ООН, мирні, цивілізовані держави, мені здається, що війни неможливі. Що патріотизм простих людей олігархи використовують для власного збагачення. Що основною цінністю є людське життя, а не держава. Що покласти життя можна тільки за більшу кількість людей, а не за якусь абстрактну "державу"" (С.235).
І це каже майбутній політолог? А от для Остапа все зрозуміло, і саме завдяки таким, як цей хлопець, ми зараз у нашій реальності можемо розмірковувати про літературу, а не ховатися по підвалах від обстрілів.
Тому вже під час читання у мене одразу виникли запитання: "Чому щоденник закінчується до Майдану? Чому нам не показують головну героїню під час цих важливих історичних подій? Студенти ж були головною рушійною силою всіх цих революційних перетворень. Чи була взагалі ця космополітична дівчина, для якої "щастя – в буденності" (С.328) на Майдані? Поки вона роздає газети з агітацією за Ющенка, бо так роблять й інші студенти. Та що вона про ті події думає? А чим вона займалася взимку 2014-го?.."
Це відкриті запитання, тим паче, що з часу закінчення щоденника минуло понад десятиліття, й у контексті сучасності актуальність цих тем зросла. Ми, сучасники, а іноді й однолітки героїні, живемо далі, тому історія видається обірваною, не розказаною повністю.
Імовірно, твір базується на реальному, а не на письменницькому щоденнику, який справді тоді закінчився, тому така кінцівка і в творі, імовірно, і сам твір у багато чому автобіографічний. Через це цінність книги насамперед у передачі конкретної мирної епохи. У розумінні становлення особистості під час війни твір, на мою думку, допоможе мало.
Героїня пише: "Добре, що в наш час війна неможлива. В епоху ООН, всіх цих миротворчих структур, поряд із розвиненою мирною Європою... Європа нізащо не допустила б війни так близько біля себе. Та й ділити вже нема що" (С.72).
Як виявилося, сама наївність... І твір, на жаль, не запаралелюється з сучасністю, хоча книга вийшла у 2017-му році. Психологічно героїня і коментатор її щоденника живуть до подій 2013-го, а сам щоденник закінчується влітку 2004-го року.
Тому найкраще ця книга показує, як за неповних два десятиліття з сучасним ритмом може змінитися саме життя, наскільки змінилися ми і вже не схожі на тих, хто закінчував школу на початку цього століття. Наскільки ми стали патріотичними, рішучими, небайдужими українцями. Наскільки ми різні і більше не роз’єднані місцем проживання або місцем навчання. І це теж надзвичайно важливий досвід не лише для підлітків.
І дещо, що мене відверто занепокоїло на останній сторінці:
"Згадую розмову з Артемом, коли я прала, а він розповідав про те, що боїться сірості й рутини.
Я не маю нічого проти "просто собі життя". Адже щастя – в буденності.
Зрештою, сірий колір теж має купу відтінків. Важлива не стільки яскравість, скільки гармонія" (С.328).
От тільки це не філософія, а обман. Гармонія не живиться відтінками сірого кольору. Така псевдогармонія є занепадом, і не даремно розумні і талановиті люди її бояться.
Висновок: Це цікава психологічна книга, яка може допомогти молодому поколінню краще розібратися у своєму житті і нашій в реальності. Допомогти молоді, яка вчиться думати, і не сприймає на віру все, висловлене кимсь у щоденнику.
Дарина Пилипенко
https://bookchest.livejournal.com/141695.html
У каждой девушки есть такая книга ⠀ Книга в которой рассказывается о любви, о сомнениях, о школе и университете. О всех тех проблемах, которые западают в голову. ⠀ Вот порой сидишь и не понимаешь, почему на тот момент в моей голове были именно эти мысли? Кто сказал, что это самое главное о чём я должна думать? ⠀ Оборачиваешься назад и понимаешь насколько быстротечно время. Эту книгу я советую прочитать всем тем, кто ещё не полностью понял, что годы летят беспощадно. Кому-то вспомнить, а кому-то узнать. ⠀ Цитаты ⠀ “Тільки, мабуть, є речі, яких ми дуже хочемо, але вони нам не потрібні.” ⠀ “Коли оформити будь-що словами, стає легше. Особливо якщо оформити словами біль. Саме тому я й веду щоденник. Коли біль вкладаєш у слово, він стає стерпним. І якщо він ословлений, тоді в ньому є хоч якийсь сенс. Бо інакше - жодного.” ⠀ “Щастя - у враженнях та почуттях.”
У житті Лілії — переламний період: завершення школи та вступ в університет. У цей час відбувається стільки всього: кохання й «сотворення кумирів», перипетії взаємин із друзями та вчителями, розчарування — передусім у собі, але врешті-решт прийняття себе та інших такими, як вони є. Це час, коли обираєш професію, що визначатиме вектор твого життя; коли починаєш розуміти, в якій країні живеш, і усвідомлюєш себе її громадянкою... Тільки все це відбувається не зараз — Ліля переживала це на початку нашого століття, коли ще не було соцмереж, а мобільні телефони та комп’ютери вважали розкішшю. Про те, як це — бути підлітком на початку 2000-х, читай у щоденнику Лілії Маринник.
Книга для людей, які кінчали школу у 2000-х роках, щоб згадати свою "молодість". Зараз все не так: немає іспитів з 7 предметів , а є ЗНО. Корупція влади- ганьба, а зараз- норма. Патріотизм гордість чи сором? Телефон- розкіш, а Інтернет- це що чоловік якийсь? Сприймається все не так... Якби книгу перевести на сьогоднішній лад, то 5/5. . У житті Лілії — переламний період: завершення школи та вступ в університет. У цей час відбувається стільки всього: кохання й «сотворення кумирів», перипетії взаємин із друзями та вчителями, розчарування — передусім у собі, але врешті-решт прийняття себе та інших такими, як вони є. Це час, коли обираєш професію, що визначатиме вектор твого життя; коли починаєш розуміти, в якій країні живеш, і усвідомлюєш себе її громадянкою... Тільки все це відбувається не зараз — Ліля переживала це на початку нашого століття, коли ще не було соцмереж, а мобільні телефони та комп’ютери вважали багатством . Про те, як це — бути підлітком на початку 2000-х, читайте у щоденнику Лілії Маринник.
Класна книга Справді, на неї варто звернути увагу. Читається на одному подиху. Кожної весни я думаю про те, що мільйон дівчат та хлопців випускаються зі старшої школи і вступають до вузів, це дійсно важливий крок. І про це, про зміни в житті ця книга. Вона близька кожному та кожній, кому було чи є 15/16 років. Старшокласниця. Першокурсниця . У житті Лілії — переламний період: завершення школи та вступ в університет. У цей час відбувається стільки всього: кохання й «сотворення кумирів», перипетії взаємин із друзями та вчителями, розчарування — передусім у собі, але врешті-решт прийняття себе та інших такими, як вони є. Це час, коли обираєш професію, що визначатиме вектор твого життя; коли починаєш розуміти, в якій країні живеш, і усвідомлюєш себе її громадянкою... . Тільки все це відбувається не зараз — Ліля переживала це на початку нашого століття, коли ще не було соцмереж, а мобільні телефони та комп’ютери вважали розкішшю. Про те, як це — бути підлітком на початку 2000-х, читай у щоденнику Лілії Маринник .
https://www.picuki.com/tag/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%88%D0%BE%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F
https://www.picuki.com/tag/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%88%D0%BE%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F
Привет всем! Что-то давно не было отзывов. Итак, сегодня #shafran_читает книгу Анастасии Левковой «Старшокласниця. Першокурсниця». Книга – ностальгия, книга – воспоминаний, книга – размышлений. Написана она в виде дневниковых записей, которые вела Лиля Мартинник вовремя учёбы в старшей школе и первого курса университета. Главная героиня описывает все те переживания, через которые в своей жизни проходит каждый подросток. Первая любовь, предательство друга, плохая самооценка, переживания перед поступлением, сомнения в правильности выбора… Помимо этого, автор поднимает и более глобальные, взрослые вопросы. Очень интересно читать размышления о патриотизме, отношении к украинскому языку и нашему историческому прошлому. Эта история вернула меня в школьные годы. Туда, где не было интернета, телефонов, где на уроках писали записки, слушали песни группы Океан Ельзы, где ценили живое общение и понятия не имели что такое социальные сети. А хороший слог автора, созданная атмосфера, вкрапления юмора - украшают книгу и делают чтение лёгким. История не оставила меня равнодушной и подарила хорошее настроение, пусть и с небольшим оттенком печали за школьными и студенческими годами.
