Надя Біла
МАЛА НІБИ НЕ ПРОТИ

Моя тітка звар’ювала, а дядько — ще раніше.
За останні кілька років щось подібне сталося і з їхньою донькою, моєю двоюрідною сестрою Талею.
Отак я завжди — про всіх все, тільки не про себе. У фейсбуці моя аватарка — психологічна класика: демонка Ріас із червоним волоссям і мереживом під чорною сукнею. Його на аватарці не видно, але всім відомо, яку білизну носить королева школи в аніме «Демони старшої школи».
Якщо виставляєш на фото профіль Кенні з «Південного парку», то щоб хто не думав і як би не ржали друзі, всім зрозуміло, що ти і є той Кенні — коротун у капюшоні, душа банди, здатний на всілякі трюки, навіть самопожертву. Прикольне чудо, якого ніхто ніколи не запросить на побачення.
Ми з подружками теревенимо про побачення, хоча із хлопцями майже не ходимо. Можна було б з кимось завіятись у Лісках — там аж піняться бурхливі тестостеронові річки, але страшно.
Це вбито нам у голови мамами, яким вистачило розуму «не залетіти». Тому ми боїмося і водночас жадаємо того райського яблука з пекельного лісочка, але не наважуємося. Ми навіть у той бік не дивимося після дев’ятнадцятої нуль-нуль.

Мій старший брат
Є таке чудове англійське слово «moron» — ідіот, дурень, кретин.
My brother is a moron.
Я займаюся англійською з репетиторкою. Їй зазвичай декламую, що Даня вчиться на другому курсі меда в Ужгороді, і коли він приїздить на вихи або канікули, ми дивимося разом кіно, слухаємо музику й іншу фігню.
Коли Даня вдома, він спить у моїй кімнаті (була колись нашою, а тепер моя), завалюється додому посеред ночі й від нього несе гульками, які мені поки що тільки сняться. У нього нестерпно верещить мобільний. Він такий собі гарячий красунчик. А насправді Даня замазує прищі моєю тоналкою, витягує в мене гроші й ніколи не віддає, кличе мене «мала» зовсім не в тому сенсі, як Довсон шепоче Аманді.
— You are a moron, — кажу я.
Мій брат нічогісінько не шарить в англійській.

Як Таля опинилася в Києві
Талі шістнадцять. Її мама, дружина мого дядька, «викинула п’ятнадцять років щасливого життя на смітник» (цитую бабусю), «не щасливого, а подружнього» (цитую маму). Далі вони зазвичай сперечаються про «краще самій, аніж аби з ким» і «в тридцять вісім усе тільки починається». Хоча почалося в тітки Ліди ще в тридцять шість, а в тридцять вісім вона якраз поїхала до Києва «з тим козлом».
А я ж нічого не знаю про життя — так усі навколо вважають. Я думаю цитатами, мрію сценами з фільмів або аніме і все це видаю за своє — такий собі плагіатик. А мені стає так нестерпно наодинці з власним мозком — хоч читай Ніколаса Спаркса.
«Аманді було сімнадцять, вона вірила у вічне кохання. Саме так — самовіддано й вірно — вона покохала Довсона»… Бррр… Ну й гидота.
Отож Таля…
Якби все вийшло навпаки, тобто як годиться: дядько Міха зустрів молоду прошмондовку, що зруйнувала шлюб, тітка Ліда ридала б на плечі у бабусі, козлом був Міха — і пазл би склався.
А хіба можна Талину маму звати шльондрою?
По-перше, «діти почують», тобто я (цитую бабусю). По-друге, «це зруйнує Талі психіку» (цитую маму). Хоча бабуся впевнена, що психіка в Талі зруйнована на першому році життя ненормальним ім’ям Талія.
Родичі думали, що в школі її будуть обзивати Ногою, Шиєю і чим тільки ще, вигадували бозна-які частини тіла, якими могли б скористатися майбутні Талині однокласники для глузування, але ніхто з Талі не сміявся. Дівчата заздрили грецькій екзотиці її імені, а хлопці в Талю закохувалися нараз.

Тетяна Боярчук
НЕ/ДОЗВОЛЕНІСТЬ

Привіт, мій любий хлопчику! Коли читатимеш ці рядки, я, на жаль чи на щастя, буду вже далеко. Я тікаю. Від тебе, від себе, від нас. Повір, так буде краще. У тебе попереду — світле майбутнє. У мене, сподіваюся, теж. Не шукай мене, не намагайся довідатися про мене. Просто зітри з пам’яті, як стер би з телефону непотрібний контакт. Ок? Тобі лише здаватиметься, що то важко. Насправді — легше не буває. Твоє юне серце зовсім скоро заполонить нове світле почуття до людини, котра тобі більше підходитиме, ніж я.
Бажаю всього найкращого. Люблю».
Дописала останні слова, подумала і замалювала ручкою. Ні, жодних люблю. Налюбилися. Не перечитуючи, вклала листа в конверт, підписала і вкинула в поштову скриньку. Все. За день-два він отримає це коротеньке послання від мене, але я вже буду далеко. Де? А хтозна… Я ще сама не вирішила, куди мандруватиму. Однозначно — подалі звідси. Від усіх тих помилок, які натворила і які могла натворити. Подалі від…
Поїзд голосно пчихнув, подумав і пчихнув ще раз. Застудився, мабуть, бідолаха. Ще б пак, соватися туди-сюди по такій погоді — то вам не жарт. Господи, про що я думаю?! Може, помаленьку з’їжджаю з глузду?
— Ваш квиток, будь ласка! — провідниця, огрядна жіночка років так… невідомо скільки, нависла наді мною, як грозова хмара над полониною, — от-от розчавить.
Я мовчки простягнула папірець і відвернулася до вікна. За всіма законами класичної літератури мав би починатися дощ. Я мала б сумувати і ледь не плакати, а то й пустити скупу сльозу чи й зовсім розридатися. За всіма законами класичної літератури я мала б їхати в купе із синьооким блондином, або ж з брюнетом широкоплечим, або ж просто (плювати на форми!) з приємним, увічливим, співчутливим хлопцем, якому б розповіла всю свою печальну історію кохання і який би мене втішав як міг, подавав би білі (обов’язково накрохмалені!) хустинки й обережно витирав би мої сльози. Натомість моєю сусідкою була підстаркувата мовчазна пані, що миттю розклала на вузькому столикові «дорожні» харчі й стала виконувати звичний для всіх подорожуючих ритуал — лущити варені яйця. У принципі, за законами класичної літератури, той, від кого я втікала, мав би якимось чином здогадатися про мої плани і наздогнати поїзд, вхопити за руку, виволікти з вагона і, задихаючись, запропонувати руку й серце. Але, на жаль, я — не героїня романів. І хлопець, від якого втікаю, зараз, мабуть, дивується, сидячи за партою, чому це вчительки нема. А коли здогадається, то буде вже пізно.

