«Важка вона іноді, доля дитяча! Отак би собі спав спокійненько, але зась! На канікулах або вихідних скочиш із самого ранку, очі самі собою розплющуються, а от коли треба до школи йти — ніби хто повіки клеєм намазав!»
Так роздумував, потягуючись у ліжку, учень п’ятого класу вкрай середньої школи Олег Дерихата. Він натягнув ковдру на голову, намагаючись відтермінувати мить, коли потрібно буде вилазити з ліжка. Трохи втішало, що за вікном був травень, вже пригрівало сонечко і сяяли десь там на горизонті (хоча ще аж цілих три тижні до них!) літні канікули, на яких нарешті можна забути про школу і майнути або у літній табір, або хоч до бабуні у село.
Олежик Дерихата був звичайним хлопчаком. Ну, може, тільки рудувате волосся, рум’яне личко, міцна статура, пружні ноги, якими твердо ступав по землі, та кругленьке черевце надавали йому особливих прикмет. Під одягом зрадлива округлість на місці пресу ховалася, тому роздягатись (навіть на пляжі) хлопчику не хотілося, аби з нього не кепкували ровесники.
Він любив читати і не любив фізкультуру, тому що на уроках змушували бігати і, гірше того, підтягуватись на перекладині. Дерихата дотягнутись підборіддям до металевої труби не міг, бігав помаленьку, при цьому чмихав, як паровоз, але тверду «десятку» з фізкультури мав, бо був відмінником. І вчитель-спортсмен Ілля Федорович, тяжко зітхаючи та споглядаючи марні старання свого учня, виводив у журналі хорошу оцінку. При цьому в нього переставала писати ручка, він спересердя тряс рукою і навіть іноді мружив очі: так йому не хотілось «псувати» журнал.
— Мня-а-а-ву! — зненацька пролунало над вухом.
Олежик здригнувся, розплющив одне око. Несподівано хтось стягнув ковдру з обличчя, щось м’яке торкнулось до його носа.
— О-о-о! — застогнав хлопчик. — Ну, ти й звірюка! Сам не гам і іншому не дам! — випростав руку з-під ковдри, замахав нею, ніби намагаючись когось скинути на підлогу.
— Мр-р-р! — сердито відповів не відомий читачеві «звірюка».
— Кігтику! От я зараз встану та як надеру тобі хвоста! — погрозливо припіднявся на ліжку Олежик. Сон розвіявся, мов не було.
Кіт на прізвисько Кігтик (а «будильником» був саме він!) задоволено промуркотів, скочив з ліжка на підлогу, пройшовся язиком по рудій шерсті, яка — на відміну від зачіски господаря — була і так бездоганна, потягнувся, піднявши хвоста трубою, та легко забрався на підвіконня, де вмостився калачиком та підставив спинку м’якому ранішньому сонечку…
Це зараз істоту, яка ніжилась у теплому промінні, можна було назвати котом у повному розумінні того слова. Граційна пружна хода, лискуча шерсть та вуса, які гордо стирчали у сторони, видавали справжню породу свого власника, хоча батьків Кігтик не пам’ятав. Знайомство Дерихати і тоді ще безіменного кошеняти почалось цілком банально.
Два роки тому, також у травні, Олежик повертався зі школи, ледь тягнучи на спині важкий НАПЛІЧНИК. Несподівано почався дощ. Тугі краплі залопотіли спочатку потихеньку, неквапом, а потім дощ припустив щосили. Хлопчик сховався під дашок чужого під’їзду і налаштувався перечекати зливу. Але потужний потік води з неба не вщухав. Десь далеко почало гриміти. Малий Дерихата трохи побоювався грози (а хто її не боїться?!) — отож вирішив швиденько перебігти додому, пам’ятаючи, що коли блискавки підкрадуться ближче, бігати вже не можна. Наталя Петрівна, їхня вчителька, нагадувала про це не раз.
Олежик обережно виглянув на вулицю. Поверхнею свіжих калюж стрибали бульбашки дощу. Він знав, що вони щось означають: чи то злива скоро має закінчитися, чи то навпаки буде затяжною, але, хоч ти вбийся, не пам’ятав. «Треба буде прикмети повторити!» — вирішив він для себе, важко зітхнув, не наважуючись підставитись під струмені, але здалеку знову долинали погуки громовиці, і Дерихата вискочив із свого прихистку та швидко попрямував до рідної домівки. А йти залишалося недалеко!
За хвилину одяг змок наскрізь. Але злива була по-весняному тепла, тож Олежик навіть замугикав якусь пісеньку. Він чалапав по калюжах, не вибираючи дороги, і відчував себе мандрівником, який сміливо крокує крізь джунглі назустріч небезпекам. Він навіть озирнувся, видивляючись якогось людожера-тигра, який підступно зачаївся у кущах.