Анастасія Левкова "Старшокласниця. Першокурсниця" Ця книга - особистий щоденник дівчини-підлітка Лілії Маринник, який охоплює період закінчення її навчання в школі, та вступ до університету. Щоденник написаний на початку 2000х років, і я не скажу що прочитала для себе щось нове (хоча в ці роки я тільки розпочинала ходити до школи), тому що з тих пір мало що змінилося, окрім як поява мобільних телефонів та інтернету. Загалом в книзі описані кожному відомі шкільні проблеми, відносини з вчителями і батьками, дружба, перше підліткове кохання яке розбиває серце. Все це притаманне кожному поколінню молоді. Що мене здивувало, так це розмови про державу, патріотизм, про те що в нас "погані сосіди", та завуальовані переконання про війну. Мене вразило те, як в голові п'ятнадцятирічної дівчини, ще й на початку 2000х могли взятися думки про те що в нашій країні можлива війна. Але загалом книга цікавезна, для легкого ненав'язливого читання.
Анастасія Левкова «Старшокласниця. Першокурсниця» Книга про Лілю, яка трішки більше, ніж три роки свого життя описує в формі щоденнику: власні переживання, мрії, надії, друзі, кохання на фоні навчання в старших класах школи та на першому курсі академії. Книга прочитана вже більше тижня тому, а що писати не знаю. Мені персонаж Лілі був далеким по світосприйняттю. Так, певні емоції, страхи я теж колись переживала, але таких моментів «впізнання» зустрічала по тексту не так вже і багато. Ще здивував опис мовної ситуації в містечку Лілі, коли дівчина пише, що однолітки не сприймали тебе серйозно, якщо розмовляєш українською. Особисто мені немає різниці спілкуватися українською чи російською. Українська для мене рідна і так зручніше, а російською завжди багато читала і зараз в більшості спілкуюся на роботі. Враження десь на 6/10. Єдине, не розумію, чому ця книга в списку Барабука, тобто книги для дітей і підлітків. Зуб даю, що мені було би нецікаво читати цю книгу тоді, коли її герої були моїми однолітками, закинула би я її десь подалі в свої 15-17 років. А от зараз було навіть моментами цікаво. Згадувала як в мене цей період життя проходив. Ох, скільки в голові різного мотлоху було
Ця книга справжній спогад про "ліхіє 2000“ Пам'ятаєте, часи коли не було інтернету, мобільних, але була перша закоханість, дискотеки під пісні" Рукі вверх"....... Прочитавши ніби повернулась у шкільні роки, всі підліткові страхи та невпевненість в собі згадались, наче і не було 15 років☺️ єх, безтурботні часи після прочитання такої собі "книги - щоденника", ще більше захотілось зібрати всіх своїх однокласників!!!! Згадати "ліхіє 2000" і від душі посміятися)))) адже школа - це те, що ти ніколи не забудеш!!!
"Старшокласниця. Першокурсниця" Достаю припавший пылью воспоминаний коробок чувств со школьной парты. Первая любовь...Такая неожиданная, не запланированная и полная глупых обид и поступков. Уроки, домашние задания, рефераты в библиотеках и первые "аля взрослые" дискотеки...О Боги, как самодовольны и глупы мы были. И этот важнейший вопрос "Чему посвятить свою жизнь? Какую специализацию выбрать?" Затем поступление, первый курс и вот ты уже лепишь свою личность в новом социуме. Новая возможность стать не тем кем ты был в школе... Сейчас, оглядываясь в другой век своего прошлого (офигенски страшно звучит) я понимаю как беззаботно и уютно было то время. Спасибо Анастасии Левковой за этот коктейль ностальгии и лёгкий мандраж от мыслей "А если бы я поступила по другому?" Прекрасная, атмосферная книга
https://www.picuki.com/tag/YakabooBingoSpring2018_15
https://www.picuki.com/tag/YakabooBingoSpring2018_15
Оксана Сухорукова Щоденники молодої дівчини Це досить проста книжка, яка написана у форматі щоденника дівчини. На початку книжки дівчина майже закінчила дев'ятий клас, а наприкінці завершила перший курс. Книжка написана дуже простою мовою. В мене було відчуття що мої щоденники виглядали б майже так само. Там змальовуються звичайні підліткові проблеми, хлопці, дискотеки, паперові записки у школах та подружки. В мене трошки ввімкнулася ностальгія, бо головна героїня книжки закінчує школу у ті часи роки що й я, тож я пригадала свою шкільну закоханість, та якісь шкільні вечірки. Щодо змісту та цікавості скажу що змісту як такого немає, це просто буденне життя дівчини та трошки її думок щодо дорослішання, щодо патріотизму,щодо самоідентифікації, книжок та української мови. Але перша частина книжки майже цілком присвячена хлопцям, подружкам та дискотекам і часто кажучи мені було досить нудновато. Мабуть якби я її десь позичила, або взяла у бібліотеці я б її не дочитала. Взагалі якщо продратися через першу частину, то далі стає цікавіше, сам текст стає не таким примітивним і це логічно, бо головна героїня дорослішає та й героїня замислюється вже про більш дорослі проблеми і розмірковую і на тему патріотизму і на тему української мови, а також намагається вирішити чим вона хоче взагалі займатися у майбутньому. Я б радила прочитати цю книжку тим людям які закінчували школу десь у 2002-2003 роках, якщо вони хочуть трошки пригадати оті підліткові роки, або мабуть підліткам, якщо їм цікаво як їх батьки жили без інтернета та мобільних телефонів. Але попереджаю - не чекайте від неї багато
https://www.yakaboo.ua/ua/starshoklasnicja-pershokursnicja-2202863.html#tab-reviews
https://www.yakaboo.ua/ua/starshoklasnicja-pershokursnicja-2202863.html#tab-reviews
Vityska
Коли натрапляєш на книжку, історія головного героя-оповідача якої відсотків на 70 співпадає із твоєю, спокійно проаналізувати її не вдасться. Адже читання цього тексту збурює такі емоції і пробуджує такі спогади, які аж ніяк не пасують до формату рецензії чи читацького відгуку. Бо всередині або ж волає спільний досвід — «Так! Це про мене! Все було саме таке!» або ж навпаки — свій, персональний вступає в дискусію: «А от у мене… А от я…». І в результаті виходить так, наче не книгу прочитала, а досхочу набалакалася із подругою, з якою у вас багато важливих точок перетину — юність у невеликому містечку не найзахіднішої України, випускний і вступні іспити на початку 2000-х, у до-ЗНОшну добу, мрія про Могилянку (чи, як вона зветься у тексті, Касталію), будні першокурсниці-фрешки, яка плутається у незрозумілому розкладі і вистоює черги до ксерокса в коридорі Бакалаврської бібліотеки, щоб зробити собі копії на Інгліш… Словом, побалакати є про що:)
В основі тексту цієї книги — щоденники спершу старшокласниці, а потім першокурсниці — ні, не авторки (хоча ключові факти біографії Насті Левкової і її героїні таки співпадають), а дівчини на ім’я Ліля Маринник. Вона росте у родині військових у невеликому містечку, навчається у гімназійному класі, їздить на олімпіади з укр.мови й історії, вчить англійську, закохується, дружить, ходить на дискотеки в «Орфей» або «Тарантіно» (бо більше в невеликому містечку зайнятися нічим), мріє про на рік старшого юнака, заглядається на однокласників, мріє про Академію, в яку, кажуть, таки можна вступити без хабаря і в якій немає корупції. В образі Лілі — вся квінтесенція українських випускників зразка 2002-2004 року, достатньо розумних, щоб прагнути чогось більшого, ніж «куплене» місце в якому-небудь «кульку», і щоб усвідомлювати, що корупція надійно осеолилася в усіх університетських коридорах.
Щоденники «старшокласниці-першокурсниці»- це такий прекрасний мікс цитат відомих людей, шкільних авторитетів і друзів та власних переживань і думок. Тут і переказ подій, які відбулися на дискотеці, і конспект розмов із таємною пасією, і монологи до Бога, і цей чарівний наївний юнацький пафос, і якісь важливі внутрішні осяяння, написані сумішшю суржику і патетичних слів. Мейбі, я могла б навіть засумніватися, що старшокласниці так пишуть. Але в мене під руками мої щоденники за 10-11 класи, і там все те саме — і любов, і олімпіади, і Бог, і собори наших душ (в Лілі, до речі, менш банально — «зелень душі»). Тому я вірю — і оповідачці, і авторці.
