Повість «Кігтик Ковбаско» – надзвичайно захоплююча та повчальна історія про пригоди двох друзів – п’ятикласника Олега Дерихати та його пухнастого улюбленця, кота на прізвисько Кігтик Ковбаско. Лінькуватий школяр, дивлячись на свого пухнастика, не раз замислюється над тим, як гарно і безтурботно йому живеться – спи собі та їж, гуляй на вулиці та розважайся, ніяких тобі уроків та проблем з однокласниками й батьками. Проте одного разу мрія головного героя книги пізнати котяче життя здійснюється…
Олег прокидається в образі Кігтика, а кіт стає Олегом – тварина і людина міняються тілами. Які випробування і життєвий досвід чекають на них у нових обличчях? Дуже скоро Олег змінює свою думку щодо безтурботності та легкості котячого життя, адже на нього чекає стільки вуличних небезпек і домашніх непорозумінь!
Не менш яскравими виявилися і пригоди новоспеченого школяра з душею кота. Якщо ви хочете поринути у дивний світ пригод, що межують з реальністю, радимо прочитати «Кігтик Ковбаско» Сергія Гридіна.
Ця книга буде надзвичайно цікавою та повчальною для дітей молодшого і середнього шкільного віку, а також для їхніх батьків. Сергій Гридін не лише веде читачів захоплюючим сюжетним шляхом, а й змальовує антураж з повчальних і подекуди іронічних ситуацій, занурюється в конфлікти та їхні ймовірні причини, вказує на працьовитість, мудрість, товариськість, сміливість, вірність, милосердя та інші важливі якості.
Книга «Кігтик Ковбаско» сповнена доброго та світлого гумору, але в той же час вона показує юним читачам вражаючу несправедливість нашого життя. На думку автора, діти мають бути готовими до жорстокості і розчарувань, проте повинні твердо і впевнено йти вперед з думкою, що зло завжди переможне.
Виховний ефект твору підкреслюється яскравими та харизматичними образами головних героїв, зрозумілим сучасним школярам. Незважаючи на свої слабкості та недоліки, вони готові до будь-яких проблем та відчайдушно поборюють свої страхи. Завершення цієї дивної казки є вражаючим і несподіваним.
Те, що вмієш найкраще
Володимир ЧернишенкоСергій Гридін, який став відомим завдяки дитячим повістям про Федька – прибульця з інтернету, а торік дебютував як автор тексту для підлітків «Не такий», повернувся у звичний формат казкової повісті. «Кігтик Ковбаско» – це класика жанру, цікава й непретензійна історія про хлопчика й котика, які випадково помінялися тілами.
Сюжет старий як світ, й автор не соромиться очевидної вторинності твору, коли сам згадує книжку Валерія Медведєва «Баранкін, будь людиною». Міг би також назвати «Джені» Пола Ґеліко й ще кілька «обмінних» текстів. До речі, алюзії на інші літературні твори, диснеївські «Качині історії», класичні прийоми анекдотів та шкільні дотепи – звична річ для цієї книжки. Особливо запам’ятовується епізод знайомства кошеняти з лютим псом, який у найдрібніших деталях відтворює запізнання песика Бімбо й киці Матильди в радянській екранізації «Карлсона» А. Ліндґрен. Важливо, що письменник цього не приховує, навпаки, виставляє напоказ як додатковий засіб створення комічного ефекту, формуючи таким чином метатекст, зрозумілий читачеві будь-якого рівня. Упевнений, що згадка про братів Барбосів заохотить дитину, яка більше звикла сидіти
Кіт і хлопчик у повісті – герої рівноправні, тому тварина має ім’я та прізвище, ба навіть по батькові – Олегович. Адже саме Олежик знайшов його й порятував у зливу. Відтак, після нічим не поясненого обміну тілами, кіт у подобі людини стикається з труднощами у школі, а хлопчик – із проблемами кота у дворі. Цікаво, що негаразди в обох друзів, по суті, однаковісінькі. Обох хвилює визнання однолітків і сутички із забіяками (ще відомі як булінґ). Важливо, що кіт у людській подобі дає собі раду краще за людину в котячій. А отже, дитячі проблеми, які, може, знайомі й читачам, порівняно з котячими війнами за територію, утіканням від собак і пошуком їжі, здадуться не такими вже й невирішуваними. Переважно, щоб їх розв’язати, просто треба переступити свій страх…
Прискіпливий читач неодмінно відзначить у новій книжці вже фірмовий «гридінський» мотив «хочеш змін – працюй, тренуйся». Кіт Ковбаско саме завдяки фізичним вправам зумів скинути зайву вагу й набути форми, геть як Денис із «Не такого». А от Михась іще до цього розуміння не доріс… Інший спостережливий читач може звернути увагу на відсутність жіночих персонажів, якщо не рахувати мами, циганок і школярок, одна з яких, побачивши спортивні успіхи однокласника, каже подругам: «Він такий класний, я би за нього навіть заміж вийшла!» На цій фразі ґендерне питання можна сміливо закривати.
На відміну від теми рівності статей, яка тут і справді була б ні до чого, у повісті зринає проблема гуманного ставлення до звірів. Хулігани, які знущаються з тварин, нічого, крім зневаги, не викликають і врешті отримують по заслузі.
Книжку ілюстровано доволі милими чорно-білими малюнками Андрія та Діни Нечаєвських, що відкривають кожен розділ. Загалом це класична казкова повість, одна з багатьох, які так гарно вдаються українським письменникам, коли їх не силують писати на гострі соціальні теми або ж коли вони самі не змушують себе до повчань і моралізаторства.
https://www.barabooka.com.ua/te-shho-vmiyesh-najkrashhe/
«Кігтик Ковбаско» : чергове (ненудне) перевтілення
Дитячі книжки повинні бути не лише цікавими, а й корисними: чогось навчати, мати якусь суспільно значиму ідею. Це в ідеалі. Насправді ж, якщо автору вдалося змусити малого бешкетника дочитати його творіння, книгу можна вважати вдалою.Чи змусив би «Кігтик Ковбаско» Сергія Гридіна заглибитися в читання дитину середнього шкільного віку? Думаю, що так. Перш за все, книга поділена на одинадцять невеличких частин, що мотивує школяра не закривати книжку, а долати нові частини, розпалюючи азарт.
Твір написаний добротною українською мовою, яка є доступною для читача, але водночас розширює словниковий запас. Варто зазначити, що автор не просто використовує рідко вживані слова, він робить це так, щоб було зрозуміле їхнє значення: марапупа з повидлом (на горіхи), трюхикати (йти), вчворити (вчинити, зробити) тощо.
«Кігтик Ковбаско» цінний ще й тим, що зачіпає кілька суспільно важливих проблем. Перша – надмірна вага. Виявляється, що не лише люди, а й коти комплексують із цього приводу: «…Кігтик акуратно збирав залишки їжі з миски, звалював їх до унітазу і зливав воду. Таким чином всі сліди голодування було знищено (…) Кігтик починав свої вправи (…) Легко підтягувався двадцять разів на шторі, стрибав із шафи на ліжко і назад, відтискався від підлоги, задерши догори хвоста. Тепер йому не соромно було дивитись у дзеркало. Життя налагоджувалось!». Та й Олежик, господар Кігтика, був таким собі хлопчиком-ботаном, який любив читати й не любив фізкультури, з приводу чого йому доводилося терпіти насмішки однокласників.
Друга – підліткове насильство. «Круті старшаки» мало того, що залякують молодших і вимагають гроші, а й націлюють рогатки на беззахисних братів менших. Збоку це виглядає жалюгідно й огидно.
Третя – ставлення людей до тварин, до котів зокрема: «Ковбаско лиш голосно зітхнув, мовчки нахилив голову, але думки його були далеко від якогось там підтягування. Пекла вогнем образа за несправедливе, на його думку, ставлення людей до котів. От чому так? Ваза випадково впала, хто винен? Кіт! Грязюка в коридорі – знову він! Банка з молоком на кухні перекинулась – ну хто ще таке може зробити?! Тільки він, Кігтик! Ковбаско думав, що так сприймають котів тільки у сім’ї Дерихат (ну і ще в деяких сусідських), але виявилось, що проблема взаєморозуміння є взагалі глобальною! Як змінити світ? Як прихилити людисьок до добрих, чуйних, теплих і ніжних тваринок?!»
Щодо сюжету, то нічого особливого у перевтіленні головних героїв немає. Це вже давно відомий прийом: чоловік став жінкою, жінка - чоловіком, батьки - дітьми, діти – батьками, господар – домашнім улюбленцем, домашній улюбленець – господарем… Але важливо те, що «Кігтик Ковбаско» не затягнутий, оскільки друзям (а справжній чоловічій дружбі в цій історії відведено чільне місце) вдалося знайти вихід лише за один день. У творі відчувається динаміка й він не хилить у сон, що є явною перевагою, в порівнянні з іншими дитячими книжками, переобтяженими описами.
«Кігтик Ковбаско» Сергія Гридіна швидше за все буде до читацького смаку учня середньої школи, проте не варто читати його перед сном, бо заснути буде ой як не просто.
Анастасія Позичайло http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/08/29/091833.html
«Котя-кицюня, їстоньки хочеш? Киць-киць... Ходи сюди, манюня! Ходи сюди, гарнюня... Киць-киць!» – так і хочеться сказати, дивлячись на такого симпатичного котяру на обкладинці цієї книги. Рудий, вгодований, ще й ім’я відповідне – Кігтик Ковбаско.
Просто ням-ням, а не котяра!
А що ж там, під обкладинкою? Пригоди? Чарівництво? Багато чого є під обкладинкою...
Хлопчик Олежик Дерихата (Це ж треба, яке прізвище! І прізвиська краще не вигадаєш!) – хлопчик звичайний. Читати любить, фізкультуру – ні. І, звісно, має проблеми зі спортом.
