Дарина Гнатко (справжнє ім’я Юлія Іргізова) — сучасна українська письменниця, дипломант літературного конкурсу «Коронація слова». Народилася та зросла у мальовничому місті Кременчуці, що в Полтавській області.
Виховувала її лише мама, робітниця АвтоКрАЗу, бо з батьком вони розлучилися. Допомагала їй рідна бабуся, яка походила з козацького роду. Діда її по матері, який тримав свій невеличкий магазин, розкуркулили, а синів його вбили комуністи у 1918 році. Саме бабуся і повідала Дарині історію її роду, об'єктивно виклавши події минулих років: про безчинства і вбивства, які вершили комуністи. Саме реальні події й надихнули дівчину на створення літературних творів. Всі ці перекази пізніше вона вплела в сюжети своїх книг.
Юлія закінчила тільки середню школу, ніякої вищої освіти не має. Вона — проста українська людина, віруюча, наразі співає у церковному хорі Свято-Троїцького храму міста. Незаміжня та дітей не має.
З дитинства має любов до книги і до читання. Й саме ця любов привела її до написання книг. Уяву Юлія має досить розвинену, тож ще за юності подруга радила їй щось написати. Вона й писала, але писала й ніде не видавалася. Аж потім, за порадою мами, вирішила взяти участь у конкурсі «Коронація слова».

Чи може неймовірна краса нести лише смуток і біль? Дарина Гнатко своєю книгою «Проклята краса» доводить, що врода може не просто приносити страждання, а й ламати долі людей. Саме така історія відбулася з головною героїнею роману Ганнусею – звичайною сільською дівчиною з бідної родини, яка зачаровувала своєю привабливістю усіх хлопців і чоловіків, яких зустрічала.

Ганнуся народилася в невеличкому селі Пироги на Полтавщині у важкі часи – в тридцяті роки минулого століття. Вона дивом вижила під час голодомору, а коли переступила межу юнацького віку, розквітла чарівною красою непомітно для своїх батьків та її самої.

На вісімнадцятирічну дівчину задивлялися всі парубки села, проте найбільше її зацікавила увага вже зрілого чоловіка Павла Гребенка – агронома, який мав дружину та маленького сина. Сімейний стан чоловіка не зупинив головну героїню, і Ганна вже була готова віддати своє серце цьому кремезному красеню, проте сталося непередбачуване. Її батько, довідавшись про залицяння Павла до Ганни, відправляє свою доньку до міста.

Проклята краса дівчини не дає їй спокою і надалі. Ще одна доленосна зустріч з Майором Дмитром Солодовим вилилася у палке кохання молодих людей. Та знову не судилося Ганні відчути себе щасливою – жіночі інтриги, заздрість та помста вкотре отруїли життя ні в чому не повинної дівчини. А життя і далі кидає Ганнусю у свої хитросплетіння, і все, що залишається головній героїні – руйнувати чуже щастя та намагатися побудувати на його уламках своє.

У романі «Проклята краса» змальовується зворотний бік кохання. Почуття не підносять героїню до небес, а занурюють її у справжнісіньке пекло, в якому вона приречена на постійні страждання та прагнення знайти хоч трохи щастя.

Чи може кохання нести одні лише руйнування та суперечити сімейним цінностям? Неоднозначні питання та неочікувані відповіді чекають на читача за кожним сюжетним поворотом цієї книги.


Її врода – її хрест. Неймовірна та захоплююча історія простої сільської дівчини, чия краса стала для неї великим тягарем і свого роду навіть прокляттям. Довгий і тернистий шлях доведеться пройти героїні за своє життя, зустріти немало заздрісників та ворогів, почути багато прокльонів та жорстоких слів навіть від найрідніших людей. Але, коли людина добра, коли вона не ламається під впливом оточення, коли вона бореться за своє щастя – вона сильна, а сильна людина зможе усе.
Роман "Проклята краса" має дуже влучний епіграф: "Її хрест - її врода". Ніхто не задумується, а що ж з другої сторони медалі, адже все має свою ціну. Яку саме? Цього ніхто не знає...

Дівоча краса. Це дар від Бога чи покарання? Дехто говорить, що це дар долі — вродитися красивою, стрункою та спокусливою. Дарина Гнатко у своїй книзі стверджує, що головне не врода, а внутрішня краса.
Події відбуваються на Полтавщині у 30-ті роки XX століття. Сільська дівчина Ганнуся наділена фатальною красою, тому стає найбажанішою нареченою. Але серед її залицяльників є й одружені чоловіки. Один із них — агроном Павло Гребенко, який має дружину та дворічного сина. ...
Роман «Проклята краса» — надзвичайно зворушливий та трагічний. Розповідаючи про тяжкий тягар дівочої краси, що впав на плечі юної Ганнусі та обернувся для неї лихом, автор викликає читацьке співчуття до головної героїні оповіді.

«Проклята краса»: чудовий сентиментальний роман про кохання від Дарини Гнатко
Дівоча краса. Це дар від Бога чи покарання? Дехто говорить, що це дар долі — вродитися красивою, стрункою та спокусливою. Ловити погляди чоловіків, зводити їх з розуму та спонукати виконувати всі забаганки, і, нарешті, обрати собі найкращого. А дехто, хто знає справжню ціну життя, стверджує, що ліпше народитись під щасливою зіркою, що головне не врода, а внутрішня краса. Дарина Гнатко у своїй новій книзі погоджується з останніми.

«Проклята краса» — текст надзвичайно зворушливий та трагічний. Розповідаючи про тяжкий тягар дівочої краси, що впав на плечі юної Ганнусі та обернувся для неї лихом, Дарина Гнатко викликає читацьке співчуття до головної героїні оповіді. Текст викликає бажання співпереживати та розділяти нещастя Ганнусі, а, перегорнувши останню сторінку, — задоволено посміхнутися.

Дія роману відбувається в невеличкому полтавському селі Пироги в середині тридцятих років минулого століття. Юна Ганнуся Кравецька роботяща молодиця, красуня та реготунка. Її красою захоплюються чоловіки, її очі зводять з розуму та чарують своєю блакиттю. Здається, сама Ганна не відає сили своєї вроди. Слова сільського агронома Павла Гребенка, одруженого, але нещасного в шлюбі, чудово це ілюструють:

«А що ти знаєш, жорстока красо, про серце чоловіка, коли запалає в ньому вогонь кохання, коли він нічого вже не бачить, окрім очей твоїх звабливих, не може ні про що думати, окрім тебе, такої жаданої, такої вродливої, близької й недосяжної. Скажи, Ганнусю, що?» (с. 14).

