1.
Хто я і ким би хотіла бути
Моя подружка каже, що, перш ніж розповідати свою історію, я повинна назвати себе. Думаю, вона має рацію на всі сто. Тим паче що історія – про мене. Ну гаразд, не тільки про мене – ще й про мою подружку, але я поки не знайомитиму вас із нею, а то потім буде нецікаво. Хочу тільки додати, що зараз вона сидить поруч і допомагає мені зібрати думки докупи. І якраз підказує, що взагалі-то давно час переходити до діла.

Отже, мене звуть Джекі Джонс, мені п’ятнадцять. Я, звісно, ходжу до школи, але я ще й співачка. Я виконую поп, і на мої концерти збирається сила народу. А одного разу мене навіть показали по ящику. Відтоді я стала знаменитістю.

Тепер я щодня роздаю принаймні три десятки автографів. Щонайперше на вечірках, днях народження і в школі. Школа теж прославилась – адже саме в ній я вчуся. На останніх батьківських зборах, я чула, навіть пропонували надати нашій школі ім’я Джекі Джонс. А директор повісив на стіну кабінету постер із моїм портретом. На ньому я в чорному шкіряному куцаку із заклепками, і в кожній руці у мене по мікрофону.

Самі розумієте, фанів у мене стільки, що й на воза не забереш, як у справжнісінької зірки. І заробляю я купу грошей. Мільйончиків так два-три за пісню. Більшу частину грошей я, звісно, жертвую на бідних дітей Бразилії. Але й мені дещо лишається. На роликові ковзани, новий маунтбайк і жуйку завжди вистачає. Як і всі зірки, я трохи ненормальна. Недавно навіть купила автомат, який продає жувальну гумку. Правда, він висів на стіні будинку, тож довелося і його заразом прикупити. Невеличкий – усього чотири поверхи. Коли я показала його батькам, вони аж просльозились від щастя. Звичайно, умебльовували ми його разом. А що саме я була його господиня, мені дозволили розподілити поверхи: кому – який.

Мамі дістався перший. Там вона обладнала палату для своїх пацієнтів і художню студію для себе. Другий поверх я відвела таткові. Він улаштував там музичну студію і танцювальну залу, бо теж обожнює музику. Але знаменитість усе-таки не він, а я.

Бабуся, дідусь і тітка Лізбет поселилися на третьому, а сама я – на четвертому. У мене п’ять кімнат: одна для занять альпінізмом, одна для навчання, кімната страху, басейн і дискотека для друзів. На даху розмістився наш ресторан. Туди я запрошую своїх фанів перекусити, а потім ми разом танцюємо на дискотеці.

Розповідати далі? Чи краще відразу признатися, що я живу таким життям лише тоді, коли довго не можу заснути й перевертаюся в ліжку з боку на бік?

А трапляється це частенько. Якщо бути щирою – мало не щовечора. Мама спроваджує мене спати, я слухняно вимикаю світло, але заснути не можу. Та маму це не обходить: я мушу лягати – та й годі.

Я перепробувала всі відомі способи засинання, але на те – ніякої ради! Навіть овець лічила, та й ті мене підвели. Вони не почали стрибати через огорожу, а підбігли до неї і стоять як укопані. Вийшла така мала купа, що полічити їх не було ніякої змоги. Я так засмутилася, що в мене аж голова засвербіла. А як мені все це набридло, і я гукнула: «Ну ж бо, дурепи, стрибайте хутчій!» – увійшла мама і сказала, що репетувати серед ночі нікуди не годиться. Тільки-но вона вийшла, як вівці знову збилися в купу і стали огидно бекати, ніби й справді знущаються. Я півночі згаяла на те, щоб розігнати цих дурнуватих овець, і засмутилася ще дужче.

Тоді я вирішила сходити до вбиральні. Бабуся каже, що коли полегшитися, то все непотрібне відразу де й дінеться. Я бігала туди що п’ять хвилин, і мені все легшало й легшало. Але за тринадцятим заходом мене застукала там мама і сказала, що коли ще раз побачить мене на унітазі, то надіне на мене памперс.

От такі діла. Це як хвороба: щойно гасне світло, мені відразу стає погано. Але маму зовсім не хвилює, що у мене від темряви болить голова. Не колише її ані те, що у вусі в мене стріляє, ані те, що спина свербить. Якось, коли я заявилася до вітальні о пів на одинадцяту, скаржачись на серцевий напад, вона так розсердилася, що пообіцяла мені наступного разу накрутити хвоста.

Усі мами такі безсердечні? Чи тільки моя, бо вона медсестра?

Я страждаю від жахливого безсоння, але всім до мене байдуже. Ще й лаються. Доводиться лежати в темряві і тримати язик на зашморзі, бо мама обіцяла власноручно накрутити мені хвоста. Навіть зараз мені так себе жаль, що якось аж не хочеться бути самою собою.

Цікаво, ким би я стала, якби я була не я?

О, тут безліч варіантів! Я стала б пожежником, піратом, детективом, сиротою чи взагалі б… померла. Звичайно, після чергової сварки з батьками. Ото б вони посміялись! Але вранці ми, звичайно, помирилися б, і я знову стала б співачкою.

Тепер я мрію щоночі, і мої мрії такі класні, що спати хочеться ще менше. Звісно, найперше я мрію про чотириповерховий будинок. Я уявляю його аж до півночі, поки опоряджу кожен куточок!

Правда, вранці я встаю на превелику силу, і мама весь час бурчить, що в мене синці під очима.

– Лоло, – каже вона мені, – Лоло, ти знову півночі не спала і фантазувала?

Загалом, ви вже здогадалися, що я зовсім не Джекі Джонс. І чотириповерхового будинку я теж не маю. І мені не п’ятнадцять років, а лише дев’ять. Дев’ять із половиною, якщо вже бути точною. У такому віці зарано ставати знаменитою співачкою. Тому доведеться почекати, поки я трохи підросту. А ім’я Джекі Джонс для співачки – це супер! Навіть моя подружка з цим згодна, хоча їй подобається і моє справжнє ім’я.

А ось і воно – Лола Фелозо. Лолою мене назвала мама, а Фелозо – прізвище мого татка. Воно таке дивне, тому що він із Бразилії. Я називаю його «папай». Саме так бразильські діти називають своїх батьків. Мені здається, звучить дуже ласкаво. Тато часто розмовляє зі мною бразильською. Він вважає, що мені потрібно знати його рідну мову. Але я думаю, він просто сам намагається її не забути. Папай живе в Німеччині вже дуже-дуже давно. Він і з мамою тут познайомився. Якщо чесно, вони познайомилися в потягу біля туалету. Але це, здається, зовсім інша історія.

Моя ж історія починається відразу після великодніх канікул. О пів на восьму ранку.

Ми з мамою сиділи в їдальні, і я так нервувала, що в мене знову свербіла голова. Тільки цього разу не через овечок, а тому що сьогодні був перший шкільний день. Не найперший, зрозуміло, адже дев’ятилітніх першокласників не буває.

Минулого року я перейшла до третього класу. Але для мене це все-таки був перший день, бо мені доведеться піти до нової школи.

Ми переїхали з маленького містечка до великого міста. З оцього переїзду й починається моя розповідь. Сподіваюся, тепер, коли я відрекомендувалася за всіма правилами, можна її вже починати.

Отож, місто, до якого ми переїхали, називається Гамбург, воно розташоване на Ельбі. Ельба – це така річка. Але, самі розумієте, ми переїхали до Гамбурга не через Ельбу, і не через бабусю з дідусем та тітку Лізбет. І, ясна річ, не через ресторан. Ми переїхали через таткові проблеми зі шкірою.

Ні, не подумайте, що мій папай страждає на якусь жахливу хворобу! Справжні проблеми зі шкірою радше у мами, бо вона в неї надто світла. Якщо вона з’їсть багато полуниці, то на обличчі у неї відразу з’являються червоні плями, а якщо вона збирається посидіти на сонечку, їй треба намаститися кремом, бо вона миттю стане червоною як рак.

У папая шкіра кавового кольору, він може їсти полуницю хоч відрами й сидіти на сонці, скільки душа забажає. Проблема в іншому.

У містечку, де ми дотепер жили, майже не було темношкірих людей. Навіть у мене світла шкіра, світле волосся і світло-сірі очі. Папай каже, що це через те, що мамині гени виявилися сильнішими. Думаю, це означає, що я більше схожа на маму, ніж на нього.

Я так до кінця й не второпала, що за проблеми зі шкірою у татка, але мама сказала, що серед нормальних людей таких проблем просто не буває.

Мабуть, у нашому містечку виявилося забагато ненормальних. Але те, що проблема була, це факт. Коли папай ставав у чергу до каси в супермаркеті, жінки робили таку міну, ніби з’їли лимон. Коли він забирав мене зі школи, всі починали шушукатись. Одного разу четверокласник навіть запитав, чи миється мій батько. Мусила дати йому стусана. Але від цього не легше.

Якось на стіні нашого будинку хтось написав: «Чорномазі, забирайтеся в джунглі!» – і папай сказав, що з нього досить. За два місяці ми переїхали. Не в джунглі, звичайно, а до Гамбурга, як я вже говорила.

Тут багато темношкірих людей, і досі я ще не зустрічала жодного, у кого були б через це проблеми. Настрій у тата покращав, і мені це подобається. Наша нова квартира мені теж подобається. У ній на три поверхи менше, ніж у будинку з автоматом, що торгує жуйкою, з моїх фантазій, але дідусь, бабуся й тітка Лізбет живуть прямо над нами. Для такого великого міста – це просто здорово, каже мама. Мамина лікарня теж недалечко – лише двадцять хвилин автівкою, а дідусів і татів ресторан – за п’ять зупинок метро від нашого будинку.

Але в середу, коли ця історія тільки починалася, ресторан ще не відкрився. Його ремонтували. А в мене попереду був перший шкільний день.

– Незабаром у тебе з’являться нові подружки, – казала мама дорогою до школи.

Еге ж, подружок потрібно було знайти якомога швидше. А надто найкращу. Якщо чесно, найкраща подружка мені потрібна над усе на світі. Це набагато важливіше, ніж бути Джекі Джонс, співачкою чи власницею чотириповерхового будинку з автоматом, що продає жуйки. Який від усього цього пожиток, якщо у тебе немає друзів?

Але коли в середу вранці за одну хвилину до восьмої я стояла перед дверима мого нового класу, у мене ще не було жодної подруги. Було тільки дивне відчуття в животі. І щось мені підказувало: «Лоло, Лоло, знайти найкращу подругу буде ой як непросто!»

2.
Чотири дівчинки й одне вільне місце
Я знаю ще п’ятьох дітей, яким довелося переїхати. Правда, я не знаю їх особисто, але я про них читала. У книжках. Мені здається, якщо ти прочитав про когось, ти його вже знаєш. Іноді навіть краще, ніж реальних людей.

Так от, усі п’ятеро вважали, що переїзд – це справжнє божевілля. На новому місці їм спочатку здавалося, що всі люди з’їхали з глузду. Ось, наприклад, Ханні й Нанні (мама недавно подарувала книгу про них). Ханні й Нанні – близнята, яким довелося переселитися до інтернату. Спочатку вони навіть не думали шукати подруг, бо мали всіх навколо за ненормальних. Бабуся навіть посварилася з мамою, бо вважала, що книга про Ханні й Нанні – цілковита неправда. Але мама заявила, що Ханні й Нанні нагадують їй дитинство, і так говорити не можна. Бабуся, правда, зосталася при своїй думці.

Тричі на тиждень бабуся працює в книжковій крамниці. Вона продає тільки ті книги, які подобаються їй самій, і тому покупці іноді з нею сваряться. Якось бабуся мало не почубилася з одним покупцем: він хотів купити для своїх маленьких донечок книжку з малюнками, яка ну ду-у-уже не подобалася бабусі.

Правда-правда! Я це сама бачила, бо ми з тіткою Лізбет того дня зайшли до бабусиної крамниці. Покупець узяв книжку з малюнками «Вухань і його друзі», і коли хотів за неї заплатити, бабуся вирвала книжку у нього з рук і сердито вигукнула:

– Ну хіба можна давати такі книги дітям!

– Даруйте, – обурився покупець. – Якщо вам так не подобається ця книга, навіщо ж ви її продаєте у своїй крамниці?

На це бабуся заявила, що у порядних людей має бути вибір, задля цього такі книги й тримають у крамниці, але директор не має найменшого уявлення про гарні книги, не кажучи вже про здоровий глузд. Тут покупцеві урвався терпець, і він сказав, що у бабусі в самої немає здорового глузду ані на макове зернятко, й пішов, грюкнувши дверима.

Бабуся дуже засмутилася. Але мені здається, що покупець мав слушність. Бабуся сама винна, адже вона поводилася дуже невиховано. Я потім прочитала цього «Вуханя»: там у маленького рожевого зайчика такі смішні вуха. І в кінці книжки у нього з’являється багато друзів, точнісінько як у Ханні й Нанні. І вони вже не вважали свій новий дім ненормальним.

Я з самого початку знала, що з нашим будинком усе гаразд. Мені здавалося, що це найкращий будинок на світі, навіть без найкращої подружки. Але коли тієї середи я стояла перед дверима класу і прислухалася до відчуттів у животі, у мене трохи підломлювались ноги, ніби вони були зроблені з вершкового масла й почали танути.

У класі стояв неймовірний галас. Більшість дітей бігали або сиділи перемовляючись за партами. Двоє хлопчаків біля дошки кидалися мокрими ганчірками. Шльоп! Пумс! Виходило забавно – один із них завжди поціляв другому у фізіономію. Я розглянулася, і мені здалося, що в класі майже самі хлопці. Принаймні я помітила лише чотирьох дівчаток. І всі вони сиділи за однією довгою партою.

В однієї дівчинки шкіра була ще темніша, ніж у папая, а волосся заплетене в тисячу дрібних косичок. У дівчинки побіч неї руде волосся було зав’язане хвостиком. У третьої, навпаки, було рівне світле волосся, а в дівчинки праворуч від неї – каштанові кучері. Всі вони мали цілком симпатичний вигляд. От тільки п’ятого місця за їхньою партою не було. У мене знову засвербіла голова, і я побоялася підійти до дівчаток. Тим паче що руда з хвостиком нахилилася до дівчинки з тисячею косичок і щось зашепотіла їй на вухо. Мені це здалося дуже невихованим. Щоправда, світловолоса дівчинка усміхнулась мені, і це було приємно. Я посміхнулась у відповідь, але з місця так і не зрушила.

Та ось увійшла вчителька. Вона поклала руку мені на плече і сказала:

– Це Лола. Ми повинні підшукати їй місце. Здається, оце попереду ще вільне.

Вона показала на парту, де вже сиділи двоє хлопців. В одного дуже довге волосся, у іншого – короткий «їжачок». Але обидва були темношкірими, як мій папай і дівчинка з тисячею косичок, і мені це сподобалося. Гарний знак. Я сіла на одне з вільних місць, а поряд зі мною виявилося ще одне – порожнє. Мені було якось ніяково, і хотілось, аби з’явилася ще одна дівчинка.

І справді, за півгодини після початку уроку вона з’явилася. Я відразу пригадала дідуся. Він завжди каже: «З бажаннями треба бути обережнішим, а то не знаєш, що з ними робити, коли вони здійснюються».

Правда, раніше я не розуміла, що він має на увазі, але тепер розумію.

3.
Проблема з літерою «Ж»
Ненавиджу рибу. Ні, не ту, що в акваріумі, в річці чи в морі. Там рибки просто чудові. Ненавиджу смак риби. І її запах.

Дівчинка, що увійшла до класу, сіла на вільне місце поруч зі мною. І тхнула вона рибою. Від голови до ніг. Сама вона була маленька й миршавенька, і важко було повірити, що така невелика дитина може отак тхнути. Але найжахливіше – це волосся. Воно було чорне і стирчало на всі боки.

Репортерам у піжамах – Софії, Мамі й Татусеві – та журналістам – Жозефіні, Карлотті й Франциску. Олафу Вільденхаусу, Берндту Леттневичу й панові Фрюхтеніхту – за те, що дозволили мені скористатися своїми іменами. Пітеру Еппінґу – за цінні спостереження над козами.



1.
Чарівна слина й мокре ліжко
Власне, я хотіла почати з бандита з водяним пістолетом, але подруга каже, що правильніше все-таки почати з феї.
Отож, починаю з феї.
Фея – це моє таємне й сенсаційне відкриття. Сенсаційні відкриття – моя спеціальність, бо я репортер і пишу для газети.
Мій журналістський псевдонім Ло Фе, і я дуже добре відома в певних колах, тому що мої репортажі просто шокують. Минулого тижня, наприклад, я писала про грушу, що вміє говорити, а за тиждень до цього – про людину з двома носами, а ще тижнем раніше – про літаючу вівцю.
Звичайно, я бачила все це на власні очі, інакше про це писали б не в газеті, а в книжці. Адже історії в книжках вигадані, а в газетах – цілком реальні. Вигадати їх просто так не можна, їх треба відшукати. Тому я весь час у пошуку. Як детектив. Тільки детектив не записує і не публікує свої історії. Принаймні у газетах. Репортерові ж доводиться працювати значно більше. І тільки-но він надибає щось цікаве, відразу пише про це. Новину друкують у газеті, і про неї дізнається весь світ. І тоді репортер стає відомим. Як-от я.
Як репортер я, звичайно ж, пишу про найзлободенніші події чи беру інтерв’ю у зірок. Наприклад, у небезпечних грабіжників банків. Або у славнозвісних співачок. Колись я теж була славнозвісною співачкою, але це зовсім інша історія.
Історія, яку я хочу розповісти вам зараз, почалась одного разу вночі з феї, бо саме тоді я її і знайшла. Фея була в порожній бляшанці з-під коли, яку хлопчисько відфутболив у кущі. Я почула її крик, хоча до хлопця не долинуло ані звуку. Люди не чують фей, це ж ясно як білий день. Але моя професія навчила мене багато чого. Хлопець загилив бляшанку, та залетіла в кущі, а він пішов собі далі, бо нічого не почув. Крик був дуже тихий. Та коли працюєш репортером, треба завжди дивитися пильніше й до всього прислухатися.
Я пішла на крик, стала навкарачки й полізла в кущі. При цьому я до крові пошкрябала руки, але справжнього репортера ніщо не зупинить. І тут я побачила фею.
Вона виповзла з бляшанки, скуйовджена і замурзана, бо теліпалася в бляшанці туди-сюди. Треба було якось їй допомогти. Правда, у мене із собою була лише носова хусточка, яку я, на жаль, раз уже використала за призначенням. Але фея все одно була мені вдячна, і коли я поцікавилася, чи можна взяти у неї інтерв’ю, вона погодилась.
Вона всілася на моєму коліні, і я дістала мікрофон. Я почала ставити їй різні запитання (так завжди роблять під час інтерв’ю), і фея на них відповідала. Вийшло ось таке інтерв’ю:


Інтерв ’ю з феєю:
Я: Ти найсправжнісінька фея?
Фея: Так.
Я: А є ще феї крім тебе?
Фея: Ні.
Я: Ти єдина жива фея?
Фея: Так.
Я: Тобі не здається це сумним?
Фея: Ні.
Я: Бляшанка з-під коли – твій дім?
Фея: Так.
Я: Ти давно в ній живеш?
Фея: Ну так! Я переїхала сюди чотири місяці тому. Але тепер мені доведеться знову переїздити, адже мій дім зруйновано.
Я: А куди ж ти тепер переселишся?
Фея: Туди, де не зайнято.
Я: А ти правда-правда справжня?
Фея: Та-а-ак!
Я: І можеш виконувати бажання?
Фея: Так.
Я: Тобі для цього потрібна чарівна паличка?
Фея: Ні.
Я: Як же ти тоді виконуєш бажання?
Фея: Я розтираю між пальцями краплинку слини, і коли слина розітреться, бажання виконається.
Я: А моє бажання виконаєш?
Фея: Так.


