Ця повість про світ волоцюг, їхні драми, страждання й маленькі радощі. І про те, що дає їм сили виживати, — потрібність іншим, відчайдушну прив’язаність та любов.

Колись він мав роботу, житло й дружину. У якийсь момент розмірене життя раптово поламалося, і він опинився на дні. Просто неба. Серед тих, кого уникають і зневажають. Самотній і приречений. У біді й поневіряннях людині важливо знати, що вона не одинока, що їй допоможуть, чи й самій стати комусь опорою, аби не втратити себе зовсім. Несподівано, мов промінь світла в безпросвітності, в його житті з’являється вона. Така ж, як і він, — неприкаяна. Вона блукає, шукаючи чогось, і ніяк не може спинитися. Довго споглядає знайдену картину, на якій жінка з дитям. Світ волоцюг — непевність і невідомість. У ньому немає майбутнього, а є лише сьогодні й тепер. Малі втіхи часто перетворюються на драми й трагедії. Але й тут люди змушені жити і знаходити, здавалося, назавжди втрачений сенс.

Люди з іншого життя, яких у суспільстві звикли ігнорувати і робити вигляд що їх немає, тому що простіше жити не звертаючи уваги на проблеми, аніж знайти рішення. У соціальній повісті «Волоцюги», львівська письменниця Оксана Сайко привертає увагу до буднів, проблем, побуту безхатьків.

Відразу скажу, що книга викликає дуже суперечливі емоції. З одного боку – співчуття до людей, які потрапили в складні життєві ситуації і опинилися на «соціальному «дні»», а з іншого – зневагу, через майже постійне бажання бездомних людей знайти можливість випити спиртне, закурити цигарку, через відверті зізнання одного з персонажів, що жебракувати вигідніше, ніж працювати щодня на заводі:

«…- А ти добре подумай! Мені моє жебрацтво дає пристойні заробітки. На заводі того за місяць не заробиш, що я маю за кілька днів.

У кожного свій шлях, - відказав Назар і махнувши жебракові рукою, почвалав геть»

З наведеного уривку, можна зробити висновок, що незалежно від того, які складні життєві обставини, у людини завжди залишається вибір, як діяти, який шлях обрати, як ставитися до подій: впасти в депресію, жаліти себе, заглядати в чарку, звинувачувати у своїх проблемах суспільство, дружину, що обрала багатого і успішного, чи принаймні, докладати маленьких зусиль, щоб змінити ситуацію на краще.

Ще однією наскрізною темою повісті є байдужість пересічних людей до проблем тих осіб, хто чимось від звичайних людей відрізняється і не «вписується» у загально прийняті норми суспільства, небажання зрозуміти інших, тому що кожен за себе: «Для людей завжди важливо, ким ти є. На першому місці в них гроші, крута робота й добрий заробіток… вони заповнюють своє життя мотлохом, заради того, аби їм заздрили, заради влади над кимось, а то й може, просто, щоб утекти від самотності, чи здобути чиюсь любов, щоб надати своєму життю сенс. Саме тоді вони вважають, що варті поваги, що чогось досягли.. »

Позбутися самотності, відчувати що комусь потрібний, піклуватися про когось, щоб так знаходити сенс життя - на мою думку, саме це є найбільшим прагненням кожного героя цієї книги. Письменниці вдалося донести цей посил до думки і серця читача.

Актуальність книги у тому, що в тексті показано глибинні причини внаслідок яких люди опускаються на соціальне дно (Зрада дружини, депресія, квартирне шахрайство, непорозуміння у родині). «… стільки наобіцяли… тому я й підписала ті папери... Крім того, була трохи п`яна. Їх підіслала та тварюка, начальник ЖЕКу….Я знаю!... А тепер у моїй квартирі ремонти… Вирубали інший вхід… Кажуть, там буде ресторан. Це ж перший поверх »

Застосовуючи прийом відкритості фіналу повісті, Оксана Сайко залишає читачеві можливість домислювати в уяві фінал історії. У головного героя, залишається надія на зустріч з Іванкою. Чекання на неї стало для Назара сенсом існування. Можливість цієї зустрічі асоціюється із вірою у краще, дає наснагу на подальше життя, адже добро завжди перемагає, принаймні, у книжці про пошук справжніх цінностей, яка написана бездоганною українською мовою.