Так, ця жорстока краса лише шкодить, часто стає причиною воєн, а у менших масштабах — розбиває життя всім навкруги. Вона руйнує шлюби, викликає заздрість та спонукає до помсти. Здається, тільки час може вплинути на неї. Для Ганнусі в такому маленькому селі, де перешіптуються пліткарки і чоловіки розпускають руки на очах у всіх, просто нема життя. Схоже, лиш місто зможе поглинути красу Ганнусі, розчинити її серед тисяч вродливих дівчат, зберегти для єдиного. Але місто зустрічає сільське дівча ворожо. Взагалі, образ міста — такого неприступного з кам’яними клітками-квартирами, заасфальтованими дорогами та тротуарами, розкрито досить непогано. А ще недобрий знак при в’їзді теж застерігав Ганну:

«- Не буде тобі, Ганю, певне, щастя у цьому місті. Бачила, нечистяка чорна (кішка) прямо під колесами перебігла?» (с. 64).

Звісно, все справдилося: і прокльони Галини, і батьківські слова. Коло трагічних подій, яким, здається, не буде кінця змусять Ганнусю поплатитися за свою вроду, котрої вона ніколи не прагнула, котрої соромилася, але не могла позбутися. Чи винна Ганна, що Бог нагородив (чи то прирік) її красою, а щастя на її долю не вистачило? Чому має розплачуватись за це все своє життя? Адже за все потрібно платити і все має свою вартість.

Сюжет роману немов бурхлива річка: несе на своїх хвилях героїв, проривається через кордони та виносить їх на чужі береги. Дарина Гнатко надзвичайно наситила текст подіями. Читаючи, ловиш себе на думці: «Ну, не могло це все статися з однією людиною! Подій вистачить на два життя». Життєві перипетії персонажів твору — майже позачасові в історичному сенсі. Звісно, є деякі відлуння подій Голодомору та репресій тридцятих років, але вони слугують тьмяним фоном книги, не застилають долі Ганнусі. Сучасні автори досить часто використовують трагічні події двадцятого століття у своїх текстах, аби надати драматичності, накладаючи їх на долі героїв. Але авторка «Проклятої краси» залишила їх поза сюжетом, написавши чудовий сентиментальний роман про кохання, в котрий пірнаєш з головою, занурюєшся в море емоцій, співчуваєш і розділяєш радість. Чудова мандрівка стежкою чужого життя!
Оксана Басан 
https://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/44868/

Уривок з книги


Частина перша

Ганнуся

1

Там, де невеличка річка Сухий Кагамлик повертає течію до ревучих вод Дніпра, розкинулося в густих заростях очерету село Пироги, одне з багатьох сіл Полтавщини. Саме там, в убогій хаті під дахом зі старого, подекуди зігнилого очерету, що стояла на крутому схилі, майже біля самої річки, і з’явилася на світ Ганна Микитівна Кравецька, яка відразу ж стала зватися Ганнусею. Породілля, виснажена недоїданням, постійними хвилюваннями та тривогами, часто схилялася над колискою немовляти, довго вдивлялась у ясні очі, які безтурботно зустрічали її погляд, і, зітхаючи, шепотіла:

— Ганнусю, Ганнусю, сонечко!

Дитя у відповідь мружило оченята та посміхалося беззубим ротиком, і молода мати, ще така юна Ярослава Кравецька, зовсім забувала в такі хвилини про те, що йде зима, що цьогорічний недорід пшениці залишив родину майже голодною, що чимось треба віддавати борги — гроші, на які купили страшненьку стару козу, аби мати бодай краплину молока для дитини. І скільки його було, того усього, важкого для дум, від чого й жити на цьому світі не хотілося, та все ж доводилося терпіти, бо живим до могили не влізеш. А іноді залізти хотілося, аби тільки не бачити життя цього важкого, яке раніше не могло наснитися навіть у страхітному сні. Та хіба ж думала вона, єдина донька з-поміж чотирьох дітей селищного та доволі заможного коваля Степана Роменка, що колись житиме в завалюсі, де пліснява повзала по стінах і де зовсім не трималося тепло, і з острахом замислюватися, а чи буде завтра що їсти, чи знову не доведеться лягати на порожній шлунок, слухаючи його нудотне буркотіння. І понад усе мріяти повернутися у те літо, коли ще були живі тато, брати та рідна матінка і стояла посеред села їхня чимала хата, де всього було удосталь, а потім ураз не стало, після того як трьох братів привезли вбитими, у закривавленому рядні, на підводі, у котру був запряжений вороний батьківський кінь. І навіть зараз, коли минуло майже три роки з того похмурого зимового дня, Ярослава добре пам’ятала, як з хати вибігла в кофтині мати, простоволоса та боса, упала біля воріт на ту підводу, мов птаха, що їй зламано крила, й заридала, заволала, схопившись руками за голову. А слідком вийшов і батько, дивлячись застиглим поглядом на тіла синів, а в глибині очей його горів такий вогонь, від якого аж моторошно робилося. Через день, ледь устигнувши поховати синів у мерзлу землю, батько вскочив на коня й помчав мститися за їхню смерть. Та не вийшло помсти. За тиждень повернувся додому також, як і сини його, в окривавленому рядні. Тієї ж ночі їхню хату спалили, й у ній згоріли тіло батька та жива мати. Саму Ярославу врятувало те, що вона була в той день у двоюрідної сестри, затрималася до ночі, допомагаючи біля малої дитини, і її відмовили йти через яр із сусіднього села. Так вона й залишилася сиротою, за декілька днів утративши всю свою родину. Майже рік прожила вона в тітки своєї Олени, почорніла від горя, опухла від сліз. А потім потрохи прийшла до тями й побачила нарешті біля себе тітчиного сусіду Микиту Кравецького, похмурого та мовчазного хлопця, що кидав на неї довгі й сумні погляди, а потім узяв та й зізнався в коханні. А вона, чи любила, чи ні, пішла за нього, не бажаючи бути тягарем та завадою для тітки. Після Різдвяного посту стала під вінець, увійшовши дружиною в убогу оселю родини Кравецьких, де, окрім Микити, жили ще його батьки та старший брат з дружиною та дітьми. Але щасливою себе не відчула. Життя в родині Кравецьких не було для неї безхмарним та щасливим. Свекор, Яків Харитонович, виявився людиною не дуже доброю, з важким характером, а свекруха, Оляна Йосипівна, хоч і була доброї вдачі, але на той час тяжко хворіла. Брат Микити з дружиною жили якось відокремлено. Залишалася в неї тільки одна втіха — кохання Микити. А ось зараз з’явилося ще й оце маленьке сонечко, Ганнуся, з темним чубчиком на голівці та прозорими, мов сльоза, блакитними оченятками, зовсім як у мами. І як би не важко було їй, наслухавшись за день гірких докорів від свекра та стогонів помираючої свекрухи, а схилиться над колискою, зазирне в оченята, чисті та прозорі, посміхнеться у відповідь на беззубу старечу посмішку, й робиться на серці світліше, мов сонцем зігріто та осяяно.