На цьому місці я відклала мікрофон і заглибилась у роздуми. У мене було ду-у-уже багато бажань, і я ніяк не могла вибрати, яке з них найважливіше.
– Я хочу, щоб я вміла чаклувати, – сказала я. – Тоді я могла б сама виконати всі свої бажання.
Фея глибоко вдихнула, сплюнула золотисту краплинку на вказівний палець і розтерла її великим пальцем. Вона терла й терла, слини ставало дедалі менше, і моє бажання незабаром здійснилося б. От здорово!
Аж раптом мені стало мокро. Десь під лівою ногою. Дуже-дуже мокро і дуже-дуже тепло.
І цієї миті я повернулася до реальності.
Тобто до моєї дитячої кімнати в Гамбурзі. На вулиці Бісмарка, 44, якщо бути цілком точною. І стояла ніч.
Мабуть, ви вже здогадалися, що репортером я буваю лише вночі. І лише вночі, певна річ, надибую такі сенсації, як груші, що вміють говорити, і феї в бляшанках із-під коли. Саме у ті хвилини, коли перевертаюся у ліжку й не можу заснути. Зі мною це трапляється майже щоночі. Оскільки лежати й не спати в ліжку досить нудно, я починаю вигадувати, ким би я могла стати, якби не була собою.
Довгенько ночами я була співачкою, і звали мене Джекі Джонс. Це було дуже приємно. Але потім мені закортіло чогось новенького. Звідтоді я перетворилася на репортера, і звуть мене Ло Фе. Ло Фе – це скорочення, бо репортери завжди страшенно поспішають. Їм доводиться багато говорити або писати, тому треба підписуватися якомога коротше. Крім того, Ло Фе звучить дуже ефектно, в усякому разі, мені так здається.
І саме зараз, коли моє відкриття ось-ось стало б справжньою сенсацією, подруга обмочила мою ногу.
І саме це відчуття мокрого й теплого повернуло мене до дійсності.
А втім, насправді мене звуть Лола. Лола Фелозо. Мою подругу кличуть Фло Соммер, і вона обмочила мене не навмисно. Це в неї такий мимовільний рефлекс. Так каже мама, а вона напевно знає, бо працює медсестрою. Мимовільний рефлекс – це коли люди, як-от Фло, не помічають уночі, що вони пісяють в ліжко. Зазвичай ми прокидаємось, якщо хочемо до вбиральні, або ж терпимо, поки прокинемось. Але коли Фло спить, усі її рефлекси теж, мабуть, сплять. У всякому разі, коли Фло захоче вночі до вбиральні, то попісяє прямо в ліжко і при цьому навіть не прокинеться.
А оскільки цієї ночі вона спала в моєму ліжку, то попісяла в моє ліжко.
Мокра тепла пляма на моїй нозі швидко холонула, а моя уявна фея зникла.
Я зітхнула й розбудила Фло, а потім ми розбудили маму, щоб вона дала нам чисту постільну білизну та піжами.
Коли ми знову лягли, я почувалася втомленою, як собака. Але Фло, навпаки, спати зовсім розхотілось, а захотілося їй почути яку-небудь історію, і тоді вона змогла б заснути.
Загалом, я розповіла Фло, що вночі буваю репортером Ло Фе і пишу до газети. І що цієї ночі я надибала єдину в світі фею. І раптом Фло страшенно розхвилювалась.
– Це ж класна ідея, Лоло! – перебила вона мене.
– Яка? З феєю?
– Ні, – нетерпляче пояснила Фло. – З газетою.
– Як це? – я сіла в ліжку, а Фло увімкнула світло.
– Ми можемо організувати щось подібне до цього, тільки по-справжньому!
– Тобто? – я ніяк не могла збагнути, чого хоче Фло.
– Ну, писати статті. До газети.
– Ти з глузду з’їхала? – я покрутила пальцем біля скроні. – Газети якраз і є по-справжньому, але вони для дорослих. Ти ж не думаєш, що в редакції почнуть приймати статті від дітей?
– Звичайно, ні, – посміхнулася Фло. – Але ми можемо робити свою власну газету. Якщо ти Ло Фе, я можу бути Фло Со. А разом ми – команда журналістів!
У мене аж голова засвербіла. Вона свербить щоразу, як я хвилююсь. Ідея і справді була добряча. По-перше, тому що у нас попереду ще цілий тиждень літніх канікул. Цього року ми нікуди не їздили відпочивати, бо папай тільки що відкрив «Перлину півдня», а Пенелопа влаштувалася туди офіціанткою.
«Перлина півдня» – це наш ресторан, а папай – це мій тато. Він приїхав із Бразилії, тому я називаю його папай – це «тато» бразильською. Пенелопа – мама Фло. Удень, коли Фло в школі, вона працює в «Перлині півдня». Але на канікулах вона працювала й вечорами. Тому Фло ночувала в мене.
Ми з Фло стали найкращими подругами зовсім недавно і проводили разом кожну вільну хвилину. Найкращі подруги саме так і поводяться. Ми ходили купатися з тіткою Лізбет або відвідували бабусю в книжковій крамниці, або писали чарівні слова для колекції Фло, або навчали її хом’ячка різних фокусів. Ополудні ми йшли до «Перлини півдня», щоб пообідати.
Але останнім часом нас геть заїла нудьга. А власна газета, самі розумієте, – найкращий засіб від нудьги.
Ми з Фло ще довго обговорювали, що має бути в нашій газеті і як ми це зробимо. А наступного ранку все й почалося.
2.
«Флоло Раг»
Назавтра була неділя, а цього дня у нас заведено відсиплятися. Та якщо ти хочеш випускати газету, мусиш уставати раніше, навіть коли неділя, навіть коли канікули.
Тому Фло завела мій будильник на п’яту годину. Коли він задзвенів, ми вилетіли з ліжка й помчали до вбиральні. Там завжди лежать газети. Папай їх там читає, і, гадаю, саме тому він і просиджує у вбиральні стільки часу.
– Треба подивитися, що в них пишуть, – сказала Фло. – Якщо нам трапиться щось гарне, ми це просто виріжемо і вклеїмо в свою газету.
На жаль, гарного в батькових газетах виявилося мало. В основному, все було або нудне, або незрозуміле, а іноді просто страшне. Я не люблю страшних новин і не хочу, аби вони були в моїй газеті.
Але одну гарну статтю ми все-таки знайшли. Правда, вона була спочатку трішки страшна, але під кінець ставала дедалі веселішою й цікавішою. Заголовок у неї був такий: «Весь Гамбург розшукує грабіжника з водяним пістолетом».
Я вирізала замітку і прочитала Фло те, що було написано під заголовком:
– «Уже кілька тижнів дивний злочинець тероризує власників крамниць у Гамбурзі. У масці з панчохи бандит проникає до крамниць і загрожує власникам зброєю. Щойно продавці дістають із каси виручку, він забирає всі гроші, після чого обстрілює людей з водяного пістолета. Такі нальоти вже були скоєні на крамницю фарфору, цукерню і м’ясну ятку. Не виключено, що пограбування на цьому не припиняться. Зброя бандита з вигляду як справжня, тому будьте вкрай обережні. У найближчій поліцейській дільниці вам будуть вдячні за будь-яку інформацію про злочинця».
Фло хихикнула:
– Бандит із водяним пістолетом? Годиться! Поставимо це на найпершій сторінці.
Крім замітки про бандита з водяним пістолетом, ми вирізали ще прогноз погоди й фотографію слоненяти, що народилося в гамбурзькому зоопарку.
Все інше нам здалося зайвим.
Ми наклеїли три вирізки на аркуші білого паперу, збоку зробили в них дірочки і зв’язали шнурком.
– Щось наша газета дуже худа, – зауважила я.
Фло кивнула:
– Але ж ми тільки починаємо, – вона скуйовдила своє чорне волосся й виглянула у вікно. – Треба знайти щось таке, про що можна написати, – пробурмотіла вона.
Я подумала про інтерв’ю, яке брала вночі у феї, і раптом мені сяйнула думка:
– Ми могли б надрукувати справжні інтерв’ю!
Фло аж заскакала від захоплення.
– Буди батьків, – заявила вона. – Ми візьмемо у них інтерв’ю прямо на твоїй сцені. З мікрофоном і таке інше.
Тут треба пояснити, що в мене є власна сцена. Я збудувала її сама і ще перед літніми канікулами виступала на ній як співачка. Є в мене й саморобний мікрофон, але він не годиться для інтерв’ю. А ось маленький касетний диктофон дуже підійде. Якраз те, що потрібно для нашої репортерської професії!
На відміну від Фло, батьки не були в захваті, коли я спробувала витягнути їх із ліжка, щоб узяти інтерв’ю.
– Ти збожеволіла? – обурилася мама, коли я поцілувала її в щоку. – Ти знаєш, котра година?
Ще б пак! Зараз двадцять хвилин по шостій, і ми з Фло вже годину як на ногах.
– Відчепись, Кокадо, – промимрив папай уві сні й повернувся на другий бік. Кокада – це бразильською «кокосик». Папай мене так називає, бо любить кокоси.
Але зараз йому було не до мене, адже він півночі працював.
Нам із Фло довелося нудьгувати ще аж три години, поки в наші двері нарешті постукали. Увійшов скуйовджений папай у піжамі. Очі в нього ще заледве розплющувались, а волосся стирчало на всі боки.
– У такому вигляді не приходять на інтерв’ю, – докірливо зауважила я.
– Це пусте, – нетерпляче перебила Фло. – Сідайте, будь ласка, сюди, – вона махнула рукою на сцену. Зазвичай Фло звертається до мого папая на «ти». Але сьогодні ми були репортерами, а вони геть усім кажуть «ви».
Папай сів на сцену. Фло натиснула кнопку «Запис» на диктофоні, і я почала ставити запитання. Ось як проходило наше перше справжнє інтерв’ю:


Інтерв ’ю з папаєм:
Я: Як вас звуть?
Папай: Фабіо Фелозо.
Я: Звідки ви?
Папай: З Бразилії.
Я: Скільки ви там прожили?
Папай: Тридцять один рік.
Я: А як давно ви живете в Німеччині?
Папай: Тринадцять років.
Я: Отже, вам зараз п’ятдесят чотири роки?
Папай: Неправильно.
Я: Чому?
Папай: Ви помилилися в підрахунку.
Я: Правда? Хвилинку… О, виходить сорок чотири роки!
Папай: Правильно!
Я: Хто ви за фахом?
Папай: Я керую бразильським рестораном.
Я: У вас там подають рибу?
Папай: Авжеж!
Я: А щури є?
Папай: Звісно, немає!
Я: У вас є дружина?
Папай: Так.
Я: Ви кохаєте свою дружину?
Папай: Ще й як!
Я: Чи займаєтеся ви зі своєю дружиною сексом?
Папай: Громадськість це не обходить.
Я: Ви коли-небудь зустрічали фею?
Папай: Тільки у книжках із малюнками. По-справжньому, на жаль, ні.
Я: Яке ваше найбільше бажання?
Папай: Зараз – випити філіжанку міцної кави.
Я: Це дуже-дуже-дуже нудне бажання. Тоді все. Бувайте!


Фло натиснула кнопку «Стоп», і папай поплентався на кухню, щоб виконати своє бажання. Після сніданку ми хотіли взяти інтерв’ю у мами, але в неї розболілася голова через те, що вона не виспалася.
По обіді нам довелося наглядати за тіткою Лізбет. Звичайно, вона ще дуже маленька для інтерв’ю. Коли ми піднімали її на сцену, вона так розхвилювалася, що обслинила всю свою футболку. Але все-таки відповіла на всі наші запитання:


Інтерв ’ю з тіткою Лізбет:
Я: Як вас звуть?
Тітка Лізбет: Ібсел!
Я: Яка ваша улюблена страва?
Тітка Лізбет: Околаааата!
Я: Що ви думаєте про моркву?
Тітка Лізбет: Беееееее!
Я: Що ви думаєте про нашу газету?
Тітка ЛізбетТітка Лізбет:

Софії, Татусеві, Мамі й Жозефіні, котрі допомогли мені в пошуках місії для Лоли. Едуардо Маседо і Kakao Company, які існують насправді, та Христиані Дюринг, котра одного разу запитала мене про Лолу.


1.
Катастрофа з жуйкою та моє бажання
Увечері напередодні мого десятого дня народження все ще було добре. Навіть занадто добре. Бабуся вважає, що не можна казати «день минув щасливо», поки не настав вечір. Або що ніч була спокійною, поки не настав ранок. Проте у моєму випадку все було чудово, просто круто.

Вночі проти мого десятого дня народження я рятувала людство від катастрофи, що йому загрожувала через звичайну жуйку.

Ворог – жахливий лиходій Коппенрат, який люто ненавидів дітей, – проголосив, що має намір отруїти всю жувальну гумку на світі. Тож довелося викликати мене, безстрашну німецько-бразильську працівницю спецслужб і єдину на Землі дитину – секретного агента.

Я вже брала участь у багатьох операціях, але тут ситуація була просто надзвичайною.

Коппенрат винайшов спеціальну отруту, яку сподівався впорснути в усю жувальну гумку в усіх супермаркетах. І тоді сталася б непоправна катастрофа – ні в чому не винні діти купували б гумку й починали її жувати. А потім би видували бульки – й одразу помирали.

Адже ця отрута може діяти саме тоді, коли з жуйки видувають бульки. Ті починають самі по собі збільшуватися й перетворюються на величезні повітряні кулі. Діти злітають на цих бульках угору, і на висоті у сімдесят тисяч кілометрів отрута починає діяти. Бульки вибухають, а діти падають на землю й гинуть.

Моїм завданням було запобігти катастрофі. Часу залишалося не більше години. Звичайні люди, звісна річ, нічого не могли б зробити за такий малий термін, проте я зі своїм спорядженям – усе що завгодно!

Із допомогою свого суперприлада нічного бачення, сімнадцяти фальшивих паспортів і вантажника-інформатора я вистежила ворога і спіймала його на місці злочину, в одному супермаркеті.

Коппенрат уже впорснув шприцем отруту в одну з упаковок і зловтішно зареготав. Цієї миті я опустила руку йому на плече.

Коппенрат обернувся, зневажливо поглянув на мене й запитав:

– Чого вам треба, панянко?

Я стримано посміхнулася. І сказала:

– Мене звати Фонд. Джейн Фонд, до ваших послуг.

Цього було достатньо.

Коппенрат упустив шприц. Від переляку в нього на губах з’явилася зеленкувата піна. І тоді я вразила ворога його ж таки зброєю. Я тицьнула йому в пику отруєну упаковку жуйки й суворо наказала:

– Розгортай!

Ну що він мав робити?

Довелося витягти жуйку.

– Жуй! – наказала я.

Коппенрат покірно почав жувати.

– Надувай бульку!

Коппенрат роздув щоки, а коли булька з’явилася, вона одразу ж почала більшати, поки не стала величезною.

Лиходій злетів, як на повітряній кулі, проплив повз полиці з ковбасами й поволі рушив до виходу з супермаркета. Потім його підхопило вітром і понесло в небеса. Я стежила за ним крізь прилад нічного бачення. Десь між Марсом і Юпітером отрута почала діяти. Бемс! – і Коппенрат розчинився в мороці Всесвіту. А я, Джейн Фонд, врятувала світ і відправила ворога в далекий космос…

Коли я знову стала сама собою, ця пригода мені дуже сподобалася.

Джейн Фонд я була лише два тижні, та й те тільки ночами, якщо не могла заснути. Коли я знову стаю сама собою, я – Лола Фелозо, дочка папая та мами, онука бабусі й дідуся, небога тітоньки Лізбет і найкраща подруга Фло.

Герр Коппенрат у реальному житті – мій учитель математики. Та іноді він перетворюється на справжнісінького ворога. Фло каже, що герр Коппенрат – затятий негідник, оскільки вважає дівчаток нікчемами. На уроках він весь час робить нам зауваження й називає «панянками». Отакої тобі – «панянками»!

А сьогодні, в останній день перед осінніми канікулами, герр Коппенрат забрав у мене упаковку жувальної гумки, тому що я, забувши про обережність, поклала її на парту поряд із пеналом.

Я дуж-же люблю жуйки. Не те що жувати – на них навіть дивитися приємно. Сьогодні вранці ми писали страшенно складну контрольну з математики. В одному завданні в мене ніяк не виходила правильна відповідь, от я й витягла жуйку, яку купила на останні кишенькові гроші. «Hubba Bubba» зі смаком коли. Мою найулюбленішу. І що, гадаєте, зробив герр Коппенрат? Забрав її в мене і, єхидно усміхаючись, прорік:

– Якщо панянка правильно розв’яже задачу, то вона отримає свою жуйку після канікул. Якщо ж ні – то пакетик жуйних жабок.

Анна-Ліза почала хихикати. Фло, яка сиділа поряд зі мною, стиснула кулаки, а мені закортіло вкусити герра Коппенрата. Жартик у нього вийшов, так би мовити, поганенький.

Звісна річ, не бачити вже мені цієї жуйки після канікул: як я після такого поводження з собою розв’яжу цю карколомну задачку? А погрожувати мені жуйними жабками – це й узагалі неподобство! Адже герр Коппенрат чудово знає, що в мене фобія на жаб. Фобія – це науковою мовою означає дуже сильний страх, що його я відчуваю, коли бачу жабу чи щось таке. Хіба можна жартувати з цим?! Та все одно – ні дурнувата контрольна з математики, ні витівки лиходія Коппенрата не могли зіпсувати мій настрій. Завтра канікули! І завтра ж мені виповнюється десять років!

Наразі на годиннику – за п’ять хвилин дванадцята. Ще п’ять хвилин до моїх десяти років. Голова моя страшенно свербить, це буває завжди, коли я хвилююся, тож я не можу заснути. Тому я вирішила сходити на кухню по сік. Мама вже давно спала, тому що сьогодні працювала в ранкову зміну і страшенно втомилася.

Папай у звичайні дні ще на роботі – в «Перлині півдня», нашому бразильському ресторані в районі порту. Але сьогодні працює Пенелопа, тож, оскільки відвідувачів було не так уже й багато, папай залишався вдома.

Дідусь, здається, вже теж повернувся. Я чую його голос. Голова в мене засвербіла ще дужче.

«Мене вже можна вітати!» – хотілося гукнути мені. Та, ледве взявшись за ручку дверей, я завмерла. Надто вже дивно звучав голос дідуся. Здавалося, що в нього в роті повно каші. Я розчула тільки окремі слова, та й ті не дуже-то зрозуміла: вони були якимись дивними.

– Податок на додану вартість… – говорив дідусь усе тим же дивним голосом. – Ці кредитні акули нас проковтнуть. Нам просто перекрили грошовий кран…

Що? Які ще кредитні акули? І кого вони проковтнуть? Що за грошовий кран?.. Папай, напевне, також не зовсім розумів, що хоче сказати дідусь.

– Що все це означає, врешті-решт? – почула я його голос.

Дідусь вів собі далі:

– Пенелопі затісно… Ресторан має кипіти й виблискувати…

Яке відношення мали акули та грошовий кран до того, що Пенелопі затісно, я знову ж таки не зрозуміла. Але те, що «ресторан має кипіти», означало, що нам конче потрібно якнайбільше відвідувачів – це й дитина зрозуміє. Дідусь весь час про це твердив, тому що «Перлина півдня» майже ніколи вечорами не заповнювалася вщент.

– Останнього разу три тижні тому, – долинув до мене голос папая з-за кухонних дверей.

Так, три тижні тому «Перлина» і справді кипіла, вирувала й виблискувала! Тоді в ресторані відзначали ювілей, і Пенелопа в гарній сукні з блискітками співала для винуватця урочистості. Коли мама моєї подруги Фло виходить на сцену нашого ресторану й починає співати, її очі сяють, як зорі, а сама вона має вигляд справжньої суперзірки.

Я гадаю, що імениннику, білявому чоловікові з косичкою на потилиці, також це здалося, тому що він подарував Пенелопі троянду й навіть хотів запропонувати їй роботу в своєму розкішному готелі з баром і живою музикою. Та Пенелопа, звісно ж, тільки посміялася з цієї пропозиції.

«І це правильно – адже вона наша офіціантка!» – стиха промовила я, не відпускаючи дверну ручку. Тимчасом настала опівніч, і мені таки виповнилося десять років. Десять!

Проте в мене з’явилося таке відчуття, що до кухні мені потикатися не варто. Я чула, як папай сказав:

– Було б непогано, якби про «Перлину» написали в газетах. Ми від самого початку маємо проблеми з рекламою.

Дідусь знову щось промимрив стосовно «невідворотного» та «видатків», потім щось про ресторанного критика, котрому він телефонував минулого тижня. Я не зовсім зрозуміла, що він має на увазі, проте ідея папая з газетою видалася мені слушною.

Саме з газетою були пов’язані події останніх тижнів. Я була репортером, і моя стаття красувалася на першій сторінці нашої шкільної газети.

А теперь я стояла босоніж перед дверима кухні й відчувала себе найсправжнісінькою шпигункою. В дідусевих словах була схована якась небезпека. Та ідея папая її начебто применшувала. Відтак я повернулася до своєї кімнати, втупилася в стелю й, перед тим як заснути, надіслала собі іменинне побажання. Воно було, як мені здавалося, добрим і звучало ось так:

«Бажаю собі, щоб про «Перлину півдня» написали в газеті».

Потім я схрестила пальці й раптом пригадала, що в таких випадках каже дідусь, – із бажаннями треба поводитися акуратно, а то не знатимеш, що з ними робити.

Ця думка ще довго крутилася в моїй голові, потім опустилася в груди й засіла там, як гострий осколок. Відчуття було дивним і доволі неприємним. Тож я відразу ж побажала собі, щоб я нічого собі не бажала.

Дідусь таки мав рацію. Вже надвечір того дня, коли мені виповнилося десять, моє бажання, здається, здійснилося. І після цього ще кілька тижнів я себе за це так картала, що навіть плакати хотілося.

2.
День народження й подарунки
Вранці я прокинулася від того, що хтось схопив мою руку липкими пальцями. Я ще не зовсім оговталася від сну й не могла зрозуміти, що відбувається. Аж тут липкі вуста притиснулися до мого вуха і щосили заволали: «Дем роденя, Оло!»