Та й з батьками не завжди знаходить спільну мову:
«Ну, чому дорослі на всі дитячі проблеми мають тільки два питання: «Не захворів?» або «Погану оцінку отримав?» Невже у нас, дітей, інших придибенцій не може бути?» (С.13) – знайома ситуація, чи не так?..
Хоча батьки в Олега цікаві. «Чимось батько нагадував героїв із старих казок, сильних і добрих. Але малий Дерихата знав, що зеленкуваті очі можуть бути сталевими» (С.17). Непересічний і позитивний образ матері хлопчика. Вони насправді гарна родина, просто батьки вимогливі до свого сина, хоча й справедливі.
А вчитель фізкультури, Рембо, який насправді зветься Іллею Федоровичем Деруном, не така вже й падлюка. Він просто втомився від своєї роботи, остогидлих одноманітних уроків, школи і дітей, та мріє переїхати разом із дружиною у глухе село, де немає галасливих дітлахів, і там жити, пити молоко з-під корови та милуватися природою.
Ця неоднозначність образів неабияк підкупає.
Є у творі й інші вчителі: молодий вчитель української літератури Степан Петрович Хомазюк, любитель булочок на прізвисько Фунтик; бібліотекарка Світлана Іллівна Гомера (вона ж Королева), «висока, струнка, із стильною зачіскою та яскравою помадою на губах» (С.87), схожа на чаклунку, а не на «книжкового хробака», насправді добра людина, та й інші, не менш колоритні персонажі. Хоча справжня чаклунка у творі теж є, і їй атрибутика ні до чого.
А що ж рудий чотирилапий красень?
Кіт на прізвисько Кігтик – звір незвичайний, зі своєю історією і звичками. Хлопчик підібрав мокре й нещасне кошеня, розуміючи, що йому навряд дозволять залишити тварину вдома. Але склалося інакше: Кігтик стає повноправним членом родини. Життя кота нині нагадує рай, де течуть молочні ріки. Його всю люблять, а голод і холод залишилися в минулому.
Та Кігтик любить вільно бувати на вулиці, товаришує з місцевим котячим товариством. І його зовсім не назвеш типовим домашнім улюбленцем. Він навіть примудрився потоваришувати з псом Шайтаном, грозою всіх навколишніх дворів. Пес захищає свого друга. Класно мати такий «дах», навіть коли мова йде про рудого котика.
Кіт ще й розумний! Це ж треба було здогадатися, що від тертя шерсті об килимок створюється електричний заряд, яким можна поганяти сусідську малу вереду, яка надто сильно «обіймає котика». Але інколи і на розумного знаходиться проблема: котик роз’ївся до таких розмірів, що вже не міг стрибнути на кватирку. Довелося худнути, сівши на сувору дієту, займатися котячим спортом зі стрибків на шафу і лазіння по шторі. Та ще й змивав не з’їдене в унітаз, аби люди не переймалися його зниклим апетитом.
Ось такий казковий котик, дуже схожий на людину. А людина, тобто його малий господар, за таких умов... Саме так! Ви правильно здогадалися! Якось Олежка і його кіт помінялися місцями. Кігтику довелося ходити в школу, де він примудрився показати надзвичайні фізичні результати, а Олегу розрулювати котячі проблеми, знаходити нових друзів. Помилився малий, коли думав, що у котів життя просте й спокійне, а його Кігтик майже святий і ніколи не порпатиметься у смітнику.
Та й на своє життя Олег подивився з зовсім іншого кута. Наприклад, хлопчика дивує, що раніше рибалити, грати у футбол та ходити в ліс по ягоди і гриби люди могли лише в реальному житті, а тепер, завдяки прогресу, нібито те саме можна робити, не виходячи з дому, варто лише увімкнути комп’ютер. Звісно, що хлопчик на стороні такого «прогресу»:
«– Прогрес! – пожалів «первісних людей хлопчик-кіт. – Добре, хоч книжки тоді вже були! А то взагалі здуріти можна!» (С.62).
Він навіть не уявляє, наскільки барвистим і не нудним є реальне життя.
Книжка написана з гумором, у ній багато пригод, але є й серйозні думки про життя і людей, і котів. Бо для того, щоб повернути собі звичну подобу, обом треба багато чого пережити і зрозуміти в собі. А це не так вже й просто. І найважче, як на мене, не перемогти страхи, а навчитися бути не байдужим до чужого горя. Бо одна справа – допомагати близьким і друзям, і зовсім інша – врятувати когось незнайомого, або, як у цій казці, якщо коти кинуться на порятунок собачати.
У творі є ще цікаві другорядні персонажі, як, наприклад, трійця хуліганів, що тероризують молодших школярів. Мирон із мамкою-заступницею і таємничим батьком-льотчиком на таємному завданні; Дмитрик, «ботан» «а-ля Гаррі Поттер» (С.34), який до невпізнання змінюється, коли виходить зі школи, і стає «флібустьєром навколишніх дворів» (С.35); флегматичний Тарас на прізвисько Штиця, який у хуліганській компанії Барбосків часто поводиться непередбачувано та дещо неадекватно, бо «Анархія – мать порядка!» (С.35).
І, хоча твір казковий, але раз-по-раз у нього вплітаються темні реалістичні ниточки. Наприклад, кіт Мармиза розповідає:
«– Зараз багато всяких недоумків розвелось! Он минулого тижня Барсика із сусіднього двору якісь пацани до каруселі прив’язали і крутили хвилин із десять! А потім на телефон знімали, як він хитається і на лапи встати не може! Три доби ні їсти, ні пити не міг!» (С.95-96).
Або коли дівчинка з багатої родини, яка вважає, що на автобусах тільки «рагулі» їздять, ображає ще не стару, але спрацьовану бабусю, стрибає їй на хворі ноги, копає сумки, доводить літню жінку до сліз. А її «просунута» матуся на зауваження вибухає зневагою, бо вважає, ще користується «просунутою японською системою виховання», коли дитині все дозволене й від того в неї розвивається творчий потенціал. Дурня, як на мене, а не розвиток творчості.
Не можу не радіти, що саме молодий хлопець, хоч і не з головних героїв, поставив жінку на місце, наліпивши горе-матусі на лоба жуйку з поясненням, що він теж за такою системою виховувався.
Це набагато серйозніші проблеми, ніж може здатися... То не просто жартики над бідолашним котиком та балуване дитинча. Добре, коли у дитячому творі піднімаються і такі серйозні теми.
Маргарита Крук https://bookchest.livejournal.com/109183.html
Просто ням-ням, а не котяра!
А що ж там, під обкладинкою? Пригоди? Чарівництво? Багато чого є під обкладинкою...
Хлопчик Олежик Дерихата (Це ж треба, яке прізвище! І прізвиська краще не вигадаєш!) – хлопчик звичайний. Читати любить, фізкультуру – ні. І, звісно, має проблеми зі спортом.
Та й з батьками не завжди знаходить спільну мову:
«Ну, чому дорослі на всі дитячі проблеми мають тільки два питання: «Не захворів?» або «Погану оцінку отримав?» Невже у нас, дітей, інших придибенцій не може бути?» (С.13) – знайома ситуація, чи не так?..
Хоча батьки в Олега цікаві. «Чимось батько нагадував героїв із старих казок, сильних і добрих. Але малий Дерихата знав, що зеленкуваті очі можуть бути сталевими» (С.17). Непересічний і позитивний образ матері хлопчика. Вони насправді гарна родина, просто батьки вимогливі до свого сина, хоча й справедливі.
А вчитель фізкультури, Рембо, який насправді зветься Іллею Федоровичем Деруном, не така вже й падлюка. Він просто втомився від своєї роботи, остогидлих одноманітних уроків, школи і дітей, та мріє переїхати разом із дружиною у глухе село, де немає галасливих дітлахів, і там жити, пити молоко з-під корови та милуватися природою.
Ця неоднозначність образів неабияк підкупає.
Є у творі й інші вчителі: молодий вчитель української літератури Степан Петрович Хомазюк, любитель булочок на прізвисько Фунтик; бібліотекарка Світлана Іллівна Гомера (вона ж Королева), «висока, струнка, із стильною зачіскою та яскравою помадою на губах» (С.87), схожа на чаклунку, а не на «книжкового хробака», насправді добра людина, та й інші, не менш колоритні персонажі. Хоча справжня чаклунка у творі теж є, і їй атрибутика ні до чого.
А що ж рудий чотирилапий красень?
Кіт на прізвисько Кігтик – звір незвичайний, зі своєю історією і звичками. Хлопчик підібрав мокре й нещасне кошеня, розуміючи, що йому навряд дозволять залишити тварину вдома. Але склалося інакше: Кігтик стає повноправним членом родини. Життя кота нині нагадує рай, де течуть молочні ріки. Його всю люблять, а голод і холод залишилися в минулому.
Та Кігтик любить вільно бувати на вулиці, товаришує з місцевим котячим товариством. І його зовсім не назвеш типовим домашнім улюбленцем. Він навіть примудрився потоваришувати з псом Шайтаном, грозою всіх навколишніх дворів. Пес захищає свого друга. Класно мати такий «дах», навіть коли мова йде про рудого котика.
Кіт ще й розумний! Це ж треба було здогадатися, що від тертя шерсті об килимок створюється електричний заряд, яким можна поганяти сусідську малу вереду, яка надто сильно «обіймає котика». Але інколи і на розумного знаходиться проблема: котик роз’ївся до таких розмірів, що вже не міг стрибнути на кватирку. Довелося худнути, сівши на сувору дієту, займатися котячим спортом зі стрибків на шафу і лазіння по шторі. Та ще й змивав не з’їдене в унітаз, аби люди не переймалися його зниклим апетитом.
Ось такий казковий котик, дуже схожий на людину. А людина, тобто його малий господар, за таких умов... Саме так! Ви правильно здогадалися! Якось Олежка і його кіт помінялися місцями. Кігтику довелося ходити в школу, де він примудрився показати надзвичайні фізичні результати, а Олегу розрулювати котячі проблеми, знаходити нових друзів. Помилився малий, коли думав, що у котів життя просте й спокійне, а його Кігтик майже святий і ніколи не порпатиметься у смітнику.