А Ганнуся росла й дедалі більше посміхалася, показуючи дві чарівні ямочки на гладеньких дитячих щічках, і щораз частіше тишу похмурої кравецької хати порушував дитячий сміх, який кришталевим дзвоником торкався вуха та проганяв геть смуток і тривогу, що, мов чорні тіні, зачаїлися по кутках. Дід Яків тільки хмурив густі, сиво-чорні брови, плював та цідив скрізь зуби:

— Тьху, пустунка дівка буде!

На що свекруха ледь чутно суперечила:

— Облиш, Якове, то з дитинчам янголи бавляться.

Дід Яків замовкав, презирливо стискав вуста, але не переставав хмуритися. Ганнусю він незлюбив відразу ж, і невідомо було, з якого то дива з’явилася в нього ота нелюбов до рідної своєї онуки. Проте Ярослава намагалася не звертати на те уваги, бо любила свою донечку понад усе.

Так минав день за днем, Ганнусі виповнився рік, коли тихо померла свекруха. А дід Яків, утративши дружину, зробився ще сварливішим, геть нестерпним. Брат Микити, Данило, з дружиною Глашкою через деякий час нарешті здійснили свою заповітну мрію. Дядько Глашки мав у місті будинок, дітей у нього не було, й після смерті дружини він покликав Глашку до себе, бо не хотів жити сам. З того часу вже Ярослава стала в хаті господинею й була б майже щасливою, аби тільки не невдоволення свекра та убогість, що придавила їх важким тягарем, дихаючи в спину смердючим подихом страху та розпачу.

А Ганнуся зростала, незважаючи на тяжкі часи, коли в країні панувала нова влада, ті самі червоні, що колись убили її бабу та діда, трьох дядьків, росла такою ж веселою та сміхотливою, якою була з самого свого народження. На бурчання завше невдоволеного діда вона тільки посміхалася, сяяла блакитними оченятами, не звертаючи уваги.

Ганнусі минуло одинадцять, коли Україну накрила чорна хмара голоду. Ярослава до того часу вже мала, окрім Ганнусі, ще трьох дітей, двох синів та доньку. Голод не пожалів їхню родину, віддавши смерті діда Якова та двох діток, середніх. Ярослава божеволіла, кожного дня встаючи лише з однією думкою — чим нагодувати діточок, які жадібно дивилися на неї своїми великими оченятами на схудлих личках. Вона ночами повзала в полі, збираючи гнилу пшеницю, терла її та смажила коржі. Дід помер, Микита подався до міста заробити яку копійчину, а Ярослава з дітьми залишилася. Не сміялася більше Ганнуся дзвінко, не співала безтурботно пісень, а тільки мовчки ходила по хаті, іноді притискаючись до Ярославиних колін і зазираючи матері в очі.
— Мамо, їсточки так хочеться, — тихо шепотіла вона, нестерпним болем торкаючись тими словами серця Ярослави, — але ж маленьким теж хочеться, правда?

— Справді, — затерплими вустами відповідала Ярослава й тихо молилася, аби пошвидше повернувся Микита. Як то боляче було для серця материнського спостерігати, як потроху згасають ясні оченята її кровинок, її діточок, як гаснуть ясні очі Ганнусі. Одного дня оченята сина Тараса та доньки Люби згасли назавжди, і для Ярослави головним тепер стало зберегти життя Ганнусі та найменшого Івасика. А Микити все не було. Щось допомагала тітка, але скоро вже й вона не мала чого дати. Ярослава трималася, падаючи з ніг від голоду, й у відповідь на її молитви прийшов Данило. Прийшов з цілим мішком наїдків. Зі сльозами на очах їла Ярослава маленький шматок хліба зі справжнього борошна, слухаючи про несподівану хворобу чоловіка, його біль за ними, про те, як намагався прийти додому, ледь тримаючись на ногах.

Так і вижили вони в ті страшні роки, спершу завдяки тому мішку Даниловому, а потім уже й Микита почав приносити додому харчі. Поступово на ясне личко Ганнусі повернулася та чарівна посмішка, що квітла на ньому з самого дитинства і була її вдачею.

Прохолодна вода Сухого Кагамлика лагідно торкнулася оголених ніг Ганнусі й, вдоволено прошелестівши, відступила назад. Ганнуся задерла голову догори, підставила обличчя сонцю, яке торкнулося її теплом, і радісно посміхнулася. Завмерла на деякий час, вдивляючись у пронизливо-блакитне, зовсім як її очі, небо. Навіть не повертаючись у бік ферми, вона знала, що там, біля розгалуженої гіллястої верби, причаївся, застигнувши, агроном Павло Гребенко. Вона кожною клітиною свого молодого тіла відчувала жадібно-напружений погляд очей і від того почувалася якось незвично. Та і як ще могла почувати себе вісімнадцятирічна дівчина, на яку посеред ватаги ще зелених та безвусих хлопчаків, що настирливо домагались її уваги, звернув увагу справжній чоловік. Агроном Гребенко до Пирогів прибув не так давно, десь з півроку тому, й приїхав він не сам, а з галасливою дружиною, хворобливою дитиною років двох і тещею, яка була завше невдоволена усім та усіма. Ганнуся ще пам’ятала, як усі дівчата села ходили біля контори, аби тільки оком поглянути на красеня-агронома, який мав і поставу, і зовнішність дуже примітні. Чого тільки були варті очі його, пильні та уважні, у глибинах яких ледь-ледь вгадувалося щось таке, що непокоїло, вабило слабкі серця жіночі, ще такі молоді та неміцні. Ганнуся до ватаги отих занепокоєних дівчат спершу не приєдналась, бо поталанило їй набагато більше. Агроном оселився поряд у хаті, у якій раніше жили Брегеди, котрі не забажали віддати до колгоспу свого господарства, і за те їх вислали до Сибіру. Вона спершу не звернула на нього уваги, а от весною, коли повезли їх на лани, де крутився весь час новий агроном, щось таке між ними сталося, чого Ганнуся й сама не могла втямити. Жартуючи з дівчатами, заливаючись своїм веселим та дзвінким сміхом, стала вона помічати на собі довгі, замислені погляди кремезного агронома, від чого робилося їй і дивно, і приємно, бо помітив її чоловік, за яким потай зітхали майже всі дівчата, відчайдушно заздрячи гостроносій, галасливій Галині, його дружині. Щоправда, на початку вона ще відвертала від нього гордовиту голівку, павою пропливаючи повз високу та широкоплечу постать Павла Гребенка, але з часом мов якийсь бісик штовхав її кинути на нього то один погляд, то інший, бо ж кожна жінка хоче, щоб перед нею схилялись чоловіки. І чомусь наявність в агронома галасливої Галини її не надто бентежила.