– А-а-а! Невже ти хочеш мене вбити? – я обурено підскочила, схопившись за вухо: переді мною було перемащене варенням обличчя моєї тітоньки Лізбет. Вона спочатку злякалася, та, коли я простягнула до неї руку, знов почала широко посміхатися.

Тут я побачила, що всі решта – бабуся, дідусь, папай і мама – також стоять біля мого ліжка. В руках у них були бенгальські вогні, й вони хором заспівали «Ми вітаєм тебе!».

Я також посміхнулася. Мабуть, через те, що папай співав бразильською. Я пригадала минулу ніч і спробувала розгледіти в його очах тривогу, та вони виблискували щастям, неначе чорні діаманти. На круглому обличчі дідуся також сяяла посмішка.

– Готова стрибати? – запитала мама після того, як разів із десять поцілувала мене в ніс.

Звісно, готова! Я вискочила з ліжка і мерщій побігла на кухню. Колись дідусь нашого дідуся запровадив чудову традицію – поздоровчі стрибки. Я їх дуж-же люблю! Робиться це так: іменинник вилазить на стілець і звідти стрибає у пластикові ночви з холодною водою стільки разів, скільки йому виповнилося років. Чим більше води при цьому вихлюпається на підлогу, тим більше щастя й удачі матиме іменинник наступного року свого життя.

Дідусь мого дідуся неухильно додержувався цієї традиції до свого найостаннішого дня народження. І він мав багато щастя: в дев’яносто дев’ять років він міг танцювати танго, незважаючи на те, що одна нога в нього була дерев’яною.

Цієї весни дідусь стрибав зі стільця п’ятдесят два рази й розхлюпав усю воду. Сусіди з нижнього поверху шалено грюкали в стелю, тому що мій дідусь – не дуже-то стрункий чоловік, тож наробив таки шуму. Та в цьому році відкрилася «Перлина півдня», і це стало щастям для всіх нас. У тітоньки Лізбет розхлюпалося не дуже багато води, але ж їй лише два з половиною рочки, тож усе щастя в неї ще попереду.

У десять років щастя потрібно вже більше, тому я дуже серйозно поставилася до поздоровчих стрибків. Уся наша родина рахувала:

– Раз щастя для Лоли! Два щастя для Лоли!

На третій раз я перечепилася через край ночов. Папай мене спіймав, але ночви перекинулися, й уся вода з них вилилася на підлогу.

– І що на мене чекає – щастя чи біда? – з острахом поцікавилася я.

– Звісно, щастя, Кокадо, – проголосив папай і поставив ночви на місце.

Я стрибнула в них іще сім разів, але без води це вже було не так весело, та й у животі в мене з’явилося якесь дивне відчуття.

Тільки коли мама повела мене до столу з подарунками, в мене засвербіла голова. Ось він, найголовніший момент! Подарунки! Я вже кинулася було до столу, аж тут у двері подзвонили. Десять разів поспіль.

– Це Фло! – закричала я й побігла відчиняти.

Саме так: на сходах стояла моя найкраща подруга. Фло вручила мені пречудову штукенцію: дерев’яну палицю, обмотану зеленим гофрованим папером, до якої було прикріплено кулю з фольги завбільшки з футбольний м’яч. Із кулі, неначе голки в дикобраза, стирчали зубочистки. Їх було сто штук, не менше. І на кожну настромлено жуйку «Hubba Bubba» зі смаком коли. Тільки на одній зубочистці висіла маленька коробочка. В ній була сережка. Крихітна й блискуча.

– А де ж друга? – здивувалась я.

Фло хитро посміхнулася й прошепотіла:

– У мене. Мені спало на думку, що ми можемо проколоти вуха на знак вічної дружби. Не боїшся?

– Звісно, ні! – відповіла я й одразу ж потрапила в обійми до Пенелопи, яка вже встигла піднятися сходами.

Фло протиснулася в передпокій:

– Ми не запізнилися до вручення подарунків?

Я похитала головою і потягла подругу до вітальні, де на нас чекало какао з тортом і розпаковування подарунків.

Від Пенелопи я отримала компакт-диск із хітами з усього світу. Дідусь подарував мені комп’ютерну гру про агента Фукса, а бабуся – книги. Це були «Еміль і нишпорки», «Шляхами жахів» і «Таємний світ шпіонів».

Бабуся Єлизавета й сім бразильських тітоньок прислали мені картки, а тітонька Лізбет намалювала картинку: яскраво-червоне коло з жовтими рисочками, що стирчали на всі боки.

– Ібсель Ола малювати торт! – гордо проголосила Лізбет, і я запевнила її, що в неї вийшов найкращий у світі іменинний торт.

Мама з папаєм подарували мені картку з грішми на нову куртку й «уокі-токі» – двійко портативних рацій, що вони були зазначені мало не першими в моєму списку побажань. Були вони трохи пошарпані, адже нові коштують занадто дорого, але мама сказала, що вони працюють просто чудово. Але найкращим виявився останній подарунок: картонна коробка, на якій мама намалювала жовтого птаха, що вилітав із відчиненої клітки просто в небо.

– Твій шлях до волі, – сказала мама, посміхаючись. У папая в цей момент зволожилися очі, як завжди, коли він буває розчулений. Голова в мене страшенно засвербіла.

У коробці лежав ключ від наших вхідних дверей, карта Гамбурга, схема метро, два квитки в кіно і 20 євро.

– Що це означає? – здивувалася Фло, а я гордовито випросталася.

Це означає, що тепер я маю свій ключ, я можу сама їздити на метро, можу ходити в кіно… Взагалі, я тепер вільна, як повноправна людина десятирічного віку.

– Оце так! А я? – Фло посмикала Пенелопу за рукав. – Адже мені вже майже одинадцять!

Взагалі, це не зовсім так: Фло старша за мене лише на три місяці.

– Це й для тебе також, – підморгнула їй Пенелопа. – За умови, що ви триматиметеся разом, не лізтимете в шкоду, а будете обминати небезпечні місця і завжди повідомляти нам, куди йдете.

Фло з усієї сили стиснула мою руку. Оце так здорово! Нібито в нас спільний день народження!

У школі ми влаштуємо вечірку в суботу – разом із Фредерикою з нашого класу, в якої день народження саме припадав на канікули. Її татко запропонував святкувати в нього. Фредерика каже, що там великий будинок і багато різноманітних тварин, і навіть є клуня, де можна переночувати!

Звісна річ, це буде чудово. Та ще кращим є те, що сьогодні зібралися всі ті, кого я найбільше люблю.

«Перлина півдня» відкривалася лише о шостій, тому весь день ми провели разом на березі Ельби. Папай грав із нами у футбол, ми з Фло лазили по деревах і перемовлялися по «уокі-токі», як справжні шпигуни, читали мої нові книжки, гралися з дідусем, підсмажували хліб із салом разом із тітонькою Лізбет і підставляли обличчя теплому осінньому сонечку.

Хіба може бути щось краще?..
3.
Пошляк і Зануда
– До вечері мені ще треба забігти до Хармса й прихопити його з собою, – сказала Фло, коли о пів на шосту ми почали збиратися додому.

Хармс, хом’ячок Фло, щойно одужав від кашлю, який дуже мучив бідолашну тваринку, тож зрозуміло, чому подруга не хотіла залишати його тривалий час на самоті.

На вулиці, де живе Фло, сьогодні було свято, й Пенелопа розмалювала нам обличчя. Фло перетворилася на чорну кішку, я – на людину-павука, а пичку Лізбет, яка теж пішла з нами, розмалювали під череп.

Попереду на нас чекала святкова вечеря в «Перлині півдня» на мою честь. Я замовила Карлику фейжоаду. Карлик – наш кухар, а фейжоада – бразильська страва з чорної квасолі, м’яса, приправ і маніокового борошна. Я дуж-же люблю квасолю та боби!

Та коли ми дісталися до «Перлини», Карлик був просто у нестямі. Замість того, щоб привітати мене з днем народження, він дико замахав руками й витріщив очі.

– Мохаммед упав! Мив підлогу, послизнувся, і тепер він у лікарні! – вигукнув Карлик.

Отакої тобі! Мохаммед – помічник кухаря, котрого ми з Фло позаочі прозвали Горою, тому що поряд із щупленьким Карликом (його, до речі, звати Еміліо) він і справді виглядає як справжня гора. Гора – найсимпатичніший помічник кухаря на світі. Дуже прикро, що він потрапив до лікарні. Тож Карлику довелося сьогодні готувати самотужки все й одразу: і їжу для відвідувачів ресторану, і мою фейжоаду. Та він упорався й приготував навіть те, чого не було в меню.

Поки ми з Фло намагалися запустити гру в суперагента Фукса на комп’ютері в офісі, мама накривала на стіл. Фейжоада вийшла напрочуд вдало! Тітонька Лізбет спочатку веселилась, а потім розрюмсалася, тому що бабуся заборонила їй кидати квасолею в Пенелопу. Моя тітонька обожнює кидатися всім, що потрапить під руку, та бабуся дозволяє їй робити це тільки тоді, коли на тарілці перед Лізбет виноград.

– Гадаю, їй уже час у ліжко, – зітхнула бабуся, коли тітонька Лізбет однією рукою бемцнула по тарілці з квасолею, а другою вчепилася в бабусине руде волосся.

Для Софии, Фиби, Моны и Зои, которые пришли на кастинг для «Дочерей Дракулы». А также для настоящей Нины Петри и ее настоящих дочерей Мемы и Папулы. И для Жужу, который мне чем-то напоминает Алекса.

1. Почему я была в кино, а моя подруга плакала
Моя подруга Фло говорит, что жизнь иногда напоминает черную кошку. Она подкрадывается незаметно и вдруг расцарапывает сердце.

Моя подруга часто говорит странные вещи. Раньше я этого не понимала. Но теперь моя жизнь действительно превратилась в черную кошку с острыми когтями, и я догадалась, что имела в виду Фло. Она перестала быть моей подругой – именно об этом я сейчас и расскажу.

Правда, тут будет еще много всякой всячины: Белоснежка и семь гномов, дочь Дракулы и мое сражение с драконом, Зануда, Глория и Король Лев и, конечно же, мое желание и несчастный случай… Ох, что-то я забежала вперед! Никто ничего не поймет, если рассказывать с конца. Итак, начинаю с начала.

Вначале я была девушкой-кошкой, и шел снег. Снег был белым, а мой кожаный костюмчик – черным. А еще у меня были лакированные сапожки и кошачий хвост, который волочился за мной по красной ковровой дорожке. Дорожку расстелили перед кинотеатром, потому что сегодня там состоится премьера моего фильма.

Уже несколько месяцев этот фильм шел в кинотеатрах по всему миру, и не терпелось увидеть в нем меня – знаменитую актрису Лолу Фелозо – в роли девушки-кошки. Конечно же, я играла во многих фильмах, но роль девушки-кошки была самой лучшей. Когда в зале выключили свет, наступила тишина. Потом раздвинулся занавес, и начался фильм: я карабкалась по отвесным стенам небоскребов, грозила врагам своими острыми когтями и в конце концов спасала мир. Но моей самой любимой сценой была та, где я спасала мальчика, которого любила. Его звали Александром. Он был тяжело ранен, и я увела его в свое тайное убежище и перецеловала его раны. Должна вам сказать, что поцелуи девушки-кошки волшебные. В общем, я перецеловала раны, и они зажили, а потом я поцеловала Александра в губы. Там никаких ран не было, но поцелуй тоже оказался волшебным, потому что Александр попросил меня выйти за него замуж. Я немного подумала и сказала «Мяу!», что на кошачьем языке означает «Я согласна!».

На этом месте все зрители рыдали. И больше всего мой папай, который, естественно, пришел на премьеру вместе с мамой, бабушкой, дедушкой, тетей Лизбет, Пенелопой, моим другом Александром и моей лучшей подругой Фло. У нее тоже была роль в этом фильме, правда, не главная, потому что главная досталась мне. Но моя подруга тоже плакала. Сначала тихонько, а потом все громче и громче, так что пришлось открыть глаза – и оказаться в реальности. Как вы думаете, где?

Ну конечно же, в моей собственной спальне на улице Бисмарка, 44. И зовут меня просто Лола Фелозо, а не девушка-кошка. И никакая я не актриса, а дочка мамы и папая, внучка бабушки и дедушки, племянница тети Лизбет и лучшая подруга Фло. И каждую ночь я мучаюсь бессонницей. И если не могу заснуть, то начинаю мечтать, кем бы я была, если б не была собой. Тогда я превращаюсь в певицу, журналистку или секретного агента, и зовут меня совсем иначе. Но на этот раз ради актерской карьеры я сохранила свое настоящее имя. Во-первых, потому что в разных ролях у меня и без того бывают разные имена, а во-вторых, – Лола Фелозо вполне подходящее имя для знаменитости.

Мальчика, которого я люблю, по-настоящему тоже зовут Александром, потому что он француз и живет в Париже. Правда, я называю его Алексом, а он меня – Лолой-львицей или «ma chéri». Это французские слова, они означают «моя дорогая» и тают на языке, как и другие волшебные слова. Моя лучшая подруга Фло живет в Гамбурге. В ту ночь она осталась у меня.

Фло спала, но вдруг заплакала во сне. Заплакала по-настоящему, да так громко, что у меня даже голова зачесалась. Я начала ее тормошить, и тормошила до тех пор, пока Фло не открыла глаза и не уставилась на меня.

– Ой! – сказала Фло.

– Что значит «ой»? – спросила я. – У тебя что-то болит?

Подруга покачала головой.

– Это ты. Ты делаешь мне больно.

– Прости, – спохватилась я. – Я только хотела тебя разбудить, поэтому и трясла.

Но Фло опять покачала головой.

– Нет, это не то. Ты что-то сказала.

Сказала? Что за чепуха!

– Ничего я не говорила!

– Нет, сказала, – упрямо повторила Фло, и голос ее неожиданно стал визгливым. – Ты сказала: «Ненавижу тебя! Хочу, чтобы ты умерла!» и убежала, и я поняла, что это навсегда.

Я села в постели.

– Но ведь это всего лишь сон, Фло!

– Да знаю я. Но он был такой… – Фло почесала в затылке, – такой убедительный…

Я протянула лучшей подруге носовой платок.

– Послушай, Фло, я бы тебе никогда не сказала ничего подобного.

Фло высморкалась и поплелась на кухню попить. Когда она ушла, у меня в животе появилось очень странное ощущение, и оно не прошло, даже когда Фло вернулась, легла рядом со мной и начала рассказывать о пьесе.

В реальности я тоже была почти что актрисой. Конечно, не девушкой-кошкой, но уже через несколько месяцев вполне могла бы выйти на школьную сцену. Для этого требовалось получить главную роль в маленькой пьесе, которую выбрала для нас фрау Вигельманн. Спектакль назывался «Белоснежка», и завтра у нас были пробы. Честно говоря, пьеса показалась мне какой-то несерьезной. Но ведь мы всего лишь в четвертом классе! Дедушка постоянно говорит, что сначала нужно научиться печь маленькие булочки, и он прав. В девушку-кошку я превращалась ночью, а днем вполне могла бы играть Белоснежку.

– Только если эту роль не получит Аннализа, – заметила Фло.

Аннализа тоже хотела быть Белоснежкой.

– Аннализа! – фыркнула я. – Ты где-нибудь видела Белоснежку-блондинку?

– Не-а, – согласилась Фло. – Но если на то пошло, эта роль не должна достаться и тебе.

Я вздохнула. Фло права. Волосы у меня тоже светлые, а не темные, как у папая. Но это дело поправимое.

– Можно надеть парик. Или покрасить волосы.

Фло зевнула.

– Но Аннализа тоже может это сделать.

– Глупости, – заявила я. – Если кто и будет играть Белоснежку, это буду я. Вот увидишь.

Я обняла Фло, и через несколько минут моя подруга заснула. А мне не спалось. Я попыталась опять превратиться в девушку-кошку или попасть на премьеру, или на худой конец отбить у Аннализы роль Белоснежки. Но ничего не получилось. Я встала и подошла к окну. Валил снег. Хлопья были просто огромные. Когда я открыла окно, оказалось, что в мире невероятно тихо.

– Я никогда не буду ненавидеть тебя, Фло, – сказала я в этой тишине.

Моя подруга что-то пробормотала во сне, и когда я легла рядом, то почувствовала себя ужасно счастливой. У меня была лучшая подруга, у меня был мальчик, которого я любила, и скоро у меня будет замечательная роль. Тогда я стану почти настоящей актрисой. По крайней мере, так сказал папай, когда мы на следующий день ужинали в «Жемчужине юга».

2. Темные лица и хвост кальмара
Еще недавно все думали, что «Жемчужина юга» будет считаться самым захудалым рестораном Гамбурга.

«Жемчужина юга» – это наш бразильский ресторанчик в районе порта, в котором Пенелопа – мама Фло, работает официанткой, если, конечно не поет на сцене как настоящая суперзвезда. После ее выступления на одном празднике музыкальный продюсер предложил Пенелопе записать диск вместе с бразильским музыкантом Эдуардо Маседо.

Теперь «Жемчужина юга» – лучший ресторан Гамбурга. И это не просто так, а благодаря нам с Фло. Мы были секретными агентами, а нашим противником был Зануда, известный ресторанный критик, который вывел из себя Пенелопу и хотел с помощью разгромной статьи стереть наш ресторан с лица земли. Но мы с подругой этому помешали. А Зануда стал постоянным посетителем «Жемчужины юга» и самым преданным поклонником Пенелопы. Он уже раз тридцать приглашал ее поужинать, но Пенелопа пока ни разу не согласилась.

Фло ее в этом поддерживает, а мне Зануду даже жаль. Во-первых, мне кажется, что он не такой уж крутой, каким хочет казаться, а во-вторых, потому что он отец мальчика, которого я люблю. В конце концов, ведь статья, которую написал Зануда, не уничтожила «Жемчужину юга», а спасла ее от разорения. Поэтому мы поместили эту статью в позолоченную рамку и повесили рядом с барной стойкой. Между прочим, там говорится, что в «Жемчужине юга» творят настоящие чудеса, а ее посетители уносятся в волшебный мир бразильских блюд, бразильской музыки, и – самое главное! – бразильского умения радоваться жизни.

Думаю, статью прочитало много людей, потому что с самого начала декабря, когда статью напечатали в журнале, дедушка не устает повторять, что ресторан просто кипит. Примерно так, как сегодня, в воскресенье, когда мы с мамой и Фло заглянули туда. Рождественские каникулы уже закончились, и завтра начнутся занятия в школе. Фрау Вигельманн еще до каникул обещала, что распределит роли в «Белоснежке» в первый же день. Кроме того, скоро у нас должен быть урок на тему «Я и мое тело», где нам расскажут все-все-все про секс, и мы с Фло ждали его с нетерпением.

А сегодня нас ждала фейжоада, мое любимое бразильское блюдо, которое лучше всех в мире готовит мой любимый повар Карлик. К счастью, Гора, темнокожий помощник Карлика, уже вернулся из больницы.

В общем, ресторан кипел и бурлил основательно. Народу было так много, что папай, Пенелопа и дедушка даже не смогли выкроить время, чтобы поесть с нами. Правда, пришла бабушка с тетей Лизбет, у которой после того, что случилось прошлой осенью, волосы были все еще коротенькие, зато ее снимают для рекламы детской моды. Иногда мне кажется, что это несправедливо. Моей тете еще и трех лет не исполнилось, она не может внятно произнести ни одной фразы, а ее фотографии печатают во всех глянцевых журналах! Сегодня вечером у нее опять фотосессия.

– Ну, тетя Лизбет, как дела? – спросила я, когда бабушка со своей младшей дочерью уселись за стол.

Моя тетя улыбнулась, протянула мне фотографию и сказала:

– Ибсель класс!

Бабушка закатила глаза, а я взглянула на фото и согласилась: моя маленькая тетя выглядела просто классно. Волосы у нее торчали ежиком, на ней была черная кожаная курточка с металлическими заклепками. В руке у нее был микрофон, а рот был раскрыт, будто она поет во весь голос. Да, тут тетя Лизбет выглядела почти как знаменитая поп-звезда Джеки Джонс, которой я когда-то была в своих мечтах.

– Ух ты! – восхитилась Фло, заглянув через мое плечо, но бабушка с мамой переглянулись и теперь уже обе закатили глаза.

– Не знаю, не знаю, – вздохнула бабушка. – Они даже пригласили Лизбет на кастинг для рекламного ролика. Чем это закончится? Ведь она даже говорить толком еще не умеет!

– Кастинг для рекламного ролика? Думаешь, тетя Лизбет получит роль? – Я перевела взгляд с тети на бабушку. – А можно я пойду с вами?

Бабушка вздохнула, а папай, который как раз подошел к нашему столику, погладил меня по макушке.

– Ты будешь Белоснежкой, Кокада. Это хорошая роль, и ты уже почти настоящая актриса.

Я кивнула. Точно. Теперь счастье обязательно наступит, ведь я уже испекла свою маленькую булочку.

– Смотрите-ка, а вот и Джефф, – мама взглядом указала на дверь.