Ігор Зіньчук https://chytay-ua.com/blog.php?id=676
Осінь і зима були часом його старості. І, мабуть, не тільки його. Людина старіє від надміру смутку, гнітючих думок та байдужості до всього, що оточує її…

Уривок з книги

Туга, самотність, байдужість… Як часто ми відчуваємо такі емоційні стани, пов’язуємо їх з певним етапом свого життя, побутовими негараздами, непорозуміннями чи особистими переживаннями? А чи коли-небудь намагалися зрозуміти «осінь життя» і самотність як фізичний і психологічний стан людини, яка «одного дня, втративши все, опинилася просто неба, на дні»... людини вільної, як вітер, і ув’язненої долею волоцюги… просто ЛЮДИНИ, зрештою? Навряд чи знайдеться багато тих, хто дасть ствердну відповідь.


Зважитися писати про світ волоцюг не просто, адже треба усіма фібрами душі відчути його, пережити самотність і біль непотрібної, покинутої людини, поринути у інший вимір сприйняття навколишньої дійсності, налаштуватися на інший ритм часу. Повість «Волоцюги» Оксани Сайко написана саме так. Проникаючи у внутрішній світ героїв-волоцюг, зболено проживаючи їх життя, проймаючись щемом почуттів, намагаючись зрозуміти причини соціальної деградації, авторка, здається, кожною клітинкою відчуває їх страждання, безпорадність, безвихідь, неможливість мати ані минуле, ані майбутнє. Повість вражає психологічною глибиною, висвітленням філософії буття і водночас показом того, як живе і як вироджується людське в людині.


Як стають волоцюгами? Як одного дня, втративши все, людина опиняється просто неба, самотня і нікому не потрібна? Письменниця дає відповідь на ці запитання.  Її герої опинилися на вулиці за різних обставин, проте подібні одним – невмінням дати собі раду. Назар, здавалося, мав усе, що потрібно людині для того, щоб жити, чогось прагнути, «був певний себе і безтурботний» і навіть мав мрію. Але одного дня розмірене життя закінчилося: завод, на якому працював, закрили, дружина вийшла заміж за успішного бізнесмена, продала квартиру, а він став волоцюгою. І вчився жити «тим, що є тепер. І тоді минуле набуло примарних обрисів, ставало привидом, в існування якого вірилося дедалі важче» (С.11). Назар не ображався за відверту зневагу, «звик, що від нього сахаються, обходять боком, зиркають, мов на злодія», з погордою та зневагою. Він розумів, що давно неголений і немитий, у брудному одязі не може сподіватися на прихильність порядних людей, але … не втрачав надії, сподівався, що знайде роботу і дасть собі раду. Інший волоцюга Микола-філософ якось сказав, що «людина чується живою, поки сподівається. Коли ж утратить надію, поволі перетворюється на тінь, бо вже не живе. Тому волоцюги часто нагадують тіні» (С. 16).


Оксана Сайко дуже добре показує, як з’являється сенс у житті волоцюги. Іноді достатньо любити і піклуватися про когось, бути потрібним, знайти спокій та відраду. Назар виріс у дитячому будинку, йому бракувало тепла, ласки, любові. «Шукав притулку, підсвідомо розуміючи, що знайти міг би лише в маминих обіймах» (С. 59). Цих почуттів не зазнав у дитинстві, не отримав тепла й від дружини, але доля подарувала йому зустріч з Іванкою. «І дивно, що саме біля цієї жінки, яку знав лише кілька годин, він відчув той спокій, за яким тужив усе життя» (С. 60). Чоловік любив бачити її дивну усмішку – мудру, сумну, яка «ховала те, що мало бути, але так ніколи й не станеться», чисті «очі дитини, яка ще не жила», «слухати її сопіння вночі, яке часто вривалося кашлем»… Вони почали жити разом. Вперше з того часу, як став безхатченком, Назар відчував піднесення і приплив сил, «бували хвилини, коли він забував про те, ким є. І тоді почувався хлопчиськом, у якого все життя попереду, про щось мріяв» (С. 74). Ось чому важливо мати, може й останню, але можливість любити, адже саме ці «стосунки між чоловіком і жінкою, які можна було назвати будь-як – приязню, коханням чи просто фізіологічною й психологічною потребою, – допомагали не втратити відчуття чогось людського в собі. Допомагали просто жити далі» (С. 76). Він рятував її хвору і знесилену, хотів уберегти і завжди бути поруч.