Поглянувши знову на воду та зачепивши краєм ока застиглу постать агронома, Ганнуся ледь помітно посміхнулася й раптом, стрімко та несподівано, кинулася в прохолодну, але таку приємну в спекотний день воду, а потім попливла, відчуваючи, як свіжість води огортає її спітніле та запорошене тіло. Сягнувши середини річки, вона повернула назад, намацала босими ногами замулене дно річки і повільно вийшла з води на берег, густо порослий яскраво-зеленою травою, вдаючи, що не помічає Гребенка, що майорів уже біля молодої берізки, зовсім поряд. Вона зупинилася біля бузкового куща, на якому покинула одяг, і, перекинувши товсту чорну косу через плече, почала витискати з неї воду. І за хвилину біля неї впала довга тінь.

— Здоровенька була, сусідонько, — пролунав зовсім поряд, над самісіньким її вухом, трішки глухуватий голос Гребенка. Ганнуся зойкнула тихенько, з вічним жіночим лукавством вдавши, що поява його для неї була несподіванкою й налякала її, ніжне дівча, а потім стрімко обернулася, ударивши косою агронома по його сорочці. Він стояв зовсім поряд, затуляючи від неї яскраве сонячне проміння, нависаючи дубом кремезним, поглядом обпікаючи лице, молоде та чорноброве, з ясними зорями очей блакитних, прямим носиком та достиглими вишнями червоних вуст. І щось ворухнулося в Ганнусі від того погляду, зробилося водночас і гаряче, і трішки зимно. Ледь помітно пригасивши сяйво очей довгими та густими віями, вона мовчки дивилася на лице його, чимале та добряче відгодоване, зі світлими густими бровами, прямим носом і чітким ротом.

Потім Ганнуся опустила очі й прошепотіла:

— Доброго дня!

Ніяковості та хвилювання перед цим молодиком вона не відчувала, а от цікаво було, що ж він далі вчинить? Адже білий день, десь за деревами гуде своїм життям село, гомонять люди, і будь-якої миті з боку села чи ферми може з’явитися чия-небудь постать… Ні, Ганнуся зовсім не боялася Гребенка, а цікаво було, що ж він скаже, на що буде здатний, позаяк наважився підійти та заговорити з нею, чого раніше ніколи не траплялося. Вона запитально глянула на нього, а Павло збентежено відступив на один крок, а потім пробурмотів так тихо, що Ганнуся не зрозуміла його слова.

— А… часто ти сюди приходиш?

Вона знизала плечима.

— Та нечасто. Як хвилька виявиться вільна.

— Зрозуміло, — знову ледь чутно пробурмотів Гребенко й затих, дивуючи своєю невпевненістю. Вона почекала ще трішки, сподіваючись, що він заговорить. Але Павло мовчав, тому вона помітно знизала плечима й зробила кілька кроків до гурту молодих берізок.

— Вибачте, мені час на ланку.

Гребенко промовчав, замислено поглянув на неї, немов щось собі надумавши, а потім, коли Ганнуся вже відійшла, раптом рвонувся до неї, ухопив міцною рукою її за лікоть та видихнув:

— Ганно, постривай!

Вона зупинилась, скосила очі на його руку з товстими засмаглими пальцями, що зараз тримали її за сорочку, і запитала байдуже:

— Чого вам, Павле Микитовичу?

Гребенко завагався, далі глибоко вдихнув і випалив:

— А приходь сьогодні ввечері сюди. — Сказав і замовк, наляканий своїми зухвалими та недоречними словами, бо ж має родину, дружину законну з дитиною, а тут призначає зустріч молодій, незаміжній дівці, мов жовторотий юнак, плутаючи слова і червоніючи.

Ганнуся застигла, вражена його зухвалістю, а потім пирхнула.

— І чого це ви, товаришу агрономе, призначаєте дівці зустріч, коли дружину маєте? — Вона посміхнулася. — Галина у вас он яка голосиста, як довідається, то такий ґвалт учинить, що й до міста дійде.

Гребенко нахмурився, важко глянув на Ганнусю своїми світлими очима, а потім раптом схопив її за стан, притягнув до свого кремезного гарячого тіла й зашепотів пристрасно:

— Глузуєш? Я не раз спостерігав за тобою, першою реготухою на селі. А що ти знаєш, жорстока красо, про серце чоловіка, коли запалає в ньому вогонь кохання, коли він нічого вже не бачить, окрім очей твоїх звабливих, не може ні про що думати, окрім тебе, такої жаданої, такої вродливої, близької й недосяжної. Скажи, Ганнусю, що?