Джефф – это Зануда, которого мы называем так только за глаза, сами понимаете.

Он снял черную кожаную куртку (правда, без заклепок) и уселся рядом с нами.

Он потрепал тетю Лизбет по ее торчащим в разные стороны волосам, одобрительно кивнул и заказал фаршированных кальмаров.

– Еще что-нибудь? – спросила Пенелопа.

– Хорошо охлажденное белое вино, – ответил Зануда и улыбнулся Пенелопе. – И ужин вдвоем. Как насчет следующего четверга?

Фло скорчила рожицу. Пенелопа вздохнула, но тоже улыбнулась.

– В четверг я работаю.

– Тогда в пятницу? – Зануда склонил голову и исподлобья взглянул на маму Фло, в точности так, как его младший сын Паскаль.

– Я договорилась встретиться в студии с Эдуардо Маседо и музыкальным продюсером. Я должна спеть несколько песен Марии Бетании для нашего компакт-диска бразильской музыки.

Теперь пришла очередь Зануды вздыхать.

– Мои искренние поздравления! А как насчет субботы?

– Субботу Пенелопа проведет со своей единственной дочерью, – ответила Фло за маму.

Зануда пожал плечами:

– Ну, тогда ничего не поделаешь!

– Точно! – бодро согласилась Фло и принялась за свою рыбу.

Через четверть часа папай принес фаршированных кальмаров и поставил их перед критиком.

– Bon apetite, meu amigo!

В переводе с бразильского это значит «Приятного аппетита, друг мой!», но вдруг у Зануды вытянулось лицо. И вовсе не из-за слов папая и не из-за кальмаров, а из-за Пенелопы, которая стояла рядом с соседним столиком и беседовала с посетителем-бразильцем.

У мужчины были черные кудри до плеч. Кожа у него была такая же темная, как и у папая, но голос еще темнее и глубже. Именно этот голос и заставил меня навострить ушки. Вообще-то прислушиваться я начала не из-за голоса, а из-за того, что этот голос говорил.

– Você é uma gata, – произнес мужчина с темной кожей и темным голосом.

У мамы Фло лицо сразу же потемнело. Вернее, стало багровым. Фло проследила за моим взглядом, и состроила озадаченную гримаску.

– Что это с Пенелопой? – спросила она, а Зануда перестал жевать и подался всем телом в сторону соседнего столика. На лбу у него появилась глубокая складка.

– Твою маму назвали киской, – ответила я и тут же пожалела об этом.

– Что-что? – спросили Фло, бабушка и Зануда в один голос.

– Э-э-э… – я торопливо сунула в рот полную ложку фасоли.

Пенелопа отошла от соседнего столика. Лицо у нее больше не было багровым. Только на губах осталась нервная улыбка. Фло тут же устроила мне допрос:

– Так что сказал этот мужчина? Что моя мама – киска?

– Пофофе на то, – пробурчала я с набитым ртом и отправила в рот еще одну ложку фасоли, чтобы затянуть время. Складка на лбу у Зануды стала опасно глубокой.

Фло нетерпеливо встряхнула головой:

– Перестань запихиваться фейжоадой и скажи внятно, что это были за слова?

– Если внятно, – вмешалась мама, которая, оказывается, тоже прислушивалась к разговору за соседним столиком, – то этот тип назвал твою маму киской.

Бабушка снова закатила глаза.

– Ну и дела! – возмутилась она.

Зато у Фло глаза стали совсем круглыми, но выглядела она не возмущенно, а гордо. Покосившись на соседний столик, она прошептала мне на ухо:

– Ух ты! А тип-то – классный!

Маме, наверное, тоже так показалось, потому что она хихикнула. Но ей тут же пришлось вскочить, потому что Зануда отчаянно закашлялся. Он кашлял и кашлял, и лицо у него стало таким, что мне показалось – он вот-вот умрет на месте. Он размахивал руками, а мама стучала его по спине, с каждым разом все сильнее и сильнее. Пенелопа подбежала к нашему столику со стаканом воды, и вид у нее при этом был ужасно испуганный. Она протянула критику воду, но тот только отчаянно замотал головой и вытаращил глаза. Тут мама стукнула его особенно сильно, и изо рта у него выскочил кусочек кальмара и спланировал прямо в тарелку Фло.

– Ну, это уж слишком! – сказала моя подруга.

– Круто! – объявила тетя Лизбет и засмеялась.

Мама опустилась на свое место.

– Это еще что, – сказала она. – Я знаю историю о женщине, которая подавилась рыбной косточкой. Она кашляла и кашляла, а косточка опускалась все глубже, пока не встала у нее поперек горла. Пришлось бедняжке жить с этой костью все выходные, пока в больнице ее не вытащили с помощью специальных щипцов. При этом поранили миндалины, началось ужасное кровотечение и…

– Виктуалина! – набросилась на маму бабушка. – Не могла бы ты рассказывать свои истории после ужина?

Мама сделала обиженное лицо, а кашель у Зануды перешел в полузадушенный хрип. Тем временем все посетители уже смотрели на нас, и бразилец за соседним столиком тоже. Он улыбался, и мне показалось, что это очень некстати. Потом он посмотрел на Пенелопу, улыбнулся ей, а Пенелопа улыбнулась ему в ответ.

Как странно, вдруг подумалось мне. Когда критик впервые появился в нашем ресторане, он с первого взгляда мне не понравился. А вот бразилец за соседним столиком, наоборот, понравился. Но если присмотреться повнимательнее, в нем чувствовалось что-то отталкивающее, хоть он и был бразильцем, как мой папай, и выглядел очень красивым со своей темной кожей и копной черных кудрей. Да, это очень, очень странно!

Я посмотрела на Зануду, то есть на Джеффа, и дала себе слово с этого дня больше не называть его Занудой.

Джефф взял у Пенелопы стакан, выпил до дна, положил на стол купюру в пятьдесят евро и вышел из ресторана. Пенелопа удивленно посмотрела ему вслед.

– Ему не понравилась еда? – поинтересовалась она.

Мы с Фло переглянулись.

– Кажется, – сухо заметила бабушка, – ему не понравился соседний столик.

– О, – сказала Пенелопа, снова покраснела и быстро отошла к барной стойке.

Мы продолжали ужинать, пока моя тетя не начала кидаться фрикадельками, и бабушка решила, что пора заканчивать и уходить.

– Мы тоже идем, – сказала мама нам с Фло. – Завтра в школу, и вам обеим нужно быть в форме.

Да, это уж точно. Мне особенно хотелось быть в форме, потому что завтра окончательно решится, быть мне Белоснежкой или нет.
3. Белоснежка и Зеркало
– Дело было в середине зимы. Снежинки падали с неба, как пух. Королева сидела у окна, обрамленного резным эбеновым деревом, и шила. Но вот оторвала она взгляд от шитья, взглянула на снег, замечталась и уколола иглой палец. На снег упали три капельки крови. Они были такими яркими на белом снегу, что королева подумала: «О, если бы у меня родилось дитя – белое, как снег, румяное, как кровь, и темноволосое, как черное эбеновое дерево». Вскоре после этого у нее и в самом деле родилась дочурка. Кожа у нее была белой, как снег, губки – алыми, как кровь, а волосы – черными, словно эбеновое дерево. Назвали ее Белоснежкой. Но едва девочка появилась на свет, как королева умерла…

Так начиналась сказка про Белоснежку, которую мы по очереди читали в понедельник утром в актовом зале. Мы – это тринадцать девочек и мальчиков из четвертых классов, которые до рождественских каникул записались в театральный кружок. Шестеро из параллельных классов и семеро из нашего: Сол, Ансуман, Целовальник (мальчишка по имени Марио, который только и думает о том, как бы поцеловаться с девочкой), Аннализа, Фредерика, Фло и, естественно, я.

Аннализа читала начало, а мне достался финал, где Зеркало говорит злой мачехе, что принцесса, которая только что вышла замуж, в тысячу раз прекраснее, чем она сама.

– Тут, – читала я, – злая мачеха разразилась проклятиями и едва не лопнула от злости и зависти. Сначала она не хотела идти на свадьбу, но уж очень ей хотелось поглядеть на молодую королеву. И как только Белоснежка вышла к гостям, мачеха тотчас узнала ее. От страха она не могла даже пошевелиться. И тогда на огонь поставили железные башмаки, раскалили их докрасна, и в наказание заставили злую женщину надеть их. Пришлось ей танцевать в этих башмаках, пока она не упала замертво…

– Зачем? – спросил Ансуман фрау Вигельманн, когда я захлопнула книгу. – Зачем вы выбрали такую дурацкую детскую сказку? Если мы решили ставить пьесу, почему не взять что-нибудь действительно классное?

Некоторые захлопали и даже засвистели в знак поддержки, а когда все успокоились, фрау Вигельманн сказала с той улыбкой, которая мне в ней особенно нравится:

– Наверное, можно. Как насчет того, чтобы переделать эту сказку на новый лад?

– Чего? – опешил Ансуман. – Что вы имеете в виду?

– Можно ее изменить, – объяснила Фло. – Как будто ее написали в наше время.

Фрау Вигельманн кивнула.

– Точно. Наше выступление состоится в марте. Это значит, что у нас есть почти три месяца. Мы можем ее переделать и подумать, как изменить роли.

– У меня есть идея для гномов! – крикнул Томас из четвертого «б». – Можно сделать так, чтобы они танцевали хип-хоп!

Фрау Вигельманн рассмеялась.

– Отлично! Пусть гномы возвращаются вечером домой, танцуя хип-хоп.

– А Белоснежку можно сделать панком! – предложила Фредерика.

– Нет, – возразила Аннализа. – Я не хочу быть панком!

– Что значит, ты не хочешь быть панком? – рассердилась я. – Еще даже не известно, будешь ли ты Белоснежкой! Мне кажется, сначала нужно распределить роли, а уже потом пусть каждый подумает, как ему изменить свою роль.

Фрау Вигельманн сделала вид, что собирается еще поговорить о пьесе, но тут все снова закричали, перебивая друг друга.

Для Юдифь, которая в реальной жизни является экспертом по поведению животных.

Для Софии, которую в этот раз я также расспрашивала о животных.

А также для Засси, моего подопечного, который теперь счастливо живет в приюте.

1. Про львов в Париже и трусливую кошечку в Гамбурге

Моя подруга говорит, что иногда жизнь становится похожей на мешок с рисом. Рис сыплется и сыплется из едва заметной дырочки, а мешок становится все легче и легче, пока совсем не опустеет. И если оглянуться, то можно увидеть, какой длинной была дорога, где она началась и где закончилась.

Мы с подругой стояли перед маленькой могилой в саду неподалеку от моего дома… Но вообще-то это конец истории. Все началось в Париже – с меня и семерых львов. Львы были невероятно дикими и свирепыми, но я их укротила. Такая передо мной стояла задача, ведь я была всемирно известной дрессировщицей животных для кино. Меня знали не только в Германии, но и во всем остальном мире. Я – Лола Львиное Сердце, и все животные слушаются меня с полуслова. Я научила диких койотов танцевать степ, лисиц – фокстрот, а куриц – хип-хоп.

Но вообще-то это чепуха. Укротить семерых львов было посложнее, потому что их привезли не из какого-нибудь там зоопарка, а прямо из африканской саванны. Я познакомилась с ними, когда их грузили в специальный самолет, летевший в Париж, где я должна была подготовить их к съемкам фильма. И какого! С погоней за злодеем по Елисейским Полям, – а это, как вам, наверно, известно, знаменитая улица в Париже, где полным-полно модных магазинов.

Но сначала нам надо было научиться дефилировать. Ох, как мне нравится это слово! От него на языке остается такой привкус, будто ты съел самый лучший карамельный пудинг! Но речь не о пудинге. Дефилировать – это значит идти не спеша, прогуливаясь, иногда даже заглядывая в магазины. Именно это мы и делали. Я учила львов послушно сидеть перед кабинками примерочных, пока я перебирала и мерила самые дорогие туалеты. Девушки-продавщицы были очень-очень вежливыми, наверное, из-за моих сопровождающих. Они даже не возмутились, когда один из львов на прощанье навалил огромную кучу, а наоборот, – подарили мне на память золотисто-коричневое боа из перьев.

Потом мы репетировали погоню. По моей команде львы помчались по Елисейским Полям, перепрыгивая через горящие машины, и окружили злодея, которого и должны были преследовать по сценарию: мсье Коппенрата, наводящего ужас на детей и бросавшего молодых девушек на съедение диким львам. В финале львы, которым это надоело, объединились и набросились на него самого. Мсье Коппенрат беспомощно, как перевернутый колорадский жук, лежал на земле, а семерка львов обнюхивала его, и злодей чувствовал на своем лице дыхание смерти. Эту сцену мы репетировали двадцать семь раз, и когда мсье Коппенрату становилось совсем нехорошо, я гладила львам гривы, пока те не стали мурлыкать, как семеро котят.

На этом месте я спокойно заснула.

Когда я проснулась на следующий день, я находилась не в Париже, а в собственной реальной жизни: в своей детской на улице Бисмарка в Гамбурге. И, сами понимаете, я была не знаменитой дрессировщицей Лолой Львиное Сердце, а просто Лолой, Лолой Фелозо. Вы же знаете, что когда я ночью не могу уснуть, то воображаю, что было бы, если бы я была кем-то другим. Хотя на самом деле я дочка мамы и папая, внучка бабушки и дедушки, племянница тети Лизбет, подруга Алекса из Парижа и лучшая подруга Фло.

Но теперь в этой реальной жизни появился и еще кое-кто: уже целую неделю у меня жила Белоснежка, маленькая черная кошечка со снежно-белым кончиком хвоста. Ее доставили не из саванны, как воображаемых львов, а из салона парихмахерши Клариссы, который находится прямо на углу нашей улицы. Если вы помните, Белоснежка появилась в моей реальной жизни в конце предыдущей истории. Но подруга говорит, что надо рассказать все еще раз, а то не будет понятно, что к чему. Попробую.

Когда я впервые увидела Белоснежку, она была еще у своей мамаши Лизы. Кларисса поставила корзинку с котятами в углу парикмахерской. Она была выстлана мягкой овечьей шерстью. В ней лежала Лиза с шестью маленькими черно-белыми котятками. Глазки у них еще не открылись. Они сосали молоко и выглядели такими трогательными, что хотелось визжать от восторга. Естественно, я не завизжала, чтобы их не испугать.

А вот то, что за спиной у Лизы прячется еще один котенок, я заметила только тогда, когда крошечная черная лапка обхватила ее шею. Лапка была черная, как эбеновое дерево, а следом за ней появилась черная мордочка. Потом этот седьмой котенок принялся грызть мамино ухо. И тут я увидела розовый язычок и белый-белый кончик хвоста. Он летал из стороны в сторону, как пушистая снежинка.

Именно в это мгновение я поняла, что этот котенок – мой. Я знала, что такому чувству можно доверять, потому что испытывала что-то похожее, когда встретила свою лучшую подругу.

Но объяснить это маме и папаю оказалось не так-то просто! Папай сказал «нет» семнадцать раз, мама – все восемьдесят семь.

Но это из-за того, что у нее был отпуск, и она бывала дома чаще. На восемьдесят восьмой раз мама согласилась, а потом согласился и папай. Я так громко кричала «ура», что соседи начали стучать в потолок.

День, когда Белоснежку принесли домой, был лучшим в моей жизни. Можете себе представить! Чтобы доставить ее в нашу квартиру, самолет, естественно, не понадобился, не то, что для львов из моих фантазий. Хватило маленькой корзинки, которую одолжила мне Кларисса. Я решила осторожно вытащить кошечку из корзинки, пока она спала, и Фло говорит, что это было серьезной ошибкой. Но Фло тогда не было в городе, она проводила майские каникулы у своего папы Эрика в Дюссельдорфе. Но вообще-то, как говорит моя бабушка, задним умом все крепки. Правда, эта поговорка мне кажется довольно странной. Как это ум может быть задним?

В общем, когда я поставила корзинку на пол детской, кошечка не шевелилась и тихонько посапывала. Я осторожно приоткрыла крышку. Медленно-медленно, миллиметр за миллиметром, а голова у меня чесалась так, словно на ней семь тысяч муравьев танцевали хип-хоп.

Все равно, думала я. Все равно я покажу моей маленькой черной кошечке новый дом. Я вытащу ее из корзинки, поиграю с ней, покажу каждый уголок в нашей квартире. В первую очередь, само собой, кошачий туалет и мисочку для корма, и маленькую игрушечную мышку, и мягкую щеточку для расчесывания шерстки, и мой суперкосмический экспресс для путешествий по Вселенной, который я построила из старых картонных коробок, и…

Тут все и началось.

Когда я полностью открыла крышку, кошечка с яростным шипением выпрыгнула из корзинки, забилась под мой письменный стол и сделала лужу на ковре. Потом она метнулась под кровать, затаилась там и не подавала признаков жизни. Я раз сто позвала ее по имени, потом еще столько же раз сказала «кис-кис», но ничего не помогло.

– Она привыкнет, Кокада, – утешил меня папай.

Но Белоснежка не привыкла.

Она просидела под кроватью семь дней и семь ночей, выходя оттуда только поесть, но только тогда, когда никого не было поблизости. Потом она начала исследовать прилегающую к моей кровати часть нашей квартиры. Однажды я заметила, как она обнюхивает половую щетку. Потом увидела, что она проделала дырку в моем суперкосмическом корабле. А однажды я застала ее играющей со своей мышкой. Но о том, чтобы взять Белоснежку на руки, нечего было и думать! Она не позволяла мне дотронуться даже до кончика ее хвоста! Как только я протягивала к ней руку, она тут же выгибала спину дугой и моментально пряталась под первой попавшейся мебелью. А однажды даже оцарапала меня. Кожу саднило, но на сердце было еще хуже, потому что на царапину на сердце не подуешь, если она жжет.
К счастью, Белоснежка начала пользоваться своим кошачьим туалетом, а то мама не выдержала бы: лужи под столом появлялись каждый день.

– Этот запах может из комы вывести! – ругалась мама, когда заходила поцеловать меня перед сном.

Папай напоминал попугая, потому что каждый день повторял:

– Она привыкнет, Кокада.

Что за дурацкая фраза! Сколько времени нужно, чтобы она привыкла? Представьте себе: наверное, миллионы детей хотят, чтобы у них был домашний любимец, а у них его нет. За то у меня есть, только, похоже, он не хочет, чтобы у него была я. Вот почему по вечерам перед сном я стала фантазировать, что я знаменитая дрессировщица.

Ну вот, кажется, я все рассказала про первые дни Белоснежки в нашем доме. Теперь можно продолжать историю.

Утром в первый день после майских каникул я открыла глаза и обнаружила, что Белоснежка сидит на моем письменном столе и играет с моей тетрадью по математике. Порванные и скомканные страницы летели во все стороны.

Ага, подумала я. Она сидит на моем столе. Это уже кое-что! Я тихонько приблизилась к столу, но, видно, недостаточно тихо. Фу-у-ух! – и Белоснежка шмыгнула прямо под шкаф.

Я осторожно достала из коробки с конструктором кубик и закатила его под шкаф. Никакой реакции!

Я попробовала покатать по полу зеленую фишку. Опять ничего. Потом красную. Потом желтую и синюю. И тут из кухни закричала мама:

– Ло-о-ла! Завтрак!

Вздыхая и шаркая ногами, я поплелась в кухню, где мама готовила мне бутерброды в школу. Папай еще лежал в постели, а на его месте за столом сидела тетя Лизбет. Вместо приветствия она бросила в меня киви.

– Эй! – проворчала я. – Ты что, забыла, что тебе разрешено бросаться только виноградом?

Тетя Лизбет – младшая бабушкина дочка. Ей всего три с половиной года, и она снимается в рекламе детской моды, потому что у нее короткая стрижка.

– Киса нет играть с Ола и Ибсель? – спросила тетя.

– Нет, – сказала я. – Киса нет играть с Ола и Ибсель.

– Говори, пожалуйста, с тетей по-человечески, – сделала мне замечание мама. – Бабушка с ума сойдет, если ее маленькая мышка не начнет в конце концов говорить правильно.

– А я сойду с ума, если моя кошка не будет разрешать себя гладить правильно, – буркнула я. – Бабушке не стоит расстраиваться по этому поводу. Где она, кстати? Уже ушла?

Мама схватила банку с джемом, в которую моя маленькая тетя чуть не окунула антенну своего телепузика, и отставила в сторону.

– Бабушка подыскивает детский сад для тети Лизбет. Ты случайно не забыла, что сегодня идешь в школу? И что у вас сегодня контрольная по математике?

– Ох, не напоминай! – я чуть не подавилась последней ложкой хлопьев и пошла попрощаться со своей кошкой.

– Белоснежка, иди ко мне! – крикнула я, лежа на полу, в темноту под шкафом.

Только по блеску глаз я догадалась, что кошка все еще там, но она даже не пошевелилась.