— Мняву! — несподівано жалібно озвався «людожер» десь там під ногами. Дерихата здригнувся, виринаючи з уявного африканського лісу. З-під бузкового куща на нього дивились великі зелені очиська незнайомого мокрого створіння, яке зараз більше було подібне на облізлого, худого пацюка. Кошеня ніби відчуло на собі погляд, здригнулося всім тілом, підбігло до хлопчика та потерлося мокрою головою об його ногу.
— Мале-е-е-ньке! — вирвалось в Олежика. — Замерзло?! — присів він над рудим хирлячком.
— Мняву! — кивнуло згодливо кошеня, прохально блимнувши очиськами.
— Давай, лізь до мене за пазуху! — запросив Дерихата.
«Пацюк», ніби зрозумівши, що від нього вимагають, підскочив, видряпався хлопчику на коліно і шугонув під мокру футболку, притиснувшись до теплого Олегового тіла. Кілька разів ще здригнувся від холоду, пригрівся та затих.
— Вилазь, приїхали! — голосно мовив Олег вдома, дістав з-за пазухи мокре кошеня і пустив його на лінолеум у коридорі.
Незнайомець сторожко озирнувся, заспокоєно пройшовся рожевим язичком по мокрій шерсті і пішов обстежувати своє нове місце перебування. Дерихата скинув із себе мокрий одяг, залишивши його тут же, на підлозі у передпокої, взяв у ванні великий рушник і почав розтиратися, пам’ятаючи, що саме так робив тато, потрапивши восени без парасольки під зливу. Відчувши, як гаряче тепло розійшлося по шкірі, хлопчик схопив трохи меншого рушника (ним мама витирала волосся після душу), зловив кошеня, добре розтер і його, акуратно склав рушник назад до шафи і пішов на кухню шукати якоїсь провізії. Кошеня слухняно потрюхикало за ним.
— Звати тебе хоч як? — спитав хлопчак, відпанахуючи товстий шмат ковбаси і кидаючи його новому знайомцю.
Той щось промуркотів у відповідь, спробував відкусити від шматка, широко роззявивши рота. Ковбаса не піддалась. Вона була «московською» — твердою, як на його зубенята. Кошеня знічено присіло, потім спробувало ще раз і, впевнившись, що із цього нічого не вийшло, жалібно підняло свої зелені очиська на нового господаря.
— Не виходить?! — правильно зрозумів котячий погляд Дерихата. — Зовсім ти ще малий! Я теж колись таким був! — згадав він розповіді батьків про своє беззубе дитинство. — Тільки молоко і пив! Мамине… — на мить задумався він. — О! У мене ж молоко є в холодильнику! Почекай-но, дістану! Давай сюди цю ковбасу! — простягнув руку Олежик. Але кошеня несподівано наїжачилось, випустило гострі маленькі кігті та шурнуло лапою перед собою, захищаючи законну власність.
— Ти що робиш?! — різко забрав руку з глибокою подряпиною малий Дерихата. — Ну й кігті у тебе! — вичавив, злизуючи крапельку крові з пальця. — Бути тобі Кігтиком! — зробив він висновок. — А прізвище твоє — Ковбаско! Он як за свій шматок тримаєшся! — засміявся, забувши образу. — А прикольно! Кігтик Олегович Ковбаско! — зареготав Дерихата.
Він дістав пакет молока, забувши про недостойний вчинок нового друга, налив трохи у блюдце, поставив перед Ковбаском.
— Пий, звірюко! — припросив.
Кігтик Олегович всунув носа у блюдце, пирхнув, хлюпнувши молоком на підлогу, на мить задумався, а тоді почав швидко хлептати.
Дерихата тим часом тихенько підняв шмат кинутої ковбаси. Пам’ятаючи, що з підлоги їсти не можна, бо там купа різних мікробів, уважно оглянув кусень і, не помітивши цих нахабних дрібних створінь, через яких можуть з’явитися проблеми з травленням, спочатку хотів відкусити ковбаски, потім передумав, чомусь з жалем глянув на шматок і навіщось поклав його до холодильника. Затим нарешті нагрів собі картоплі з м’ясом, покришив великими шматками огірка та заходився обідати.
Через півгодини Олежик Дерихата лежав у своїй кімнаті на ліжку, ситий і вдоволений, розглядаючи якусь нову книжку, а в нього на животі зручно вмостився Кігтик Ковбаско, який вже був повністю сухим і скидався на м’який, руденький клубочок шерсті. Кігтик безтурботно спав. Його життя нагадувало тепер котячий рай, в якому течуть молочні ріки, а кошенята сплять на власному господареві — не на твердому мокрому асфальті.