Він
Перечитав знову. Ще раз. Вичитав кожне слово. Ні, ні, ні! Вона не могла… Вона не могла… Вона не могла… Я зі злістю зіжмакав той нещасний папірець, жбурнув на підлогу і миттю кинувся піднімати — то було останнє, що вона залишила по собі. Акуратно розрівняв, провів пальцем по рівному, чіткому почерку і… несподівано для себе заплакав. Якби хтось із моїх друзів побачив — розреготався б у лице і більше ніколи й не дивився в мій бік. А я скімлив, як покинуте напризволяще щеня, скрутившись калачиком на ліжку. Усвідомлення того, що ніколи більше не побачу її, не почую, не торкнуся, не вдихну її запах, убивало. Скручувало у вузол — тугий-тугий, що й не розплутати. Хіба розрубати…
Вона прийшла до нас у школу після університету. Марина Олександрівна — невисока, струнка, з копицею яскраво-рудого волосся. Такого рудого, що, здавалося, от-от загориться від найменшого сонячного зайчика, випущеного на догоду і сміх однокласникам кимось з останньої парти.
Вона одразу викликала якісь дивні відчуття. Насмішкуватий погляд блакитних очей зводив з розуму, скручував усі мої нутрощі у пружину, готову зненацька вистрілити. Голос… Довго думав, на що схожий її голос. Вслухався в нього, ловив найменші інтонації, найтонші емоції. Зрештою кинув це заняття — її голос не можна було порівняти ні з одним відомим мені звуком. Він мав у собі стільки відтінків, тонів і півтонів, що годі було розпізнати і виділити бодай якийсь. Я став просто крадькома насолоджуватися її голосом і нею теж. Несподівано для себе виявив, що слухаю уважно все, що вона розповідає, занотовую, що каже занотувати, ловлю кожен погляд, кожен рух і з жалем дивлюся на годинник, коли урок закінчується. Вона виходила з класу — і, здавалося, разом із собою забирала повітря.
Невідомі почуття переповнювали мене, заважали думати, говорити, жартувати. Однокласники насмішкувато дивилися на мене й перешіптувалися — і від того я сердився. Сердився на себе, що не можу нічого із собою вдіяти. Але найбільше — на неї, що доводить мене до цього дивного стану. Щоб якось звільнитися від моїх емоцій, став знущатися з неї.

Тетяна Новацька-Тітаренко
ПЕРЕБОЛИТЬ, АБО КАКАО ІЗ ЗЕФІРКАМИ

Так інколи буває: все падає з рук, земля втікає з-під ніг, бракує повітря… Світ в одну-єдину мить стає чужим-незрозумілим-жорстоким… І байдуже, що буде завтра чи за тиждень. Бо ж сьогодні тобі погано. Нестерпно зле й дуже образливо. Не можеш змиритися з обставинами, плачеш, гримаєш на рідних-найближчих людей — звісно ж, безпідставно — або ж замикаєшся в собі, ховаєшся у свій панцир — чужим зась! Сердишся-кричиш чи впадаєш в апатію — можеш годинами лежати на ліжку й дивитися на стелю. І не думати про майбутнє, а лише безупинно, так само подумки, повертатися до подій, які зруйнували твій ідеальний світ, які зробили тебе найнайнещасливішою людиною на Землі.
Ти нічого не їси, не вмикаєш комп’ютер і телефон, не вмиваєшся і не чистиш зуби. Тобі байдуже, що за тебе хвилюються батьки чи друзі. Ти абсолютно егоїстична у своїх стражданнях.
Цієї найважчої, найжахливішої, на твою думку, миті здається, що ти зайшла в глухий кут. Зовсім однісінька. І страждання ніколи не закінчаться.
Так справді буває… Надто коли тобі дванадцять або тринадцять, та й навіть чотирнадцять чи п’ятнадцять років… Але це аж ніяк не означає, що так буде завжди! Бо події змінюють одна одну. Дні ніколи не застигають ні в часі, ні в просторі. Усе минає…
Стираються-забуваються образи. І ти спокійнісінько живеш собі далі. Всупереч несправедливості. Й заради себе, такої щирої у вияві емоцій: якщо радісно — то від душі голосно, якщо боляче — то з надривом, на найвищій ноті!
Бух-бух, бух-бух, бух-бух. Серце молоде! Воно знає…