В прихожей я попыталась дозвониться до Алекса, но он по-прежнему не подавал признаков жизни. Уже несколько раз за последние дни я пыталась с ним поговорить, но он или был занят, или не отвечал – вот так же, как сегодня. Алекс, которого, если по-правильному, зовут Александр, живет со своей мамой в Париже. Он называет меня Лолой-львицей или «Ма шери». И я очень беспокоилась, потому что уже давно от него не было никаких новостей. Кошка-то сидела под шкафом, а вот где был Алекс?

Одна радость – сегодня я увижу свою лучшую подругу!

Наверное, Фло сможет посоветовать, как мне подружиться с Белоснежкой, думала я по дороге в школу. Конечно, большая удача, что Белоснежке не нужно перепрыгивать через горящие автомобили или дефилировать по Елисейским Полям. Но почему нельзя просто погладить собственную кошку?

С этим вопросом в голове я открыла дверь в класс. И тут же меня стали мучить совсем другие вопросы.

2. Много цифр, две козы и грустная девочка

«В саду герра Груэнштанге каждый год расцветает много тюльпанов. В 1997 году расцвело 53 640 штук, в следующем году – 48 980, а в 1999 году герр Груэнтшанге насчитал 69 310 тюльпанов. Сколько в среднем тюльпанов расцветает каждый год в саду герра Груэнштанге?»

Именно так звучал первый вопрос, на который хотел получить ответ наш учитель математики этим утром. Я опоздала на пять минут и тринадцать секунд, если верить часам на стене нашего класса. Лицо герра Коппенрата, когда он положил на мой стол листок с заданием, было не очень-то приветливым.

– Похоже, наша барышня так хорошо освоила математику, что целый урок ей уже ни к чему, – заметил он с ехидной улыбочкой.

Я решила не отвечать. Герр Коппенрат отлично знал, что математика дается мне с трудом. А за то, что он всех девочек называет барышнями, хотелось надрать ему уши. Я уставилась на листочек с заданием и подумала: неужели этому герру Груэнштанге больше нечем заняться, кроме подсчета тюльпанов в своем саду? Может, он уже на пенсии? Бабушка говорит, что у пенсионеров куча свободного времени, но если бы я была пенсионеркой, то уж точно бы не стала тратить его на подсчет тюльпанов. Фло рядом со мной уже пыхтела над задачкой.

Когда герр Коппенрат попытался отогнать муху классным журналом, я искоса заглянула в листок, лежавший перед Фло. Но ничего не увидела из-за ее волос. Зато почувствовала, что запах у нее какой-то другой. Совсем не такой, как неделю назад. Когда-то давно Фло пахла холодным рыбьим жиром, потому что ее мама работала в рыбном магазинчике, и этот запах чувствовали все. Теперь же Фло пахла не просто другим мылом или шампунем – она пахла другим городом. Запах, вообще-то, был совсем неплохой. Только очень непривычный.

Конечно, Фло все еще была в инвалидной коляске из-за своей болезни со сложным названием. Ходить ей разрешат не раньше июня. Считать она умела, как чемпион мира по математике. Ее карандаш так и летал по бумаге, и мне ужасно хотелось узнать, как она справилась с тюльпанами герра Груэнштанге. Я толкнула ее в бок, и Фло заправила волосы за ухо.

«Хлоп!» – раздалось со стороны учительского стола. Аннализа взвизгнула, а Сол захихикал. Герр Коппенрат прикончил-таки муху классным журналом. После чего подошел к нашей парте и поставил толстенный журнал между Фло и мной.

– Чтобы у барышни не было соблазна, – пояснил он.

До чего же противный! К зеленой обложке прилипли останки мухи: половина крылышка и три ножки. Я пожелала про себя, чтобы на герра Коппенрата напали сразу семь моих львов, и решила оставить в покое сад герра Груэнштанге. Вздохнув, я перешла ко второй задачке.

«Герр Пакманн ходил за покупками. В левой руке он нес корзину, в которой находились 1 кг 230 г хлеба, 150 г сыра, 1 кг 250 г колбасы, 1 кг 100 г груш и кочан капусты весом 530 г. В правой руке у герра Пакманна был пакет с рождественскими подарками, который весил 990 г. На сколько граммов покупки, которые он нес в левой руке, тяжелее тех, которые он нес в правой?»

Эй! Это еще что за дела? Бабушка говорит, что математика в жизни обязательно пригодится, но скажите мне, какой смысл в подсчете веса покупок какого-то несуществующего герра Пакманна? Содержимое пакета с подарками меня, возможно, и заинтересовало бы, но об этом в задачке, естественно, ни звука. И что это за мода покупать на граммы? Килограмм – это и понятнее, и считать легче. Почему, скажите мне, не покупать все килограммами?

«К чертям собачьим покупки герра Пакманна!» – подумала я и перешла к последнему заданию. Оно было очень коротким.

«Вычти разность 269 и 87 из суммы 143 и 276 и умножь полученный результат на разность 348 и 212».

Ох! У меня так закружилась голова, будто она стала секундной стрелкой на часах в нашем классе. Сумма – это когда складывают, прибавляют. Умножить – тоже вроде бы понятно. А вот что делать, чтобы узнать разность? Вычитать или делить? Разность… Я ожесточенно грызла карандаш, пока у меня не заныли зубы. Когда стрелка часов приблизилась к девяти, на моем листочке было написано: «143 + 276 = 418».

Для моєї німецько-бразильської родини, включаючи вовo Едіт і чіо Фердинандо.
Для Міри, яка подарувала Лолі голос.
І для Прийянки, чиє ім’я означає «любов».
1.
Я наймаю бункер і чую дещо дивне
Кажуть, що весілля – найпрекрасніший день у житті. Але це тільки половина правди.
Друга половина звучить так: весілля може бути небезпечним для життя. Особливо для життя нареченої.
Достатньо однієї невеличкої помилки, щоб навіки занапастити щасливий шлюб. Ви просто не повірите, скільки таких помилок можна скоїти всього за один весільний день!
Почнімо просто з нижньої білизни. Наречена має вдягти її задом наперед, щоб заморочити злих духів. А якщо вони не заплутаються, то перетворять першу шлюбну ніч на справжнє пекло.
Весільна сукня приховує в собі в чотири рази більше небезпек. По-перше, вона не може бути блакитною. По-друге, її можна вдягати тільки в день весілля. По-третє, нареченому не можна бачити сукню до весілля. По-четверте, нареченій не можна шити весільну сукню самій, інакше вона проллє стільки ж сліз, скільки зробила стібків. Перли теж означають сльози, саме тому нареченій у жодному разі не можна вдягати перлове намисто, навіть якщо воно зроблене з тих перлинок, які роздають у нашій «Перлині півдня», – а вони ж, як відомо, у звичайні дні приносять щастя. А ще наречена має покласти в одну туфельку монетку, щоб у них із чоловіком ніколи не було проблем із грішми. Інакше її дітям доведеться ходити в школу босоніж, тому що батьки не зможуть купити їм навіть подертих черевиків, і їсти черствий хліб, запиваючи його водою. Особисто мені здається, що краще нехай ноги мерзнуть, ніж у животі бурчить від голоду.
Якщо наречена в день весілля подивиться в дзеркало занадто рано, теж може трапитися жахливе лихо. Наприклад, вони з чоловіком не матимуть дітей. Вона стане безплідною, як кажуть тямущі люди.
Ось вона яка, друга половина правди.
Але тепер усі, хто бажає одружитися, можуть зітхнути з полегшенням: для того, щоб весілля пройшло бездоганно, треба просто звернутися до Лоли Лавкісс.
Я – організатор весіль.
Мої глибокі знання та добре продумані плани допоможуть зробити цей найпрекрасніший день у житті справді чудовим і незабутнім святом. Я не тільки допоможу молодятам не накоїти жахливих помилок, але й сама про все подбаю: виберу церкву, організую врочисту частину, запрошу гостей і допоможу спланувати казковий медовий місяць.
У мене багато знаменитих клієнтів із усіх кінців світу. Я організовувала весілля поп-зірок і знаменитих журналістів, кіноакторів і захисників тварин, і, звісно ж, секретних агентів.
Одного разу вночі я саме влаштовувала весілля російського шпигуна й американської шпигунки. Вони мали заручитися в ході виконання найнебезпечнішої та найскладнішої місії. До того ж весілля мало відбуватися в обстановці глибокої секретності, щоб гостей не перестріляли вороги. Але особливо уважно треба було стежити, щоб не трапилося ніяких помилок, інакше найщасливіший день цієї пари міг перетворитися на криваву бійню.
Тому я орендувала підземний бункер у Гонолулу й доставила туди все, що потрібно для вінчання та прийому гостей. На запрошеннях було написано пароль. Гості мали назвати його, і тільки тоді озброєний охоронець пропустив би їх до бункера. Для повної безпеки я приготувала для всіх присутніх бронежилети й перевірила височезний весільний торт за допомогою спеціального пристрою для просвічування весільних тортів. Тільки так я могла впевнитися в тому, що ніякої атомної бомби в торті немає.
По закінченні свята я відправила молодят на своєму суперкосмічному експресі для подорожей Всесвітом на планету кохання Венеру, де вони мали весело й безтурботно провести медовий місяць. І щойно щасливі молодята загубилися в космічному просторі, як усі гості загукали: «Хай живе організатор весіль Лола Лавкісс!» А я у відповідь відчайдушно заволала «Ой-ой-ой!», тому що п’ять гострих голок устромилися у великий палець моєї ноги. Спочатку я вирішила, що на мене напали вороги, але потім придивилася, помітила хвіст Білосніжки, що зрадливо тремтів, і, зітхнувши, повернулася до дійсності.
Напевно, мені нічого не треба вам пояснювати, але так уже завжди буває. Тому повторюю: щоразу, коли я не можу заснути, я уявляю, ким би я могла стати, якби не була собою. Ось уже три тижні поспіль я уявляю себе організатором весіль.
Насправді я Лола Фелозо – дочка мами та папая, внучка бабусі й дідуся, небога тітоньки Лізбет, подруга Алекса з Парижа, найкраща подруга своєї найкращої подруги Фло й хазяйка Білосніжки – чорної кішечки, яка переплутала мій палець зі своєю іграшковою мишкою.
– І зовсім не смішно, – пробурчала я і скоса глянула на будильник. Двадцять хвилин на дванадцяту. Найпрекрасніший день у моєму житті наближається з кожною хвилиною.
Ні, тільки не подумайте, що я збираюся заміж. Я, звісна річ, закохана, але мені всього лише десять, а відтак я ще занадто молода, щоб, як то мовиться, «одружитися». Замість цього одружуються найближчі та найдорожчі для мене люди. А саме – так-так! – мої батьки.
Усе почнеться за сім годин десять хвилин. Щоправда, це буде ще не весілля, а від’їзд в аеропорт.
Тому що спочатку ми летимо до Бразилії, на батьківщину папая. Мої батьки хочуть одружитися саме там, вони вже давно про це домовилися. І це набагато краще, ніж весілля в підземному бункері або в суперкосмічному експресі для подорожей Всесвітом, або навіть на Венері.
Нарешті я зможу познайомитися із бразильською половиною моєї родини: бабусею Єлизаветою та рідними сестрами папая, в яких усі імена починаються на букву «М». Одна з них, тітка Мема, нещодавно відкрила власний мотель. Це щось на кшталт готелю. Він розташований у Сан-Паулу, на маленькому острові Морро. Папай стверджує, що це одне з найчарівніших місць у Бразилії.
Папай іще минулого тижня розіслав запрошення всім бразильським гостям. Одне було для бабусі й моїх сімох тітоньок із родинами. Я прикрасила всі картки червоними сердечками й темно-фіолетовими відбитками губ і побризкала конверти улюбленими маминими парфумами. Ми запланували весілля на наступні вихідні в Бразилії. Але в списку запрошених були й гості з Німеччини: моя подруга Фло та її мама Пенелопа вирішили виїхати у відпустку разом із нами. Крім того, з нами летіла тітонька Лізбет.
Це були гарні новини.
Погана новина – маман Алекса знову сказала «нон». Маман – французьке слово, воно означає «мама» і вимовляється так, начебто у вас чомусь закладено ніс. Ну, а «нон» французькою означає «ні». Це означає, що Алекс не зможе полетіти до Бразилії, тому що має ходити до школи у Франції.
Невеликою розрадою для мене була проміжна посадка в Парижі. Там живе Алекс, і він обіцяв, що приїде в аеропорт, щоб побути зі мною хоч трохи.
– Краще чверть години, ніж узагалі нічого, – сказала я Білосніжці, яка знову зручно вмостилася на моїй ковдрі. – Як гадаєш?
Кішечка позіхнула, а я зітхнула, тому що сон геть відлетів. Планувати чиєсь весілля сьогодні мені не хотілося. А найбільше хотілося переконатися, що мама та папай уже зібрали все, що може знадобитися для весільної подорожі.
Я прокралася до передпокою, де вже стояли три валізи. Велика жовта – це моя. Я впакувала її ще п’ять днів тому.
Папай іще не повернувся з «Перлини півдня», де вони з дідусем обговорювали всі важливі моменти на наступний тиждень. Уперше від дня відкриття папай залишає ресторан так надовго. Але це пусте, тому що половина ресторану належить дідусеві. А Пенелопі, котра, як і раніше, працює в нас офіціанткою, теж знайшли заміну.
У бабусиній книгарні, на жаль, заміни їй не знайшлося. Тому бабуся теж спочатку сказала «ні», коли тітонька Лізбет побажала летіти до Бразилії без неї.
– Вікі та Фабіо влаштують іще одне весілля в Гамбурзі, – сказала вона своїй молодшій доньці. – Тоді ти теж зможеш узяти в ньому участь і розкидатимеш квіти, скільки тобі заманеться!
Але тут тітка кинулася на підлогу, замолотила кулачками по долівці й заверещала, як порося.
Говорити як слід моя тітка ще не вміє, але верещати вона може просто геніально, особливо якщо хоче чогось домогтися. Зазвичай тітку Лізбет можна чимось відволікти й заспокоїти, але цього разу про це не могло бути й мови. Тітка верещала так, немов ішлося про життя або смерть. Із боку можна було подумати, що увімкнули на повну потужність пожежну сирену. Обличчя малої почервоніло, потім стало фіолетовим, а потім – синім. Тітка почала махати руками й задихатися. Вона хапала повітря ротом, а на видиху верещала, і робила це дедалі швидше.
Бабуся від переляку сполотніла, як весільна сукня. Я теж злякалася. А що коли й справді можна вмерти від вереску?
На щастя, про це я так і не дізналася. Бабуся трусонула свою дочку за плечі й вигукнула:
– Лізбет, ти чуєш мене? Я кажу – так! Так, ти можеш їхати до Бразилії!!!
Тітонька одразу облишила верещати, і питання було остаточно вирішене.
Напевно, думала я, пробираючись босоніж до передпокою, варто було б зателефонувати Алексу й пояснити йому, як можна умовити маман. Хоча, з огляду на її характер, вона, мабуть, ліпше дозволила б йому вмерти, ніж сказала б «так» замість «ні».
Аж тут я почула стурбований голос бабусі. Він долинав із кухні.
– Обіцяй мені, що добре наглядатимеш за Лізбет! Особливо в Сальвадорі й на пляжі, і поруч із кіньми, і там, де бігають на волі всілякі там мавпи…
– Мамо, – заспокоїла її моя мама, – у мене самої колись була маленька донечка. Вже якось я впораюся з трирічною дитиною.
Бабуся нічого не відповіла, тільки зітхнула. Я вже хотіла була зайти до кухні й нагадати, що там будемо ще й ми із Фло, а відтак тітонька Лізбет не залишиться без нагляду, але тут бабуся запитала:
– А ти? Я через ці переживання все забула. Ти була вчора у Франца?
– Так, – відповіла мама.
– І що? – бабусин голос затремтів. – Кажи ж бо, Вікі!
– Так, – підтвердив мамин голос.
Не знаю, що мене стривожило. Ім’я Франц, якого я ніколи раніше в нашому домі не чула, чи тремтіння в голосі бабусі, а може, те, як мама двічі вимовила «так». Неголосно і нібито… з побоюванням, абощо. Таке враження, що її «так» зависло в повітрі, а потім настала тиша. Щодо цієї тиші було незрозуміло, гарна вона чи погана.
Мені стало ніяково. Я б, може, і притулилася вухом до кухонних дверей, щоб дізнатися, чим закінчиться ця розмова. Але раптом я згадала, як уже одного разу підслуховувала, стоячи босоніж у передпокої. Уночі перед моїм десятим днем народження. Тільки в кухні тоді були дідусь із папаєм. Вони хвилювалися за «Перлину півдня», тому що в нас не було грошей і тижнів за два ресторан довелося б закривати.
Не хотілося б мені зараз почути щось подібне.
Власне, мені взагалі нічого не хотілося ні чути, ані знати.
Я хотіла радіти весіллю моїх батьків, першому в своєму житті польоту через океан, моїм бразильським родичам, коням і мавпам, пересадці в Парижі, – словом, усім майбутнім п’яти тижням канікул. Тому я затулила вуха долонями й навшпиньках пробігла до своєї кімнати.

Присвячується Ванессі Вальдер.


Перед тим, як почати
Моя подруга говорить, що життя іноді нагадує клубок вовняних ниток. Треба вирішити, на що він згодиться і що з нього можна зробити. Якщо пощастить, може вийти цілком пристойна річ.

Як ви вже переконалися, моя подруга досить часто говорить те, над чим потім доводиться добряче сушити собі голову. Наприклад, розмірковуючи про те, що трапиться з клубком у разі невдачі. А що буде, коли раптом зіб’єшся з ліку петель або порвеш нитку десь у середині роботи? Адже тоді доведеться все починати від самого початку, інакше вийде повна нісенітниця!

А ще подруга говорить, що ніколи не можна думати про те, буцімто нічого не вийде або все доведеться переробляти.

Напевно, вона, як завжди, має рацію.

А тепер – моя нова історія.

1.
Страшні зайці, Болінья та друга половина ночі
Спочатку був крик.

Він пролунав глупої ночі й від цього моменту не вщухав ні на мить. Лемент звучав три доби поспіль, аж поки всі жителі Гамбурга не стали на коліна перед своїми ліжками й не склали молитву всемогутньому Господу на небесах, щоб цей крик, нарешті, припинився. Але Бог їх не почув.

Довелося мені взятися до цієї справи.

Крик долинав із будинку на Оштерштрассе. Сусіди сказали, що там живе молода подружня пара на прізвище Рукдешер. Три дні тому вони повернулися додому зі своєю новонародженою дитиною – і відтоді малюк репетує. У них уже побували лікарі, акушерки, медичні сестри й народні цілителі, але ніхто так і не зміг допомогти. Сьогодні по обіді герра Рукдешера відвезли до лікарні, бо в нього лопнула барабанна перетинка, тому на дзвінок у двері ніхто не озвався. Довелося зламати двері. Фрау Рукдешер, жалісно стогнучи, ховалася за диваном. Бліда, зі скуйовдженим волоссям і зовсім виснажена.

Дитина лежала в ліжечку. Це був хлопчик, і обличчя в нього вже стало темно-синім від крику. Над головою в нього висіло брязкальце з маленьких зайчиків. Зайчики були також на простирадлах, на подушці, на ковдрочці й навіть на його крихітній піжамці. Шапочка в малюка була біленька, з блакитними заячими вушками. Шпалери в дитячій теж були суціль у зайчиках. На столі лежала книжка з картинками «Стриб, стриб, перестриб!», по підлозі були розкидані іграшкові зайці всіх розмірів.

Поки маля набирало повітря, щоб продовжити волати з новою силою, фрау Рукдешер ледь чутно прошепотіла:

– Я більше не можу!..

– Саме тому я й тут! – оголосила я.

Я взяла малюка на руки й пильно подивилася йому

в очі. За кілька секунд я кивнула й прошепотіла йому на вухо два-три чарівні слова. Потім прикрила долонею очі немовляти, й воно відразу заспокоїлося.

– Усе ясно, – сказала я фрау Рукдешер. – У вашого сина фобія на зайців.

– Що ви кажете? – здивовано скрикнула бідолашна жінка, переводячи погляд із зайців на сина.

– Фобія – це дуже, дуже сильний страх, – пояснила я. – Нездоланний. Таке іноді трапляється. У вашого сина саме такий випадок. Уся справа в зайцях.

– Так, але… Чому ти так вирішила? – пробурмотіла фрау Рукдешер.

– Я вмію читати думки малят, – відповіла я. – Уся ця квартира для вашого сина – справжня кімната жахів.

Фрау Рукдешер тільки витріщила очі.

Те, що я сказала, було чистою правдою. Достатньо мені разок заглянути в очі маляті, потім злегка сконцентруватися, і я відразу розумію, в чому справа. Можу навіть назвати ім’я та знак зодіаку дитини. А вже зрозуміти, чого вона хоче, – немає нічого легшого. Цю дитину звали Ян-Оле. За гороскопом хлопчик був Дівою, а асцендент у нього – Риба. Його головне бажання я відразу ж передала матері:

– Якщо хочете, щоб вашому синові було добре вдома, забезпечте йому черв’яків!

Фрау Рукдешер ледь не задихнулася:

– Мій син… він… він хоче черв’яків?