Та й на своє життя Олег подивився з зовсім іншого кута. Наприклад, хлопчика дивує, що раніше рибалити, грати у футбол та ходити в ліс по ягоди і гриби люди могли лише в реальному житті, а тепер, завдяки прогресу, нібито те саме можна робити, не виходячи з дому, варто лише увімкнути комп’ютер. Звісно, що хлопчик на стороні такого «прогресу»:
«– Прогрес! – пожалів «первісних людей хлопчик-кіт. – Добре, хоч книжки тоді вже були! А то взагалі здуріти можна!» (С.62).
Він навіть не уявляє, наскільки барвистим і не нудним є реальне життя.
Книжка написана з гумором, у ній багато пригод, але є й серйозні думки про життя і людей, і котів. Бо для того, щоб повернути собі звичну подобу, обом треба багато чого пережити і зрозуміти в собі. А це не так вже й просто. І найважче, як на мене, не перемогти страхи, а навчитися бути не байдужим до чужого горя. Бо одна справа – допомагати близьким і друзям, і зовсім інша – врятувати когось незнайомого, або, як у цій казці, якщо коти кинуться на порятунок собачати.
У творі є ще цікаві другорядні персонажі, як, наприклад, трійця хуліганів, що тероризують молодших школярів. Мирон із мамкою-заступницею і таємничим батьком-льотчиком на таємному завданні; Дмитрик, «ботан» «а-ля Гаррі Поттер» (С.34), який до невпізнання змінюється, коли виходить зі школи, і стає «флібустьєром навколишніх дворів» (С.35); флегматичний Тарас на прізвисько Штиця, який у хуліганській компанії Барбосків часто поводиться непередбачувано та дещо неадекватно, бо «Анархія – мать порядка!» (С.35).
І, хоча твір казковий, але раз-по-раз у нього вплітаються темні реалістичні ниточки. Наприклад, кіт Мармиза розповідає:
«– Зараз багато всяких недоумків розвелось! Он минулого тижня Барсика із сусіднього двору якісь пацани до каруселі прив’язали і крутили хвилин із десять! А потім на телефон знімали, як він хитається і на лапи встати не може! Три доби ні їсти, ні пити не міг!» (С.95-96).
Або коли дівчинка з багатої родини, яка вважає, що на автобусах тільки «рагулі» їздять, ображає ще не стару, але спрацьовану бабусю, стрибає їй на хворі ноги, копає сумки, доводить літню жінку до сліз. А її «просунута» матуся на зауваження вибухає зневагою, бо вважає, ще користується «просунутою японською системою виховання», коли дитині все дозволене й від того в неї розвивається творчий потенціал. Дурня, як на мене, а не розвиток творчості.
Не можу не радіти, що саме молодий хлопець, хоч і не з головних героїв, поставив жінку на місце, наліпивши горе-матусі на лоба жуйку з поясненням, що він теж за такою системою виховувався.
Це набагато серйозніші проблеми, ніж може здатися... То не просто жартики над бідолашним котиком та балуване дитинча. Добре, коли у дитячому творі піднімаються і такі серйозні теми.
Маргарита Крук https://bookchest.livejournal.com/109183.html
Уривок з книги
«Важка вона іноді, доля дитяча! Отак би собі спав спокійненько, але зась! На канікулах або вихідних скочиш із самого ранку, очі самі собою розплющуються, а от коли треба до школи йти — ніби хто повіки клеєм намазав!»
Так роздумував, потягуючись у ліжку, учень п’ятого класу вкрай середньої школи Олег Дерихата. Він натягнув ковдру на голову, намагаючись відтермінувати мить, коли потрібно буде вилазити з ліжка. Трохи втішало, що за вікном був травень, вже пригрівало сонечко і сяяли десь там на горизонті (хоча ще аж цілих три тижні до них!) літні канікули, на яких нарешті можна забути про школу і майнути або у літній табір, або хоч до бабуні у село.
Олежик Дерихата був звичайним хлопчаком. Ну, може, тільки рудувате волосся, рум’яне личко, міцна статура, пружні ноги, якими твердо ступав по землі, та кругленьке черевце надавали йому особливих прикмет. Під одягом зрадлива округлість на місці пресу ховалася, тому роздягатись (навіть на пляжі) хлопчику не хотілося, аби з нього не кепкували ровесники.
Він любив читати і не любив фізкультуру, тому що на уроках змушували бігати і, гірше того, підтягуватись на перекладині. Дерихата дотягнутись підборіддям до металевої труби не міг, бігав помаленьку, при цьому чмихав, як паровоз, але тверду «десятку» з фізкультури мав, бо був відмінником. І вчитель-спортсмен Ілля Федорович, тяжко зітхаючи та споглядаючи марні старання свого учня, виводив у журналі хорошу оцінку. При цьому в нього переставала писати ручка, він спересердя тряс рукою і навіть іноді мружив очі: так йому не хотілось «псувати» журнал.
— Мня-а-а-ву! — зненацька пролунало над вухом.
Олежик здригнувся, розплющив одне око. Несподівано хтось стягнув ковдру з обличчя, щось м’яке торкнулось до його носа.
— О-о-о! — застогнав хлопчик. — Ну, ти й звірюка! Сам не гам і іншому не дам! — випростав руку з-під ковдри, замахав нею, ніби намагаючись когось скинути на підлогу.
— Мр-р-р! — сердито відповів не відомий читачеві «звірюка».
— Кігтику! От я зараз встану та як надеру тобі хвоста! — погрозливо припіднявся на ліжку Олежик. Сон розвіявся, мов не було.
Кіт на прізвисько Кігтик (а «будильником» був саме він!) задоволено промуркотів, скочив з ліжка на підлогу, пройшовся язиком по рудій шерсті, яка — на відміну від зачіски господаря — була і так бездоганна, потягнувся, піднявши хвоста трубою, та легко забрався на підвіконня, де вмостився калачиком та підставив спинку м’якому ранішньому сонечку…
Це зараз істоту, яка ніжилась у теплому промінні, можна було назвати котом у повному розумінні того слова. Граційна пружна хода, лискуча шерсть та вуса, які гордо стирчали у сторони, видавали справжню породу свого власника, хоча батьків Кігтик не пам’ятав. Знайомство Дерихати і тоді ще безіменного кошеняти почалось цілком банально.
Два роки тому, також у травні, Олежик повертався зі школи, ледь тягнучи на спині важкий НАПЛІЧНИК. Несподівано почався дощ. Тугі краплі залопотіли спочатку потихеньку, неквапом, а потім дощ припустив щосили. Хлопчик сховався під дашок чужого під’їзду і налаштувався перечекати зливу. Але потужний потік води з неба не вщухав. Десь далеко почало гриміти. Малий Дерихата трохи побоювався грози (а хто її не боїться?!) — отож вирішив швиденько перебігти додому, пам’ятаючи, що коли блискавки підкрадуться ближче, бігати вже не можна. Наталя Петрівна, їхня вчителька, нагадувала про це не раз.
Олежик обережно виглянув на вулицю. Поверхнею свіжих калюж стрибали бульбашки дощу. Він знав, що вони щось означають: чи то злива скоро має закінчитися, чи то навпаки буде затяжною, але, хоч ти вбийся, не пам’ятав. «Треба буде прикмети повторити!» — вирішив він для себе, важко зітхнув, не наважуючись підставитись під струмені, але здалеку знову долинали погуки громовиці, і Дерихата вискочив із свого прихистку та швидко попрямував до рідної домівки. А йти залишалося недалеко!
За хвилину одяг змок наскрізь. Але злива була по-весняному тепла, тож Олежик навіть замугикав якусь пісеньку. Він чалапав по калюжах, не вибираючи дороги, і відчував себе мандрівником, який сміливо крокує крізь джунглі назустріч небезпекам. Він навіть озирнувся, видивляючись якогось людожера-тигра, який підступно зачаївся у кущах.
— Мняву! — несподівано жалібно озвався «людожер» десь там під ногами. Дерихата здригнувся, виринаючи з уявного африканського лісу. З-під бузкового куща на нього дивились великі зелені очиська незнайомого мокрого створіння, яке зараз більше було подібне на облізлого, худого пацюка. Кошеня ніби відчуло на собі погляд, здригнулося всім тілом, підбігло до хлопчика та потерлося мокрою головою об його ногу.
— Мале-е-е-ньке! — вирвалось в Олежика. — Замерзло?! — присів він над рудим хирлячком.
— Мняву! — кивнуло згодливо кошеня, прохально блимнувши очиськами.
— Давай, лізь до мене за пазуху! — запросив Дерихата.
«Пацюк», ніби зрозумівши, що від нього вимагають, підскочив, видряпався хлопчику на коліно і шугонув під мокру футболку, притиснувшись до теплого Олегового тіла. Кілька разів ще здригнувся від холоду, пригрівся та затих.
— Вилазь, приїхали! — голосно мовив Олег вдома, дістав з-за пазухи мокре кошеня і пустив його на лінолеум у коридорі.
Незнайомець сторожко озирнувся, заспокоєно пройшовся рожевим язичком по мокрій шерсті і пішов обстежувати своє нове місце перебування. Дерихата скинув із себе мокрий одяг, залишивши його тут же, на підлозі у передпокої, взяв у ванні великий рушник і почав розтиратися, пам’ятаючи, що саме так робив тато, потрапивши восени без парасольки під зливу. Відчувши, як гаряче тепло розійшлося по шкірі, хлопчик схопив трохи меншого рушника (ним мама витирала волосся після душу), зловив кошеня, добре розтер і його, акуратно склав рушник назад до шафи і пішов на кухню шукати якоїсь провізії. Кошеня слухняно потрюхикало за ним.
— Звати тебе хоч як? — спитав хлопчак, відпанахуючи товстий шмат ковбаси і кидаючи його новому знайомцю.