Ще зранку все пішло шкереберть. Я зіпсувала улюблені штани: за сніданком перекинула на них какао. Потім помітила на підборідді новий прищик; іще дужче розсердилася, бо не вдалося замаскувати його маминою тоналкою. Коли відійшла далеченько від дому, почав накрапати дощ, а я без парасольки. А ще запізнилася на перший урок і вислухала від біологічки тираду про те, яка тепер «розбещена й невихована молодь».
На другому уроці завалила контрольну з математики. На перерві якось ухитрилася знову забруднити штани — цього разу новенькі, брендові, дорогі. А після уроків узагалі… отримала ножа в спину.
Мій хлопець, чи то пак кавалер, тепер уже колишній, Віталик — він із паралельного класу — повідомив, що ми більше не пара. Що я не його типаж і надалі нам краще не зустрічатися. А зустрічався він зі мною просто так, заради цікавості — нудьгував, а тут я з’явилася на горизонті. «Справді, просто так, без почуттів. І без жодних обіцянок…», — спокійно сказав.
Я й слова не могла вставити, а Віталик бив і бив у самісіньке серце. Влучно так… Попередив, щоб я не набридала йому есемесками чи повідомленнями у фейсбуці, ні про що не допитувалася, не намагалася його повернути. І взагалі, щоб забула все, що між нами було. А наостанок, відійшовши кроків на десять, додав голосно, майже вигукнув:
— І ще… Тобі не завадило б схуднути, Єво. Матимеш вільний час — запишися на фітнес!
І засміявся, злісно так, ніби я — його найлютіший ворог:
— Ха-ха-ха!..
І луна підхопила: «Ха-а-а-ха-а-а-ха-а-а!». Який сором! Це почули всі, хто купкувався у шкільному коридорі. А я, хоча й була заскочена зненацька, геть розгублена й розтоптана, звернула увагу на тихе «хі-хі-хі» — це мої однокласниці. І на ще тихіше:
— От дає! Як у кіно! Круто! — коментарі дівчат із десятого…
Я розплакалася й кулею залетіла до класу.
— Віро, — покликала найкращу подругу, — ходімо!
Побачивши мої сльози, Віра, яка складала до наплічника підручники, миттю кинула все й міцно мене обняла. Ніби без пояснень чи розповіді відчула, як мені важко… сильно болить…
— Тихо-тихо… Тс-с… Уже йдемо! Заспокойся. Зараз про все мені розповіси!
Переповідати Вірі почуті від Віталика слова зовсім не хотілося, тому я промовчала.
Вийшли з класу, Віра тримала мене під руку й без упину говорила. Чесно кажучи, я нічого не чула, бо в коридорі було надто шумно.
Уже надворі вона простягнула мені серветки:
— Мусиш заспокоїтися — він і сльозинки твоєї не вартий!
Я голосно схлипнула. Ага, легко їй говорити. Серцю ж не накажеш!

Одного разу Віталик підійшов до мене й запропонував піти погуляти. Ми з Вірою саме зібралися в кіно, і я покликала його з нами. Нам було цікаво й весело, а наступного дня він запросив покататися після школи на велосипедах. Але вдвох, без Віри. Я відверто розповіла їй усе. Вона не образилася, а навпаки, сказала, що має свої плани.
Усі наші наступні зустрічі відбувалися зазвичай у присутності Віри чи когось із друзів.
Зустрічалися ми з Віталиком два з половиною місяці. Ну, як зустрічалися… На перервах разом були, перешіптувалися у вестибюлі, після школи гуляли з друзями і майже ніколи — наодинці. Переписувалися вечорами, а останній місяць навіть за руки трималися, коли на лавці біля мого дому сиділи. Так гарно було, романтично.
Я його кохала і була впевнена, що це взаємно, що ми створені одне для одного. Навіть вірші про кохання писала. Не дуже вдавалося, але з комп’ютера їх не видаляла — а раптом матиму більше натхнення й перепишу. І готувала на завершення навчального року сюрприз: замовила два горнятка з нашим спільним фото — Віталикові й собі.
Віталик симпатичний. Та що там симпатичний — найвродливіший з усіх восьмикласників! Акуратний, не те що дехто з хлопців. У спортзалі займається. Зі всіма знаходить спільну мову, йому комфортно в будь-якій компанії. Ним захоплюються. Не одна дівчина хотіла б зустрічатися з ним.
Ми в дечому були схожі з Віталиком. Мені теж пальця в рот не клади, я не із сором’язливих. Весела, не ніяковію й легко підтримую будь-яку розмову. Знаю, що симпатична. Хіба не бачу, як за мною озираються хлопці? А найсміливіші деколи компліментами обсипають.
Ми пасували одне одному, справді. Я так думала…
Аж ось Віталик видав: «…Не завадило б схуднути!».
Ду-рень!