Іванка теж була з дитячого будинку, не знала своїх батьків, а її юнацькі мрії про самостійне доросле життя, роботу на швейній фабриці та гуртожиток були розбиті, як тільки вона опинилася в новому місті. Доля виявилась жорстокою: дівчина втратила усе і залишилась сама на вулиці. Її рятівник – художник Орест, невизнаний геній, талановитий митець. 12 років життя у його майстерні були тим найкращим, що вона мала. Але після його смерті знову нікому не потрібна і покинута, без документів, роботи і житла Іванка стає волоцюгою. Вона збайдужіла до всього, а насамперед до себе, весь час шукала пристанок не так собі, як своїй душі, і навіть біля Назара, думками завжди була далеко. Милувалася знайденою на горищі картиною і жила у своєму вимірі буття.


Картина – жінка із сумними очима у квітчастій хустці, що тримає на руках дитину з такими ж сумними очима – символічна і не випадкова у цьому творі. Іманентна риса стилю О. Сайко – прописування мистецького дискурсу у текст (через художні деталі, зорові й слухові образи, історико-культурні екскурси, вставні епізоди й розповіді, враження від споглядання мистецького явища тощо). У повісті «Волоцюги» описана картина – витвір не поцінованого сучасниками митця-генія; енергетика справжнього мистецтва, яку здатні відчувати особливі люди. Такою була Іванка, «здавалася не від світу цього, а вже надто не від світу волоцюг, хоч і сама була волоцюгою» (С. 57).


Назар та Іванка не вміли жити за законами виживання, які сповідували інші бездомні: «завжди думай тільки про себе, про те, як вижити тобі. Тут кожен бореться, як тільки може» (С. 47). Їх тонке відчуття граней людського буття, самозаглиблення й внутрішня драма добре прочитуються на тлі поведінки й характерів інших персонажів – Миколи-філософа, Стаса, Любки. Завдяки цим бездомним Назар не почувався таким самотнім, мав з ким перемовитися словом. Саме вони врятували життя Іванці, коли знайшли закривавлену біля смітників. Щось людяне залишалося і в них. Противагою цьому епізодові є той момент, коли Назар застає двох жебраків, які роздягають і грабують дівчину у парку. Вони не зупиняються ні перед чим, а слова «Будьте людьми» сприймають вороже і з погрозами. Тоді хлопець допоміг дівчині й відчував піднесення, адже «вона згадуватиме про нього, як про пристойного добродія, який допоміг, а не як про жалюгідного волоцюгу» (С. 53).


Після того, як став волоцюгою, Назар навчився по-іншому відчувати життя, отримувати майже дитячу радість від споглядання хмарин, що «пливуть наче чудернацькі кораблі», віддзеркаленого у калюжі неба… від тої дрібної новизни, звичайної буденної новизни. «Яке ж воно гарне, життя, – думав Назар, – і, мабуть, поки все це можеш іще помічати, то справді живеш…» (С. 53). Він часто думав і про те, що волоцюги зникають непомітно, вони помирають, замерзають і нікого це не обходить, ніхто не шукатиме, не хвилюватиметься і не завдаватиме собі клопоту, ніхто через це не засмучується і їх не оплакує… Найважче було перебути зиму. Назар запитував себе, чому Іванка покинула його зимою, як вона даватиме собі раду, хто про неї подбає. Ця жінка була для нього усім і думка про неї спонукала до життя навіть тоді, коли знову залишився сам-самісінький, «схожий на скуленого дідугана серед мертвої, байдужої зими».


І він жив, щоразу зустрічаючи товарні потяги, чекав і надіявся… уявляв бажані обійми, не стримував сліз… а довкола знову народжувався світ, «весна, що з кожним днем утверджувалася, живила надію, яка ще нещодавно була млявою, непевною та боязкою»… «Саме тепер вона може повернутися. Ця пора й створена для того, щоб повертатися» (С. 126)….