Той щось промуркотів у відповідь, спробував відкусити від шматка, широко роззявивши рота. Ковбаса не піддалась. Вона була «московською» — твердою, як на його зубенята. Кошеня знічено присіло, потім спробувало ще раз і, впевнившись, що із цього нічого не вийшло, жалібно підняло свої зелені очиська на нового господаря.
— Не виходить?! — правильно зрозумів котячий погляд Дерихата. — Зовсім ти ще малий! Я теж колись таким був! — згадав він розповіді батьків про своє беззубе дитинство. — Тільки молоко і пив! Мамине… — на мить задумався він. — О! У мене ж молоко є в холодильнику! Почекай-но, дістану! Давай сюди цю ковбасу! — простягнув руку Олежик. Але кошеня несподівано наїжачилось, випустило гострі маленькі кігті та шурнуло лапою перед собою, захищаючи законну власність.
— Ти що робиш?! — різко забрав руку з глибокою подряпиною малий Дерихата. — Ну й кігті у тебе! — вичавив, злизуючи крапельку крові з пальця. — Бути тобі Кігтиком! — зробив він висновок. — А прізвище твоє — Ковбаско! Он як за свій шматок тримаєшся! — засміявся, забувши образу. — А прикольно! Кігтик Олегович Ковбаско! — зареготав Дерихата.
Він дістав пакет молока, забувши про недостойний вчинок нового друга, налив трохи у блюдце, поставив перед Ковбаском.
— Пий, звірюко! — припросив.
Кігтик Олегович всунув носа у блюдце, пирхнув, хлюпнувши молоком на підлогу, на мить задумався, а тоді почав швидко хлептати.
Дерихата тим часом тихенько підняв шмат кинутої ковбаси. Пам’ятаючи, що з підлоги їсти не можна, бо там купа різних мікробів, уважно оглянув кусень і, не помітивши цих нахабних дрібних створінь, через яких можуть з’явитися проблеми з травленням, спочатку хотів відкусити ковбаски, потім передумав, чомусь з жалем глянув на шматок і навіщось поклав його до холодильника. Затим нарешті нагрів собі картоплі з м’ясом, покришив великими шматками огірка та заходився обідати.
Через півгодини Олежик Дерихата лежав у своїй кімнаті на ліжку, ситий і вдоволений, розглядаючи якусь нову книжку, а в нього на животі зручно вмостився Кігтик Ковбаско, який вже був повністю сухим і скидався на м’який, руденький клубочок шерсті. Кігтик безтурботно спав. Його життя нагадувало тепер котячий рай, в якому течуть молочні ріки, а кошенята сплять на власному господареві — не на твердому мокрому асфальті.
За кілька хвилин той господар, відклавши книгу, теж засопів. У кімнаті запанувала тиша, яку порушувало унісонне дихання Ковбаска та Дерихати.
Ідилія перервалась несподівано. У передпокої гримнули двері. Олежик різко схопився, Кігтик м’ячиком покотився на підлогу, ображено нявкнув.
— Я вдома! — голосно сказала мама, знімаючи в коридорі туфлі і всовуючи ноги у м’які кімнатні капці.
— Влипли!!! — несподівано відреагував на її прихід син. — Давай скоріше сюди лізь, а то буде нам марапупа з повидлом!
Він схопив на руки Ковбаска, шарпонув нижню шухляду шафи, запхав кошеня до купи шкарпеток, засунув шухляду, залишивши невеличку щілинку, аби Кігтик міг ковтнути свіжого повітря.
— Привіт! А ти чого такий червоний?! — зайшла до кімнати мама. — Спортом вирішив зайнятись? — насторожено поглянула на сина. — Не захворів?! — помацала лоба.
Ну, чому дорослі на всі дитячі проблеми мають тільки два питання: «Не захворів?» або «Погану оцінку отримав?». Невже у нас, дітей, інших придибенцій не може бути? І лікування у них передбачуване! У першому варіанті — жменя таблеток і гидкий малиновий чай із жабуринням з перетертих ягід (Дерихата аж пересіпнувся!), у другому — виховна година (у кращому випадку!) або заборона комп’ютера! І це методи виховання?! Хіба комп’ютер впливає на уроки?! Невже вони думають, що ці дві речі взаємопов’язані?! Якщо дитина не хоче уроки робити, то їй хоч кілка на голові теши — знайде сотні причин не сідати за книжку!..
— А-у-у, сину! — вихопила Олега з виру думок мама. — Щось таки сталось! — погладила рудувате волосся. — Невже погану оцінку отримав? — підморгнула вона. Малий Дерихата важко зітхнув. «А хіба я не казав?!» — спитав сам у себе.
— Та ні, мамо! Оцінки вже майже всі за семестр виставили; не захворів! Задрімав трішки, от і не встиг ще до тями прийти! — вичавив Олежик, одночасно намагаючись непомітно ногою прикрити шухляду, з якої висовувалась цікава мордочка Кігтика Ковбаска.
— Добренько! Зараз щось смачненьке приготую. Тато прийде — разом повечеряємо! — крутнулась мама на одній нозі і, шурнувши одягом об одвірок, майже вибігла з кімнати.
— Фу-у-х! — змахнув піт з лоба Дерихата. — Ти мене під монастир підведеш! — зашипів він на кошеня. — Добре хоч мовчав, а то би ще нявкнув до повного щастя і… — не закінчив хлопчик.
— Мняв!!! — голосно промовив Кігтик, ніби зрозумівши, що від нього хоче господар. При цьому його рудувата мордочка набрала невинно-хитрого вигляду. Олегові навіть здалося, що негідник по-своєму, по-котячому, посміхається!
— Ах ти ж!.. — на мить втратив мову Дерихата. — Ти що витворяєш?! Мама почує — будеш жити на вулиці! — розпачливо попередив Ковбаска.
Той аж лапою голову накрив, миттю замовк, закопався між шкарпетками, скрутився калачиком і затих.
— Що ти, сину, казав?! — заглянула до кімнати мама. — Якраз руки мила, не розчула добре! — усміхнулася вона.
— Та кажу, м’яса, мамо, зроби! Щось так захотілося! — майже вигукнув Олег.
— Тільки ж на обід було?!
— Зовсім мало! — відчуваючи, як червоніє, опустив очі малий Дерихата.
— Півкаструлі ще є! Думала, млинців насмажу… Але якщо ти так хочеш, то нагрію те, що є! — пообіцяла і, знову війнувши халатиком, вийшла з кімнати.
— Ну от! Тепер через тебе не млинці свіженькі, а м’ясо знову їсти! — докорив Олежик відкритій шухлядці.
Кігтик зачаївся, наляканий перспективою жити на вулиці, та носа звідти не висовував.
— А ще ж тато прийде! — наче вдарило струмом Дерихату. — Він точно ніякої звіринки у хаті не потерпить! — розпачливо прошепотів хлопчик. — Я йду на кухню, а ти сиди тихенько! Зрозумів?! — перепитав він Ковбаска.
Той підняв голову і ніби навіть кивнув.
Хлопчик, скорчивши гримасу найслухнянішого сина, попрямував на кухню, до мами, щоб підготувати ´рунт для проведення дипломатичних переговорів щодо отримання дозволу на проживання у квартирі свого волохатого приятеля.
Так роздумував, потягуючись у ліжку, учень п’ятого класу вкрай середньої школи Олег Дерихата. Він натягнув ковдру на голову, намагаючись відтермінувати мить, коли потрібно буде вилазити з ліжка. Трохи втішало, що за вікном був травень, вже пригрівало сонечко і сяяли десь там на горизонті (хоча ще аж цілих три тижні до них!) літні канікули, на яких нарешті можна забути про школу і майнути або у літній табір, або хоч до бабуні у село.
Олежик Дерихата був звичайним хлопчаком. Ну, може, тільки рудувате волосся, рум’яне личко, міцна статура, пружні ноги, якими твердо ступав по землі, та кругленьке черевце надавали йому особливих прикмет. Під одягом зрадлива округлість на місці пресу ховалася, тому роздягатись (навіть на пляжі) хлопчику не хотілося, аби з нього не кепкували ровесники.
Він любив читати і не любив фізкультуру, тому що на уроках змушували бігати і, гірше того, підтягуватись на перекладині. Дерихата дотягнутись підборіддям до металевої труби не міг, бігав помаленьку, при цьому чмихав, як паровоз, але тверду «десятку» з фізкультури мав, бо був відмінником. І вчитель-спортсмен Ілля Федорович, тяжко зітхаючи та споглядаючи марні старання свого учня, виводив у журналі хорошу оцінку. При цьому в нього переставала писати ручка, він спересердя тряс рукою і навіть іноді мружив очі: так йому не хотілось «псувати» журнал.
— Мня-а-а-ву! — зненацька пролунало над вухом.
Олежик здригнувся, розплющив одне око. Несподівано хтось стягнув ковдру з обличчя, щось м’яке торкнулось до його носа.
— О-о-о! — застогнав хлопчик. — Ну, ти й звірюка! Сам не гам і іншому не дам! — випростав руку з-під ковдри, замахав нею, ніби намагаючись когось скинути на підлогу.
— Мр-р-р! — сердито відповів не відомий читачеві «звірюка».
— Кігтику! От я зараз встану та як надеру тобі хвоста! — погрозливо припіднявся на ліжку Олежик. Сон розвіявся, мов не було.
Кіт на прізвисько Кігтик (а «будильником» був саме він!) задоволено промуркотів, скочив з ліжка на підлогу, пройшовся язиком по рудій шерсті, яка — на відміну від зачіски господаря — була і так бездоганна, потягнувся, піднявши хвоста трубою, та легко забрався на підвіконня, де вмостився калачиком та підставив спинку м’якому ранішньому сонечку…
Це зараз істоту, яка ніжилась у теплому промінні, можна було назвати котом у повному розумінні того слова. Граційна пружна хода, лискуча шерсть та вуса, які гордо стирчали у сторони, видавали справжню породу свого власника, хоча батьків Кігтик не пам’ятав. Знайомство Дерихати і тоді ще безіменного кошеняти почалось цілком банально.