Чим ця книга важлива і корисна? Тим, що показує підлітка в той момент, коли він стоїть на роздорожжі — де вчитися? ким бути? Тим, що озвучує речі, про які не говорять вчителі і дуже рідко говорять батьки:
— що перемоги на олімпіадах і золоті медалі не мають бути самоціллю, зовнішні атрибуту «успіху» — це насправді грандіозна ілюзія, на яку ловляться і діти, і дорослі. Але набагато важливіше усвідомлювати власну самоцінність, а не обвішуватися ярличками, які допоможуть тобі здобути вагу у суспільстві;
— що кожен має право на емоції і почуття, і думати про хлопця більше, ніж про олімпіаду, — не ганебно і не дивно, а абсолютно нормально для 16-річної людини. І сумувати — нормально. І плакати, коли тобі сумно, — нормально. Навіть якщо хтось причину, через яку ти ллєш сльози, вважає неважливою;
— що варто бути трохи «сковородинцем» і обирати «сродну працю», а не престиж. І якщо ти геніальний перукар, то не заривати свій талант у конспекти з економіки. А якщо ти мова і література для тебе — це те, чим ти дихаєш, то не вчитися на політології лише тому, що туди вдалося вступити. І так, якщо ти бачиш, що те, чим займаєшся, зовсім не твоє — не злякатися і почати все спочатку.
І багато-багато іншого: роздуми про те, як це — бути патріотом; історія успіху, яка розповідає, як клас збунтувався і позбувся вчительки, котра їх дуже щемила; замальовки з гуртожитського життя; історії про те, як на першому ж році навчанн знайти підробіток тощо.
Ловлю себе на думці, що мені важко спрогнозувати, як цю книгу сприймуть сучасні підлітки. Чи не здаватимуться усі ці реалії 10-річної давнини для них екзотичним архаїзмом? Але підлітків, які були випускниками у першій половині 2000х, точно накриє тепла-тепла хвиля ностальгії.
Коли натрапляєш на книжку, історія головного героя-оповідача якої відсотків на 70 співпадає із твоєю, спокійно проаналізувати її не вдасться. Адже читання цього тексту збурює такі емоції і пробуджує такі спогади, які аж ніяк не пасують до формату рецензії чи читацького відгуку. Бо всередині або ж волає спільний досвід — «Так! Це про мене! Все було саме таке!» або ж навпаки — свій, персональний вступає в дискусію: «А от у мене… А от я…». І в результаті виходить так, наче не книгу прочитала, а досхочу набалакалася із подругою, з якою у вас багато важливих точок перетину — юність у невеликому містечку не найзахіднішої України, випускний і вступні іспити на початку 2000-х, у до-ЗНОшну добу, мрія про Могилянку (чи, як вона зветься у тексті, Касталію), будні першокурсниці-фрешки, яка плутається у незрозумілому розкладі і вистоює черги до ксерокса в коридорі Бакалаврської бібліотеки, щоб зробити собі копії на Інгліш… Словом, побалакати є про що:)
В основі тексту цієї книги — щоденники спершу старшокласниці, а потім першокурсниці — ні, не авторки (хоча ключові факти біографії Насті Левкової і її героїні таки співпадають), а дівчини на ім’я Ліля Маринник. Вона росте у родині військових у невеликому містечку, навчається у гімназійному класі, їздить на олімпіади з укр.мови й історії, вчить англійську, закохується, дружить, ходить на дискотеки в «Орфей» або «Тарантіно» (бо більше в невеликому містечку зайнятися нічим), мріє про на рік старшого юнака, заглядається на однокласників, мріє про Академію, в яку, кажуть, таки можна вступити без хабаря і в якій немає корупції. В образі Лілі — вся квінтесенція українських випускників зразка 2002-2004 року, достатньо розумних, щоб прагнути чогось більшого, ніж «куплене» місце в якому-небудь «кульку», і щоб усвідомлювати, що корупція надійно осеолилася в усіх університетських коридорах.
Щоденники «старшокласниці-першокурсниці»- це такий прекрасний мікс цитат відомих людей, шкільних авторитетів і друзів та власних переживань і думок. Тут і переказ подій, які відбулися на дискотеці, і конспект розмов із таємною пасією, і монологи до Бога, і цей чарівний наївний юнацький пафос, і якісь важливі внутрішні осяяння, написані сумішшю суржику і патетичних слів. Мейбі, я могла б навіть засумніватися, що старшокласниці так пишуть. Але в мене під руками мої щоденники за 10-11 класи, і там все те саме — і любов, і олімпіади, і Бог, і собори наших душ (в Лілі, до речі, менш банально — «зелень душі»). Тому я вірю — і оповідачці, і авторці.
Чим ця книга важлива і корисна? Тим, що показує підлітка в той момент, коли він стоїть на роздорожжі — де вчитися? ким бути? Тим, що озвучує речі, про які не говорять вчителі і дуже рідко говорять батьки:
— що перемоги на олімпіадах і золоті медалі не мають бути самоціллю, зовнішні атрибуту «успіху» — це насправді грандіозна ілюзія, на яку ловляться і діти, і дорослі. Але набагато важливіше усвідомлювати власну самоцінність, а не обвішуватися ярличками, які допоможуть тобі здобути вагу у суспільстві;
— що кожен має право на емоції і почуття, і думати про хлопця більше, ніж про олімпіаду, — не ганебно і не дивно, а абсолютно нормально для 16-річної людини. І сумувати — нормально. І плакати, коли тобі сумно, — нормально. Навіть якщо хтось причину, через яку ти ллєш сльози, вважає неважливою;
— що варто бути трохи «сковородинцем» і обирати «сродну працю», а не престиж. І якщо ти геніальний перукар, то не заривати свій талант у конспекти з економіки. А якщо ти мова і література для тебе — це те, чим ти дихаєш, то не вчитися на політології лише тому, що туди вдалося вступити. І так, якщо ти бачиш, що те, чим займаєшся, зовсім не твоє — не злякатися і почати все спочатку.
І багато-багато іншого: роздуми про те, як це — бути патріотом; історія успіху, яка розповідає, як клас збунтувався і позбувся вчительки, котра їх дуже щемила; замальовки з гуртожитського життя; історії про те, як на першому ж році навчанн знайти підробіток тощо.
Ловлю себе на думці, що мені важко спрогнозувати, як цю книгу сприймуть сучасні підлітки. Чи не здаватимуться усі ці реалії 10-річної давнини для них екзотичним архаїзмом? Але підлітків, які були випускниками у першій половині 2000х, точно накриє тепла-тепла хвиля ностальгії.
Yuliia Koshyk
Який настрій та думки у вас викликає пісня "Старі фотографії"? У мене якийсь ностальгічний, сумний. От ця книга - як "Старі фотографії" Скрябіна.
Вона як ковток початку двотисячних. Я тоді пішла в школу, поїхала вперше в дитячий табір, слухала "Рукі В Вєрх", вела пісенник і бігала по вулиці в пошуках крутого місця для "халабуди". А хтось дорослішав і ця книга саме про це: дорослішання особистості, становлення України. Написана вона у формі щоденника дівчини, котра ділиться своїми думками на різні теми. Тут і перше кохання, розчарування, і багато дружби, записок, однокласників, шкільних жартів, і вибір спеціальності, шкільні проблеми, двомовність, життя в маленькому місті, пошук себе. Гарно передані настрої різних людей тих років: вони не розуміють, що то є Україна? Для них ще дивиною є українська мова. "Із Західної, мабуть? В Києві ж не говорять Українською!" Я впізнала себе: фраза ця звучала колись і в мій бік. І взагалі тут стільки близького! Наче я росла десь поряд: я теж родом з міста військових, військового колишнього містечка, я мала ту ж бурю почуттів під час випускного. Як він живо описаний! Ті сумніви, хвилювання, страхи, ніби заново все пережила. А на першому курсі вона мешкала у Ворзелі, так як і я. Збіги неймовірні. І дівчина прийшла до філології. Як і я. Надзвичайно.
Народженим після 2000 буде ще цікавіше! Вони не пам'ятають часи без ЗНО, смартфонів і дискетами замість флешок, а книга дуже атмосферно змальовує ті роки очима школярки-першокурсниці. Життя цієї дівчини - це узагальнена доля країни, яка шукає свій шлях у світі, яка ще не має своєї "самоцінності", яка полягає в самобутності, а не сторонніх оцінках.