– Так, – відповіла я. – Плюшевих, гумових, дерев’яних, пластикових – байдуже яких. До Великодня вам слід замовляти великодніх черв’яків. Але для початку звільніть будинок від цих незліченних заячих вух. Щоб про них і згадки не лишилося. Вам усе зрозуміло?

Фрау Рукдешер кивнула. А потім зі сльозами на очах опустилася переді мною на коліна.

На прощання я дещо шепнула Яну-Оле на вушко, і на цьому мою місію було завершено. Тепер у малюка будуть шпалери з черв’ячками та гойдалка у вигляді величезної гусені. Він стане найтихішою та найзадоволенішою дитиною в Німеччині.

Звісна річ, уся ця історія потрапила в газети, і відтоді я в Гамбурзі – знаменитість. Звати мене Лала Лу, я фахівець із проблем із дітьми. Тож я маю силу-силенну важливих клієнтів. Я придбала супутниковий бебіфон, щоб швидше отримувати повідомлення про те, де я потрібна, і нам довелося переїхати до нової оселі. Тепер ми живемо в найвищому будинку Гамбурга. У мене є власний автомат, що на першу вимогу негайно видає соски-пустушки, а на даху нашого будинку розташовано посадковий майданчик для мого гелікоптера. Пілота звати Александр, а командира екіпажу – Фло. Але вона до того ж працює ще й акушеркою-зоологом: її спеціалізація – приймати новонароджених китенят.

Моїй родині довелося залишити колишню роботу, і тепер усі мої родичі працюють на мене. Мама відповідає на листи шанувальників, папай сидить на телефонній «гарячій лінії» і кондинірує мені розклад. Чи, може, координує? Ну, це пусте. Загалом, папай – мій агент. І дідусь теж: він сортує конверти з моїми гонорарами. Тітка Лізбет завідує автоматом із сосками-пустушками, а бабуся продає книги, в яких описано складні випадки, з якими мені вдалося впоратися. Їх, на хвилиночку, уже сімнадцять томів, і кожний – справжній бестселер!

Але про мої приховані таланти знає тільки моя найкраща подруга. Тільки їй відомо, що я шепочу на вухо малятам. Я підбираю для кожного особливе чарівне слово, і воно забезпечує дитині здоров’я та щастя на все життя. Наприклад, для Яна-Оле таким чарівним словом було «фороніда». Я запозичила його з грецької мови. У перекладі воно означає всього лише кінську підкову, але діє просто на сто відсотків.

Про всяк випадок я ще разів зо два прошепотіла це слово в темряву, поки поверталася до реальності – до будинку номер 44 по вулиці Бісмарка в Гамбурзі. У маленьку трикімнатну квартирку на другому поверсі.

Напевно, ви вже здогадалися? Щоразу, коли мені не спиться, я уявляю, ким би я стала, якби не була собою. У цьому місяці я уявляла себе Лалою Лу, геніальною нянькою.

І звісно ж, ви абсолютно точно знаєте, хто я насправді. Подруга говорить, що зовсім не потрібно говорити про це щоразу. Але мені страшенно кортить! Якщо ви дотримуєтеся тієї ж самої думки, що й моя подруга, можете пропустити наступні кілька рядків. Тільки потім не ображайтеся, якщо нічого не зрозумієте в моїй історії.

Отже, я Лола Фелозо, дочка мами та папая, внучка бабусі, дідуся й іще однієї бабусі, яка живе в Бразилії, небога тітки Лізбет і ще семи бразильських тітоньок, найкраща подруга Фло й Алекса з Парижа, власниця чорної кішки Білосніжки. А тижнів, мабуть, за двадцять стану до того ж іще й старшою сестрою!

Саме з цієї причини я й не могла сьогодні заснути. Мої батьки обвінчалися зовсім недавно, і моя мама вагітна. Завтра я, нарешті, дізнаюся, ким буду: старшою сестрою молодшої сестри чи старшою сестрою молодшого брата. Це, самі розумієте, – дуже серйозний момент. Тільки не думайте, що малюк народиться вже завтра. До його появи на світ іще далеко.

Коли в липні ми їздили у весільну подорож до Бразилії, мама була вже на третьому місяці. Повідомила вона нам про це напередодні весілля, і папай плакав від радості. Я була страшенно здивована, спочатку навіть не вірила, хоча моя подруга вважає, що це цілком логічно. Потім ми зустріли в Бразилії ясновидицю – так-так, найсправжнісіньку! Це була бабуся нашого друга Каку. І вона прочитала моє майбутнє за мушлями. «Відтепер ти будеш старшою», – сказали мушлі, і відтоді ці слова не виходять у мене з голови.

А тим часом уже вересень. Мама на п’ятому місяці, і сьогодні саме середина терміну. Це означає, можна побачити, хто в неї народиться. У Бразилії животик у мами був зовсім маленький, але тепер уже здається, ніби вона проковтнула невеликий м’яч. Тому ми вже цілий тиждень називаємо малюка «Болінья», що бразильською означає «м’ячик». Звісна річ, це не справжнє ім’я, але й Болінья – поки ще не справжнє маля, ми навіть не знаємо, хлопчик він чи дівчинка. Нам відома тільки дата його народження: лікарка підрахувала, що це трапиться двадцять другого січня.

Завтра ми з мамою йдемо на обстеження. Папай теж хоче до нас приєднатися і радіє, що зможе побачити свого маленького футболіста на екрані монітора. Мама розповіла мені, як проходить ця процедура. У лікаря-гінеколога є спеціальний пристрій. Його прикладають до вагітного животика, і на моніторі з’являється зображення малюка. Оце так так!

Досі точно можна було сказати тільки одне – Болінья буде Водолієм, якщо, звісно, народиться на світ у визначений час. Це обчислив Алекс. Мій друг досконало знається на знаках зодіаку й навіть може обчислити асцендент. Мій асцендент – Лев. Знак асценденту відповідає за характер, тому Алекс називає мене Лола Левиця. Або «ма шері», що французькою означає «моя люба». Взагалі, Алекс живе в Парижі зі своєю маман, але попереду ще півтора тижні канікул, які він проводить у Гамбурзі зі своїм батьком Джеффом.

Мені раптом страшенно захотілося, щоб Алекс опинився тут просто зараз. Він міг би обчислити асцендент Боліньї, і тоді б я знала, яка вдача буде в моєї молодшої або молодшого.

Моя німецька бабуся завжди говорить, що невідкладні питання треба вирішувати без зволікання. Я обережно визирнула в передпокій, але відразу сховалася за своїми дверима, тому що зі спальні вийшла мама. Вона завжди нервує, якщо я тиняюся по квартирі ночами, а нервувати вагітним заборонено, інакше в них можуть початися передчисельні… чи, може, все ж таки передчасні? – пологи. Ну, це пусте. Загалом, я дочекалася, поки мама знову ляже спати, й тільки після цього прокралася в передпокій до телефону й набрала номер мобільного Алекса. Мені довелося прослухати дев’ять довгих гудків, поки він відповів.

– Ало-о-о! – сонно вимовив Алекс.

– Це я, Лола…

– Що у вас трапилося? – Алекс так перелякався, що мені стало соромно.

– У мене термінове запитання, – квапливо промовила я. – Ти можеш обчислити асцендент Боліньї?

Алекс застогнав. Потім позіхнув. Потім вимовив:

– Для цього мені потрібно знати точний час.

– Не проблема, – я глянула на годинник. – Одна година, п’ятнадцять хвилин і п’ятдесят п’ять секунд.

– Та не цей час! – буркнув Алекс і ще раз позіхнув. – Мені потрібно знати точний час народження дитини.

– Невже? – засмутилася я. – Але я ж його ще не знаю!

– Саме так! – підтвердив Алекс і позіхнув втретє. – Тому я зможу обчислити асцендент тільки тоді, коли ваш Болінья народиться. А тепер дай мені поспати. І сама лягай, якщо не хочеш запізнитися першого ж дня. Коротше кажучи, на добраніч і приємних сновидінь!

Алекс поклав слухавку. Я зітхнула. «Приємних сновидінь!» Не так це просто! Тепер мені взагалі перехотілося спати, до того ж і голова страшенно свербіла.

Перший день занять також був однією з причин мого безсоння. Завтра я йду до п’ятого класу, та ще й до нової школи. Це середня загальноосвітня школа на Левенштрассе, тобто на вулиці Лева. Добрий знак! Залишається тільки одна проблема. Я тепер знову наймолодша – адже в цій школі немає початкових класів, і відлік починається просто від п’ятого. Страшнувато!

Щоб відволіктися, я почала шукати Білосніжку. Але коли залізла під диван, замість Білосніжки знайшли мене. Папай саме повернувся з «Перлини півдня», нашого бразильського ресторану. У руках у нього був згорток із фольги.

– Щось мені не спиться, – жалісно пискнула я.

Папай зітхнув:

– Виходить, вас таких уже двоє. Мамі теж. Вона зателефонувала мені в ресторан, щоб я приніс чогось підвечеряти.

Я хихикнула. У Бразилії мама весь час почувалася зле, тож їжа її майже не цікавила. Натомість тепер вона їла, як чемпіон світу з футболу, і апетит у неї завжди був вовчий. Папай виконував усі її бажання, і через це я, якщо чесно, була дуже рада. Перед весіллям мої батьки часто сварилися, і я навіть побоювалася, що вони розлучаться. Але, на щастя, усе владналося, і після весілля папай поводився з мамою, як із королевою, яка має подарувати йому спадкоємця престолу.

– А що в тебе там? – поцікавилася я, пропускаючи папая на кухню. – Що ти приніс?

Папай усміхнувся:

– Краще б тобі цього не знати.

Але ж мені цікаво! Я попленталася за папаєм, і, коли він розгорнув фольгу, просто в ніс мені вдарив ненависний запах. У згортку виявилася величезна рибина – вона по-дурному витріщала на мене свої осклянілі очі.

– Ой-ой-ой! – верескнула я.

– Я попереджав, – знову посміхнувся папай.

Він поставив на вогонь сковороду, налив на неї маслинової олії й поклав туди рибу. Виглядав він стомленим.

– То це не страшно! – хоробро відповіла я, хоча, як ви вже знаєте, для мене немає нічого гіршого, ніж запах риби – не важливо, сирої, вареної чи смаженої.

Я затисла ніс прищіпкою і, поки папай морочився зі сковородою, приготувала тацю для мами. Якщо подати їй пізню вечерю в постіль, вона не буде нервувати, а зрадіє. Правда, коли ми врочистою процесією наблизилися до дверей батьківської спальні, звідти долинуло неголосне похропування.

– Супер, – зітхнув папай, прочиняючи двері. – І хто ж тепер їстиме цю рибу?

На маминому ліжку хтось тихенько нявкнув, і відразу об мою ногу потерлося щось м’яке. Ми з папаєм розсміялися й поклали в мисочку Білосніжки її вечерю, після чого папай дав мені в руки якийсь пакет.

– Це тобі від вово, – сказав він. – До твого першого шкільного дня.

От здорово! У мене навіть голова засвербіла. Вово – бразильською «бабуся». З мамою мого папая я познайомилася тільки цього літа, але вже скучила за нею. А все тому, що Бразилія – моя друга батьківщина. Як добре, що бабуся згадала про мене!

У пакеті виявився пенал. Рожевий пластиковий пенал із намальованою принцесою. У неї було світле волосся й золота корона.

– О! – тільки й змогла сказати я, старанно ховаючи розчарування.

Начебто я збираюся в перший клас, а не в п’ятий. Але навіть і в першому я не вибрала б рожевий пенал із принцесою. Папай, напевно, теж це зрозумів. Він зніяковіло посміхнувся:

– Я гадаю, світле волосся нагадує вово про тебе. Коли вона телефонує, то обов’язково запитує, як справи в її маленької принцеси.

– Класний пенал! – утішила я папая й вирішила все ж таки взяти його завтра до школи.

Свій старий пенал я так і не знайшла, і мама довго розводилася стосовно того, що в нас не так багато грошей, щоб постійно купувати речі, які я розкидаю абиде.

Папай присів на моє ліжко і зробив мені «кафунью». Тобто погладив по голівці. Я дуж-ж-же люблю «кафунью», а папай у цій справі – справжній чемпіон світу.

– Пам’ятаєш час, коли ми щойно переїхали до Гамбурга? – запитав він. – Тоді ти теж збиралася в нову школу, і тобі дуже хотілося знайти подругу – таку, як Фло. Ми з Пенелопою сьогодні про це говорили.

– Так, – відповіла я й згадала про нашу стару школу з козами.

На серці в мене полегшало. У третьому «б» ми потоваришували із Фло, а в четвертому «б» були вже нерозлучними. Цілком зрозуміло, що в новій школі все так і залишиться!

– Ви ж записали нас в один клас, правда? – про всяк випадок уточнила я в папая.

– Авжеж! – відповів він. – Разом із Фредерикою, Солом і Ансуманом. У новій школі з тобою будуть старі друзі, а незабаром до них додадуться нові.

Ця думка мене якось заспокоїла.

– Тоді побажай мені, щоб ми всі опинилися в п’ятому «б», – пробурмотіла я. – От було б добре!

– Точно! – погодився папай.

Він поцілував мене й пішов спати. Замість нього з’явилася Білосніжка. Вона згорнулася клубком у мене в ногах, і коли я востаннє глянула на годинник, була вже майже третя.

Неймовірна річ! Моя мама вагітна на п’ятому місяці, завтра ми з друзями вп’ятьох ідемо до п’ятого класу, а рівно за п’ять годин почнеться мій перший день у школі на вулиці Лева. Оце так збіг!
2.
Алекс ревнує, а моє перше бажання здійснюється
Коли я вперше прийшла до школи з козами, навчальний рік уже давно почався. Але сьогодні всі п’ятикласники прийшли до нової школи вперше, тому в актовому залі відбулася святкова церемонія. Це справжній зал із високою стелею та блискучою паркетною підлогою та справжньою сценою. Вона виглядала разів у п’ять більшою за ту, яку побудували папай і дідусь у нашому ресторані. На сцені стояло два десятки барабанів. Папай усміхнувся мені, і моя голова шалено засвербіла.

Фло вже була тут. Вони з Пенелопою сиділи в першому ряду й махали нам. На щастя, вони зайняли ще кілька стільців, де помістилися ми з папаєм і, звісно ж, мама, бабуся, дідусь, тітка Лізбет і – Алекс. Коли ми вийшли з дому о пів на восьму, мій друг уже стояв перед нашими дверима. Він вручив мені кульбабу, яка невідомо чому розквітла у вересні.

Я дуж-ж-же люблю, коли Алекс робить мені подарунки й дивиться на мене своїми зеленувато-карими очима. У мене просто в голові паморочиться від кохання. Тепер я сиділа в першому ряду між Фло й Алексом, і він усе ще продовжував позіхати, тому що після мого дзвінка так і не заснув.

– Мені дуже шкода, – засмучено прошепотіла я.

– Усе гаразд, – відповів Алекс.

Я стиснула його руку.

Мої батьки сиділи за нами, поряд із ними – дідусь і бабуся. Тітка Лізбет сиділа в мене на колінах, обсипаючи мої джинси крихтами від шоколадного круасана. Потім вона раптом обернулася до дверей і заволала на весь зал:

– Лоло, Фло! Прийшов Сол із товстою бабусею!

Фло не відриваючись дивилася на двері, а моя бабуся захоплено загукала. Не через Сола, зрозуміло. Ви, звісно, вже знаєте, що моїй тітці три рочки, але по-справжньому розмовляти німецькою мовою вона почала тільки після повернення з Бразилії. І відбулося це цілком несподівано. Вранці у суботу ми снідали всією родиною, і дідусь запитав, чи не хочемо ми здійснити велосипедну прогулянку. Я кивнула, а тітка Лізбет витерла перемащену джемом фізіономію улюбленим телепузиком і заявила:

– Хочу на «Рікмер Рікмерс». Там ми з Лолою та Фло заліземо на щоглу, і це буде круто!

Бабуся й дідусь просто роти пороззявляли від здивування.

До поїздки в Бразилію єдиним словом, яке моя тітка могла виразно вимовити, було «круто», і бабуся вже почала було нервувати з цього приводу. Тому зараз вона погладила Лізбет по голові й сказала:

– Моя доросла дівчинко! Я страшенно пишаюся тобою!

Фло помахала Солу. У його бабусі шкіра ще темніша, ніж у папая, і вона дійсно така товста, що їй потрібні мінімум два місця. Сол гепнувся на сидіння поряд із Фло, схопив її за руку й закохано втупився на неї.

В актовий зал продовжували прибувати все нові люди. Ми побачили Фредерику й Ансумана, а заодно цілу купу п’ятикласників, яких іще не знали. Усі вони так само хвилювалися, як і я. Коли зал виявився набитим під зав’язку, згасло світло. По сцені поповз білий туман. Тітка Лізбет злякано скрикнула й упустила круасан. А коли увімкнули прожектори, за барабанами вже сиділи хлопчики й дівчатка. Вони були в чорних футболках і чорних кепочках і відбивали такий ритм, що весь зал ходив ходором. Барабанщики старшого віку були, напевно, з десятого класу, але двоє були явно молодшими, і найголовніше – я їх знала.

– Дивися, – нахилилася я до Фло. – Там Глорія та Фабіо!

Глорія цього року знімалася в кіно разом із Фло, і я їй страшенно заздрила. Потім ми потоваришували, а тепер будемо навчатися в одній школі. Коли ми приходили сюди в день відкритих дверей, Глорія познайомила мене з Фабіо. Його батьки приїхали із Бразилії, як і батько Глорії. До того ж Фабіо звали так само, як і мого папая!

Як тільки хлопчик помітив мене в залі, він мені підморгнув. За літо він здорово підріс, і волосся в нього стало довшим. Він відбивав ритм, і його м’язи немов танцювали, а посмішка ставала дедалі ширшою. Я хотіла було посміхнутися у відповідь, але Алекс пробурчав:

– Чому цей тип так тобі посміхається? І барабанить він нібито винятково для тебе!

– Не звертай уваги, – відмахнулася я, але мені стало якось ніяково.

Я згадала, що Алекс і Фабіо вже одного разу зустрічалися – на дитячій дискотеці в «Перлині півдня». Алекс тоді приревнував мене, тому що Фабіо зі мною танцював. Напевно, і Алекс згадав про це. Його очі блиснули.

– Чи не той це африканець, який у тебе закохався? – поцікавився він.

– Він бразилець, – відповіла я. – І він у мене не закохувався. Він показав мені школу й допоміг розвісити оголошення, коли Білосніжка втекла. Він просто ввічливий, зрозуміло?

Для зоряних шеф-кухарів літніх ресторанів:

Софії та Інає, Лейли, Стелли і Пауля, Міріам і Семюеля.


1.
Я змінюю професії та вивчаю нові слова
Мене звуть Лола Фелозо. Мені одинадцять років і дев’ять місяців. Я живу в Гамбурзі на вулиці Бісмарка, 44, ходжу до п’ятого класу районної школи, і мені ой як треба, щоб ви мене пожаліли. З радістю придумала б для своєї історії цікавіший початок, та вона, на жаль, почалася, коли я занедужала. Ех, коли б у мене були грип або апендицит, чи бодай якийсь епіфізеоліз капітіс феморіс. Ця хвороба була у моєї найкращої подруги, яка торік вивихнула тазостегновий суглоб, і відтак їй довелося якийсь час роз’їжджати в інвалідному візку. Але тепер вона вже чудово ходить, а перед канікулами навіть виграла медаль на змаганнях із легкої атлетики. А мені доводиться проводити безсонні ночі в своєму ліжку, гадаючи, чи видужаю я коли-небудь.

До березневих канікул я сном-духом не знала, що така хвороба, як моя, взагалі існує. Але коли я планувала друге весілля своєї тітки, усе стало ясно: у мене криза особистості.

Якщо ви поцікавитеся, що ж це означає, то опинитесь у тій самій ситуації, що й я під час березневих канікул. Коли я попросила свою тітку пояснити, вона відповіла фразою, яку лише недавно вивчила німецькою: «Weiß Gott» (Бог його знає), – адже всі її думки були про весілля, до якого вона ще мала розлучитися. Та це досить заплутана історія, і я розповім її трохи пізніше.

Довелося мені самій давати собі раду з хворобою. Це забрало у мене добрих дві години, бо в словнику іноземних слів мінімум тринадцять значень на кожне слово. Тому навіть здоровим користувачам словників загрожує важке перевантаження мозку. Але не буду вас мучити і коротенько розкажу, що я там розкопала.