Два роки тому, також у травні, Олежик повертався зі школи, ледь тягнучи на спині важкий НАПЛІЧНИК. Несподівано почався дощ. Тугі краплі залопотіли спочатку потихеньку, неквапом, а потім дощ припустив щосили. Хлопчик сховався під дашок чужого під’їзду і налаштувався перечекати зливу. Але потужний потік води з неба не вщухав. Десь далеко почало гриміти. Малий Дерихата трохи побоювався грози (а хто її не боїться?!) — отож вирішив швиденько перебігти додому, пам’ятаючи, що коли блискавки підкрадуться ближче, бігати вже не можна. Наталя Петрівна, їхня вчителька, нагадувала про це не раз.
Олежик обережно виглянув на вулицю. Поверхнею свіжих калюж стрибали бульбашки дощу. Він знав, що вони щось означають: чи то злива скоро має закінчитися, чи то навпаки буде затяжною, але, хоч ти вбийся, не пам’ятав. «Треба буде прикмети повторити!» — вирішив він для себе, важко зітхнув, не наважуючись підставитись під струмені, але здалеку знову долинали погуки громовиці, і Дерихата вискочив із свого прихистку та швидко попрямував до рідної домівки. А йти залишалося недалеко!
За хвилину одяг змок наскрізь. Але злива була по-весняному тепла, тож Олежик навіть замугикав якусь пісеньку. Він чалапав по калюжах, не вибираючи дороги, і відчував себе мандрівником, який сміливо крокує крізь джунглі назустріч небезпекам. Він навіть озирнувся, видивляючись якогось людожера-тигра, який підступно зачаївся у кущах.
— Мняву! — несподівано жалібно озвався «людожер» десь там під ногами. Дерихата здригнувся, виринаючи з уявного африканського лісу. З-під бузкового куща на нього дивились великі зелені очиська незнайомого мокрого створіння, яке зараз більше було подібне на облізлого, худого пацюка. Кошеня ніби відчуло на собі погляд, здригнулося всім тілом, підбігло до хлопчика та потерлося мокрою головою об його ногу.
— Мале-е-е-ньке! — вирвалось в Олежика. — Замерзло?! — присів він над рудим хирлячком.
— Мняву! — кивнуло згодливо кошеня, прохально блимнувши очиськами.
— Давай, лізь до мене за пазуху! — запросив Дерихата.
«Пацюк», ніби зрозумівши, що від нього вимагають, підскочив, видряпався хлопчику на коліно і шугонув під мокру футболку, притиснувшись до теплого Олегового тіла. Кілька разів ще здригнувся від холоду, пригрівся та затих.
— Вилазь, приїхали! — голосно мовив Олег вдома, дістав з-за пазухи мокре кошеня і пустив його на лінолеум у коридорі.
Незнайомець сторожко озирнувся, заспокоєно пройшовся рожевим язичком по мокрій шерсті і пішов обстежувати своє нове місце перебування. Дерихата скинув із себе мокрий одяг, залишивши його тут же, на підлозі у передпокої, взяв у ванні великий рушник і почав розтиратися, пам’ятаючи, що саме так робив тато, потрапивши восени без парасольки під зливу. Відчувши, як гаряче тепло розійшлося по шкірі, хлопчик схопив трохи меншого рушника (ним мама витирала волосся після душу), зловив кошеня, добре розтер і його, акуратно склав рушник назад до шафи і пішов на кухню шукати якоїсь провізії. Кошеня слухняно потрюхикало за ним.
— Звати тебе хоч як? — спитав хлопчак, відпанахуючи товстий шмат ковбаси і кидаючи його новому знайомцю.
Той щось промуркотів у відповідь, спробував відкусити від шматка, широко роззявивши рота. Ковбаса не піддалась. Вона була «московською» — твердою, як на його зубенята. Кошеня знічено присіло, потім спробувало ще раз і, впевнившись, що із цього нічого не вийшло, жалібно підняло свої зелені очиська на нового господаря.
— Не виходить?! — правильно зрозумів котячий погляд Дерихата. — Зовсім ти ще малий! Я теж колись таким був! — згадав він розповіді батьків про своє беззубе дитинство. — Тільки молоко і пив! Мамине… — на мить задумався він. — О! У мене ж молоко є в холодильнику! Почекай-но, дістану! Давай сюди цю ковбасу! — простягнув руку Олежик. Але кошеня несподівано наїжачилось, випустило гострі маленькі кігті та шурнуло лапою перед собою, захищаючи законну власність.
— Ти що робиш?! — різко забрав руку з глибокою подряпиною малий Дерихата. — Ну й кігті у тебе! — вичавив, злизуючи крапельку крові з пальця. — Бути тобі Кігтиком! — зробив він висновок. — А прізвище твоє — Ковбаско! Он як за свій шматок тримаєшся! — засміявся, забувши образу. — А прикольно! Кігтик Олегович Ковбаско! — зареготав Дерихата.
Він дістав пакет молока, забувши про недостойний вчинок нового друга, налив трохи у блюдце, поставив перед Ковбаском.
— Пий, звірюко! — припросив.
Кігтик Олегович всунув носа у блюдце, пирхнув, хлюпнувши молоком на підлогу, на мить задумався, а тоді почав швидко хлептати.
Дерихата тим часом тихенько підняв шмат кинутої ковбаси. Пам’ятаючи, що з підлоги їсти не можна, бо там купа різних мікробів, уважно оглянув кусень і, не помітивши цих нахабних дрібних створінь, через яких можуть з’явитися проблеми з травленням, спочатку хотів відкусити ковбаски, потім передумав, чомусь з жалем глянув на шматок і навіщось поклав його до холодильника. Затим нарешті нагрів собі картоплі з м’ясом, покришив великими шматками огірка та заходився обідати.
Через півгодини Олежик Дерихата лежав у своїй кімнаті на ліжку, ситий і вдоволений, розглядаючи якусь нову книжку, а в нього на животі зручно вмостився Кігтик Ковбаско, який вже був повністю сухим і скидався на м’який, руденький клубочок шерсті. Кігтик безтурботно спав. Його життя нагадувало тепер котячий рай, в якому течуть молочні ріки, а кошенята сплять на власному господареві — не на твердому мокрому асфальті.
За кілька хвилин той господар, відклавши книгу, теж засопів. У кімнаті запанувала тиша, яку порушувало унісонне дихання Ковбаска та Дерихати.
Ідилія перервалась несподівано. У передпокої гримнули двері. Олежик різко схопився, Кігтик м’ячиком покотився на підлогу, ображено нявкнув.
— Я вдома! — голосно сказала мама, знімаючи в коридорі туфлі і всовуючи ноги у м’які кімнатні капці.
— Влипли!!! — несподівано відреагував на її прихід син. — Давай скоріше сюди лізь, а то буде нам марапупа з повидлом!
Він схопив на руки Ковбаска, шарпонув нижню шухляду шафи, запхав кошеня до купи шкарпеток, засунув шухляду, залишивши невеличку щілинку, аби Кігтик міг ковтнути свіжого повітря.
— Привіт! А ти чого такий червоний?! — зайшла до кімнати мама. — Спортом вирішив зайнятись? — насторожено поглянула на сина. — Не захворів?! — помацала лоба.
Ну, чому дорослі на всі дитячі проблеми мають тільки два питання: «Не захворів?» або «Погану оцінку отримав?». Невже у нас, дітей, інших придибенцій не може бути? І лікування у них передбачуване! У першому варіанті — жменя таблеток і гидкий малиновий чай із жабуринням з перетертих ягід (Дерихата аж пересіпнувся!), у другому — виховна година (у кращому випадку!) або заборона комп’ютера! І це методи виховання?! Хіба комп’ютер впливає на уроки?! Невже вони думають, що ці дві речі взаємопов’язані?! Якщо дитина не хоче уроки робити, то їй хоч кілка на голові теши — знайде сотні причин не сідати за книжку!..
— А-у-у, сину! — вихопила Олега з виру думок мама. — Щось таки сталось! — погладила рудувате волосся. — Невже погану оцінку отримав? — підморгнула вона. Малий Дерихата важко зітхнув. «А хіба я не казав?!» — спитав сам у себе.
— Та ні, мамо! Оцінки вже майже всі за семестр виставили; не захворів! Задрімав трішки, от і не встиг ще до тями прийти! — вичавив Олежик, одночасно намагаючись непомітно ногою прикрити шухляду, з якої висовувалась цікава мордочка Кігтика Ковбаска.
— Добренько! Зараз щось смачненьке приготую. Тато прийде — разом повечеряємо! — крутнулась мама на одній нозі і, шурнувши одягом об одвірок, майже вибігла з кімнати.
— Фу-у-х! — змахнув піт з лоба Дерихата. — Ти мене під монастир підведеш! — зашипів він на кошеня. — Добре хоч мовчав, а то би ще нявкнув до повного щастя і… — не закінчив хлопчик.
— Мняв!!! — голосно промовив Кігтик, ніби зрозумівши, що від нього хоче господар. При цьому його рудувата мордочка набрала невинно-хитрого вигляду. Олегові навіть здалося, що негідник по-своєму, по-котячому, посміхається!
— Ах ти ж!.. — на мить втратив мову Дерихата. — Ти що витворяєш?! Мама почує — будеш жити на вулиці! — розпачливо попередив Ковбаска.
Той аж лапою голову накрив, миттю замовк, закопався між шкарпетками, скрутився калачиком і затих.
— Що ти, сину, казав?! — заглянула до кімнати мама. — Якраз руки мила, не розчула добре! — усміхнулася вона.
— Та кажу, м’яса, мамо, зроби! Щось так захотілося! — майже вигукнув Олег.
— Тільки ж на обід було?!
— Зовсім мало! — відчуваючи, як червоніє, опустив очі малий Дерихата.
— Півкаструлі ще є! Думала, млинців насмажу… Але якщо ти так хочеш, то нагрію те, що є! — пообіцяла і, знову війнувши халатиком, вийшла з кімнати.