За кілька хвилин той господар, відклавши книгу, теж засопів. У кімнаті запанувала тиша, яку порушувало унісонне дихання Ковбаска та Дерихати.
Ідилія перервалась несподівано. У передпокої гримнули двері. Олежик різко схопився, Кігтик м’ячиком покотився на підлогу, ображено нявкнув.
— Я вдома! — голосно сказала мама, знімаючи в коридорі туфлі і всовуючи ноги у м’які кімнатні капці.
— Влипли!!! — несподівано відреагував на її прихід син. — Давай скоріше сюди лізь, а то буде нам марапупа з повидлом!
Він схопив на руки Ковбаска, шарпонув нижню шухляду шафи, запхав кошеня до купи шкарпеток, засунув шухляду, залишивши невеличку щілинку, аби Кігтик міг ковтнути свіжого повітря.
— Привіт! А ти чого такий червоний?! — зайшла до кімнати мама. — Спортом вирішив зайнятись? — насторожено поглянула на сина. — Не захворів?! — помацала лоба.
Ну, чому дорослі на всі дитячі проблеми мають тільки два питання: «Не захворів?» або «Погану оцінку отримав?». Невже у нас, дітей, інших придибенцій не може бути? І лікування у них передбачуване! У першому варіанті — жменя таблеток і гидкий малиновий чай із жабуринням з перетертих ягід (Дерихата аж пересіпнувся!), у другому — виховна година (у кращому випадку!) або заборона комп’ютера! І це методи виховання?! Хіба комп’ютер впливає на уроки?! Невже вони думають, що ці дві речі взаємопов’язані?! Якщо дитина не хоче уроки робити, то їй хоч кілка на голові теши — знайде сотні причин не сідати за книжку!..
— А-у-у, сину! — вихопила Олега з виру думок мама. — Щось таки сталось! — погладила рудувате волосся. — Невже погану оцінку отримав? — підморгнула вона. Малий Дерихата важко зітхнув. «А хіба я не казав?!» — спитав сам у себе.
— Та ні, мамо! Оцінки вже майже всі за семестр виставили; не захворів! Задрімав трішки, от і не встиг ще до тями прийти! — вичавив Олежик, одночасно намагаючись непомітно ногою прикрити шухляду, з якої висовувалась цікава мордочка Кігтика Ковбаска.
— Добренько! Зараз щось смачненьке приготую. Тато прийде — разом повечеряємо! — крутнулась мама на одній нозі і, шурнувши одягом об одвірок, майже вибігла з кімнати.
— Фу-у-х! — змахнув піт з лоба Дерихата. — Ти мене під монастир підведеш! — зашипів він на кошеня. — Добре хоч мовчав, а то би ще нявкнув до повного щастя і… — не закінчив хлопчик.
— Мняв!!! — голосно промовив Кігтик, ніби зрозумівши, що від нього хоче господар. При цьому його рудувата мордочка набрала невинно-хитрого вигляду. Олегові навіть здалося, що негідник по-своєму, по-котячому, посміхається!
— Ах ти ж!.. — на мить втратив мову Дерихата. — Ти що витворяєш?! Мама почує — будеш жити на вулиці! — розпачливо попередив Ковбаска.
Той аж лапою голову накрив, миттю замовк, закопався між шкарпетками, скрутився калачиком і затих.
— Що ти, сину, казав?! — заглянула до кімнати мама. — Якраз руки мила, не розчула добре! — усміхнулася вона.
— Та кажу, м’яса, мамо, зроби! Щось так захотілося! — майже вигукнув Олег.
— Тільки ж на обід було?!
— Зовсім мало! — відчуваючи, як червоніє, опустив очі малий Дерихата.
— Півкаструлі ще є! Думала, млинців насмажу… Але якщо ти так хочеш, то нагрію те, що є! — пообіцяла і, знову війнувши халатиком, вийшла з кімнати.
— Ну от! Тепер через тебе не млинці свіженькі, а м’ясо знову їсти! — докорив Олежик відкритій шухлядці.
Кігтик зачаївся, наляканий перспективою жити на вулиці, та носа звідти не висовував.
— А ще ж тато прийде! — наче вдарило струмом Дерихату. — Він точно ніякої звіринки у хаті не потерпить! — розпачливо прошепотів хлопчик. — Я йду на кухню, а ти сиди тихенько! Зрозумів?! — перепитав він Ковбаска.
Той підняв голову і ніби навіть кивнув.
Хлопчик, скорчивши гримасу найслухнянішого сина, попрямував на кухню, до мами, щоб підготувати ´рунт для проведення дипломатичних переговорів щодо отримання дозволу на проживання у квартирі свого волохатого приятеля.