Сергій Гридін
КАРАТИСТКА

Жека Винничук вважав, що добре знає Ірку Жупанкину. Часто бачив її у дворі з рюкзаком за плечима. Родина Ірки переїхала до їхнього містечка недавно чи то з Донецька, чи з Луганська, як тільки-но там почалася стрілянина.
Жупанкини купили квартиру в сина баби Каті, якої рік тому не стало. У тій квартирі залишились якісь меблі й стійкий запах старості, який було чути навіть у під’їзді.
Ірка була невисокою, майже сформованою дівчиною з білявими задиристими кісками. Тихенько віталася із сусідками, які на лавці біля під’їзду «чесали язиками» зранку до вечора, перериваючись на обід або серіал. Гордо йшла повз хлопців, ніби не бачила їх. Саме за це вони її недолюблювали і щоразу намагалися дістати гострим словом.
Вересневий вечір був теплим, але похмурим — небо заслонили густі хмари. Жека з Коляном і Хилим умостилися на спинці лавки, опустивши ноги туди, де сидять нормальні люди. Хилий (він же Серьога Хильчук) тримав пакет соняшникового насіння із зображенням карапуза з двома зубами в роті. І саме цими двома зубами карапуз намагався гризти насінину розміром з його голову. Час від часу Хилий насипав «сємки» в підставлені долоні товаришів і продовжував спльовувати лушпиння на засмічену землю.
Розмова не клеїлася. Колян втупився в телефон, Жека сховався у свої думки, а Хилий роздивлявся довкола, шукаючи розваг. Нічого цікавого не вимальовувалося.
Неподалік грався в піску Іванко із сьомої квартири, а його мама — Лариса Присяжнюк — ліниво потягувала на лавці пиво. Біля металевого гаража під крислатою липою порпався у старому «опельку» дядько Севка. Колись він у цирку жонглював гирями і носив на собі по десять осіб. Тепер у це повірити важко: був висушений як тараня.
— Пацани, — сплюнув через губу Хилий. — Пішли, може, лоха якого труснемо. З бабками нуль.
— Облом, — не відривався від телефону Колян.
— Магнітні бурі, певно, сьогодні. Нічого не хочеться, — висипав залишки насіння на землю Жека. — О, до Севки Зуб прийшов. Зараз буде весело…
Саня Корусь на прізвисько Зуб жив у сусідньому дворі. Прозвали його так через відсутність верхнього переднього зуба. Сані було за сорок, кілька років відсидів за хуліганку, а тепер перебивався дрібними крадіжками і ще дрібнішими заробітками. П’яний Зуб міг вструганути будь-що. Цього разу, голосно матюкаючись, ішов у бік Севки й «опелька». І тут звідкись узялася Ірка — з рюкзаком за плечима вона неквапом ішла до свого під’їзду.
— Нічогенька… — присвиснув Хилий. — Глянь… так би і… — кивнув у бік Ірки.
Жека зміряв її поглядом і жестом підтвердив, що дівчина — справді клас.
Так само, мабуть, подумав і Зуб. Він, різко похитнувшись, невпевненим кроком ступив Ірці назустріч.
— Каралєвна, твою мать! — вигукнув. — Дай-но хоч потримаюсь, — лапнув Ірку за сідниці.
Ірку, судячи з усього, такий розвиток подій обурив. Вона здригнулася, різко висмикнула навушники і відскочила.
— О, концерт, — загиготів Колян. — Зараз Зуб зробить їй те, що кожен із нас хотів би зробити, — й увімкнув відеозйомку на телефоні.
Лариска, відірвавшись від пива, зацікавлено спостерігала за всім. Севка сховав очі під капотом своєї «розвалюхи». Тим часом Жека різко зірвався з місця, за секунду опинився біля Ірки й різко відштовхнув Зуба.
— Е, фуфєл! — вирячився на нього Зуб. — Ти чого сіпаєшся?
— Зашкерся, Зуб, то — моя чікса! — стиснув кулаки Жека. — Так що давай паровозиком звідси!
— Не жени мульку, малий. Топчи поляну, битись будемо, — похитнувся Зуб, зробивши різкий випад рукою вперед.
— Саню! — втрутився Севка. — Кінчай гнилий базар, лиши їх. Ідемо краще по «стольничку» накотимо! — витер руки ганчіркою.
Зуб, почувши всесильне слово «стольничок», повернувся до Севки, вмить забувши про якісь там непорозуміння. Його обличчя «засяяло» беззубою усмішкою, від чого він став схожий на якогось троля.
— Ти це… — махнув рукою невідомо до кого Зуб і почовгав до гаража, потираючи руки.
— Давай проведу! — буркнув Ірці Жека і, не чекаючи відповіді, пішов попереду неї.
Ірка щось невиразне відповіла і пішла за ним. Жека відчинив двері під’їзду, шарпнувши затерту ручку, і першим ступив у напівтемряву.
— А культурні люди дівчину вперед пропускають, — почув за спиною.
Різко обернувся і застиг, прострелений пронизливо-насмішкуватим поглядом Ірки.
— Якби не я, Зуб тобі реально проблемку намалював би! — зніяковіло й трохи ображено відказав.
— Нічого не намалював би… художник стакана, — заперечила Ірка. — Просто я музику слухала і не сподівалася на таке. Ну я пішла? — глянула на Жеку запитально.
— Як знаєш… — відступив, пропускаючи її до сходів.
Ірка пройшла зовсім поруч. Жека навіть відчув дражливий запах її волосся. Дочекавшись, поки грюкнули двері її квартири, вийшов на вулицю. Хлопці ще сиділи на лавці.
— Ну як дєваха? — вишкірився Хилий. — Ти її хоч того? — натякнув одним оком.
— А вона віддячила за героїчний вчинок? Дала потриматись за… — не втримався Колян.
— Та пішли ви… — стиснув кулаки Жека.
— Ти що, братан! За якусь там малявку мазу тягнеш? — обурено вирячився на нього Колян.
— Та нахріна вона мені! — оговтався Жека. — Настрій щось нулячий. І Зуб цей задовбав — вихріновується в нашому дворі.
— А давайте йому наваляємо, — оживився Хилий. — Давно вже нічого не було, кулаки до роботи просяться.
— Та ні, пацани, краще на «стометрівці» прошвирнемося. Може, щось цікавеньке замулимо, — запропонував Жека.
Хлопці, струсивши залишки лушпиння з одягу, рушили до центру містечка. «Стометрівкою» вони називали єдину в місті пішохідну вулицю з довгою клумбою посередині й завжди побитими ліхтарями.
Жека зупинився біля будинку культури. Тут увечері збиралося багато люду. Пацани видавали трюки на велосипедах, снували скейтери, хтось бринькав на гітарі. А ті, кому вдавалося заволодіти батьківськими автомобілями, влаштовували показові гарчання двигунів, виски гальм і ловили захоплені погляди дівчат, яким страшенно хотілося покататися вузькими вулицями містечка.
Коли хлопці прийшли туди, народ тільки збирався. Сівши на лавку, спостерігали, що там робиться.
— О, малий якийсь з рюкзачком чеберяє, — оживився Хилий. — І булку жує. Значить, бабло є. Ідемо позичимо! Пивка візьмемо, посидимо, погудимо як люди.