Який настрій та думки у вас викликає пісня "Старі фотографії"? У мене якийсь ностальгічний, сумний. От ця книга - як "Старі фотографії" Скрябіна.
Вона як ковток початку двотисячних. Я тоді пішла в школу, поїхала вперше в дитячий табір, слухала "Рукі В Вєрх", вела пісенник і бігала по вулиці в пошуках крутого місця для "халабуди". А хтось дорослішав і ця книга саме про це: дорослішання особистості, становлення України. Написана вона у формі щоденника дівчини, котра ділиться своїми думками на різні теми. Тут і перше кохання, розчарування, і багато дружби, записок, однокласників, шкільних жартів, і вибір спеціальності, шкільні проблеми, двомовність, життя в маленькому місті, пошук себе. Гарно передані настрої різних людей тих років: вони не розуміють, що то є Україна? Для них ще дивиною є українська мова. "Із Західної, мабуть? В Києві ж не говорять Українською!" Я впізнала себе: фраза ця звучала колись і в мій бік. І взагалі тут стільки близького! Наче я росла десь поряд: я теж родом з міста військових, військового колишнього містечка, я мала ту ж бурю почуттів під час випускного. Як він живо описаний! Ті сумніви, хвилювання, страхи, ніби заново все пережила. А на першому курсі вона мешкала у Ворзелі, так як і я. Збіги неймовірні. І дівчина прийшла до філології. Як і я. Надзвичайно.
Народженим після 2000 буде ще цікавіше! Вони не пам'ятають часи без ЗНО, смартфонів і дискетами замість флешок, а книга дуже атмосферно змальовує ті роки очима школярки-першокурсниці. Життя цієї дівчини - це узагальнена доля країни, яка шукає свій шлях у світі, яка ще не має своєї "самоцінності", яка полягає в самобутності, а не сторонніх оцінках.
Тетяна Савченко
Щире задоволення. Не знаю, як воно йде підліткам, але мені це іменно шо "книжка про тебе" - дуууже пішло. Хоч я й не цікавилася дискотеками і нічого не знала про Могилянку, весь антураж, ну ви розумієте)))
Це щоденник, тож події, навіть досить важливі, пролітають у ній часом як краєвиди за вікном поїзда.
Серед підліткових книжок дуже багато про підлітків упосліджених, які долають об"єктивно важкі обставини. А це історія дівчинки в усьому благополучної. Популярної, спокійної і розважної у вчинках. У неї справді хороший і дружний клас, треба ж, для мене поняття "дружний клас" завжди було сповненим нещирості й огидного ходіння строєм туди, куди тобі зовсім не хочеться. Вона добре вчиться і думає про майбутнє, розмірковує про патріотизм і всяке таке, словом, за описом я би сама нізащо не взялася таке читати, бо нудятіна якась))) Але коли це змальовано в трохи наївних і максималістських інтонаціях школярки, це не сприймається як моралізаторство, а радше як частина дорослішання. впродовж книжки видно, як з неї облущується дитячий пафос, як вона переоцінює з часом свої вчинки, не стаючи цинічнішою, але стаючи багатовимірнішою. Багато і відверто про кохання, про чуттєвість.
Місцями дуже добре стилізовано під те, як ми тоді говорили, деякі характерні фрази викликали усміх).
Місцями ржачно. "Анжелку ми прозвали Номериха один"))))))
Словом, це про дуже-дуже живих і переконливих підлітків, і тим воно добре.
Щире задоволення. Не знаю, як воно йде підліткам, але мені це іменно шо "книжка про тебе" - дуууже пішло. Хоч я й не цікавилася дискотеками і нічого не знала про Могилянку, весь антураж, ну ви розумієте)))
Це щоденник, тож події, навіть досить важливі, пролітають у ній часом як краєвиди за вікном поїзда.
Серед підліткових книжок дуже багато про підлітків упосліджених, які долають об"єктивно важкі обставини. А це історія дівчинки в усьому благополучної. Популярної, спокійної і розважної у вчинках. У неї справді хороший і дружний клас, треба ж, для мене поняття "дружний клас" завжди було сповненим нещирості й огидного ходіння строєм туди, куди тобі зовсім не хочеться. Вона добре вчиться і думає про майбутнє, розмірковує про патріотизм і всяке таке, словом, за описом я би сама нізащо не взялася таке читати, бо нудятіна якась))) Але коли це змальовано в трохи наївних і максималістських інтонаціях школярки, це не сприймається як моралізаторство, а радше як частина дорослішання. впродовж книжки видно, як з неї облущується дитячий пафос, як вона переоцінює з часом свої вчинки, не стаючи цинічнішою, але стаючи багатовимірнішою. Багато і відверто про кохання, про чуттєвість.
Місцями дуже добре стилізовано під те, як ми тоді говорили, деякі характерні фрази викликали усміх).
Місцями ржачно. "Анжелку ми прозвали Номериха один"))))))
Словом, це про дуже-дуже живих і переконливих підлітків, і тим воно добре.
Oleksandr Baskov
Прочитав за день в Інтерсіті Київ-Харків і назад.
Перша половина книжки дуже сподобалась, друга частина - якось видихлась порівняно з першої, змазана, незакінчена, недосказана.
Загалом:
- книжка дуже дівчача, підліткова. Тому треба це враховувати, якщо таке подобається чи ні.
- купив як випускник Могилянки. Могялинка була, але більше все ж таки в книжці про випуск з школи і відповідність очікувань.
- в кінці книги занадто багато специфічних термінів і алюзій, які можуть бути складні для читання чи розуміння старшокласниками чи першокурсниками. Якщо цільова аудиторія саме вони.
- тема любові і зацикленості - якось це по дівочому, як на мій хлопчачий погляд, плюс трохи дивно і награно. Дівчата підтвердіть або спростуйте! ))
Прочитав за день в Інтерсіті Київ-Харків і назад.
Перша половина книжки дуже сподобалась, друга частина - якось видихлась порівняно з першої, змазана, незакінчена, недосказана.
Загалом:
- книжка дуже дівчача, підліткова. Тому треба це враховувати, якщо таке подобається чи ні.
- купив як випускник Могилянки. Могялинка була, але більше все ж таки в книжці про випуск з школи і відповідність очікувань.
- в кінці книги занадто багато специфічних термінів і алюзій, які можуть бути складні для читання чи розуміння старшокласниками чи першокурсниками. Якщо цільова аудиторія саме вони.
- тема любові і зацикленості - якось це по дівочому, як на мій хлопчачий погляд, плюс трохи дивно і награно. Дівчата підтвердіть або спростуйте! ))
nata
З героїнею в мене зо 6 років різниці, й які-не-які географічні різниці, але що в облцентрі, що в містечку по суті шкільне життя різниться мало. Було неймовірно цікаво почитати, як воно в інших людей, і, зокрема, що дуже сподобалось - як це, коли не трапляється якоїсь травматичної херні, коли батьки притомні і з ними можна розмовляти, навіть про особисте, коли вмієш ставити кордони, коли вчишся свідомо прислухатися до себе й висловлювати це. Терапевтична книжка, розслябляє, заспокоює, переносить у власні спогади.
З героїнею в мене зо 6 років різниці, й які-не-які географічні різниці, але що в облцентрі, що в містечку по суті шкільне життя різниться мало. Було неймовірно цікаво почитати, як воно в інших людей, і, зокрема, що дуже сподобалось - як це, коли не трапляється якоїсь травматичної херні, коли батьки притомні і з ними можна розмовляти, навіть про особисте, коли вмієш ставити кордони, коли вчишся свідомо прислухатися до себе й висловлювати це. Терапевтична книжка, розслябляє, заспокоює, переносить у власні спогади.
Oksana Naumchuk
Ну, добре. Це було досить непогано. Хороший спосіб зберегти реальну історію життя дівчинки-підлітка початку 2000. Але було досить кумедно, що у зносках вже зазначалося, що таке дискета і тамагочі.
Ну, добре. Це було досить непогано. Хороший спосіб зберегти реальну історію життя дівчинки-підлітка початку 2000. Але було досить кумедно, що у зносках вже зазначалося, що таке дискета і тамагочі.
Bogdan Obraz
Чимало дівчат вели щоденники. І напевне найцікавіше читати ці щоденники хлопцям. Особливо багато років потому.