Отже, на кожне слово в назві моєї хвороби у словнику знайшлося тлумачення. Слово «особистість» – identity – прийшло з латинської мови, означає воно неповторну й унікальну людську істоту. Це б ще нічого, але «криза» – слово родом із Греції, і означає воно надзвичайно небезпечну ситуацію. І коли латинська «особистість» з’єднується з грецькою «кризою», стає так кепсько, що людина взагалі перестає розуміти, хто вона така. У запущених випадках ця хвороба може спричинитися до справжньої трагедії. Нещодавно мама розповідала про чоловіка, який бігав по тротуару в самих підштанках, але зі скальпелем у руці, і кричав, що він правнук Віннету і мусить виконати місію, доручену йому богинею Массака. А насправді він був викладачем географії з Білефельда, та якось про це забув. Може, вони там якраз проходили індіанців із Дикого Заходу, і учні накинулися на нього з кольтами через погані оцінки. Шкода тільки, що мама нічого про це не могла сказати, та й про місію богині теж. Так це й залишилося невідомим, позаяк чоловіка схопила поліція й запроторила до психушки. Скальпель у нього, звісно, відібрали, і лишалося сподіватися, що в поліції йому видали бодай сорочку – адже було це взимку. Зараз, правда, весна, і я сподіваюся, що зі мною нічого подібного не трапиться. На щастя, я страждаю від кризи особистості тільки наполовину – наприклад, удень я точно знаю, хто я. Ось чому я з цього й почала розділ.

Та навіть коли я була цілком здорова, у мене часом з’являлися інші особистості. Наприклад, коли я лежала вночі в ліжку і не могла заснути. Я уявляла, як було б чудово, коли б я була не Лолою Фелозо, а ким-небудь іншим. Коли я ставала у мріях знаменитою поп-зіркою, мені не давали проходу численні шанувальники. Коли я була репортером, то брала інтерв’ю у злочинців у в’язницях. А в ролі шпигунки я викривала методи роботи ресторанних критиків. Список моїх нічних особистостей дуже довгий, але в усіх випадках я була знаменитістю і виплутувалася з найкарколомніших пригод живою і здоровою, а коли прокидалася вранці, знову виявлялася самою собою.

Я й була самою собою, коли почалась уся ця історія. Вночі я лежала в ліжку і міркувала, ким би мені стати. Я з усієї сили намагалась вигадати собі нову нічну особистість. Бабуся завжди каже, що чим вище вилізеш, тим болючіше впадеш. І навіть найвидатніші люди час від часу набивають ґулі. Тому перед березневими канікулами у мене була досить скромна друга особистість.

Я стала черницею. З чистим серцем, припоручивши себе Божій ласці, я молилася у відлюдному монастирі за мир в усьому світі. Тут мені явився ангел небесний і закликав допомогти людству. Відтак я роздавала їжу нужденним, навертала на добру путь ковбоїв, викладачів математики і расистів, шила піжами для душевнохворих, щоб вони не бігали вулицями в самих підштанках. Та одного разу вночі до моєї скромної келії пробрався якийсь тип у каптурі, як виявилося, французький священик, викрав мене і на скейтборді одвіз до Парижа. На цьому моя кар’єра черниці урвалася.

У Парижі я стала танцівницею в нічному клубі, але нове життя, на жаль, теж невдовзі закінчилося. На третю ніч до клубу заглянув бразильський танцюрист самби. Після шоу він поцілував мене просто в губи, за що його на смерть забив мій французький коханець. На четверту ніч я обернулася в копача могил, а на п’яту в мене страх як розболілася голова – отак мене доконали постійні зміни професій.

Коли перед канікулами я розповіла про свої проблеми подрузі, вона зморщила носа і запитала:

– Лоло, можливо, це тому, що ти засмучена стосунками з Алексом? Чи, може, ти таємно захопилася Фабіо?

– Ні-ні, – розгублено відмахнулася я. – По-перше, ми з Алексом не розлучилися по-справжньому. По-друге, з Фабіо ми давним-давно з’ясували стосунки. А по-третє, дай спокій моєму особистому життю, ясно?

Торік я через це ледь не збожеволіла.

Фло тільки зітнула плечима, а я зосталася певна, що мою нічну кризу особистості неможливо вилікувати.

Тим часом ця криза, схоже, перетворилася на справжнісіньку епідемію, тому що, крім моєї власної особистості, вона торкнулася купи інших людей та навіть цілих країн. У неділю вранці дідусь повідомив, що прочитав у газеті про економічну кризу, яка теж буцімто родом із Греції. Вона якось там пов’язана з боргами і призводить до того, що люди починають менше їсти й більше читати. Хоч як би там було, але дідусь і папай раптом занервували через те, що в «Перлині півдня» більше не гуде як у вулику. І бабуся почала боятися, що може втратити роботу в книжковій крамниці. Мамина лікарня була напхом напхана пацієнтами (може, якраз через усілякі кризи), але маму це поки не зачепило. Мам із маленькими дітками охороняє закон, і для того щоб отримувати свої гроші, їм не треба ходити на роботу. Та все ж мама без кінця скаржилася, що й вона переживає кризу, бо мій маленький братик день і ніч вимагає циці.

Тому на березневих канікулах ми лишилися вдома, і мама була така, як кулька, з якої випустили повітря. За винятком грудей. Груди у неї перетворилися на двійко справжніх молочних бомб, які після кожного годування малюка знову наповнювались. Зате мій братик став схожий на борця сумо. У нього з’явилося по три складочки на ногах і руках! Втіху від немовляти в домі відчула й Білосніжка. У березні Леандро навчився хапати мою кицьку за хвоста. Через це у Білосніжки почалася криза на ґрунті немовлят, і вона втекла в садок нашої сусідки Вівіан Балібар.

Я жодної кризи не забула? А, до речі! У кінці березня мама Фло – Пенелопа – отримала букет кризантем. Здається, назва цих квітів пишеться інакше, та це не важливо, тому що Пенелопа засмутилася через лист, який було прикладено до букета. То був лист від її подруги Гудрун, у якої саме зараз була життєва криза і син Енцо. Він відіграє важливу роль у тій кризовій ситуації, з якої починається моя історія. Кризова ситуація – це щось ніби катастрофа, пов’язана з приготуванням їжі, переживаннями, анонімними любовними посланнями і…

Стоп! Усе по черзі!

Моя подруга каже, що коли я розповідатиму й далі в тому ж дусі, у вас теж почнеться криза через те, що ви дізнаєтеся кінець історії ще до того, як вона почнеться.

Загалом, краще я повернуся назад і почну все спочатку – з одного вечора наприкінці березня, коли до кризової ситуації було ще далеко.

2.
Мертві тварини з Китаю, дзвінок із Парижа і гостя в індійському вбранні
Усе почалося в неділю. Був останній день березневих канікул, і ми з Пенелопою зустрічали Фло на вокзалі. Вона поверталася з Дюссельдорфа від свого батька Еріка.

Потім ми поїхали до Джефа. Це Алексів батько, а з минулого листопада – Пенелопин друг. Він запросив нас на вечерю. Я сиділа з Фло на задньому сидінні і від щастя міцно стискала її руку. Зустрівшись, ми кинулись обійматися і аж стрибали з радощів. Як і належить кращим подругам! Але Фло якось швидко знітилася. Рука у неї стала млявою, і вона весь час дивилася у вікно.

– Коли приїде Сол? – поцікавилась я.

Сол – друг Фло. Зазвичай він проводить канікули зі своєю родиною в Кіто, і досі ще не повернувся з Перу.

Фло зітхнула і розповіла про ще одну кризу.

– Вчора Сол мені подзвонив, – пробурмотіла вона. – У Перу була жахлива буря. Загинув увесь урожай кукурудзи, а Сол із родиною застрягли на дядьковій фермі, яку затопила повінь. Схоже, він там ще довго пробуде. Я страшенно за ним скучила.

– О, Фло, – я була прикро вражена. – Мені так шкода.

– Мені теж, – Фло витерла носа. – Тепер я скучатиму одразу за двома людьми.

Я обійняла подругу за плечі, а Пенелопа сумно подивилась на дочку в дзеркало. Те, що другою людиною був її тато, можна було навіть не питати.

Розлучатися з Еріком Фло ставало щораз дедалі важче. Такий самий біль розлуки я відчувала, проводжаючи Алекса. Він приїздив до батька (і до мене!) тільки на канікулах. Із початку січня він був у Парижі у своєї маман, і саме тому я почувалася поганенько, сидячи поруч Фло за Джефовим довгим обіднім столом, із кришкою з товстого скла. Досі я приходила сюди тільки до Алекса, і без нього мені було дуже незатишно. Тішило тільки те, що на столі стояла сила-силенна мисок, у які Джеф повтикав прапорці з дивними назвами. Він якраз обстежував китайські ресторани Гамбурга, а оскільки в одному з них можна було замовити їжу з доставкою додому, то він замовив одразу половину всього, що було в меню. Щоправда, він уже заніс у свій записник два штрафні очки цьому закладу через те, що замовлення доставляли аж півтори години. Зате були маленькі китайські серветки з квітами, і їжі було досхочу.

– «Гонг вао чжи дінг», – прочитала я і понюхала мисочку з кремового кольору соусом. Він чудово пахнув молодим горіхом.

– Курячі грудки з арахісом, – сказав Джеф.

– На вигляд непогано, – похвалила я.

Фло скривилася.

– А це? – показала вона на мисочку з написом «Шуї чжу ніо лю».

– Яловичина в гострому соусі, – відповів Джеф. – Ти ж любиш гостре, Фло.

Але подруга тільки міцно стулила губи і кинула на Пенелопу крижаний погляд.

– Ти хіба йому не сказала?

Пенелопа зітхнула.

– Що саме? – поцікавилась я.

– Те, що я більше не їм м’яса, – строго відказала подруга.

– Ніякого? – здивувалася я. – Відколи ж це?

– Відтоді як поговорила з татом, – значуще повідомила Фло. – Він відкрив мені очі. Ви взагалі уявляєте, як жахливо страждають тварини через те, що нам подобається набивати їхніми трупами наші шлунки?

Ох! Ясна річ, я знала, що батько Фло пише книжки про тварин. Першу він написав про співаючих китів, а другу – про мандрівних пінгвінів. Тепер Ерік, схоже, взявся до великої рогатої худоби та свійської птиці, чиї трупи спочивають у соусі в акуратних білих мисочках. Уже й не знаю, чи захочу я тепер їх їсти.

– Це екологічно чисте м’ясо, – спробував Джеф заспокоїти мою подругу. – Ці тварини вмирають абсолютно безболісно.

– Ха! – Фло взялася в боки. – Ти хочеш сказати, що безболісна смерть – це вияв любові до тварин? Заради цієї страви з дурною назвою було вбито нещасну корову. Хочете, розкажу, як усе це відбувається? Мій тато… – знову багатозначно почала вона, але Пенелопа м’яко взяла її за руку.

– Може, відкладемо цю історію, доки закінчимо вечеряти, золотко моє? Тут є й такі речі, які зроблять щасливцем будь-якого неприхильника м’яса. Правда ж, Джефе?

Джеф кивнув і посміхнувся до Фло.

– Спеціально для тебе я замовив «тенгуї». Це…

– Солодке! – підстрибнула я, тому що, з одного боку, мені стало шкода Джефових зусиль, а з другого – від страви й справді йшов солодкуватий дух. Я поклала трохи собі на тарілку. – Одного разу я щось подібне куштувала…

Джеф спохмурнів, але не встиг він нічого сказати, як я вже схопила виделку й поклала перший шматочок до рота. Прожувала. Трішки солодко і трішки кисло, і разом із тим напрочуд смачно.

– Це курка чи корова? – спитала я.

– Ні те, ні інше, – відповів Джеф і з острахом скосив очі на мене. – «Тенгуї» – це риба в кисло-солодкому соусі.

Пенелопа хихикнула. Фло змахнула з лоба чубок і прикрила долонькою рот. У мене самої сперло дух. Кисло-солодка риба? Я недовірливо жувала й далі.

– Тільки не кажи, що це смачно, – прошепотіла подруга. – Я ж знаю, що ти ненавидиш рибу!

Що тут скажеш? Моя подруга має рацію. Терпіти не можу запаху риби і на дух не переношу ніяких рибних страв. Але ця риба чудово пахла, та й на смак не була огидною. У мене язик не повернувся сказати хоч щось погане про «тенгуї».

– Смачно, – заявила я і проковтнула другий шматочок. – Скуштуй сама. – Я простягнула виделку Фло: – Ти ж любиш рибу!

Фло, яка сьогодні була одягнена у футболку із зображенням черепа, схрестила руки на грудях.

– Уже ні, – заперечила вона. – Ніколи більше не доторкнуся до того, що має очі. Або душу.

– Ну, тоді, – запропонував Джеф, – я братиму тебе з собою в ролі експерта, коли захочу відвідати вегетаріанський ресторанчик. І я радий, що в сьогоднішньому меню є й «бездушна» їжа.

Він указав на мисочку, вміст якої мав такий вигляд, ніби корова пожувала траву і знов її виплюнула.

– «Кай сон цзі», – повідомив Джеф. – Шпинат із кедровими горішками. Крім того, є ще й млинчики, фаршировані овочами та рисом.

Фло відступилася, і вечеря стала затишнішою. Кожен вибрав те, що йому більше подобалось. Джеф пообіцяв, що, даючи характеристику ресторану, зважить на прохання Фло про більшу кількість китайських вегетаріанських страв, і настрій у моєї подруги помітно поліпшився.

Тихенько грав диск із записами Пенелопи – вона співала бразильських пісень. Джеф сипав компліменти і поводився як справжній джентльмен. Нам із Фло він приготував сливовий коктейль. Вони з Пенелопою пили «шао сінюй». Це таке китайське червоне рисове вино. Джеф розповідав кумедні історії про ресторани, і Пенелопа без кінця сміялася.

Я кивала, посміхалася, але все одно мені було якось ніяково. З одного боку, я відвикла від нормальних застільних розмов. Удома, коли ми їли, мій маленький братик вічно репетував, вимагаючи маминої циці. І кінця-краю цьому не було. З другого боку, мене не полишало якесь неприємне почуття. І пов’язане воно було з Алексом.

Я згадала, якою сумною була Фло в машині, коли розповідала про Сола. Але у них все не так вже й погано. Чого не скажеш про нас із Алексом. До того ж усе в Джефовому будинку нагадувало мені про нього. Більярдний стіл, поряд з яким Алекс мене обіймав. Чорні шкіряні подушки, на яких ми з Алексом потай цілувалися. Двері до Алексової кімнати, де він востаннє поцілував мене минулої зими. І після того поцілунку він став мені не другом, а плутонічним… ой, ні… платонічним другом. Плутон – це планета, а Платон – славнозвісний філософ. Дідусь пояснив, що таку дружбу, коли не цілуються, названо на честь Платона. Шкода, я забула, чому. Може, через те, що філософи так багато часу проводять, поринаючи у свої думки, що їм і цілуватися ніколи. Але у нас з Алексом усе не так. Торік він страшенно приревнував мене до Фабіо, і коли він застукав Фабіо, який цілував мене, у нас вибухнула любовна криза. Ми страх як посварилися, і взимку я вирішила, що в моєму віці краще дружити без поцілунків. Тому Алекс більше не називає мене в листах «ма шері», що перекладається як «люба». Тепер він пише «мон амі», що означає просто «подружка».

Дотепер усе начебто йшло непогано… Та коли Джеф прибрав з обличчя Пенелопи темне пасмо, його яскраві зелені очі нагадали мені про Алекса. До того ж у нього була та сама щира усмішка, яка мені так подобалась у Алекса.

Ой! А може, Фло почасти має рацію? Може, я справді скучаю за Алексом? Може, треба йому про це сказати? Я зітхнула і скосила очі на телефон, і враз моє серце ледь не розірвалося від переляку, бо той задзвонив. Не вагаючись ні секунди, я зірвалась на ноги і схопила слухавку. Всі здивовано втупились очима в мене.

– Привіт! Алекс, це ти?

– Алло? – почулось у слухавці. – Хто говорить?

– Це Люсіль, – розчаровано зітхнула я.

Було б, звичайно, просто дивом, якби Алекс прочитав мої думки і подзвонив. Але замість нього біля телефону виявилася його маман, яка, очевидячки, мене не впізнала. Джеф спохмурнів, а Люсіль підозріло спитала:

– Вас теж звуть Люсіль? Хто ви, даруйте?

– Вибачте, – поправилася я. – Я хотіла сказати: добрий вечір, Люсіль. Це Лола. Шері… ой… амі Алекса.

– Що ти робиш у Джефа? – сухо поцікавилась вона. – Все гаразд?

Я перевела погляд на обідній стіл. Джеф мав зніяковілий вигляд, і я згадала, що з погляду астрології Люсіль – подвійний Скорпіон. Скорпіони не відзначаються покірливістю – за приклад може бути Алекс, у якого той самий знак. Але Люсіль Скорпіон ще й за асцендентом! Такі особи здатні ревнувати навіть тоді, коли їхній шлюб давним-давно зазнав невдачі. «Якби мама дізналася, що батько закоханий у маму Фло, вона б скрутила Пенелопі шию», – сказав одного разу Алекс. Самі розумієте, мені цього зовсім не хотілося. Якби Люсіль довідалася, що тут Пенелопа, вона, як несамовита, розбила б свою білу чашечку. Тому я сказала:

– Усе гаразд, Люсіль. Я зайшла навідати Джефа, бо він нудьгує без сина. А як там Алекс?

– Дуже добре, – відповіла Люсіль. – Поїхав із класом на екскурсію. Я оце хотіла повідомити Джефу, що вони щасливо дісталися до Лондона.

До Лондона? Алекс нічого про це мені не говорив.

– Найс! – відповіла я.

Слово це англійське і перекладається воно як «гарно». Але тут у мене від хвилювання аж горло перехопило: Пенелопа лоскотала Джефа парасолькою для коктейлю і реготала до упаду. Критик силувано посміхався.

– Хто це там сміється? – поцікавилася Люсіль.

– Шпигунка, – збрехала я, не знаючи, говорити мені правду чи ні. – По телевізору. Ми з Джефом дивимося фільм.

Тут і Фло захихикала. Раптом пролунав дзвінок у двері.

– Ну, мені пора, – сказала Люсіль. – Попроси Джефа подзвонити, коли у нього буде час.

Із цими словами вона повісила слухавку, а в двері задзвонили без перестану.

– Здається, ти комусь знадобився, і дуже, – Пенелопа штовхнула Джефа в бік. – Чекаєш гостей?

Джеф похитав головою, витягнув із волосся коктейльну парасольку і пішов у передпокій відчиняти.

– Що я можу для вас зробити? – незабаром пролунав його голос.

– Розраховую на вашу допомогу, – відповів жіночий голос. – Я – Гудрун. Це мій син Енцо. Ми хочемо Пенні! Любий Фелікс сказав, що ми знайдемо її тут.

– Е-е… – розгублено позадкував Джеф.

Ми з Фло уже стояли в передпокої, і він запитливо поглянув на нас. Моя подруга лише знизала плечима.

– Любий Фелікс? – прошепотіла вона мені на вухо. – Хто це? І що за Пенні?

Взагалі, у мене одразу промайнула думка, що Фелікс – це мій дідусь, а Пенні – це якийсь супермаркет. Але не встигла я й слова сказати, як повз Джефа прошмигнула жінка в ліловому східному вбранні до п’ят. У руці в неї був букет жовтих квітів – тепер я точно знаю, що вони називаються хризантеми. На її зап’ястях побрязкувало штук триста браслетів із блискучими балабончиками, а на обличчі було три ока. Двоє блакитних – її власні – і одне каре – приклеєне між бровами.

Та коли жінка з балабончиками поглянула на мене, я, правду кажучи, розгубилася, не знаючи, в яке око треба дивитися.

Позаду неї стояли дві валізи завбільшки як шафа, а поряд переступав з ноги на ногу хлопець у фраку і ковбойських чоботях. У нього, на щастя, було всього два ока, обидва карі, а волосся – каштанове. Ледве поглянувши на його тонке обличчя і високе чоло, я зразу зрозуміла, що десь його вже бачила. Та ніяк не могла згадати, де саме. У руках у хлопця була відеокамера, яку він спрямував спочатку на Джефа, потім на Фло, тоді на мене і, нарешті, на спину власної мами, яка вже видзвонювала балабончиками в передпокої.

– Радісна матуся зустрічає подругу божевільної молодості, – прокоментував хлопець, рухаючись за нею.

Для Альми – від Ізабель Абеді.

І для Гамбурзького Щуролова – від Лоли Фелозо.


1.
Триста закарлючок і три початки
Навіть не знаю, як і почати. Бабуся каже, що це ахіллесова п’ята більшості письменників, а дідусь додає, що всім відомо, як важко починати. Енцо пропонує почати відразу, як у кіно, Фло говорить, що забагато думок – це погано, а тітка Лізбет стверджує: «Тобі потрібне натхнення!»

Натхнення – це інтуїція, просвітлення або осяяння, і моя маленька тітка має цілковиту рацію. До трьох років чогось подібного вона, звісно, сказати не могла, лише пустувала та кидалася виноградом. Тепер їй чотири, і вона кидається розумними словами. Авжеж, тітка у мене розумна не на свої літа, а от я – хвора. Ні-ні, голова тут ні при чому, не подумайте чогось поганого! І взагалі все це – тимчасово!

У мене в зошиті триста закарлючок і три початки, які здаються мені прийнятними. Та все одно не можу вирішити, який з них кращий.

Ох-х-х!

А може, як письменниця я маю право писати все, що заманеться? І хто сказав, що у моєї історії не може бути три початки? Це вже нехай вирішують читачі.

