Пам'ятка для чужих
Ніхто й ніколи не має права читати цей щоденник, окрім мене. Якщо сталося таке прикре непорозуміння, і твої руки якогось дива тримають цей зошит, негайно поклади на місце. Зроби вигляд, що цього ніколи не було! Забудь, що ти взагалі знаєш про існування цього щоденника. Я не жартую.
Якщо цей щоденник загубився або його викрали, і тепер він у тебе, поверни його мені, будь ласка, ось номер: +38 777 000 00 00 Я передумала, напиши мені в приват, ну, ти знаєш куди.
І сподіваюся, ти не вирішиш його читати.
Бо інакше Я ТЕБЕ ЗНИЩУ!
Слово Лоли.
Вересень
1 вересня
Привіт. Коротше, я трохи забрехалася. Це капець як легко — навішати всім про багатенького таточка. Досить бурхливої уяви та сотень люксових френдів в інстаграмі та ютубі.
Навіть Паша, здається, майже повірив. Майже. Бо він надто добре мене знає, щоб вірити в таку маячню.
Паша єдиний, хто в курсі про мої справжні «справи». Про бабусю, малих і комуналку. І про маму... Не пам'ятаю, щоб я розповідала йому про батька — може, щось таке спочатку вигадувала. Але це ж ПАША! Часом здається, начебто його очі бачать мене на три метри вглиб. Може, він має якісь надприродні здібності, але мовчить. Що ж, усі мають право на таємниці. Навіть Паша. Навіть від мене.
Я йому, наприклад, досі не зізналася, що знаю про його записку на 14 лютого рік тому. Блін, реально мені щоразу соромно, як про це згадую. Легше було вдати, ніби нічого не бачила, ніж сказати, що я втюхалася в Едіка з 11-Г. «Г»!!! Ти собі можеш таке уявити? Це тепер я розумію, що він тупий, як дитячі ножиці, але тоді… краще про це не згадувати! І про мій любовний лист для нього. Добре, що я не підписалася повним іменем, а тільки поставила «Л». Тепер я сумніваюся, що він узагалі його прочитав. Може, він і почерку мого не розібрав? Хоча читати до 11 класу мав би навчитися. Хіба що його багата мамуся й за це носить хабарі завучці… До речі, тепер ми називаємо її «Дарина». Ми ж тепер старшокласники, можна.
Взагалі старшокласникам купу всього можна. Наприклад:
1. Сидіти за першою партою навіть якщо ти не зубрилка і не очкаричка.
2. Запізнюватися не більш ніж на 5 хв на урок без запису в щоденник.
3. Відпрошуватися в медсестри з фізри через місячні, тільки не дуже часто. І не тоді, коли нормативи.
4. Списувати ДЗ (домашні завдання) на перерві при всіх.
5. Не вчити віршів напам'ять, буе-е-е-е-е-е.
6. Сперечатися з учителями. Тобі що завгодно пробачать, якщо скажеш магічну фразу «маю свою думку».
7. Не здавати телефон на початку уроків, а просто ставити на вібро. Якщо не контрольна, його можна навіть тримати на парті (під підручником), але стежити, щоб це не дратувало вчителів.
8. Не показувати своїх речей учителям, навіть якщо вони агресивно вимагають. Магічна фраза: «Це мої особисті речі! Не маєте права!».
9. Ходити на дискотеки для старшокласників.
1О. Зустрічатися з хлопцями не-таємно!
11. Цілуватися й обійматися в коридорах.
12. Носити які хочеш сумки або наплічники.
13. Носити одяг, крізь який тро-о-шечки просвічується білизна. Тут важливий нюанс: не дратувати навмисне вчителів.
14. ***Моє улюблене право!*** Носити взуття на підборах. Супер право! Цілу вічність у школі ми були приречені на пласке взуття, і тепер — свобода! Найкраще право у світі :)
15. Залишати змінний одяг у шафці в класі, якщо він не смердить. Це дуже неоднозначне право! Особисто я за те, щоб усі забирали свій одяг додому і щоразу після фізри ретельно прали.
16. Виділяти в зошиті маркером. Одного кольору. Але я ще не перевіряла, треба уточнити. Можливо, це працюватиме не на всіх уроках.
17. Набирати твори на компі. Алілуя!