Оксана Остап’юк
СТОЛИК У КАВ’ЯРНІ

Ну от, знову я буду чекати. Добре, хоч мій столик вільний. Насправді він не мій. Просто я дуже люблю сидіти саме за ним. А ця Віка завжди запізнюється.
За моїм столиком біля вікна часто залишають цікаві листи-послання. Я обожнюю їх читати, пити гарячий шоколад або какао із зефіринками, роздивляючись у вікно людей, які поспіхом зникають з моїх очей.
— Мені, будь ласка, гофру з морозивом і бананом. І гарячий шоколад.
Замовлення зроблено, тепер можна глянути, чи є нові листи. Зазвичай у цих конвертах можна побачити аркуші із цікавими малюнками або прочитати щось типу «Передаєм привіт нашій любій…».
Найсильніше мене цікавили листи одного хлопця. Я вже більше року читаю за цим столиком його міні-щоденник. О, знайшла.

Привіт, пам’ятаєте, я писав, що втік з уроків і поїхав у Чернівці? Батьки все знають!!!

Упізнаю з першого рядка почерк цього мандрівника. Цікаво, як він виглядає і в якій школі вчиться? Де живе?

Наслухався вже від них: «безсовісний… ми для тебе…ми тобі…»! А що вони для мене? Що мені? Вони ж не знають про мене нічогісінько (і не хочуть знати). Що я люблю, від чого мене нудить, їм по барабану. Хіба вони розуміють, як то круто блукати маленькими незнайомими вуличками все нових і нових міст, читаючи їх історії. Збирати в один образ старі будинки, парки і заклопотаних перехожих.

— Привіт, Титанко, що читаєш?
От і Вікторія прийшла.
— І півроку не збігло! — обурилась я.
Віка чмокнула мене в щоку і всілася поруч, сьорбаючи мій шоколад і знімаючи нову моднячу косуху. Моя Ві завжди така невимушена і природно жвава. Я їй трохи заздрю.
— Розумієш, я вже була готова виходити, і тут Михась із 10-Б мені написав. Прикидаєш, Михась мені написав! Не могла не відповісти.
Завжди на все вона має пояснення.
— І що він написав? — байдуже, для годиться, спитала я.
— Запросив на дискотеку — я була в шоці.
— Ти підеш?
Мене аж підкинуло, ми домовлялися з Вікою йти на цю дискотеку разом, а так я буду «третя зайва…».
— Ти чого? Я ж тебе не кидону.
Ще з півгодини ми теревенили про всілякі дурниці, і тут сталося те, чого я найбільше боялася.
— Ну, що там з твоїм новим телефоном? — спитала Віка.
— Не знаю ще…
— Не знає вона… А знаєш, що Маринка вже фотки з хлопцем в інсту закинула? Не знаєш! А що в мене вже сто сорок фоловерів? Не знаєш…
— Та досить, скоро буде вже в мене новий телефон! — на одному подиху випалила я.

Удома я знову набридала батькам. І от після години вмовлянь сталося неможливе. Так, ур-а-а-а, в мене буде новий телефон! Я розцілувала маму і ледь не задушила тата, кинувшись йому на шию.
— Доню, тобі ж не вісім років, — розсміявся татусь.
— Так, мені вже тринадцяць, тринадцять, тринадцять, і в мене буде новий телефон.

Сьогодні — важливий день! Сьогодні ми йдемо купувати мені телефон. Мама забрала мене зі школи. Тато ще мав справи, тому ми пішли, як каже мама, на кавусю. Мені, звісно, ота кавуся не світить. Це й краще, як на мене: гарячий шоколад набагато смачніший.
Ура, знову пощастило — мій столик вільний!
— Давай сядемо біля вікна? — перехопила ініціа-
тиву я.
— Давай.
Раптом мамі подзвонили з роботи, і вона вийшла. Я взялася шукати листи мандрівника — є!

Дістали, вони забрали в мене телефон! От би поїхати до Львова і залишитись там назавжди!