Анастасія Левкова чудово описала ранні 2000-ні коли звідусиль лунала російська попса, коли інтернет і мобільні телефони були рідкістю, коли в останніх класах переймаєшся ВУЗом, де або менше корупції, або більше зв’язків, коли в тебе той вік і період, коли кожна перша пристрасть здається коханням усього життя і триває кілька місяців. Або років...
Найкраще читається під касетні збірки російської попси початку 2000-х у поєднанні з першими альбомами Океан Ельзи старого складу.
Чимало дівчат вели щоденники. І напевне найцікавіше читати ці щоденники хлопцям. Особливо багато років потому.
Анастасія Левкова чудово описала ранні 2000-ні коли звідусиль лунала російська попса, коли інтернет і мобільні телефони були рідкістю, коли в останніх класах переймаєшся ВУЗом, де або менше корупції, або більше зв’язків, коли в тебе той вік і період, коли кожна перша пристрасть здається коханням усього життя і триває кілька місяців. Або років...
Найкраще читається під касетні збірки російської попси початку 2000-х у поєднанні з першими альбомами Океан Ельзи старого складу.
Olena Pozniak
В сучасній українській літературі жахливо не вистачає книг, що описували б підлітковий період. Видавництва видають твори про дорослішання британських та шведських дітлахів, але українських - катма. І ось на літературну арену вривається перший роман молодої авторки Анастасії Левкової, колишньої арт-менеджерки книгарні "Є" та нинішньої заступниці директора з розвитку в новоствореному Українському інституті книги.
"Старшокласниця. Першокурсниця" являє собою стилізацію під щоденникові записи звичайної дівчинки Лілі, чиє навчання в школі та перші роки університету припадають на буремні ранні двохтисячні.
Коли авторка пише про недавнє минуле, є ризик отримати звинувачення в неправдоподібності, легко перебільшити чи зманіпулювати. Особливо оповідаючи про дорослішанням покоління міленіалів, що, як говорять вчені, становить зараз більшість людей на планеті. Та книзі віриш: рядкам популярних пісень, цитатам з тодішніх новинок української сучукрліт, молодіжному сленгу, описам постсовкового побуту, чиї відголоски вловлюються навіть зараз.
Анастатасія Левкова вдається до поширеного прийому і обирає в якості головної героїні нетипового підлітка, який кидає виклик усталеній системі. Добре, що героїня не аутсайдер, бо то було б надто банально. Не дивлячись на те, що Ліля багато мислить та читає, вона достатньо соціалізована і намагається розібратись з тими ж питаннями, що й однолітки: хто я є в цьому світі і ким маю стати, щоб приносити користь? що таке кохання? як досягти щастя? що важливіше: гроші й статус чи принципи? за що потрібно любити Батьківщину?
Здається, проблеми в Україні теж залишились тими самими, що й десятиліття тому: мовне питання корупція у внз, еміграція, політична криза.
В сучасній українській літературі жахливо не вистачає книг, що описували б підлітковий період. Видавництва видають твори про дорослішання британських та шведських дітлахів, але українських - катма. І ось на літературну арену вривається перший роман молодої авторки Анастасії Левкової, колишньої арт-менеджерки книгарні "Є" та нинішньої заступниці директора з розвитку в новоствореному Українському інституті книги.
"Старшокласниця. Першокурсниця" являє собою стилізацію під щоденникові записи звичайної дівчинки Лілі, чиє навчання в школі та перші роки університету припадають на буремні ранні двохтисячні.
Коли авторка пише про недавнє минуле, є ризик отримати звинувачення в неправдоподібності, легко перебільшити чи зманіпулювати. Особливо оповідаючи про дорослішанням покоління міленіалів, що, як говорять вчені, становить зараз більшість людей на планеті. Та книзі віриш: рядкам популярних пісень, цитатам з тодішніх новинок української сучукрліт, молодіжному сленгу, описам постсовкового побуту, чиї відголоски вловлюються навіть зараз.
Анастатасія Левкова вдається до поширеного прийому і обирає в якості головної героїні нетипового підлітка, який кидає виклик усталеній системі. Добре, що героїня не аутсайдер, бо то було б надто банально. Не дивлячись на те, що Ліля багато мислить та читає, вона достатньо соціалізована і намагається розібратись з тими ж питаннями, що й однолітки: хто я є в цьому світі і ким маю стати, щоб приносити користь? що таке кохання? як досягти щастя? що важливіше: гроші й статус чи принципи? за що потрібно любити Батьківщину?
Здається, проблеми в Україні теж залишились тими самими, що й десятиліття тому: мовне питання корупція у внз, еміграція, політична криза.
Olga Grytsenko
Нарешті дійшли руки написати відгук на цю книжку. Книжка викликає певну ностальгію та спогади про власний кінець школи, переживання в якості абітурієнта, всю цю біганину з вступним тестом на 7 предметів, в ті ще часи, коли про ЗНО так масово не чули. Власне мій рік вступу став останнім, який складав той самий тест.
Загалом книжка дуже мила, в ній є підліткові закоханості, стосунки із вчителями, однокласниками, переживання, пошук себе, достойних авторитетів. Я впевнена, що багатьом випускникам КМА вона сподобається.
Нарешті дійшли руки написати відгук на цю книжку. Книжка викликає певну ностальгію та спогади про власний кінець школи, переживання в якості абітурієнта, всю цю біганину з вступним тестом на 7 предметів, в ті ще часи, коли про ЗНО так масово не чули. Власне мій рік вступу став останнім, який складав той самий тест.
Загалом книжка дуже мила, в ній є підліткові закоханості, стосунки із вчителями, однокласниками, переживання, пошук себе, достойних авторитетів. Я впевнена, що багатьом випускникам КМА вона сподобається.
Viacheslav
Я закінчив школу в далекому 2003-му і тоді зовсім нічого не знав про те, як влаштований світ. Моє місто виблювало мене з себе, напевно це найкраща метафора, яку можна було б підібрати, бо на акт народження це явно не тягнуло. Я опинився в Києві випадково, мені ніколи тут не подобалося, було страшно і самотньо. В Києві не було нікого, ані друзів, ані родичів, ані спогадів. А без них тобі дуже порожньо, де б ти не був. Доводилося вчитися всьому заново, ходити вулицями, їздити в метро, говорити з незнайомцями. Відчуття були такі, наче я вмер вдома і воскрес тут, в іншому місці. Я звикав до цього міста довгих 10 років. Рівно стільки мені знадобилося, щоб почати відчувати Київ, ще кілька років пішло на те, щоб усвідомити - тепер це мій дім. Може у вас це відбувалося якось легше, може ви зараз геть не розумієте про що я кажу. Мене можна звинуватити, що я застряг десь в 2007-му, з моїм способом життя, одягом і зачіскою, з моїми ідеями. Можливо. Навіть більше, впевнений, що так і є. Розіпнутий між двома містами, тим далеким "звідки ти" і цим близьким, але не любим "де ти є", я мав би обрати якесь одне місто, але не обирав.
Виявляється не я один мав схожі відчуття. Анастасія Левкова в своїй книзі "Старшокласниця. Першокурсниця" (Господи, як такій хорошій книзі могла надатися така жахлива назва!?) описує точно ті відчуття, які були у мене. Тільки її головна героїня дівчина, усе ж інше дуже схоже на мою власну історію. Маленьке провінційне містечко в якому нічого робити, дурні і такі по-дитячому наївні історії, що зараз, з висоти прожитого досвіду, здаються геть смішними. І ці нереалістичні мрії олімпіадників-медалістів про інше життя. І реальність яка геть не відповідає твоїм очікуванням. Навіть роки, про які пише Анастасія, співпадають з моєю власною хронологією. У 2004-му році головна героїня їздить після пар читати книги на залізничний вокзал, бо "звідти ближче додому". Думаю, я міг би десь випадково перетнутися з нею там на вокзалі, бо і сам часто їздив в це ж місце і, що найдивніше, з цієї ж самої причини. Я дивився як поїзди прибувають і вирушають в сторону дому і мені було байдуже на всіх людей навколо.