Кожен твір Оксани Сайко – це неповторний художній світ, історія, що зачіпає до глибини душі, справжні герої, часом талановиті митці, а здебільшого прості, але особливі за своєю духовною природою люди. Можливо, саме тому її повісті позначені високим рівнем жанрової модальності, засвідченої авторським стилем письма, вмінням бачити більше, заглиблюватись у людські долі (за індивідуальним портретом і характером людини відчувати її біль, смуток і самотність, за буденними ситуаціями впізнавати багатоликість життя, в найменших деталях символічно відчитувати знаки й сенси), розповідати цікаво й захопливо. Імпонує уміння письменниці так зворушливо, драматично й надзвичайно світло писати про світ, який фактично є іншим по відношенню до твого власного, пройматися ним і так майстерно володіти прийомами рецептивної поетики, щоб передати художні смисли, емоційно вразити читача.

Тетяна Качак http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/11/24/071817.html
Коли письменнику вдається бути лаконічним, це круто. Коли у лаконічності він ще й залишається змістовним, це майстерність. Тож цього разу книга Оксани Сайко "Волоцюги" недаремно мені кинулася в очі на бібліотечній полиці.
Книга проста й складна водночас. Головний герой - Назар - людина, яка є яскравим (чи то навпаки - непомітним, але переконливим) прикладом такої християнської чесноти як смирення. Молодий чоловік пройшов скорочення на заводі, безробітний виявився непотрібним власній дружині. Однак навіть в найгірші моменти він згадує про неї шляхетно, достойно витримуючи долю волоцюги, або ж, як люди звикли казати, бомжа.
Авторка не ідеалізує прошарок безхатченків і на фоні порядних знедолених показує тих, хто є типовими представниками прошарку соціального дна. Разом з тим, показує і певну "середину" - людей, які силою обставин опинилися на вулиці, але, попри диктований нею стиль життя, утримали в собі людське.
Незважаючи на те, що тема складна, книга абсолютно не депресивна. Навіть нове нетривке (чи то - тривке лише для Назара) кохання чоловік сприймає глибоко. Він розуміє, що в його житті волоцюги усе минуще. Однак він цінує той момент, в якому живе. Недаремно авторка зауважує: "Вони мали ціле життя, яке було тепер. Адже для волоцюг немає ні минулого, ні майбутнього".
У кожного з волоцюг своя доля, правда і навіть філософія. Яскравим персонажем книги є безхатченко на прізвисько Філософ. А агресивна Любка, що ганяє двірників, виявляється не такою вже й недалекою, мудро завуважуючи: "Всі ті, кого ми вважаємо придурками та ідіотами, є найдобрішими людьми на світі".
Немовби червоною ниткою стелиться через усю повість авторська теза: "Волоцюги зникають безслідно". А, зрештою, якщо подумати - то хіба лишень вони?
Лєна Шторм https://www.facebook.com/permalink.php?id=107006310970494&story_fbid=188723599465431
Іра Гирило
Знайомство з творчістю Оксани Сайко почалося понад три роки тому - із книги "Кав'ярня на розі". Пам'ятаю, як дочитувала її в парку, а краплі дощу текли по обличчю. Відірватися від читання було важко.... І пішло-поїхало.... Книга за книгою я скуповувала твори письменниці. Згодом навіть отримала дві книги у подарунок.... Познайомилась із нею в соцмережах, згодом - на презентації. Оксана Сайко - неймовірно харизматична особистість, хороша подруга, талановита письменниця. Є у її книжках щось таке, через що сидиш і читаєш, поки не замайорить остання сторінка. Тут нема традиційного "солоденького" хепі-енду, тут часто порушено проблеми людей, яких суспільство відкидає. Книга "Волоцюги" вражає тим, що вона написана "без прикрас". Драми, які відбуваються у світі безхатьків... є місце і для благородних учинків, а є й для ницих... Проймаєшся долею героїв настільки, що читаєш зі сльозами на очах, і це попри те, що не такі вони вже й оромантизовані... Оскільки я - вчителька літератури, стала включати твори Оксани Сайко до планування, як уроки літератури рідного краю. І цікава річ - діти забувають програмові твори, а от книги Оксани Сайко закарбовуються в їх пам'яті надовго... Раджу читати усім.  https://www.yakaboo.ua/ua/volocjugi.html
Іноді достатньо любити і піклуватися про когось, бути потрібним.
Книжчин дім запрошує читати та отримувати задоволення від читання!


This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website