Оце і все? Два рядочки? Усе?
Моє обурення перервали мамині слова:
— Доню, кавуся відміняється. Тато вже чекає в магазині.
Пішла в крамницю з думками про мандрівника. Було зовсім не до телефону. Але те, що сталося, змусило мене забути про все.
Я найщасливіша у світі, в мене найкращі батьки — вони купили мені айфон. Дочекатися не можу, щоб похвалитися Віці.
— Айфон, серйозно? То ти тепер найкрутіша в класі!
— Батьки сказали, що я заслужила. Думаю, вони мали на увазі той випадок, пам’ятаєш? Коли я всі свої заощадження віддала нашій сусідці тьоті Олі. Її син хворів. Він переніс багато операцій, потім я ще з нашою класною, Лесею Йосипівною, організувала в школі акцію й зібрала для нього немаленьку суму.
— Ти й справді заслужила!
— Давай після уроків підемо на гофру, відсвяткуємо.
— Давай…
Ми прийшли в кав’ярню. Я одразу попрямувала до свого столика. От халепа — занято.
— Там є вільний, — тицяє пальцем на столик у кінці кав’ярні Вікторія.
«Ну от, дурно прийшли», — подумала. Поки Віка вибирала те, що вона хоче, я поглядом прилипла до хлопця, який нахабно розсівся за моїм столиком, наче в себе вдома. Він мав темне густе волосся, яке постійно прибирав із чола різкими рухами, і довгі ноги, які ніяк не міг умостити під маленьким столиком. Сидів, дивлячись у вікно і сьорбаючи щось, напевно, гаряче, бо перед ковтком дмухав у кружку. «А він — смішний».

Ірина Мацко
ПЕРШИЙ СНІГ

Сьогодні мені наснилося засніжене поле. Я йду ним і ловлю великі клапті снігу, які злітаються до мене. Їм його, а тоді весело качаюся в кучугурах. Раптом здій-мається буря, сніговий вихор закручує мене. Дивлюся на себе, на свої руки, а вони чомусь закривавлені. Кров тече ліктями і, скапуючи, фарбує в червоне все. Мене пробирає страх…
Прокинулася в холодному поту. Глянула у вікно: он воно що — перший сніг! Він падав м’яко й повільно, як біле пір’я з бабусиної перини, і ніби запрошував поніжитися в теплому ліжку. Але до чого тут кров? Треба додивитися сон: може, зрозумію.
Та де там! Телефоном трусило наче в лихоманці. Гучних звуків страх не люблю, тому завжди вмикаю вібро. Дістається за це, бо часто не чую дзвінків і не відповідаю на них. Але я не переймаюся — мені так зручніше. Телефонувала Соня.
— То де зустрічати будемо? — випалила, тільки-но я приклала слухавку до вуха й остаточно прокинулася.
— Мама обіцяла щось придумати, — згадала вчорашню розмову. — Дядько Степан сказав, що дозволяє у своїй квартирі. Він їде на відпочинок. Це мамин брат, ми добре ладимо з ним.
— Ну якщо є така нагода, чому б не скористатися! — підсумувала Соня. — Тоді о п’ятнадцятій, як завжди, в нашому місці. Згода?
— Ок!
Тепер і справді доведеться виповзати з теплого кубельця. Добре, що субота, і мій ранок починається о дванадцятій. Але щоб встигнути до Соні, треба швидко вставати.
Сон таки не давав спокою. Сніговий буран у сні віщує випробування, з яким вдасться впоратися, а кров означає, що події відбудуться з близькими людьми — видав мені на запит гугл. А взагалі сніг — знак чистоти й очищення, знак часу для нового погляду на життя і навіть нового старту. «Ну його… це ж тільки сон. А чистота, очищення і новий старт — це на добре», — подумала я і, вимкнувши комп’ютер, почала вдягатися.
Сніг укрив усе за вікном: будинки, дерева і людей, які бігли кожен у своїх справах. Картина була мальовнича і навіть казкова, я аж замріялася. І тут помітила велику пляму на білому снігу. Прямо під вікнами — помийна калюжа. І хто таке втнув?
Раптом у вікно вдарила грудка снігу. Я аж відсахнулася. З-за рогу будинку визирнула і знову сховалася голова Малого. Малий — мій сусід. Блакитноокий блондин. Брррррр… страх не люблю таких. А ще він справжній хам і придурок. Стільки натерпілася від нього — завжди щось мені витворить. Ось — сніжкою у вікно. Раніше спробувала б помститися, а тепер просто проігнорувала — напевно, подорослішала.