Зараз я наведу три більш-менш вдалі початки, а кожен хай вибере той, який припаде йому до вподоби, домовились?

ПОЧАТОК НОМЕР ОДИН

«Я знаю історію про дівчинку, яка посковзнулася на підгузку свого молодшого братика, а відтак опинилася в інвалідному візку…»

Ось так могла би початися одна із страшних маминих історій. Вона знає їх силу-силенну, та я сумніваюся, що більшість із них трапилися насправді.

На жаль, ця історія правдива.

Позаяк саме я – ота дівчинка, з якою вона й сталася.

Це трапилось увечері в останній день шкільних занять. Мама роздягнула Леандро і купала його у ванній. Ми з Фло раділи, що незабаром приїдуть Сол і Алекс. Уже цілий тиждень ми планували, що будемо разом робити, і саме цього вечора мали намір вибрати найкращі пропозиції. Аж тут тітка Лізбет зчинила чергову істерику: їй захотілося пограти у гру, в якій головне правило – пересуватися кімнатою, не торкаючись до підлоги.

– Ну, гаразд, – урешті здалася я. – Але тільки п’ятнадцять хвилин, обіцяєш?

Тітка підняла долоньку вгору, що означало обіцянку під присягою. І одразу ж перебралася з моїх книжкових полиць на конячку-гойдалку Леандро, а Фло повисла на гімнастичній стінці і, перебираючи руками, посунула до підвіконня. Я переповзла з комода на стілець, який стояв на моєму письмовому столі, тому що папай допіру міняв перегорілу лампочку в моїй кімнаті. Стояв він не так уже й тривко, і з мамою теж, напевно, трапилася б істерика, якби вона мене побачила цієї миті. Та я лазила майже так само спритно, як і Фло, тому одним котячим стрибком перемістилася зі стільця на письмовім столі на сповивальний столик Леандро. І все було б добре, якби… якби не його підгузок, який мама залишила на ріжку столика. Вже уживаний за призначенням, коли це вам цікаво.

На нього я й наступила. Правою ногою.

Швамбс!

Ой!

Геп!

Гейм овер!

Я вдарилася лівим стегном об маленький стільчик, що стояв біля сповивального столика, а головою – об дерев’яне бильце ліжка.

Результат – ґуля завбільшки з тенісний м’ячик на лобі й закритий перелом великої гомілкової кістки.

Плани на майбутнє – як і раніш, не торкатися до підлоги. Принаймні лівою ногою, бо її на невизначений час закуто у гіпс. Прогноз погоди – плюс двадцять сім, яскраве сонечко, безхмарне небо. «Морґен Пост» повідомляє про надзвичайно спекотне літо. А в нашому списку планів на канікули значилося таке:

1. Катання на велосипедах.

2. Парк атракціонів.

3. Катання на скейтборді.

4. Нічний похід у Гамбурзький ліс.

5. Верхова їзда.

6. Футбол у міському парку.

7. Майстер-клас з хіп-хопу.

8. Відвідання цирку на набережній Ельби.

9. Хокей на траві.

10. Курс навчання серфінгу.

Вам нічого не здається дивним?

Я підвела під усіма десятьма пунктами жирну риску і намалювала череп із кістками.

Запитання: що робитиме дванадцятилітня (майже!) дівчинка під час літніх канікул у Гамбурзі, коли вона може пересуватися тільки в інвалідному візку?

***
ПОЧАТОК НОМЕР ДВА

Того літа, яке я провела в інвалідному візку, я була письменницею. Славу мені, в першу чергу, принесли мої містичні триллери. Моя героїня – дівчинка-детектив, що перехворіла на поліомієліт і тепер була прикута до інвалідного візка, оснащеного всілякими суперприладами. Її прозвали Око-Дзиґа, а історії про неї так лоскотали нерви, що кожна книжка продавалася в комплекті з упаковкою заспокійливого, аби читачі могли вгамувати емоційну напругу. Перша книжка називалася «Око-Дзиґа і зло під сонцем». Друга – «Око-Дзиґа і жах у повний місяць», а третя – «Око-Дзиґа і тремтіння в тумані».

На зустрічах із читачами я роздавала більше автографів, ніж поп-зірка. Листів од шанувальників було стільки, що їх привозили вантажівкою. Я отримала Нобелівську премію як найталановитіша письменниця-початківець. Сама Джоан Роулінґ виголосила на мою честь дуже гарну промову. Ось що вона сказала: «Часто буває так, що у найзнаменитіших письменників життя складається нелегко. Інакше вони не змогли б написати такі чудові книги. Я з великою повагою ставлюся до героїні на прізвисько Око-Дзиґа, яка з’явилася на світ у результаті нелегкого життя і багатої фантазії нашої дорогої Серафіни Скриптум».

Серафіна Скриптум – це мій псевдонім. Славнозвісні люди іноді вигадують собі ім’я та прізвище, щоб їх не діставали папараці.

Моє справжнє ім’я – Лола Фелозо, і знаменитою письменницею я буваю, як ви самі розумієте, тільки вночі, коли не можу заснути.

Щоправда, вдень мені теж треба написати одну історію – «Як я провела літо». Таке завдання ми дістали в останній день занять від нашого вчителя німецької мови гера Деммона. Взагалі, я охоче вигадую історії, і коли уявляю себе письменницею, зі мною завжди моя муза. Музи – це такі грецькі богині, що опікуються мистецтвами і мають магічну силу. Вони посилають творчим людям натхнення, і тоді в їхніх головах з’являються геніальні ідеї.

Іноді музами можуть бути і люди, як-от у поетів – це їхні кохані. Поети складають вірші, присвячені їх усміхненим устам або солодким поцілункам, чи навіть жіночим персам, від яких вони просто божеволіють. У мене в денному житті теж є коханий. Звуть його Алекс, і коли він мене цілує, голова моя страшенно свербить, але ніяких геніальних ідей у ній при цьому не виникає. А коли я намагаюся вдень записати пригоди детектива на прізвисько Око-Дзиґа в реальному житті, то вони чомусь нагадують маячню психічнохворої людини, і я починаю буксувати вже після перших трьох речень. Вигадувати історію – зовсім не те, що її записувати, це я вам точно кажу!

Одне слово, гер Деммон попросив нас написати про те, що ми робили під час канікул.

Енцо запропонував написати жахливу історію про те, як я посковзнулася на підгузку і гепнулася додолу, додавши в неї якомога більше подробиць, здатних шокувати читача, – про запах і таке інше. Але, по-моєму, це вже занадто! Невже мої літні пригоди на цьому й закінчаться, думала я, роз’їжджаючи у візку з кутка в куток своєю кімнатою. І настрій у мене був такий паскудний, що я ладна була відкусити власну загіпсовану ногу.

***
ПОЧАТОК НОМЕР ТРИ

Моя кімната – на першому поверсі, вікном – у двір. Із нього я бачу сусідські вікна.

На першому поверсі ліворуч живе моя найкраща подруга Фло разом зі своєю мамою Пенелопою і зведеним братом Енцо. Вони переїхали сюди зовсім недавно. У будинку п’ять поверхів, але решта мешканців, напевно, роз’їхалися у відпустки, тому за їхніми вікнами нічого не відбувається.

У будинку навпроти чотири поверхи. На горішньому живе старенька жінка, яка розмовляє з квітами. Вони ростуть у неї на балконі в ящиках і горщиках. Я можу розгледіти їх зі своєї кімнати і знаю, як вони називаються, завдяки довіднику рослин, що його я надибала у моєї бабусі. Крайні ліворуч – жовтогарячі анациклуси, схожі на ромашки, поряд із ними – мініатюрний перчик чилі, потім австралійські стокротки і крайня праворуч – калея закатечичі. Саме з нею старенька і говорить найдовше, причому низько схиляється над зеленими листочками, гладить кінчиками пальців блідо-жовті квітки, а потім заплющує очі і хреститься. На жаль, не можу розібрати, що вона при цьому говорить, але мені здається, що вона молиться цій травичці, бо в довіднику сказано, що іспанці називають її «Боже листя». Настій з цієї рослини дарує хворим людям цілющі сновидіння.

На третьому поверсі живуть сумна жінка і її чоловік. Гадаю, що вона така невесела через те, що чоловік не розмовляє з нею за вечерею. Він завжди читає газету, а жінка дивиться або у вікно, або на газету під носом у чоловіка. Коли одного разу вона ненароком впустила на газету картоплину, чоловік розкричався, схопився і вибіг із-за столу, а ця бідолаха розплакалась.

На другому поверсі живе чоловік без жінки. Він не читає газет, але кожного вечора години по три вправляється з гантелями коло відчиненого настіж вікна – з голим торсом, укритим татуюваннями. На лівій руці у нього витатуйовано павутиння, на правій – вогнедишний дракон, а на грудях написано «Dum spiro, spero». Це латиною, а перекладається так: «Поки живу – сподіваюсь». Переклад я знайшла в Інтернеті. На що саме сподівається цей добродій, там, звичайно ж, не написано. Але, напевно, надія у нього дуже велика, тому що під час вправ він важко сопе й іноді почухує груди. Після тренування він випиває пляшку молока, а потім або вимикає світло, або починає роздивлятися свої татуювання.

На першому поверсі живе сім’я з трьома дітьми. Позавчора вони поїхали у відпустку. Я бачила, як вони спаковували валізи. Думаю, вони їдуть до моря, бо складали панамки, ласти і маски. Старший син хотів прихопити ще й ігрову приставку, але мама йому заборонила, а коли вона вийшла на хвильку з кімнати, він повикидав із валізи усі речі і потай сунув приставку аж на спід.

Не можу сказати, хто живе на першому поверсі, позаяк вікна там закриті шторами. На першому поверсі є ще невеликий прибудівок, він за кілька метрів од мене. Якщо перекинути дошку з мого вікна, я б цілком могла потрапити на дах прибудови (якби не цей інвалідний візок, певна річ). Помешкання там зовсім невеличке, у ньому живе чоловік, якого я ніколи раніше не бачила. Хто він і де працює, мені ще треба було дізнатися, як і те, що він поробляє, крім, власне, своєї праці.

Так і починається моя історія, яка коштувала мені чимало нервів. Тож і мені варто було б запастися упаковкою заспокійливого, щоб витримати емоційну напругу.

***
Ну, от і всі три початки.

Неважливо, який вам подобається більше, але кожен із них годиться для тієї історії, яку я вам зараз розповім. Тепер ви вже знаєте, як я провела перший тиждень своїх канікул. Але події почали розгортатися тільки з середини другого тижня. Щоб розповісти про це, доведеться відмотати стрічку назад, до ранку середи, коли я сиділа у візку біля вікна і з біноклем у руках чекала, коли ж до нашого будинку переїде моя найкраща подруга Фло.
2.
Сольний концерт і переїзд із несподіванками
Була за чверть одинадцята. На синьому небі сяяло сонце, Білосніжка полювала на метеликів, а пташки, либонь, від літнього щастя, яке їх переповнювало, галасували як навіжені. На жаль, я їх не чула, позаяк мій маленький братик знову влаштував концерт у моїй кімнаті. У липні Леандро виповниться сім місяців, але папаю вже й зараз було ясно: коли-небудь його син стане видатним музикантом. Леандро любить музику «Олодум», бразильської групи із Сальвадору – рідного папаєвого міста, яка виконує реґі і самбу. Щоразу, коли папай вмикає їхній компакт-диск, малий починає підспівувати, чи то пак щосили репетувати – як-от сьогодні. «О-ло-ду! Ту-бо! Бо-до-ло!!!» – загорлав він, заглушаючи барабани «Олодум». І при цьому ще торохтів ополоником по бляшанках і покришках, що звисали над його колискою.

Це Енцо змайстрував йому такий ударний інструмент, і мені б страшенно хотілося, щоб цей інструмент опинився в кімнаті Енцо, аби

той міг на собі відчути у повній мірі, що це за подарунок.

Окрім підгузка на Леандро нічого не було. Шкіра у мого братика кавового кольору, а волосся геть чорне.

Він дуже схожий на папая, і, якщо чесно, я навіть трохи ревную. Через мою світлу шкіру й біляве волосся ніхто навіть не здогадується, що я наполовину бразилійка, правда, папай каже, що зате я успадкувала мамину вроду.

Сьогодні мама на роботі в лікарні. Вона вже місяць як працює ранками. Тому папай тепер ходить до нашого ресторану у вечірню зміну, а Пенелопа з дідусем утримують позиції в першій половині дня. Але сьогодні в ресторані був тільки дідусь, бо Пенелопа, Фло і Енцо клопоталися переїздом.

Де ж вони? Я вкотре схопила бінокль і стала вдивлятися у вікна квартири навпроти. Коли після короткого перепочинку Леандро всоте завів свою пісню, я викотилася на кріслі в передпокій і гаркнула:

– Ну до-о-осить уже! У мене скоро почнеться криза!

– Хвилинку! – донеслося з вітальні.

Папай просидів там сьогодні півдня зі своїм ноутбуком, розшукуючи відповідні фотографії для нового сайту ресторану. Він увійшов до моєї кімнати, підхопив Леандро й підкинув його до стелі. Мій братик радісно задриґав ніжками у повітрі.

– Мій маленький, мій принц! Молодець, принце! – з гордістю вигукнув він. – Правильно – давай, тренуй м’язи ніг!

– А чи не міг би твій маленький принц займатися своїм музичним фітнесом у вітальні? – буркнула я і несхвально скосила очі на свою загіпсовану ногу, яка знову страшенно засвербіла.

Папай спохмурнів на виду.

– Пробач, Кокадо! Сьогодні мені треба віддати всі світлини, щоб наш сайт був готовий до запуску. Що я можу для тебе зробити?

– Окрему кімнату і здорову ногу! – зажадала я.

Папай зітхнув. Тепер і мені стало мулько на душі, адже я не мала рації. Я любила Леандро, та іноді мені страшенно хотілося, щоб моя кімната була тільки моєю. І ще більше хотілося, щоб із ногою було все гаразд!

– Уже приїхали? – спитав папай, кивнувши на вікно.

Я заперечливо похитала головою, попросила папая відчинити вікно і зраділа, коли він пішов назад у вітальню разом із музикантом і ополоником.

Тиша у дворі здалася мені райською. На четвертому поверсі старенька знову поливала свої жовтогарячі анациклуси, і лілові бігуді в її волоссі нагадали мені про фрау Балібар. Це ж їй раніше належала квартира, до якої сьогодні має переїхати моя найкраща подруга. Віднедавна фрау Балібар мешкала у своєї кращої подруги за містом, але на згадку про себе вона залишила нам своє «дерево слів». Фарфорове череп’я з написами, підвішене на шворках, тихенько подзенькувало на вітрі, наче шкодувало, що Фло і решта так довго не їдуть.

На третьому поверсі сумна жінка прибирала зі столу. Я помітила, як вона взяла газету і подерла її на дрібні клаптики. Татуйованого атлета з другого поверху не було вдома, але я почула голос іншого чоловіка. Спочатку я не зрозуміла, звідки він лунає, але потім визначила, що з прибудівка – просто піді мною. І мені навіть вдалося заглянути у відчинене вікно. Я побачила кімнату і частину передпокою. Чоловік сидів за столом і говорив по телефону. На ньому була чорна майка, час від часу він починав щось швидкома писати на аркушику.

– Що краще за все додати? – почула я його запитання і здивувалася, як добре все чути. Раніше я такого не помічала, але раніше мені й не доводилося проводити весь свій час в інвалідному візку біля прочиненого вікна.

Сусід кивнув, посміхнувся і знову щось записав на аркушику, і тут мене відвернув свист. Він доносився ліворуч.

У саду фрау Балібар стояв хлопець із худорлявим обличчям, темними очима і в небесно-блакитних шароварах, на яких були вишиті величезні яскраво-червоні квіти. У лівій руці він тримав відеокамеру. Вона була націлена на моє вікно. А за ним я розгледіла чорне розпатлане волосся моєї найкращої подруги.

– Енцо! Фло! – верескнула я. – Ну нарешті!

Сусід підвівся і зачинив вікно у прибудівку. У нього була цапина борідка, довгий гострий ніс, і коли він поглянув на мене, звівши голову, лоб у нього наморщився. Та мені вже було до нього байдуже. Мене поривало до Фло. Тим часом додому повернулася мама. Вона взяла Леандро, і папай із Джефом знесли мене в інвалідному візку вниз. Джеф – друг мами Фло і батько Алекса. У нього волосся до плечей, і він збирає його у хвостик. А коли він дивиться на мене своїми зеленими іскристими очима, я починаю страшенно нудьгувати за Алексом.

– Хочу переказати тобі привіт, – сказав Джеф. – Сьогодні телефонував із Парижа Алекс.

Унизу Енцо знімав, як розвантажують машину.

– Обережно, обережно! – гукав він. – Там цінний вантаж із Бразилії! Будь ласка, донесіть його до передпокою цілим і неушкодженим!

– Псих! – пробурмотіла я, але вантажники, які саме тягнули шафу Фло, тільки посміхнулися.

Коли я на своєму інвалідному візку вкотилася з передпокою до їхньої вітальні, мені знову згадалася мадам Балібар. Ми познайомилися з нею минулого літа, і я раптом засумувала за пахощами яблучного пирога, який вона пекла для нас у своїй крихітній кухоньці. Щоправда, тоді в інвалідному візку сиділа Фло, і, до речі, свої перші кроки без милиць вона ступила саме тут, у вітальні фрау Балібар.

Тепер цю квартиру годі було й упізнати, бо недавно її об’єднали з сусідньою. Скрізь пахло свіжою фарбою, а у вітальні вже височіла гора коробок, які тягала моя найкраща подруга.

Із вікна вітальні було видно і вікно моєї кімнати, і прибудівок. Можна було навіть заглянути в кімнату на першому поверсі, але, крім ріжка одежної шафи і миршавої квітки в горщику на підвіконні, там не було нічого цікавого.

А навколо мене вирувало життя. Пенелопа раз у раз заносила кошики й мішки з одягом. Вона пов’язала своє темне густе волосся косинкою і надягла коротеньку спідничку – такого ж темно-синього кольору, як і її очі.

– Здорова була, сусідко! – привіталась вона зі мною своїм оксамитовим голосом. – Рада тебе бачити!

Папай із Джефом вивантажували з машини важкі речі, а вантажники, пихкаючи, переносили їх у передпокій. Мимохідь вигулькнули меблі, яких я раніше у Фло навіть не бачила: синій диван, письмовий стіл та кілька величезних коробок з «Ікеї».

– Заносьте до гостьової кімнати, – скомандувала Пенелопа.

– До кімнати Енцо! – поправив Енцо, котрий тягнув за собою валізу завбільшки з шафу в передпокої. – Сюди, будь ласка!

– Він не спить із п’ятої ранку, – шепнула мені на вухо Пенелопа. – Хвилюється ще більше, ніж ми. Стривай, Джефе, тут крихкі речі!.. – вона кинулася до дверей і допомогла Джефу внести ящик зі скляним посудом.

Мені раптом здалося, що я зі своїм інвалідним візком тільки займаю місце й усім заважаю.

– Гей, – гукнула я Фло, яка поставила просто переді мною коробку з Пенелопиними компакт-дисками, – ти хочеш мене замурувати тут навіки?

– Ох, пробач! – подруга витерла спітніле чоло рукавом футболки. – Почекай, зараз усе зробимо.

Вона випхала мого візка з передпокою до кухні. Після ремонту та стала майже вдвічі більша, ніж була. Біля стіни кольору літнього лужка вже стояв обідній стіл. Через двері із саду сюди просочувалося сонячне світло, розсипаючи зайчики по світлій дерев’яній підлозі.

– Ух ти! – захоплено вигукнула я.

– Подивимося, що ти скажеш, коли побачиш решту, – відповіла Фло. – Ми вирішили пофарбувати всі кімнати в різні кольори, – голос у неї аж бринів із радощів. – Ще й досі не можу повірити, що ми тут житимемо. А це Пенелопині володіння, – вона вкотила мене до кімнати в кінці передпокою. Стіни тут були темно-червоними, а посередині стояло величезне ліжко, яке Пенелопа із Джефом відшукали в минулі вихідні на припортовій барахолці.

– Напрошується думка про швидку появу немовлят, – хихикнула я.

– Думай, що кажеш, – відважила мені потиличника подруга. – Досить із мене прибацаного зведеного братика. Добре, що Джеф залишає свою квартиру. Якби він здумав переночувати у нас з Алексом і Паскалем, було б страшенно тісно.

– Тоді хай Алекс ночує у мене, – запропонувала я. – А мого братика переселимо у твою кімнату.

– Краще в кімнату Енцо, – посміхнулася Фло.

Вона підштовхнула візок в інший кінець передпокою. Двері були зачинені, а коли ми їх відчинили, то побачили Енцо, який лежав горілиць посеред кімнати на новенькій дерев’яній підлозі, розкинувши руки і ноги в різні боки. Він лежав нерухомо і дивився у стелю так, ніби над ним було зоряне небо. Власне, майже так воно і було. Стеля була темно-синя, усіяна крихітними золотими цятками. Стіни пофарбували такою ж золотистою фарбою.