— Ну от! Тепер через тебе не млинці свіженькі, а м’ясо знову їсти! — докорив Олежик відкритій шухлядці.
Кігтик зачаївся, наляканий перспективою жити на вулиці, та носа звідти не висовував.
— А ще ж тато прийде! — наче вдарило струмом Дерихату. — Він точно ніякої звіринки у хаті не потерпить! — розпачливо прошепотів хлопчик. — Я йду на кухню, а ти сиди тихенько! Зрозумів?! — перепитав він Ковбаска.
Той підняв голову і ніби навіть кивнув.
Хлопчик, скорчивши гримасу найслухнянішого сина, попрямував на кухню, до мами, щоб підготувати ´рунт для проведення дипломатичних переговорів щодо отримання дозволу на проживання у квартирі свого волохатого приятеля.
Сергій Гридін „Кігтик Ковбаско” Книга, подобається діткам спочатку своєю „смачною” назвою, потім гарним пухнастим котиком на обкладинці, а коли починають читати цю цікавезну історію, просто неможливо відірватися! Гарний настрій та веселий сміх – постійні супутники читача в цій книзі. А вона сподобається не тільки дитині, а й батькам. Читати разом про веселі пригоди котиків та дітей – що може бути краще? В центрі сюжету – перетворення звичайного хлопчика на незвичайного кота і навпаки. Хлопець заздрить своєму котові, гадаючи, що той веде безтурботне життя, та одного ранку прокидається в тілі свого пухнастого улюбленця. Кігтик Ковбаско ж тепер для всіх – хлопчик Олег Дерихата. Що ж далі? А далі – котячі сварки, випробовування школою, здивування батьків, відчай та допомога друзів, надія та відвага... Так легко впізнати себе в буденному житті школяра, так важко уявити себе в чужому тілі, коли тільки ти і твій кіт знає правду, а що його робити далі, як повернути все на свої місця – не знає ніхто. Мені сподобалося, що книга вчить читача повірити у власні сили, здолати свої страхи та зрозуміти – все можливо, тільки потрібно вірити та йти вперед, долаючи перешкоди. Книга сподобається тим, хто любить захоплюючі та смішні пригоди.
Сергій Гридін Кігтик Ковбаско
Багато хто вважає, що найкраще живеться саме котам Вилежуються собі, гуляють, смачно їдять....ну що ще треба для щастя? Ви теж так думаєте? ⠀ Бо головний герой книжки Олежик Дерихата вважав саме так. В деякій мірі хлопчик навіть заздрив своєму домашньому улюбленцю. Якого до речі, сам знайшов, прихистив і дав таку чудернацьку кличку - Кігтик Ковбаско. ⠀ Олег навіть замріявся помінятись місцями з Кігтиком. ⠀ І....це сталось! Одного ранку Олежик прокидається і розуміє, що він котик, а Кігтик перевтілюється в свого господаря. Їх обох чекають цікаві пригоди. Дуже цікаві. Але все ж, варто було б повернутись в свої тіла. Та як це зробити? Хто допоможе героям? І чи вдасться їм знову стати звичайними хлопчиком і котом? #укрліт_не_нудно #укрліт_не_нудно_vitafomenyuk ⠀ Книжка дуже сподобалась. Вона сучасна, з гумором, цікава, добра і захоплива. І, що важливо, повчальна. Боротись з своїми страхами теж треба вміти! ⠀
Багато хто вважає, що найкраще живеться саме котам Вилежуються собі, гуляють, смачно їдять....ну що ще треба для щастя? Ви теж так думаєте? ⠀ Бо головний герой книжки Олежик Дерихата вважав саме так. В деякій мірі хлопчик навіть заздрив своєму домашньому улюбленцю. Якого до речі, сам знайшов, прихистив і дав таку чудернацьку кличку - Кігтик Ковбаско. ⠀ Олег навіть замріявся помінятись місцями з Кігтиком. ⠀ І....це сталось! Одного ранку Олежик прокидається і розуміє, що він котик, а Кігтик перевтілюється в свого господаря. Їх обох чекають цікаві пригоди. Дуже цікаві. Але все ж, варто було б повернутись в свої тіла. Та як це зробити? Хто допоможе героям? І чи вдасться їм знову стати звичайними хлопчиком і котом? #укрліт_не_нудно #укрліт_не_нудно_vitafomenyuk ⠀ Книжка дуже сподобалась. Вона сучасна, з гумором, цікава, добра і захоплива. І, що важливо, повчальна. Боротись з своїми страхами теж треба вміти! ⠀
Книга «Кігтик Ковбаско» дуже цікава. По-перше вона сучасна, там і про мобільники є, і про ютуб, і про японську систему виховання, і про циган на вокзалах, і про стильних бібліотекарів. У п’ятикласника Олега Дерихати, в квартирі живе кіт, якого він рік назад підібрав з вулиці. І хлопчику здається, що життя в Кігтика Ковбаско набагато безтурботніше, аніж в нього: лежи цілими днями на дивані, їж, спи і гуляй на вулиці. Тому після негараздів у школі він промовляє коту «хотів би я із тобою місцями помінятись!» і на наступний ранок його бажання збулося! Але не таке вже й солодке котяче життя виявилось, як гадалось. Тож тепер для того, щоб повернутись у своє тіло, треба знайти відьму, а вона скаже, що треба побороти... Читайте і дізнайтесь що... Книга повчальна, але мені сподобалось, що в ній немає банального робіть так і не робіть так. А ще я впевнений, що таких мам, як в тролейбусі, ви точно зустрічали. Також, книжка вчить поважати життя інших, їх працю та час, а також з повагою відноситись до тварин, а не робити їх героями відео на ютубі, або знущатись над ними.
Читайте дітям книги на ніч. Це реально класно. Чесно. Просто зайдіть в книжкову крамницю і запитайте: "щось для дитини, нове...." От "Кігтик Ковбаско". Сучасна, весела, казкова історія... Читайте дітям. І ви посмієтесь і дитина отримає від Вас таку потрібну увагу.
https://gramho.com/explore-hashtag/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B4%D1%96%D0%BD
Юлия Милова
«Коту – котяче, а людині – людоче… людське» Сама назва – це вже якась інтрига і на обкладинці такий симпатичний, зеленоокий котик, здається ще мить і він поверне голову й загадково підморгне. Надзвичайно цікавий, смішний та водночас повчальний твір, в ньому є пригоди й перетворення, дружба й взаємодопомога. Читається легко і невимушено, поділений на глави, які поступово підігрівають цікавість і вже неможливо відірватися, бо хочеться дізнатися, що буде з котиком та хлопчиком і їхніми друзями. Олег звичайний п’ятикласник, він вчиться у школі, любить читати, та не дуже любить фізкультуру. Свого часу він підібрав на вулиці мокре й мале кошеня, яке виявилося досить розумним й з першого погляду сподобалось не тільки батькам хлопця, а й причарувало великого пса, грозу усіх у дворі. Згодом продемонструвало неабияку кмітливість, щоб відвадити від себе малу сусідку та так, що виглядало усе пристойно, без образ. А ще рудий пухнастик відчайдушно займався котячою фізкультурою, щоб схуднути, тому що дуже хотілося виходити без проблем на вулицю через кватирку. Отак і жили Олег, батьки і рудий кіт Кігтик Ковбаско (це в нього таке ім’я та прізвище) і все було б добре, якби не побажав хлопчисько котячої долі… от з цього все і закрутилося. Та виявилося, що не зовсім доля котяча така щаслива, а особливо, коли немає в тебе людської родини. І не тільки коти потерпають від жорстокості, дістається і малим собакам та іншим живим створінням, які не здатні себе захистити. Кіт-хлопчик та хлопчик-кіт відчули життя одне одного, побачили своє з іншого кута, побороли свої страхи, зрозуміли себе, стали ще сильніші духом, навчилися не буди байдужими до чужої біди. Раджу прочитати цей твір дітям - ви отримаєте задоволення, вдосталь насмієтеся і будете радіти та вболівати за всіх героїв, та й вони змусять вас замислитися над дуже важливими проблемами нашого суспільства. Для дорослих теж книжка може бути цікавою – просто поверне в світ дитинства, пригод, чародійства.
Глухова Евгения
Книга про те, що не завжди добре опинитися у чужій "шкурі" Із цієї книги почалося наше із донькою знайомство із таким автором, як Сергій Гридін. Не можу з упевненістю сказати, чому я точно обрала і купила цю книгу для читання разом із донькою, напевно мене підкупила тема "обміну тілами між людиною і твариною". Згадалося, як я в дитинстві читала усім відому книгу "Баранкін, будь людиною". В "Кігтик Ковбаско", навіть є згадування про цю книгу неодноразово. Але історія про Баранкіна була доволі легкою, веселою і ненав'язливою, а от історія про рудого котика на прізвисько Кігтик Ковбаско і хлопчика Олега є набагато глибшою. Книга написано дуже легко і читається відпочиваючи, є в ній багато смішних епізодів, але ще більше епізодів, які зачіпають такі серйозні теми, як ставлення людини до безпритульних тварин, про справжню дружбу, про поборення свого страху і змога чинити правильно наперекір усьому ,а ще багато про що інше. Книжку ми прочитали, коли доньці було вісім років і їй дуже сподобалось. Але, на мою думку, щоб повністю зрозуміти книгу, щоб осмислити усі підняті у ній теми, щоб зрозуміти, все що хотів донести Сергій Гридин - для цього дитині має бути років 11 і більше. Книжка буцімто закінчилася і добре, але у моїй душі підняла якийсь тривожний осад, стосовно теми покинутих тварин, і це не тільки котики, а й собаки. У будь якому випадку книга варта уваги вашої дитини і не важливо син у вас або донька, книга буде цікава усім)
Vikulaska
Захоплюючі та смішні пригоди хлопчика і кота „Кігтик Ковбаско” – книга, яка подобається діткам спочатку своєю „смачною” назвою, потім гарним пухнастим котиком на обкладинці, а коли починають читати цю цікавезну історію, просто неможливо відірватися! Гарний настрій та веселий сміх – постійні супутники читача в цій книзі. А вона сподобається не тільки дитині, а й батькам. Читати разом про веселі пригоди котиків та дітей – що може бути краще? В центрі сюжету – перетворення звичайного хлопчика на незвичайного кота і навпаки. Хлопець заздрить своєму котові, гадаючи, що той веде безтурботне життя, та одного ранку прокидається в тілі свого пухнастого улюбленця. Кігтик Ковбаско ж тепер для всіх – хлопчик Олег Дерихата. Що ж далі? А далі – котячі сварки, випробовування школою, здивування батьків, відчай та допомога друзів, надія та відвага... Так легко впізнати себе в буденному житті школяра, так важко уявити себе в чужому тілі, коли тільки ти і твій кіт знає правду, а що його робити далі, як повернути все на свої місця – не знає ніхто. Мені сподобалося, що книга вчить читача повірити у власні сили, здолати свої страхи та зрозуміти – все можливо, тільки потрібно вірити та йти вперед, долаючи перешкоди. Так, в книзі є деякі суперечливі моменти: відсутність довіри між дитиною та батьками, проблема, яку чомусь повинна вирішити саме ворожка, крадії-цигани, лайливі слова з вуст дворового кота, садизм хуліганів по відношенню до тварин... Життя, на жаль, складається не з самих тільки приємностей, тож дітей потрібно якось готувати до несправедливостей та прикростей. Але, мені здається, ця підготовка повинна бути більш гуманною, заснованою на довірі між дитиною та рідними, на впевненості у перевазі добра над злом. Книга, безумовно, цікава та весела, але потребує додаткової виховної бесіди від батьків.