Ганнуся мовчала, важко та нерівно дихаючи, затиснута в палких та міцних його обіймах. Мовчала, бо не мала чого сказати, бо й справді не знала, що ж відбувається з серцем цього великого чоловіка, не знала, тому що не торкнулося ще її серця юного те почуття дивне, про яке тільки й мови у всіх дівчат і яке в невідомий їй спосіб зводило разом двох зовсім чужих, несхожих між собою людей. Вона не могла сказати, що закохалася в цього мовчазного агронома, та все ж палкі слова тішили її дівоче самолюбство, той маленький паросток справжньої жінки, який ще глибоко ховався у ній. Його слова були як волога, від якої паросток починав тягнутися вгору. О, ця віковічна жіноча потреба — іноді прихована, іноді відверта — подобатися чоловікам, чарувати їх до шалу. Котра з дочок Єви хоч раз у житті не мріяла, бодай потайки, щоб заради неї хтось зовсім утратив голову, дивився пристрасно та відверто, шепотів звабливі слова зізнання?
Ганнуся не була винятком. Звикла до мовчазного та майже благоговійного захоплення сільських хлопчаків, яких вона знала ще замурзаними дітлахами, а відтак потребувала чогось більшого. Принаймні, уваги дорослого чоловіка, мужнього і вродливого, який бентежить та хвилює юні серця пирогівських дівчат. А тим, що цей красень уже мав дружину, ні дівчата, ні сама Ганнуся не надто переймалися, уважаючи, що гостроноса і худюща Галина зовсім не заслуговувала на такого чоловіка.

Гребенко злегка її потряс.

— Ну, то що, Ганнусю, прийдеш?

Ганнуся швидко поглянула на нього, сяйнувши небесною блакиттю очей, потім повільно посміхнулася.

— Подивлюся, — ледь чутно прошепотіла вона і раптом, одним різким рухом вирвавшись з його рук, відбігла вбік і, мов та молода кізочка, гайнула поміж дерев туди, де вже гомоніли дівчата, знов збираючись на ланку. Її босі ноги майже торкалися густого шовку соковитої трави, а на червоних вустах квітла посмішка. І вона голосно зойкнула, коли біля розгалуженої верби ледь не налетіла на матір.

— Мамо?!

Ярослава тільки мовчала, з прихованим докором і незрозумілим сумом вдивляючись у ясні та безтурботні очі своєї єдиної доньки. І коли встигла вона, її блакитноока Ганнуся, зрости та перетворитися на цю красуню? Й звідки в неї оця несерйозність, оця геть негарна звичка вабити до себе чоловіків? Саме чоловіків, а не отих безвусих хлопчаків, що ще з дитинства нерівно дихають до неї, її чарівної Ганнусі? Чого тільки не відчувала сама Ярослава, випадково помічаючи, якими очима задивляються на її дитину пирогівські молодики, але ж то були свої, тутешні хлопчаки, яких Ярослава знала ще дітьми, й вони б не посміли образити Ганнусі, але ж агроном Гребенко… Він був чужим, зовсім чужим у селі, і Ярослава навіть не могла уявити, чого можна чекати від цього чоловіка, особливо тепер, коли побачила, як обіймав він її Ганнусю біля річки, як притискав до себе струнке тіло її своїми міцними ручищами, а донька навіть і не думала вириватися, тільки дивилася на нього й уже потім засміялася та відбігла. Невже вона закохалася, невже серденька її торкнулося це почуття, але ж почуття до кого? До агронома, що має дружину й дитину! Ярослава з острахом та болем вдивлялася в блакитні очі Ганнусі, немов сподіваючись, що зможе побачити в них щось таке, що підкаже, які почуття переповнюють серце доньки. Але нічого, окрім безтурботності, веселості та незрозумілого задоволення, як жінка не намагалася, та помітити не змогла.

А глибоко в серці, скрутившись клубком та дряпаючи гострими пазурами, сидів острах. Побоювання, що не зможе вона вгледіти Ганнусі й звабить її вродливий агроном, а потім, розчавивши, викине геть, назавжди зламавши молоде життя. Ярослава й сама не знала, звідки в неї з’явилися оці негарні думки, але вони вперто лізли в голову, ще з того весняного дня, як помітила, якими очима дивиться на Ганнусю агроном.

— То ось чому ти не прийшла додому обідати, Ганно, — не втримавшись, з докором сказала вона, і Ганнуся винувато опустила очі, кинувши крадькома погляд назад, на річку, туди, де все ще стовбичив Гребенко. Він тепер був обернутий широкою спиною і замислено вдивлявся в сірі води Сухого Кагамлика.

Дівчина зітхнула й вичавила із себе:

— Це зовсім нічого не означає.

Ярослава кинула на неї гострий погляд.

— Що нічого не означає? Те, що ти серед Божої днини з чужим чоловіком безсоромно обіймаєшся?

Блакитні очі Ганнусі спалахнули.

— Я з ним не обіймалася.

— Ганнусю! Я все бачила!

— Мамо, нічого ти не бачила й не дивися на мене такими очима, — промовила Ганнуся, перекидаючи через плече довгу чорну косу, і виклично поглянула на матір. — А ти не подумала, що він, може, кохає мене?

Ярослава зблідла.

— Ганно, у нього ж дружина з дитиною.

— Ну то й що? — Ганнуся зневажливо знизала плечима й знову скосила очі на Гребенка, який уже повільно йшов у протилежний бік. — Мамо, ти ж знаєш ту Галину. Та хіба вона йому пара? Чи не чула ти, яка вона сварлива баба, спокою йому не дає. Хіба ж такий чоловік вартий такого життя з тією вороною, на яку й глянути бридко?

Озирнувшись, Ярослава перехрестилась.

— Боже збав тебе, доню, від таких думок. Галина дружина йому, хоч, може, й не вінчана, та все одно, ну і дитя ж у них, про нього гріх і думати.

Ганнуся гордовито задерла носа.

— А я гріха не боюся! То Івасика можеш гріхом лякати, а я вже виросла й не боюся гріха, як і татко.

Ярослава прикрила очі, сховавши від доньки свій біль. Уже двадцять років на землі її рідній панувало безбожне невір’я — гидота, що торкнулася серця Микити, а тепер підбиралася до доньки, отруюючи її душу своїм подихом.

— Ганнусю!

Ганна глянула на неї поглядом, у якому сковзнула непокора, але відповісти не встигла, над полем пролунав хрипкий та гучний крик бригадирші Омелянівни.

— Дівчата! Дівчата! На ланку!

Ганнуся аж підскочила, клюнула Ярославу в щоку й, не сказавши більше жодного слова, побігла туди, де виднілися білі хусточки ланкових дівчат.