Тому ця книга, те, що написано в ній, для мене таке близьке. Було дуже цікаво згадати всі відчуття, які колись ти сам відчував, побачити, що хтось думав так само як і ти. Звісно, зараз все дуже змінилося, оглядаючись на прожиті роки, помічаєш як багато змін відбулося в тобі самому. Книга повертає тебе в минуле, дає нагоду порівняти це зі своїм теперішнім, оцінити де сталися зміни на краще, а де на гірше. А ще це ідеальний опис того часу. Опис важливий, яким передається дух епохи. Можливо комусь описувані часи видаються не такими значними як ті, що настали потім, чи інші, що передували 2000-м. Але для мене і Анастасії Левкової це важливий період, час усвідомлення себе як дорослої особи, час коли розумієш, що для тебе є важливим, а чим можна поступитися. Так, герої цієї книги попри власну побутову україномовність, часто в своєму, дитячому колі розмовляють російською. Я згадую свою юність, усі мої україномовні друзі, в своїх віршах, написаних банальною дитячою римою, завжди вживали російську. В їх голові це було нормально. Говорити суржиком, шкільні твори писати українською, а особисті тексти писати російською. Пам'ятаю, як в старших класах я свідомо у спілкуванні з усіма перейшов з звичного всім суржику на українську, це трохи шокувало всіх друзів і навіть батьків. Анастасія Левкова пише про те ж саме, за свою україномовність її героям доводилося розплачуватися званням "білої ворони". От тільки героїні роману пощастило в університеті втрапити в україномовне середовище, а мені довелося ще кілька років перебувати в російськомовному. А ще в романі "Старшокласниця. Першокурсниця" (я не втомлююся дивуватися такий недолугій назві) гарно показані ті юнацькі вагання, якими переймалося моє покоління. Куди вступати? Чим займатися в житті? У нас не було інтернету і не було знань про світ поза нашими маленьким містами. Тому ми робили свій вибір не розумом, а серцем. Головна героїня роману, як і я, обираючи між "духом Києва" і "духом Львова" обрала перший варіант. Вона помилилася в виборі спеціальності, але їй пощастило з вибором університету, мені пощастило з спеціальністю, хоча з університетом не дуже. Яка дуалістичність наших історій.
Я прочитав цю книгу дуже швидко, десь за 12 годин. Бо особисто для мене це була мандрівка в минуле. Той випадок, коли випадково куплена книга, куплена навіть не для себе, а в якості подарунку, виявилася дуже важливою. Я не буду вам рекомендувати читати цю книгу. Не впевнений, що для вас буде цікаве те, що описано в ній, якщо ви не народилися в маленькому містечку, не росли в 90-х, якщо ваша юність не припала на початок 2000-х, якщо ви не вступили в університет, не переїхали у велике місто, якщо не намагалися там знайти себе. Але якщо хочете зрозуміти моє покоління, дізнатися чим вони жили, чому приймали ті чи інші рішення - прочитайте роман Анастасії Левкової
Я закінчив школу в далекому 2003-му і тоді зовсім нічого не знав про те, як влаштований світ. Моє місто виблювало мене з себе, напевно це найкраща метафора, яку можна було б підібрати, бо на акт народження це явно не тягнуло. Я опинився в Києві випадково, мені ніколи тут не подобалося, було страшно і самотньо. В Києві не було нікого, ані друзів, ані родичів, ані спогадів. А без них тобі дуже порожньо, де б ти не був. Доводилося вчитися всьому заново, ходити вулицями, їздити в метро, говорити з незнайомцями. Відчуття були такі, наче я вмер вдома і воскрес тут, в іншому місці. Я звикав до цього міста довгих 10 років. Рівно стільки мені знадобилося, щоб почати відчувати Київ, ще кілька років пішло на те, щоб усвідомити - тепер це мій дім. Може у вас це відбувалося якось легше, може ви зараз геть не розумієте про що я кажу. Мене можна звинуватити, що я застряг десь в 2007-му, з моїм способом життя, одягом і зачіскою, з моїми ідеями. Можливо. Навіть більше, впевнений, що так і є. Розіпнутий між двома містами, тим далеким "звідки ти" і цим близьким, але не любим "де ти є", я мав би обрати якесь одне місто, але не обирав.
Виявляється не я один мав схожі відчуття. Анастасія Левкова в своїй книзі "Старшокласниця. Першокурсниця" (Господи, як такій хорошій книзі могла надатися така жахлива назва!?) описує точно ті відчуття, які були у мене. Тільки її головна героїня дівчина, усе ж інше дуже схоже на мою власну історію. Маленьке провінційне містечко в якому нічого робити, дурні і такі по-дитячому наївні історії, що зараз, з висоти прожитого досвіду, здаються геть смішними. І ці нереалістичні мрії олімпіадників-медалістів про інше життя. І реальність яка геть не відповідає твоїм очікуванням. Навіть роки, про які пише Анастасія, співпадають з моєю власною хронологією. У 2004-му році головна героїня їздить після пар читати книги на залізничний вокзал, бо "звідти ближче додому". Думаю, я міг би десь випадково перетнутися з нею там на вокзалі, бо і сам часто їздив в це ж місце і, що найдивніше, з цієї ж самої причини. Я дивився як поїзди прибувають і вирушають в сторону дому і мені було байдуже на всіх людей навколо.
Тому ця книга, те, що написано в ній, для мене таке близьке. Було дуже цікаво згадати всі відчуття, які колись ти сам відчував, побачити, що хтось думав так само як і ти. Звісно, зараз все дуже змінилося, оглядаючись на прожиті роки, помічаєш як багато змін відбулося в тобі самому. Книга повертає тебе в минуле, дає нагоду порівняти це зі своїм теперішнім, оцінити де сталися зміни на краще, а де на гірше. А ще це ідеальний опис того часу. Опис важливий, яким передається дух епохи. Можливо комусь описувані часи видаються не такими значними як ті, що настали потім, чи інші, що передували 2000-м. Але для мене і Анастасії Левкової це важливий період, час усвідомлення себе як дорослої особи, час коли розумієш, що для тебе є важливим, а чим можна поступитися. Так, герої цієї книги попри власну побутову україномовність, часто в своєму, дитячому колі розмовляють російською. Я згадую свою юність, усі мої україномовні друзі, в своїх віршах, написаних банальною дитячою римою, завжди вживали російську. В їх голові це було нормально. Говорити суржиком, шкільні твори писати українською, а особисті тексти писати російською. Пам'ятаю, як в старших класах я свідомо у спілкуванні з усіма перейшов з звичного всім суржику на українську, це трохи шокувало всіх друзів і навіть батьків. Анастасія Левкова пише про те ж саме, за свою україномовність її героям доводилося розплачуватися званням "білої ворони". От тільки героїні роману пощастило в університеті втрапити в україномовне середовище, а мені довелося ще кілька років перебувати в російськомовному. А ще в романі "Старшокласниця. Першокурсниця" (я не втомлююся дивуватися такий недолугій назві) гарно показані ті юнацькі вагання, якими переймалося моє покоління. Куди вступати? Чим займатися в житті? У нас не було інтернету і не було знань про світ поза нашими маленьким містами. Тому ми робили свій вибір не розумом, а серцем. Головна героїня роману, як і я, обираючи між "духом Києва" і "духом Львова" обрала перший варіант. Вона помилилася в виборі спеціальності, але їй пощастило з вибором університету, мені пощастило з спеціальністю, хоча з університетом не дуже. Яка дуалістичність наших історій.
Я прочитав цю книгу дуже швидко, десь за 12 годин. Бо особисто для мене це була мандрівка в минуле. Той випадок, коли випадково куплена книга, куплена навіть не для себе, а в якості подарунку, виявилася дуже важливою. Я не буду вам рекомендувати читати цю книгу. Не впевнений, що для вас буде цікаве те, що описано в ній, якщо ви не народилися в маленькому містечку, не росли в 90-х, якщо ваша юність не припала на початок 2000-х, якщо ви не вступили в університет, не переїхали у велике місто, якщо не намагалися там знайти себе. Але якщо хочете зрозуміти моє покоління, дізнатися чим вони жили, чому приймали ті чи інші рішення - прочитайте роман Анастасії Левкової
Olga Pogynaiko
Прочитала Левкову, а таке враження, ніби перечитувала власні підліткові щоденники. (Так, звісно, я теж вела, починаючи з 9 класу, і як по правді, то й понині шкрябаю, хоч і не так активно). Сподобалося, звісно, а кому би не сподобалося в 35+ зазирнути у власне дитинство ))) У нас із авторкою різниці років так зо 5, а із сучасними дітьми всіх 20, але шкільне життя загалом і понині виглядає так само: уроки і вибрики, пафос і олімпіади, і безкінечні закоханості - це я вам кажу як людина, в якої пів родини вчителів. Замість записок нині модний телеграм, але це лише зміна медіа.