Узагалі-то мені чотирнадцять, і в мене вже є хлопець Стас. На два роки старший. Жодна бійка в нашому мікрорайоні не відбувається без нього. Перший хлопець на всю школу. Нас називають Ромео і Джульєттою. Між нами все серйозно. Уже цілий місяць зустрічаємося і навіть цілувалися по-справжньому, як у фільмах, з язиком. Що робити, коли язик у мене в роті, я так і не зрозуміла, але те, що це по-справжньому, легеньким щемом відгукнулося десь усередині. Та є ще одна проблема: Стас страшенно не подобається Соні. Вона мені таке на нього видає! Тому ми не можемо гуляти втрьох. Але скоро Новий рік, і таки доведеться зустрічати його разом. Ледве вмовили батьків святкувати без них. Готуємося. Будуть я, Стас, Соня та ще двоє дівчат із класу. Стас, може, ще друга візьме, щоб не одному бути в «бабському царстві», як він сказав.
Я одягнула сукню, бо мама каже, що мені лише б у спортивці ходити. І це правда, так я почуваюся нормальною, нічим не відрізняюся від хлопців. Як же було добре в дитинстві! Тоді навіть не замислювалися над цим, а тепер… Не виділятися вже неможливо навіть у спортивці — що є, те є, і нікуди не сховаєш. Тому перед Новим роком я таки пішла з мамою купувати сукню. І чому погодилася? Купили. І я піймала себе на думці, що собі в ній подобаюся. Мама ще косметику свою мені підсунула, допомогла підвести злегка очі, блиском торкнулася губ, хоч поки прийду на святкування, з’їм його зовсім. Із дзеркала на мене дивилася інша особа, не та, яку я знала.
На вулиці сіро й мокро. Мряка заповзає холодними щупальцями за комір. Нічого, — заспокоювала себе. — Це тільки погода, і хоч яка вона є, зустріну цей Новий рік так, як уявляла собі завжди: з хлопцем, подругою і нарешті без батьків. Правда, не лише картину зустрічі Нового року без батьків малювала мені уява. Хотілося справді дорослих відчуттів, як у кіно чи книжках, які читала. А ще — романтичного вечора і трохи більше, ніж поцілунків. Навіть з язиком… Бажання, яке відчувала завжди під час поцілунку десь внизу живота, м’якість у м’язах та легке запаморочення вже давно не давали спокою. Кажуть, перший раз дуже важливий для подальшого життя. Оце і стримувало. Хоча… у мене є хлопець, який мені подобається і якому подобаюсь я. Що може трапитися? Що може бути не так?
Закутавшись щільніше у куртку і натягнувши на очі шапку, відігнала від себе бридку, як зелена муха, думку. Побігла…
Проводжали старий рік весело, із феєрверками і бенгальськими вогнями. А Новий рік без батьків — круто. Ми це зрозуміли вже після першого бокала шампанського, яке вдарило в голову і закрутило. Музика гриміла так, що сусіди, якби не свято, мабуть, поліцію викликали б.
Почалися танці. Не знаю, що там думали сусіди, але ми танцювали так, як танцюють усі, коли самі вдома. Проти повільного танцю дівчата запротестували: я то маю хлопця, а вони — ні, і друг у Стаса лише один. Тому й запропонували, щоб я посиділа, а вони потанцюють. Тобто одна з дівчат танцюватиме з моїм хлопцем. Я погодилася. Ні, навіть не встигла погодитися, як біля Стаса вже стояла Соня і викручувала реверанси, вдаючи запрошення до танцю. Посміялися і почали танцювати. Наступний танець ми вже танцювали удвох зі Стасом. Посеред танцю він потягнув мене в іншу кімнату, де було темно і пахло розмарином. Жаром подиху обдав шию, руки його наче прилипли до моїх стегон, щось ніби заморозило мої думки, розум і здоровий глузд. Але Стас на цьому не зупинився. Він рвучко зняв із мене сукню. І я враз побачила, що його крутяцькі штани вже були розстібнутими. Мовчки і впевнено почав рухатися поцілунками вниз… Я опиралася. «Та я ж нічого не роблю», — переконував Стас. Це заспокоювало на якусь мить — справді нічого ж не робить.
Раптом, ніби струмом, ударило внизу, коли торкнувся мене між ногами. У голові запаморочилося. Мріяла про це й уявляла цей момент давно, але… але ж не отак. На святкуванні Нового року. Та ще й подруги в сусідній кімнаті — можуть у будь-яку хвилину зайти. І це не все. Щось ще стримувало. Щось внутрішнє. Навіть пояснити собі не можу що. Тож відштовхнула його і вибігла в іншу кімнату. Розпашіла, схвильована, збуджена і зла… На себе зла — що дозволила так багато.
Соня з дівчатами пили шампанське, сміялися і лукаво глипали на мене.
— Вернися… Куди ти, мала? — кликав Стас.
— Він тебе кличе… — блиснула білими зубами Соня, і ледь вловимим крижаним подихом війнуло від її слів.
— Не хочу. Нехай сам прийде сюди… — запиваючи хвилювання колою, видихнула я.