Після цієї непростої та неприємної розмови на серці лишився неприємний осад, як завжди, коли вона виявляла непокору й між матір’ю та донькою спалахували сварки. Прополюючи свій рядок буряків, Ганнуся зовсім не дослухалася до жартівливих розмов дівчат. З одного боку, її пекла, мов вогнем, згадка про жагучі та пристрасні слова Гребенка, такі звабливі для юного дівочого серця. А з іншого — слова мами та Галина. А що, як полюбить вона цього агронома, невільного та забороненого, переплутавши дівочу гру з життям, і дійсно закохається в Павла? Що ж їй тоді робити? Родину розбивати? Може, і справді не гратися з вогнем, аби не спалити усього свого життя?

Замислившись, вона майже не помітила, як сполола декілька яскраво-зелених бурякових паростків, і вже підрубала наступний, коли її зупинив голос Надійки, що сапала поряд.

— Ганно, не спи!

Ганнуся кинула на неї похмурий погляд.

— А я й не сплю.

— А що ж ти тоді робиш, що в тебе позаду гичок бурякових більше, ніж бур’яну? — посміхнулася Надія Карпенкова, поблискуючи лукавим поглядом темно-карих очей на засмаглому від сонця обличчі, що виглядало геть чорним на тлі білої хустини.

Ганнуся скосила на неї очі.

— Уже й задуматися не вільно?

Надія весело засміялась.

— Скажіть, будь ласка, які ж ми замислені! І про кого ж це ти думу думаєш? Чи не про ясного пана нашого агронома, який зараз розмовляє, а сюди очі вилупив, мало шию не виламує? — лагідним голосочком запитала Надія і знову не втрималася — зареготала на всю ланку.

Ганнуся завмерла на якусь мить, кинувши погляд туди, де лунав басовитий голос Омелянівни, й, угледівши там кремезну постать агронома, опустила очі.

— Ну й дурниці ти, Надько, верзеш, — пробурмотіла вона й замахала сапою, ретельно оминаючи молоде бадилля буряків та виполюючи бур’ян. Вона сподівалась, що Надія на цьому зупиниться. Але та й не збиралась.

— Чула я сьогодні сварку нашого агронома з дружинонькою, — мовила Карпенкова, позиркуючи на Ганнусю. — Верещала так біля двору, що гусаки діда Харитона не до дому, а до річки дременули.

Ганнуся знизала плечима.

— Мені її вереск не в диво.

— Та не скажи, такого ти, напевне, ще не чула, — загадково мовила Надія, виблискуючи тернистими очима своїми. — Голосила вона, що агроном їй зраджує, що вона йому не потрібна, а коли він огризнувся до неї, щоб не молола дурниць, вона закричала, мов несамовита: «А хто всю ніч кликав якусь Ганю?»

Промовивши останні слова, Карпенкова затихла, пильно, насмішкувато позираючи на розпашіле від спеки лице Ганнусі. Вона чекала, що та злякається, засоромиться, але дівчина тільки байдуже зиркнула на неї й запитала похмуро:

— І до чого ти все це мені розповідаєш?

— А хто ж у нас Ганна…

— Та по селу дівок з десяток набереться, не рахуючи молодиць, — сказала як відрізала Ганнуся, хоч самій зробилося водночас і страшно, і радісно. Он як, то він уже й у сні її бачить та гукає. — А ти б, Надько, замість того, щоб чужі та непотрібні сварки вислуховувати, краще б пильнувала свого Василя, а то Довбушиха його вкраде в тебе. — Надія кинула на неї злий погляд, потім поглянула туди, де виднілася синя сукня Настини Довбушихи, й, помітивши біля неї юнака, з яким зустрічалася, потемніла на лиці ще більше. Постоявши так якусь хвилю, вона кинула сапу й рішуче попрямувала туди, де заклята подружка крала її щастя.
Ганнуся похмурим поглядом подивилась їй у спину й схилилась знову над своїм рядком. Гребенка вже не було ніде видко, що зараз її навіть втішило. Чого-чого, а от пліток, та ще про себе, та ще таких глузливих, вона зовсім не полюбляла, і слова Надьки вразили її сильніше, ніж здавалось би. Дівчина раптом зрозуміла, що не її шкодуватиме подруга, а оту Галину, з якої всі глузували і якій водночас усі заздрили. Але якщо стане відомо, що агроном покохав її, Ганнусю Кравецьку, то вся нелюбов, що палала зараз до Галини, повернеться до неї, Ганнусі. А чи вартий він того, цей Гребенко?

Ганна вже й не знала, що думати.

— Узявся він на мою голову, — прошепотіла вона, знову виполюючи молоде бурякове бадилля й прислухаючись до свого серця. Але воно, серце, уперто мовчало, й Ганнуся облишила ці недоречні зараз думки, доки не дополола половину свого ряду. Додому вона потрапила майже о шостій вечора, вправно зістрибнувши біля свого двору з причепа великої машини та уникнувши зі сміхом жадібних рук Митька-водія, який не встиг вискочити із кабіни. Помахавши дівчатам, Ганнуся обернулася, підійшла до воріт й, узявшись за дерев’яну хвірточку, раптом відчула, як до спини хвилею холодної води діткнулося щось чуже, недобре та зле. Завмерла, і, вчепившись зимною рукою в старе дерево хвірточки, вона повільно обернулася й здригнулась усім тілом, наштовхнувшись поглядом на палаючі неприязним вогнем чорні очі.

Навпроти двору, на вузькій смужці стежки, що вела до городів, зловісною тінню стояла Галина Гребенко.

Вона стояла мовчки, але вся її постать, невисока на зріст та хворобливо худа, вдягнена у стареньку вицвілу ситцеву куцу сукенку, пов’язана темним фартухом, видавала внутрішню напругу та неприязнь, а очі… Зазирнувши в них, Ганнуся відчула, що Галина знає, знає якимось чином, що Павло саме її кликав серед ночі.

Ганнусі раптом зробилося ніяково, і вона опустила очі.

— Доброго вечора, Галю, — пробурмотіла, відчувши два протилежні та несхожі між собою почуття: переваги над цією убогою жінкою, чия сірість зовсім не личила Гребенку, і провини, що десь глибоко заворушилась у ній, за те, що приваблювала її чоловіка, відкидаючи думки про те, що й у Галини можуть бути почуття до нього, що ця занадто худорлява та галаслива жінка теж його кохає, можливо, навіть до божевілля.

Галина сяйнула у відповідь холодом очей.