Поміж усім цим підлітковим щастям періодично вискакують характерні для цього віку шукання себе у світі теми: ким стати і що насправді цінно, що таке успіх і самодостатність, і врешті "оспівана" вчителями любов до України (і зокрема неодноразове "як дістав цей пафос").
Я би порадила почитати цю книжку батькам, у кого дівки на виданні (закреслено) діти в підлітковому віці. Це чудовий спосіб нагадати собі, чим насправді живуть підлітки і може, врешті знайти до них підхід. Бо досвід показує, що до 30 ми повністю забуваємо, що олімпіади - це ок, але головне - чи приходив до школи Вася з "А" класу (або Василина); а з іншого боку - що шкільна любов ніяк не завадить вашому підлітку досягнути висот, якщо тільки між вами буде довіра.
https://www.goodreads.com/book/show/35129523
Прочитала Левкову, а таке враження, ніби перечитувала власні підліткові щоденники. (Так, звісно, я теж вела, починаючи з 9 класу, і як по правді, то й понині шкрябаю, хоч і не так активно). Сподобалося, звісно, а кому би не сподобалося в 35+ зазирнути у власне дитинство ))) У нас із авторкою різниці років так зо 5, а із сучасними дітьми всіх 20, але шкільне життя загалом і понині виглядає так само: уроки і вибрики, пафос і олімпіади, і безкінечні закоханості - це я вам кажу як людина, в якої пів родини вчителів. Замість записок нині модний телеграм, але це лише зміна медіа.
Поміж усім цим підлітковим щастям періодично вискакують характерні для цього віку шукання себе у світі теми: ким стати і що насправді цінно, що таке успіх і самодостатність, і врешті "оспівана" вчителями любов до України (і зокрема неодноразове "як дістав цей пафос").
Я би порадила почитати цю книжку батькам, у кого дівки на виданні (закреслено) діти в підлітковому віці. Це чудовий спосіб нагадати собі, чим насправді живуть підлітки і може, врешті знайти до них підхід. Бо досвід показує, що до 30 ми повністю забуваємо, що олімпіади - це ок, але головне - чи приходив до школи Вася з "А" класу (або Василина); а з іншого боку - що шкільна любов ніяк не завадить вашому підлітку досягнути висот, якщо тільки між вами буде довіра.
https://www.goodreads.com/book/show/35129523
Nina_M
Це було просто таїнство. Насолода від книги. Від того, що за вікном ллє дощ, а я в теплому домі читаю книжку, якою (уперше за скільки часу!) можна дихати, тішитись дотиком до палітурки. Та й це - не все. Це було просто 100-% попадання у мій вік, бо ж це я закінчувала школу в 2001-2004 рр., виростала на тих самих піснях, у тій самій атмосфері, з тими самими настроями. Тільки в мене свого часу забракло сміливості й підтримки батьків, щоб розгорнути крила на повну силу. На мене просто напала ностальгія. Я не просто читала рядки з пісень - вони лунали всередині мене. Я не байдуже читала рядки віршів, бо ж саме вони - мої улюблені. Я теж колись мріяла про цю саму Касталію, але називала її інакше. Я ще знаю, як це - боятися, що пільговики й "проплачені" (чи навіть проплачені пільговики) позбавлять тебе можливості вчитися у виші (тоді це ще були вузи). Я навіть працювала в приймальних комісіях і знаю, як люди купували собі страшні діагнози і давали хабарі, а ще - як тоді вступали до універів доньки ректорів. Це моя однокласниця мала точно такий самий бузковий брючний костюм у 9 класі, як Ліля. І це ми з подругами знали голоси хлопців не з мобільних (бо їх ще майже не було), а з того, як вони лунали у шкільних коридорах та в слухавках телефонів, коли ти наважувалася зателефонувати, наче справжній хуліган. А перші студенстські місяці, ця школа життя в гуртожитках, де залишена на плиті їжа буде доготована (а може, навіть і з’їдена!). Головне, що мене зачепило, - навіть не те, ЩО було написано в цій книзі, а те, ЯК. Бо це справді щиро й правдиво до сліз. І не просто як хронометраж подій, а з особистісним його аналізом. Справді як у щоденнику, бо, навіть маючи гарних подруг, завжди залишаєш щось сокровенне для себе. І хоч би з самою собою потребуєш бути чесною. Мені здається, ця книга має дуже сподобатися й сучасним підліткам, які відчувають ті ж проблеми, стоять перед тими ж викликами. Тим більше, що всі незрозумілі поняття розтлумачені (хоч я спочатку обурювалася, нащо пояснювати, хто такий Висоцький і що таке брейк-данс). Принаймні, своїй дочці я обов’язково дам прочитати цей роман через кілька років.
Це було просто таїнство. Насолода від книги. Від того, що за вікном ллє дощ, а я в теплому домі читаю книжку, якою (уперше за скільки часу!) можна дихати, тішитись дотиком до палітурки. Та й це - не все. Це було просто 100-% попадання у мій вік, бо ж це я закінчувала школу в 2001-2004 рр., виростала на тих самих піснях, у тій самій атмосфері, з тими самими настроями. Тільки в мене свого часу забракло сміливості й підтримки батьків, щоб розгорнути крила на повну силу. На мене просто напала ностальгія. Я не просто читала рядки з пісень - вони лунали всередині мене. Я не байдуже читала рядки віршів, бо ж саме вони - мої улюблені. Я теж колись мріяла про цю саму Касталію, але називала її інакше. Я ще знаю, як це - боятися, що пільговики й "проплачені" (чи навіть проплачені пільговики) позбавлять тебе можливості вчитися у виші (тоді це ще були вузи). Я навіть працювала в приймальних комісіях і знаю, як люди купували собі страшні діагнози і давали хабарі, а ще - як тоді вступали до універів доньки ректорів. Це моя однокласниця мала точно такий самий бузковий брючний костюм у 9 класі, як Ліля. І це ми з подругами знали голоси хлопців не з мобільних (бо їх ще майже не було), а з того, як вони лунали у шкільних коридорах та в слухавках телефонів, коли ти наважувалася зателефонувати, наче справжній хуліган. А перші студенстські місяці, ця школа життя в гуртожитках, де залишена на плиті їжа буде доготована (а може, навіть і з’їдена!). Головне, що мене зачепило, - навіть не те, ЩО було написано в цій книзі, а те, ЯК. Бо це справді щиро й правдиво до сліз. І не просто як хронометраж подій, а з особистісним його аналізом. Справді як у щоденнику, бо, навіть маючи гарних подруг, завжди залишаєш щось сокровенне для себе. І хоч би з самою собою потребуєш бути чесною. Мені здається, ця книга має дуже сподобатися й сучасним підліткам, які відчувають ті ж проблеми, стоять перед тими ж викликами. Тим більше, що всі незрозумілі поняття розтлумачені (хоч я спочатку обурювалася, нащо пояснювати, хто такий Висоцький і що таке брейк-данс). Принаймні, своїй дочці я обов’язково дам прочитати цей роман через кілька років.
dolli_k
Коли оформити будь-що словами, стає легше. Особливо якщо оформити словами біль. Саме тому я й веду щоденник. Коли біль вкладаєш у слово, він стає стерпним. І якщо він ословлений, тоді в ньому є хоч якийсь сенс. Бо інакше - жодного. Ця книга вийшла саме тоді, коли я закінчувала школу. А тепер я пешокурсниця. І для мене вона стала надзвичайно актуальною. Тільки після прочитання я дізналася, що це реальні щоденники авторки, які вона спалила багато років тому і відтворювала з пам'яті, а також за допомогою листів, записок та фотографій, та була дуже вражена. Це зробило історію... ближчою, чи що? Книга — щоденник Лілії Маринник, який вона вела протягом навчання в старших класах, вступу та навчання на першому курсі. Закоханості, проблеми з друзями, погана самооцінка — через усе це проходить майже кожна дівчина. А хвилювання Лілі через вступ до ВНЗ? Це все було настільки поряд, адже я сама через це тільки проходила. Описане надзвичайно легко впізнавалося, навіть та ж сама Могилянка, назва якої жодного разу не з'явилася в тексті книги. Мені було надзвичайно цікаво читати про всі ці "старшокласні приколи" та згадувати атмосферу свого класу, а також мандраж перед випуском та іспитами. Але найбільшим плюсом для мене виявилося те, що героїня закінчувала школу не в мій час, а саме на початку 2000-х років. "І скільки там пройшло того часу?", — спитаєте ви. Але ж скільки всього змінилося! Атмосфера, музика, спілкування... Усе таке знайоме, але ніби з іншого століття. У класі спілкуються не смсками, а паперовими записками. І так цікаво спостерігати за цим зламом, коли ось майже ні в кого немає навіть найпростіших моделей телефонів, а потім вони ніби під дією магії стають невід'ємною частиною життя. ЗНО ще немає, вступні іспити зовсім інші. Також дуже приємно було асоціювати себе з Лілею. Така сама відмінниця, олімпіадниця з української мови. Конкурси-твори-конкурси... І так без кінця. Але я любила це все, як і вона. Крім того, у книзі піднімається багато важливих питань. Перш за все, це ставлення українців до своєї держави та мовні проблеми. Дівчина розмірковує про патріотизм, про те, чому говорити українською не те що не модно, а навіть соромно. Її думки були цікавими й змушували замислитись, а чи багато змінилося до нашого часу? Загалом книга стала для мене реальним відкриттям. Я навіть не очікувала, що вона виявиться такою близькою. Тож з упевненістю раджу.