Марія Морозенко
МРІЯ ПРИЙШЛА РАНІШЕ

Вона сиділа в затінку алеї біля клініки, схожа на стривожену пташку з підрізаними чиїмсь необережним рухом крильцями. Приречено опущені плечі, здавалося, тримали на собі непосильну ношу. А сторожкий погляд з-під брів, кинутий поспіхом у мій бік, виказував її думки.
Я зрозуміла все відразу. Не вперше бачу таких дівчаток, розгублених і наляканих, з наготованими «для справи» пакетиками в руках. Зосереджених і переполошених.
Підсівши на лаву, обачно спитала:
— До лікаря?
— Так, — здригнулася і вдруге з осторогою позирнула на мене.
«Боїться здогаду», — подумала я і довірливо зізналася:
— Я теж до гінеколога.
Дівчинка пильніше подивилась на мене і, затинаючись від хвилювання, сором’язливо поцікавилася:
— А ви… не знаєте… лікарі тут — хороші?
— Ти маєш на увазі, чи хороші спеціалісти? — перепитала я.
Дівча так ставить мені питання, ніби від того, тобто від моєї відповіді, залежить усе її подальше життя. Точніше те, що буде після. Та що там дивуватися?
Мабуть, я таки й справді не помилилася, чого вона тут і за чим прийшла.
— А в цій клініці працюють на прийомі чоловіки чи жінки? — не дочекавшись відповіді, далі допитувалося дівча.
— Наскільки знаю, завідувач — чоловік, а от лікарі-акушери — жінки, — відповіла, а сама подумала: «Яке то має значення — чоловік чи жінка зробить своє діло за твої гроші? Ніякогісінького!».
Дівчинка глибоко видихнула після моїх слів. Напевно, їй важливо було почути, що гінеколог на прийомі — жінка.
— Тут чотири лікарі на прийомі. Можеш обрати сама, до кого піти. На табличці біля реєстратури їхні прізвища і фотографії. Чи до когось конкретно вже записалась по телефону?
Вона тільки знизала плечима:
— Я й не знала, що так можна. Вперше тут. Знайшла в інтернеті адресу. Хто прийде раніше, до того й піду.
Виповівши все це одним духом, дівчинка принишкла. Мабуть, прийшла сюди значно раніше з надією, що зможе потрапити до гінеколога першою. Щоб менше людей її бачило. Краєм ока спостерігаючи за нею, намагаюся розгадати, що думає про свою ситуацію. А вона все ніяк не може справитися з хвилюванням і час від часу зовсім по-дитячому шмигає кирпатим носиком.
— Скільки тобі років? — не втримавшись, поцікавилась я.
— А чому запитуєте? — насторожилася у відповідь.
Здається, не треба було. Відгорнувши рукав светра, позирнула на годинник і стиха промовила:
— Звісно, мені не слід запитувати зайвого. Просто вихопилось мимоволі. Вибач, якщо образила, не хотіла.
— Ні, ви не образили мене, — похапцем запевнило дівча. — Просто… я боюсь, що лікар мене не прийме… Мені тільки шістнадцять. Відправить додому.
— Цього не бійся, лікар неодмінно прийме тебе, огляне. Тут не можуть відмовити, не мають такого права.
— Ні, — рухом руки, ніби просячись до дошки, спинила мене дівчинка. — Ви… не так зрозуміли мене. Я не на огляд, а… на аборт.
Знала, що почую саме те, а все одно на якусь мить заціпеніла. Мені бракувало слів. Та й що я могла сказати цій незнайомій розгубленій дівчинці? Насварити? Осудити? Зневажити? О ні! Як їжачок, що вбирає свої колючки і якось враз маліє на очах, так само вона увібрала в себе плечі й голову. Але, на відміну від захищеного колючками їжачка, вона видалась мені такою безпорадно-беззахисною, що мимоволі захотілося пригорнути її. Але хто я така їй? Чим можу зарадити?
— Чужим людям легше сказати всю правду, ніж рідним, — зненацька заперечила дівчинка моїм думкам, ніби прочитала їх.
З подивом глянула на неї і пройнялася її болем.
— Ви, мабуть, погано думаєте про мене… Але я… я… просто… — голос її затремтів, і вона розплакалася.
Я підійшла до неї, пригорнула.
— Не треба плакати, — незграбно заспокоювала, не знаходячи потрібних слів.
Та й чим я могла зарадити? Що говорити в таких випадках, не знала.
— Як тебе звати?
— Інна, — схлипнувши, відповіла.
— А мене — Марина Іванівна.
Витерши заплакані очі, вона нарешті розкрилася:
— Мені страшно. Боюся, дуже боюся йти на аборт. Усю ніч думала про це. Але як бути? Тато вб’є, коли дізнається. А мама, тобто мачуха… Не знаю, чи зрозуміє мене. Боюся сказати вдома правду.
Зачувши ці слова, я здригнулася. Так, ніби заново переживала своє давнє. Моя історія подібна. Завагітнівши в сімнадцять, під натиском батьків зробила непоправне. Аборт позбавив мене материнства. Народити так і не змогла. Через це подружнє життя не склалося в обох шлюбах. Чоловіки хотіли мати дітей. Нічого доброго з тієї помилки в сімнадцять не вийшло. Наслідки непоправного кроку спокутую й досі. Я залишилася самотньою з «букетом жіночих хвороб».

Любов Загоровська
КВІТКА ДЛЯ КСЕНІ

— Треба вчитися курити! — каже Ксеня і шморгає носом.
— Навіщо воно тобі? — питаю. — Від цього буває рак.
Але Ксеню не лякає рак, і вона вишкрібає з кишень усі наявні купюри й копійки.
— А скільки сигарети коштують? — цікавиться.
Дивлюся на неї ошелешено — мені то звідки знати?

Сьогодні в Ксені розтріпане волосся. Взагалі, вона завжди заплітає косу, а нині коса розтріпана. Помітно, що Ксеня з усіх сил намагалася зробити щось подібне на чілку. Я знаю, що в неї під чілкою здоровенний синець. Усім, хто ставить дурні питання, Ксеня відповідає, що впала. Дивні люди — хіба дівчинка
не може впасти і розбити чоло? Чомусь раніше, коли ми були малими, ніхто не питав, чому в нас потовчені коліна і лікті, чому багато синців на тілі. Для дорослих очевидно: діти часто падають, а тепер… «Ти вже велика! Стеж за своєю поведінкою!» — тільки те й чуєш.
А яка тут дорослість, якщо в Ксені розбите чоло?
Винен звичайний підлітковий серіал. Їх зараз повно на кожнісінькому телеканалі. Учора Ксеня дивилася телевізор і не почула, як з роботи прийшов тато.
— Там, знаєш, хлопець зайшов до кімнати, а дівчина захворіла і лежить у ліжку. От він сів на ліжко, нахилився і поцілував її. Уяви, перший поцілунок за сорок серій. І саме в цей момент зайшов тато. Як розмахнувся… Я перелетіла через усю кімнату і головою — об шафу, — розповідає Ксеня.
Нічого нового і нічого цікавого. Її тато каже, що телевізор — то розпуста. Сам він різні програми дивиться, маю підозру, що й різні фільми також. Чому підозру? Бо до його кімнати заходити просто так не можна, тільки коли він кличе. Прийде з роботи, поїсть, а тоді лягає на ліжко. Викликає до себе Ксеню або її старшу сестру Таню і заставляє розказувати вголос вивчені уроки. Він не стежить ні за підручником, ні за записами в зошиті. Просто лежить і слухає, як дівчата декламують чи то правило, чи вірш, чи переказують зміст прочитаної книжки. Слухає і чухає в цей час живіт. А живіт у нього волохатий. О, як гидко, але нічого не кажу Ксені — вона ж не винна, що в неї такий батько.