— Доброго й тобі вечора, Ганнусю, — досить непривітно відгукнулася вона, й Ганнуся здригнулася від тону, котрим було названо її ім’я. Ой, знала, знала ця гостроноса Галька, що в неї, Ганнусю, зачмарено закохався її Павло. Знала й ненавиділа її за те, ой як ненавиділа. — Павла мого не бачила? — нібито й спокійним голосом запитала Галина, але Ганнусі раптом здалося, що та її ударила, ударила силою своєї ненависті.

Блакитні очі спалахнули у відповідь.

— На полі бачила твого Павла, — відповіла вона, уже не відчуваючи добрих почуттів до цієї жінки. Яка провина може бути перед злою павучихою, що он зиркає з такою ненавистю.

Гордовито поглянувши на притихлу Галину, Ганнуся обернулася й увійшла в двір з високо піднятою головою. Її босі ноги, запилені та втомлені після довгого дня, майже відразу ж потонули у м’якому шовкові трави, яку мама розсіяла по всьому обійсті. Пройшовши біля вибіленої стіни хати з вузькими прорізами вікон та синіми віконницями, вона штовхнула двері й голосно гукнула:

— Мамо, я вдома!

У сінях війнуло на неї пахощами свіжозвареного борщу та смаженої на вишкварках картопельки, й запах цей, запах дому та мами, торкнувшись її, нагадав, як вона зголодніла. Та від маминих смаколиків і не в голодної слина тече, а вже зараз… Посміхнувшись про себе, Ганнуся витерла ноги й увійшла до великої кімнати, котру батьки називали залою, обвівши поглядом звичні з дитинства вже старі та подекуди поламані меблі, серед яких особливо пишно виглядала кована скриня з її посагом. Біля стіни стояв довгий стіл, застелений блідо-сірою, буденною скатертиною, над ним, обрамлене вишитими рушниками, зображення невідомої квітки. Ганнуся знала ще з дитинства, яким болем для мами був отой куточок біля вікна, що виходило на схід сонця. Колись, ще за життя діда Якова — Ганнуся це пам’ятала, — під цими ж вишитими трояндами рушниками красувалися дві ікони, біля яких завжди світив крихітний вогник і мама так часто щось шепотіла, навіть не помічаючи сліз, що котилися по її щоках… А для малої Ганнусі дивно було бачити маму, яка розмовляла з кимось невидимим. Вона не чіпала її в такі хвилини, а коли питала, мама коротко відповідала:

— Господу я молилася, доню. Колись, як порозумнішаєш, я й тебе навчу.

І допитлива Ганнуся чекала. Але дочекалась тільки того, що татко, повернувшись з міста, зірвав ті дві потемнілі від часу дощечки й закинув їх на горище, зовсім не звертаючи уваги на сльози та крик мами. То був єдиний на пам’яті Ганнусі випадок, коли батьки посварились, і до цих пір не забула вона біль в очах мами, біль та розгубленість, які були відповіддю на жорстокі, зовсім незвичні для татка слова.

— Для мене віднині твого Бога не існує. Був би він, наші діти не лежали б зараз у сирій землі.

Мама промовчала. Другого дня вона віднесла ікони до тітки, але вірити в Бога не перестала, терпляче переживаючи безвір’я чоловіка.

— Утомилася, Ганнусю? — лагідно запитала Ярослава Ганнусю, і та, поглянувши на маму, помітила в очах її неспокій. Вона стояла біля столу, насипаючи у велику миску борщу, а праворуч сиділи татко та Івасик, виблискуючи блакитними хитрими оченятами.

Ганнуся захитала головою.

— Якби не так спекотно було, — відповіла вона, сідаючи на лавку та цілуючи Івасика. — А от зголодніла я вже добряче.

Мама тільки посміхнулась, проте настороженість та занепокоєння в її очах не зникли. Ганнуся вдала, що не помічає тієї її напруги. Смачно попоївши маминого борщу та смаженої картопельки, запивши кухлем свіжого молока, розімліла від ситої вечері Ганнуся сіла на стільчик біля вікна, примружила очі й замислилась. Поряд щось цвірінчав Івасик, батько збирався на другу зміну до райцентру, де він працював на цукровому заводі. Ганнуся дуже полюбляла ось такі тихі родинні вечори, коли в хаті тепло й затишно, мама тихенько розмовляє з татком, а вона просто сидить, примружившись та відпочиваючи після важкого дня на полі.

Проте сьогодні насолоджуватися цими простими хвилинами їй заважали думки про Павла Гребенка. За вікном швидко вечоріло, десь на заході червоним полум’ям горіло втомлене сонце, і Ганнуся знала, що Гребенко буде чекати на неї біля річки. А вона сама не знала, чи йти їй на те побачення, злодійкувате та заборонене й, можливо, саме тому таке жадане. З маленького віконця їй добре було видко і тин, що межував їхнє подвір’я з Гребенковим, і хату, що виходила дверима до їхнього двору. Бачила вона й Галину, яка швидкою тінню мигтіла то від хати до повітки, то від повітки до городу. Дівчина напружено вдивлялася в надвечірні сутінки, навіть самій собі боячись зізнатися, що чекає з нетерпінням, допоки з’явиться постать Павла, аби… Аби, відкинувши усі сумніви та побоювання, піти за ним туди, де у вечірньому тумані сонливої річки буде чекати він, аби знову обійняти, аби знову шепотіти схвильованим і жагучим голосом ті слова, від яких то завмирає, то божевільно бухкає серце. Слова, що у якийсь незбагненний спосіб здатні наповнити чи то невиразною силою, чи то незвичною слабкістю.

Замислившись, Ганнуся ледь не проґавила, коли на майже темному подвір’ї з’явився Павло. Одягнений у білу сорочку, він щось сказав Галині, що в’юном звивалась за ним до самих воріт, відчинив хвіртку й рішуче попрямував у бік центру, протилежний від річки. Ганнуся застигла на своєму стільчику, відчуваючи, як важко та нерівно б’ється серце в грудях, як швидше побігла кров по жилах, розпашілою хвилею приливаючи до лиця.

— Щось набачила цікаве, доню?

Тихий та спокійний голос мами, що пролунав майже над головою, примусив Ганнусю здригнутися і ледь не підскочити на місці. Вона рвучко відхилилася від вікна, підняла на Ярославу блакитні прозорі очі.
— Ні, мамо, просто замислилась.