Коли оформити будь-що словами, стає легше. Особливо якщо оформити словами біль. Саме тому я й веду щоденник. Коли біль вкладаєш у слово, він стає стерпним. І якщо він ословлений, тоді в ньому є хоч якийсь сенс. Бо інакше - жодного. Ця книга вийшла саме тоді, коли я закінчувала школу. А тепер я пешокурсниця. І для мене вона стала надзвичайно актуальною. Тільки після прочитання я дізналася, що це реальні щоденники авторки, які вона спалила багато років тому і відтворювала з пам'яті, а також за допомогою листів, записок та фотографій, та була дуже вражена. Це зробило історію... ближчою, чи що? Книга — щоденник Лілії Маринник, який вона вела протягом навчання в старших класах, вступу та навчання на першому курсі. Закоханості, проблеми з друзями, погана самооцінка — через усе це проходить майже кожна дівчина. А хвилювання Лілі через вступ до ВНЗ? Це все було настільки поряд, адже я сама через це тільки проходила. Описане надзвичайно легко впізнавалося, навіть та ж сама Могилянка, назва якої жодного разу не з'явилася в тексті книги. Мені було надзвичайно цікаво читати про всі ці "старшокласні приколи" та згадувати атмосферу свого класу, а також мандраж перед випуском та іспитами. Але найбільшим плюсом для мене виявилося те, що героїня закінчувала школу не в мій час, а саме на початку 2000-х років. "І скільки там пройшло того часу?", — спитаєте ви. Але ж скільки всього змінилося! Атмосфера, музика, спілкування... Усе таке знайоме, але ніби з іншого століття. У класі спілкуються не смсками, а паперовими записками. І так цікаво спостерігати за цим зламом, коли ось майже ні в кого немає навіть найпростіших моделей телефонів, а потім вони ніби під дією магії стають невід'ємною частиною життя. ЗНО ще немає, вступні іспити зовсім інші. Також дуже приємно було асоціювати себе з Лілею. Така сама відмінниця, олімпіадниця з української мови. Конкурси-твори-конкурси... І так без кінця. Але я любила це все, як і вона. Крім того, у книзі піднімається багато важливих питань. Перш за все, це ставлення українців до своєї держави та мовні проблеми. Дівчина розмірковує про патріотизм, про те, чому говорити українською не те що не модно, а навіть соромно. Її думки були цікавими й змушували замислитись, а чи багато змінилося до нашого часу? Загалом книга стала для мене реальним відкриттям. Я навіть не очікувала, що вона виявиться такою близькою. Тож з упевненістю раджу.
Chytach
"Традиційно наприкінці року «BaraBooka. Простір української дитячої книги» оприлюднює довгий список найкращих українських книжок для дітей і підлітків за 2017 рік". Я выбрала книгу-победительницу в номинации "Дебют року в прозі". У Анастасии Левковой большой послужной список: литературовед, журналист, арт-директор сети книжных магазинов "Є" and what not... Впечатляет. Сверстники, одногодки, девочки! Помните, как мы взрослели, переходили из школьниц в студентки? Когда не было мобильных телефонов, интернет только появлялся и тот "позвоню" с неприятным жужжаще-скрипящим звуком, как гуляли в парке, и таким образом знакомились с парнями (помимо дискотек это был самый надёжный способ :)). Как украинский язык считался "селом". Как считали, что на олимпиадах выигрывают только те, кто заплатил (стоп, а вот по этому вопросу я до сих пор точной информацией не владею :)). Первая любовь. Переживания о поступлении и о будущем. Становление новой, цельной личности. Помните, каким модным одно время был сиреневый цвет? Казалось, его все носили (кроме меня )). А сериал "Две судьбы"? А "Океан Ельзи" с песней "Друг"? А снобизм выпускников Могилянки (ничего не изменилось, да? ))? Эта книга вернула меня на много лет назад. Напомнила о моих страхах, сомнениях, но и о чистоте помыслов. Главная героиня много рассуждает на темы серьёзные, взрослые, в том числе и о судьбе страны, о патриотизме. Таким образом получаем добротный срез настроений общества того времени. Но. Как говорится, "але є одне але". Мне кажется, автор несколько увлеклась этими темами и "вложила" в героиню мысли о том, что в то время не очень беспокоило. К примеру, говорится о том, что, мол, "ООН не допустит войны, и делить нечего". Из моего юношества - тогда и не думал никто о таком. И таких аллюзий на наступившее будущее в книге немало. Они уместны, да, но... неправдоподобны в качестве мыслей героини того времени. В остальном - просто замечательно! Хороший текст, уместный юмор, много отзывающихся в душе моментов. Я бы рекомендовала эту книгу старшеклассницам, но, боюсь, не все, даже прочитав, поймут глубину написанного...
https://www.livelib.ru/book/1002307202-starshoklasnitsya-pershokursnitsya-anastasiya-levkova
"Традиційно наприкінці року «BaraBooka. Простір української дитячої книги» оприлюднює довгий список найкращих українських книжок для дітей і підлітків за 2017 рік". Я выбрала книгу-победительницу в номинации "Дебют року в прозі". У Анастасии Левковой большой послужной список: литературовед, журналист, арт-директор сети книжных магазинов "Є" and what not... Впечатляет. Сверстники, одногодки, девочки! Помните, как мы взрослели, переходили из школьниц в студентки? Когда не было мобильных телефонов, интернет только появлялся и тот "позвоню" с неприятным жужжаще-скрипящим звуком, как гуляли в парке, и таким образом знакомились с парнями (помимо дискотек это был самый надёжный способ :)). Как украинский язык считался "селом". Как считали, что на олимпиадах выигрывают только те, кто заплатил (стоп, а вот по этому вопросу я до сих пор точной информацией не владею :)). Первая любовь. Переживания о поступлении и о будущем. Становление новой, цельной личности. Помните, каким модным одно время был сиреневый цвет? Казалось, его все носили (кроме меня )). А сериал "Две судьбы"? А "Океан Ельзи" с песней "Друг"? А снобизм выпускников Могилянки (ничего не изменилось, да? ))? Эта книга вернула меня на много лет назад. Напомнила о моих страхах, сомнениях, но и о чистоте помыслов. Главная героиня много рассуждает на темы серьёзные, взрослые, в том числе и о судьбе страны, о патриотизме. Таким образом получаем добротный срез настроений общества того времени. Но. Как говорится, "але є одне але". Мне кажется, автор несколько увлеклась этими темами и "вложила" в героиню мысли о том, что в то время не очень беспокоило. К примеру, говорится о том, что, мол, "ООН не допустит войны, и делить нечего". Из моего юношества - тогда и не думал никто о таком. И таких аллюзий на наступившее будущее в книге немало. Они уместны, да, но... неправдоподобны в качестве мыслей героини того времени. В остальном - просто замечательно! Хороший текст, уместный юмор, много отзывающихся в душе моментов. Я бы рекомендовала эту книгу старшеклассницам, но, боюсь, не все, даже прочитав, поймут глубину написанного...
https://www.livelib.ru/book/1002307202-starshoklasnitsya-pershokursnitsya-anastasiya-levkova
У щирих зізнаннях і роздумах Лілі Маринник колишні підлітки, однолітки Анастасії Левкової, яким нині близько тридцяти, найімовірніше впізнають себе і свою юність. Сподіваємося, й сучасним старшокласницям/першокурсницям відгукнеться досвід головної героїні. Адже любов дуже схожа в усі часи ☺
Книжчин дім запрошує читати та отримувати задоволення від читання!