Юлія Руднік-Гриньків
Кожному своє! Коту - котяче, а людині - людоче... людяче... Життя домашнього котика здається безтурботним і легким? А що якби на один день помінятися шкурами з ним і перевірити це?! ;) Така нагода випала лінькуватому і боягузливому 5-тикласникові Олежкові Дерихаті. У хлопця, як і у інших дітей його віку, проблем вистачало й були люди, що псували його існування. Та боротись зі своїми нещастями потрібно, особливо, коли мало не щодня натикаєшся на них. Чи вдасться це герою? Пухнастий опецькуватий домашній кіт Кігтик Ковбаско, якому змалку всміхнулась доля - хлопчина врятував його від вулиці. З тих пір побут кота спростився, адже вчасно нагодують, ще й на двір через кватирку випустять погуляти. Але на вулиці вирує своє життя й за кожним поворотом чигає небезпека. Що доводиться Кігтику витворяти, аби не загубити хвоста і не зіпсувати шкуру? Весела казкова історія від земляка Сергія Гридіна, хоч і сюжет банальний і зужитий, проте для школярів ця розповідь видасться цікавою) Але є але. Дитяча книга має вчити, розвивати, на мою думку, а тут не дали відповіді на здавалось би просту прикмету "коли бульбашки дощу стрибали: чи то злива скоро має закінчитися, чи то навпаки буде затяжною". Друг Олега, Чуб, то розумів котячу мову, то ні.
Анна Ковалевская
История, от которой мой ребенок в полном восторге! У нас дома живет рыжий кот, и когда я увидела детскую книгу про "Кiгтика Ковбаско", то сразу же решила ее купить своему ребенку. Книга рассчитана на возраст 8+, думаю понравится она и мальчикам, и девочкам. Суть ее в том, что главный герой Олег- обычный мальчик ученик пятого класса. Он любит читать книжки, у него хорошие отношения с родителями, он прилежный ученик и дома у него живет рыжий кот. Но есть у Олега и "враги" в виде старшеклассников, которые могут и побить, и деньги забрать...Мальчик хочет сидеть дома и не ходить из-за этого в школу, и размышляет о том, как же хорошо живется его коту.. И вот однажды утром его мечта сбывается, он стал котом, а его кот - Олегом))) Книга местами поучительна, местами смешная. Мой ребенок ее читал с удовольствием, ассоциируя себя с главным героем)) Как бы он поступил в той или иной ситуации, что бы сделал на месте главного героя. Книга небольшого объема, крупный "детский" шрифт, бумага не выедает глаза, красивое оформление! Мой ребенок сейчас считает книгу чуть ли не самой лучшей, которую он прочел! Поэтому определенно ее рекомендую!
Yulia Mamonova Як хлопчик і кіт помінялись місцями книга залишила неоднозначне враження. я, певно, очікувала більше пригод, які би трапились з героями в їх нових тілах і життю, до якого вони були неготові. але автор чомусь не розгортав надто сильно саме ці події. шкода, бо задумка дуже цікава. наступне, що вразило - це звернення головних героїв до циган. я не жертва упереджень і не хочу дискримінувати цей етнос, проте дивно читати, що кіт та хлопчик, потрапивши в цю ситуацію не пішли за порадою до батьків, з якими у них хороші відносини, а пішли на вокзал, стали жертвами ошуканців, але таки знайшли відповідь на своє питання. оскільки цільова аудиторія - діти, хотілось би, щоб автор нагадав їм, до кого справді варто бігти за підтримкою в моменти кризи. цікаво було читати описи вчителів у школі. вони всі виявились яскравими особистостями, зі своїми захопленнями і вподобаннями. вдалим був уривок про японські методи виховання і нечемне дівчисько. веселим був початок про те, як Кігтика прийняли в дім. історія трохи задовга для свого змісту. для цього обсягу можна було би або додати цікавіших пригод, або скоротити кількість сторінок.
https://www.yakaboo.ua/ua/kniga-kigtik-kovbasko.html#tab-reviews
«Коту – котяче, а людині – людоче… людське» Сама назва – це вже якась інтрига і на обкладинці такий симпатичний, зеленоокий котик, здається ще мить і він поверне голову й загадково підморгне. Надзвичайно цікавий, смішний та водночас повчальний твір, в ньому є пригоди й перетворення, дружба й взаємодопомога. Читається легко і невимушено, поділений на глави, які поступово підігрівають цікавість і вже неможливо відірватися, бо хочеться дізнатися, що буде з котиком та хлопчиком і їхніми друзями. Олег звичайний п’ятикласник, він вчиться у школі, любить читати, та не дуже любить фізкультуру. Свого часу він підібрав на вулиці мокре й мале кошеня, яке виявилося досить розумним й з першого погляду сподобалось не тільки батькам хлопця, а й причарувало великого пса, грозу усіх у дворі. Згодом продемонструвало неабияку кмітливість, щоб відвадити від себе малу сусідку та так, що виглядало усе пристойно, без образ. А ще рудий пухнастик відчайдушно займався котячою фізкультурою, щоб схуднути, тому що дуже хотілося виходити без проблем на вулицю через кватирку. Отак і жили Олег, батьки і рудий кіт Кігтик Ковбаско (це в нього таке ім’я та прізвище) і все було б добре, якби не побажав хлопчисько котячої долі… от з цього все і закрутилося. Та виявилося, що не зовсім доля котяча така щаслива, а особливо, коли немає в тебе людської родини. І не тільки коти потерпають від жорстокості, дістається і малим собакам та іншим живим створінням, які не здатні себе захистити. Кіт-хлопчик та хлопчик-кіт відчули життя одне одного, побачили своє з іншого кута, побороли свої страхи, зрозуміли себе, стали ще сильніші духом, навчилися не буди байдужими до чужої біди. Раджу прочитати цей твір дітям - ви отримаєте задоволення, вдосталь насмієтеся і будете радіти та вболівати за всіх героїв, та й вони змусять вас замислитися над дуже важливими проблемами нашого суспільства. Для дорослих теж книжка може бути цікавою – просто поверне в світ дитинства, пригод, чародійства.
Глухова Евгения
Книга про те, що не завжди добре опинитися у чужій "шкурі" Із цієї книги почалося наше із донькою знайомство із таким автором, як Сергій Гридін. Не можу з упевненістю сказати, чому я точно обрала і купила цю книгу для читання разом із донькою, напевно мене підкупила тема "обміну тілами між людиною і твариною". Згадалося, як я в дитинстві читала усім відому книгу "Баранкін, будь людиною". В "Кігтик Ковбаско", навіть є згадування про цю книгу неодноразово. Але історія про Баранкіна була доволі легкою, веселою і ненав'язливою, а от історія про рудого котика на прізвисько Кігтик Ковбаско і хлопчика Олега є набагато глибшою. Книга написано дуже легко і читається відпочиваючи, є в ній багато смішних епізодів, але ще більше епізодів, які зачіпають такі серйозні теми, як ставлення людини до безпритульних тварин, про справжню дружбу, про поборення свого страху і змога чинити правильно наперекір усьому ,а ще багато про що інше. Книжку ми прочитали, коли доньці було вісім років і їй дуже сподобалось. Але, на мою думку, щоб повністю зрозуміти книгу, щоб осмислити усі підняті у ній теми, щоб зрозуміти, все що хотів донести Сергій Гридин - для цього дитині має бути років 11 і більше. Книжка буцімто закінчилася і добре, але у моїй душі підняла якийсь тривожний осад, стосовно теми покинутих тварин, і це не тільки котики, а й собаки. У будь якому випадку книга варта уваги вашої дитини і не важливо син у вас або донька, книга буде цікава усім)
Vikulaska
Захоплюючі та смішні пригоди хлопчика і кота „Кігтик Ковбаско” – книга, яка подобається діткам спочатку своєю „смачною” назвою, потім гарним пухнастим котиком на обкладинці, а коли починають читати цю цікавезну історію, просто неможливо відірватися! Гарний настрій та веселий сміх – постійні супутники читача в цій книзі. А вона сподобається не тільки дитині, а й батькам. Читати разом про веселі пригоди котиків та дітей – що може бути краще? В центрі сюжету – перетворення звичайного хлопчика на незвичайного кота і навпаки. Хлопець заздрить своєму котові, гадаючи, що той веде безтурботне життя, та одного ранку прокидається в тілі свого пухнастого улюбленця. Кігтик Ковбаско ж тепер для всіх – хлопчик Олег Дерихата. Що ж далі? А далі – котячі сварки, випробовування школою, здивування батьків, відчай та допомога друзів, надія та відвага... Так легко впізнати себе в буденному житті школяра, так важко уявити себе в чужому тілі, коли тільки ти і твій кіт знає правду, а що його робити далі, як повернути все на свої місця – не знає ніхто. Мені сподобалося, що книга вчить читача повірити у власні сили, здолати свої страхи та зрозуміти – все можливо, тільки потрібно вірити та йти вперед, долаючи перешкоди. Так, в книзі є деякі суперечливі моменти: відсутність довіри між дитиною та батьками, проблема, яку чомусь повинна вирішити саме ворожка, крадії-цигани, лайливі слова з вуст дворового кота, садизм хуліганів по відношенню до тварин... Життя, на жаль, складається не з самих тільки приємностей, тож дітей потрібно якось готувати до несправедливостей та прикростей. Але, мені здається, ця підготовка повинна бути більш гуманною, заснованою на довірі між дитиною та рідними, на впевненості у перевазі добра над злом. Книга, безумовно, цікава та весела, але потребує додаткової виховної бесіди від батьків.