Ярослава недовірливо поглянула на неї, потім важко зітхнула й примостилась поряд на лаву. Узявши в свої теплі, шерехуваті від мозолів долоні прохолодні руки Ганнусі, вона деякий час посиділа мовчки, немов не наважуючись сказати щось головне, те що полишало її спокою, гнітило.

Її хрест - її врода...... Минав день, вечір, ніч, а потім минав і наступний ранок, а я все невпинно дочитувала "Проклята краса" Дарини Гнатко. Моє серце невпинно калатало, немов пташка в клітці, від хвилювань та від несправедливості. І хотілося опинитися там, поряд із головною героїнею, і хоч чимось їй допомогти, або хоч просто щиро обійняти. В мені вирувала буря емоцій - починаючи з радості, і закінчуючи смутком....  Відбуваються події в часи сталінської репресії. В маленькому селі Пироги. Де і живе найгарніша дівчина, з блакитними очима та товстою чорною косою. І хто ж знав, що саме та краса, що ті голубі, мов озерця, очі, завдадуть їй стільки болю і страждань. Адже на неї задивляються не тільки хороші парубки, а й одружені чоловіки, з галасливими дружинами. І Ганнуся (головна героїня) все таки створить цей любовний трикутник, який назавжди змінить її життя. І так починається її історія, від якої місцями холодне кров, а місцями палає серце. Хто б міг подумати, що власна краса може завдати стільки лиха. І Ганна безліч разів жалкує, що наділила її природа тією клятою красою. І я разом з нею виношую думку, що щастя зовсім не в красі. Ще досі знаходжуся в великому захопленні, від подій, які ще надовго залишаться зі мною. Окреме дякую, автору, за прекрасні описи та порівняння. Наймелодійніша книга, яка сколихнула кожну клітинку мого тіла.
Чи знаєш ти сама, якою владою наділила тебе природа... Так, Дарина гарненька, але її холодна краса ніщо, вона бліда перед тобою..." "Проклята краса" Дарина Гнатко.Не отримала я від цієї книги те, чого очікувала. Хоча спочатку все було досить непогано. А от потім стало таким передбачуваним, що хотілось відкласти її подалі і надовго. . Полтавщина. 30 - ті ХХ століття. За сільською красунею Ганусею впадають усі парубки, а також і чоловіки. Через настирливу увагу одруженого сусіда батьки відсилають дівчину у місто до родичів, які не дуже їй раді. Тут Ганнуся знайомиться з майором Дмитром Солодовим. Вони закохуються. Але життя так і не налагоджується... . Книга про той випадок, коли у всіх нещастях звинувачують молоду красиву жінку. Наче це вона навмисне зваблює нещасних чоловіків, манить їх за собою, забирає від жінок і малих дітей. І тут немає і не може бути інших варіантів. За це проклинають її і все іде в цієї нещасної шкереберть. Не до вподоби мені таке.
https://www.picuki.com/tag/%D0%B4%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%B3%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BA%D0%BE
"Краса - це страшна сила" - дуже влучний вираз для цього роману, так само, як і епіграф цієї книги: "Її хрест - її врода". Хто хоча б раз не бажав мати привабливу зовнішність, яка могла полонити всіх навколо? Напевне, таких людей немає. Та разом з тим ніхто не задумується, а що ж з другої сторони медалі, адже все має свою ціну. Яку саме? Цього ніхто не знає. В цій книзі мене підкорила обкладинка, почавши читати не очікувала чогось грандіозного, швидше навпаки, але виявилось, що я помилялась. І починаючи з знайомства з майором Солодовим ця книга читалась для мене під ритм серця. Тут дуже майстерно описані всі відчуття і почуття героїв, не кожен автор так зуміє, щоб мурашки йшли по шкірі. Можливо, ця історія примітивна, але щось притягуюче в ній є. З усіх героїв мені найбільше, як не дивно, не сподобався батько Ганнусі, який вірив усім окрім своєї дитини, а також ненавидів НКВС за те, що ті губили людей і при цьому зневажав тих самих "згублених людей", бо вони були ворогами народу. Його логіка дуже примітивна. А в що ж він тоді вірив, якщо не визнавав ні влади, ні Бога? Це якась дуже пасивна людина, такі гублять суспільство. Ще в романі мене вразила логіка Ані, коли вона задля порятунку Діми хотіла пристати на умови Прокопенка. Якби вона це зробила, то вразила б коханого в 10 разів болючіше, а ніж коли розказала усе відразу. Дмитро уже переживав зради, а вдруге наступити на ті самі граблі, ой як боляче. Та дякувати Богу він її врозумив, хоч і в останню мить, але події пішли іншим шляхом. Щасливий кінець неабияк потішив тому, що зараз більше авторів орієнтується на драми, які знаходять відгуки в серцях сучасних читачів. Можливо, це пов'язано з подіями у світі, кризами, особистими невдачами і т.д., але так хочеться вірити у щасливі розв'язки і позитивні кінцівки.
https://www.livelib.ru/book/1001537549-proklyata-krasa-darina-gnatko
Сюжет пересказывать не буду, с ним можно ознакомиться на любом литературном форуме. Это роман о люблю и нелегкой судьбе полтавской дивчыны Ганнуси.
Книга читается легко, на одном дыхании. Я ее прочитала за один вечер, два дня ходила под впечатлением.
Жизненно, реалистично, динамично и интересно.
Рекомендую почитать!
https://otzovik.com/review_3446405.html

Замечательная книга
НЕДОСТАТКИ:
Невозможно было оторваться, ночь почти не спала
Приобрела эту книгу в Клубе Семейного Досуга в электронном виде. Долго не доходили руки ее почитать. А вот когда наконец-то дошли, все, мир перестал для меня существовать. От книги совершенно невозможно оторваться, так захватывает сюжет. Начала читать ее вечером, так ночь почти не спала, пока не прочитала полностью. Речь идет о временах существования НКВД, ну и все, что с этими временами связано. Тяжело пришлось главной героине, много пришлось пережить, но все хорошо, что хорошо заканчивается. Жаль только, что отец Ганнуси так и не простил ее до конца своих дней. Очень порадовала развязка, я уже и не надеялась на хорошее окончание книги. Советую всем, очень интересно.
https://otzovik.com/review_4338910.html

Почніть читати. І, можливо, ця історія заціпить вас і захочеться дізнатися про долю героїв книги.

Книжчин дім запрошує читати та отримувати задоволення від читання!
This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website