Юлія Руднік-Гриньків
Кожному своє! Коту - котяче, а людині - людоче... людяче... Життя домашнього котика здається безтурботним і легким? А що якби на один день помінятися шкурами з ним і перевірити це?! ;) Така нагода випала лінькуватому і боягузливому 5-тикласникові Олежкові Дерихаті. У хлопця, як і у інших дітей його віку, проблем вистачало й були люди, що псували його існування. Та боротись зі своїми нещастями потрібно, особливо, коли мало не щодня натикаєшся на них. Чи вдасться це герою? Пухнастий опецькуватий домашній кіт Кігтик Ковбаско, якому змалку всміхнулась доля - хлопчина врятував його від вулиці. З тих пір побут кота спростився, адже вчасно нагодують, ще й на двір через кватирку випустять погуляти. Але на вулиці вирує своє життя й за кожним поворотом чигає небезпека. Що доводиться Кігтику витворяти, аби не загубити хвоста і не зіпсувати шкуру? Весела казкова історія від земляка Сергія Гридіна, хоч і сюжет банальний і зужитий, проте для школярів ця розповідь видасться цікавою) Але є але. Дитяча книга має вчити, розвивати, на мою думку, а тут не дали відповіді на здавалось би просту прикмету "коли бульбашки дощу стрибали: чи то злива скоро має закінчитися, чи то навпаки буде затяжною". Друг Олега, Чуб, то розумів котячу мову, то ні.
Анна Ковалевская
История, от которой мой ребенок в полном восторге! У нас дома живет рыжий кот, и когда я увидела детскую книгу про "Кiгтика Ковбаско", то сразу же решила ее купить своему ребенку. Книга рассчитана на возраст 8+, думаю понравится она и мальчикам, и девочкам. Суть ее в том, что главный герой Олег- обычный мальчик ученик пятого класса. Он любит читать книжки, у него хорошие отношения с родителями, он прилежный ученик и дома у него живет рыжий кот. Но есть у Олега и "враги" в виде старшеклассников, которые могут и побить, и деньги забрать...Мальчик хочет сидеть дома и не ходить из-за этого в школу, и размышляет о том, как же хорошо живется его коту.. И вот однажды утром его мечта сбывается, он стал котом, а его кот - Олегом))) Книга местами поучительна, местами смешная. Мой ребенок ее читал с удовольствием, ассоциируя себя с главным героем)) Как бы он поступил в той или иной ситуации, что бы сделал на месте главного героя. Книга небольшого объема, крупный "детский" шрифт, бумага не выедает глаза, красивое оформление! Мой ребенок сейчас считает книгу чуть ли не самой лучшей, которую он прочел! Поэтому определенно ее рекомендую!
Yulia Mamonova Як хлопчик і кіт помінялись місцями книга залишила неоднозначне враження. я, певно, очікувала більше пригод, які би трапились з героями в їх нових тілах і життю, до якого вони були неготові. але автор чомусь не розгортав надто сильно саме ці події. шкода, бо задумка дуже цікава. наступне, що вразило - це звернення головних героїв до циган. я не жертва упереджень і не хочу дискримінувати цей етнос, проте дивно читати, що кіт та хлопчик, потрапивши в цю ситуацію не пішли за порадою до батьків, з якими у них хороші відносини, а пішли на вокзал, стали жертвами ошуканців, але таки знайшли відповідь на своє питання. оскільки цільова аудиторія - діти, хотілось би, щоб автор нагадав їм, до кого справді варто бігти за підтримкою в моменти кризи. цікаво було читати описи вчителів у школі. вони всі виявились яскравими особистостями, зі своїми захопленнями і вподобаннями. вдалим був уривок про японські методи виховання і нечемне дівчисько. веселим був початок про те, як Кігтика прийняли в дім. історія трохи задовга для свого змісту. для цього обсягу можна було би або додати цікавіших пригод, або скоротити кількість сторінок.
https://www.yakaboo.ua/ua/kniga-kigtik-kovbasko.html#tab-reviews
Ця захоплююча книга розповідає нам про двох новоспечених друзів - Олега та кошенятко Кігтика Ковбаска. На початку книги розповідається про те, як ці двоє познайомилися. Коли йшов дощ, Олег ішов додому. Але раптом по дорозі йому зустрілося кошеня: зовсім маленьке, руденьке, як батько Олега та сам Олег, та пухнасте! Олег пожалів кошеня й відвів додому. А що ж було далі? Далі були незвичні, та проте захоплюючі історії Олега та Кігтика! ⠀ Надзвичайний характер Ковбаска вражає! Цей котик не те, що слухається, він слухає і розуміє! Це неймовірно розумний та цікавий кіт. Дуже цікаво, що у нього насправді на душі чи просто навіть на думці. Мені сподобалося, що він намагається відповідати, а Олег з усіх сил намагається його зрозуміти. Може, не з усіх, але зрозуміти його, він намагається. ⠀ Неймовірно мені сподобався момент з рушником, шерстю та мамою. Це було дуже смішно, коли тато почав діалог з: "Не твій колір. Позичити бритву?". Я дуже сміявся, бо зрозумів, що тато мав на увазі. Рушник яким Олег протирав кошеня, потрапив до рук мамі. Вона протерлась ним після миття та уся була у його шерсті. Це було надзвичайно весело :)
https://www.livelib.ru/book/1001404593-kigtik-kovbasko-sergij-gridin
https://www.livelib.ru/book/1001404593-kigtik-kovbasko-sergij-gridin
Farida Mestek
Я із неабияким задоволенням прочитала невеличку дитячу книжку «Кігтик Ковбаско» Сергія Гридіна (Видавництво Старого Лева). Це просто чудова книжка. Цікава. Добра. Про дітей, про людей, про котів та про собак. Про хлопчика та його кота, які загадковим чином помінялися місцями і яким довелося прожити цілий день в шкурі один одного, стикаючись з рідного роду труднощами та долаючи їх завдяки своїм здібностям, винахідливості та друзям. Як часто нам випадає нагода поставити себе на місце іншого не тільки на словах, які, найчастіше, нічого не варті, а й на ділі?
Незважаючи на кумедність ситуацій, легку манеру та веселий тон оповіді, в цій книжці зачіпаються такі серйозні та злободенні питання як залякування в школі та жорстоке ставлення до тварин. На жаль, світ, в якому ми живимо, незалежно від часів, бо вони насправді не змінюються, ніколи не буде вільним від жорстокості та насилля, бо, так чи так, а ці та багато інших вад є невід’ємною часткою людської природи. Проте, чи можемо ми постійно використовувати це як виправдання нашій малодушності та бездіяльності? Чи можемо постійно жити в страху, схиливши голови та відвівши очі, аби тільки нас не зачепило?
І головному герою і його коту доводиться зустрітися та перебороти свої страхи, врятувавши та заступившись за інших, щоб зрозуміти на що вони насправді здатні. Бо тільки зробивши свій власний внесок у боротьбу із несправедливістю, можна сподіватися, що цей світ колись зміниться на краще.
https://www.goodreads.com/book/show/27219455
Я із неабияким задоволенням прочитала невеличку дитячу книжку «Кігтик Ковбаско» Сергія Гридіна (Видавництво Старого Лева). Це просто чудова книжка. Цікава. Добра. Про дітей, про людей, про котів та про собак. Про хлопчика та його кота, які загадковим чином помінялися місцями і яким довелося прожити цілий день в шкурі один одного, стикаючись з рідного роду труднощами та долаючи їх завдяки своїм здібностям, винахідливості та друзям. Як часто нам випадає нагода поставити себе на місце іншого не тільки на словах, які, найчастіше, нічого не варті, а й на ділі?
Незважаючи на кумедність ситуацій, легку манеру та веселий тон оповіді, в цій книжці зачіпаються такі серйозні та злободенні питання як залякування в школі та жорстоке ставлення до тварин. На жаль, світ, в якому ми живимо, незалежно від часів, бо вони насправді не змінюються, ніколи не буде вільним від жорстокості та насилля, бо, так чи так, а ці та багато інших вад є невід’ємною часткою людської природи. Проте, чи можемо ми постійно використовувати це як виправдання нашій малодушності та бездіяльності? Чи можемо постійно жити в страху, схиливши голови та відвівши очі, аби тільки нас не зачепило?
І головному герою і його коту доводиться зустрітися та перебороти свої страхи, врятувавши та заступившись за інших, щоб зрозуміти на що вони насправді здатні. Бо тільки зробивши свій власний внесок у боротьбу із несправедливістю, можна сподіватися, що цей світ колись зміниться на краще.
https://www.goodreads.com/book/show/27219455
Цікава, весела, пригодницька і часом повчальна історія для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Хоча й дорослі можуть нею розважитись. А дехто навіть замислиться.
Книжчин дім запрошує читати та отримувати задоволення від читання!