18. Я ще не певна, треба уточнити, чи можна не відпрошуватися в туалет. Кажуть, що є варіант спокійно встати та вийти, якщо припекло. Але невідомо, чи ці технології вже дійшли до нашої задрипаної відсталої школи. Тобто її адміністрації (тут я маю на увазі передусім Дарину, ясна річ, а не І. С. — Ігоря Сергійовича, директора, бо він кльовий).
19. Список неповний, оскільки рік ще тільки почався. Доповнюватиму його впродовж року.
Пізніше.
Так ось. Я розтринділа всім, що татусь возив мене на літо в Туреччину. П’ятизірковий готель і все таке. «Позичила» історію в Скалочки з інстаграму, думаю, вона не буде проти. От у кого справді багаті предки, то це в неї. Хоча Туреччина — це, здається, уже дуже дешево. Недаремно ж Скалочка весь час бідкалася, що цього року так усе погано, усе погано, що аж мусили летіти в Анталію. Капе-е-е-е-ець. От дурепа. Дехто взагалі нікуди цього року не їздив і не ниє у блозі.
Взагалі я придумала круту штуку з цими фотками. (Хто б мені, звісно, повірив, якби не було фоток?) Роздрукувала на А4 кілька пейзажів, сходила на пару коктейлів і сфоткала на їхньому тлі то новий педикюр, то селфі так, щоб пейзаж було ледь розгледіти. Фільтри, похід із малими в аквапарк — і от, у мене повний інстаграм фоток із відпочинку. Класно відпочила, сама ледь не повірила. Ага, ще треба було «фотку з ілюмінатора».
Але правило таке:
· фотка ніг (краще з педикюром) на тлі моря (або басейну) і пальм;
· фотка коктейлю з журналом, може, якийсь десерт, може, книжка, якщо обкладинка підходить по кольору;
· селфі в купальнику чи в рушнику на тлі пляжного лежака;
· фото з ілюмінатора, але без нього можна обійтися: мовляв, так часто літаю, що вже такої попси не фоткаю.
Я вивчила всі інстаграми, які цього року літали в Туреччину. Я можу всім усе радити. Я точно в темі. Можу навіть писати блоги про «Як дорого відпочити в Анталії» і «Як бюджетно відпочити в Анталії». Шкода, не вийде зняти відос. Ну, бо я ще не придумала, як це зробити без Анталії…
Пізно ввечері:
До речі, я знаю слово «бюджетно». Ясно, що з економіки цього року в мене все має бути зашибісь, бо я суперкрута в усьому, що стосується бюджету однієї окремо взятої сім'ї. Ніхто в класі, мабуть, і слова такого не знає. Хіба їм треба щось рахувати? Їхні кишенькові видаються їм незалежно від того, чи ворушать вони зранку пальцями на ногах.
Я, бляха, задовбалася вже від цього слова й від цих тупорилих безплатних програмок андроїда. У них вічно щось обмежено з функціоналом або вони вічно злітають у той момент, коли намагаєшся порахувати, куди поділися гроші або де взяти кілька сотень на аквапарк.
А Паша сьогодні знову пригостив мене морозивом. Я спробувала не думати про той ганебний лист. Може, в нього вже все пройшло і ми тільки друзі? Хоча ні, я ж бачу, що не пройшло. Більше того: я нізащо не дозволю, щоб це пройшло.
2 вересня
Привіт. Я щось не знаю, як іще починають вести щоденники. Від слів «любий щоденнику» мені хочеться блювонути. Ще б обмалювати все сердечками — і торба! Так що, дорогенький, пробач. Будеш просто «ти». Припустимо, що ти мій уявний друг. Писатиму сюди те, що не зможу розповісти ні Наті, ні Асьці, ні тим паче Паші.
Спершу думала завести якийсь типу блог у фейсбуці чи де ще їх ведуть? Нічого не знаю про те, як ведуть «писані» блоги. Як завести 30 тисяч фоловерів у ютубі й інстаграмі — то запросто. А тут… Створила акаунт, написала перший пост — і не можу. Не той формат. Ділитися чимось секретним я не вмію. А влог у мене вже є. І він явно не для того, щоб світити рожевими трусами своєї душі. Ха! Уже виходить.
Все, біжу. Втомилася писати. Треба якось натренуватися, чи що? Блін, а якщо від писання ручкою в мене всі пальці вкриються мозолями? Капе-е-е-ець. Треба писати в рукавичках. І ду-у-у-же малими дозами. (Задовбешся ставити дефіси. Все-таки зручніше писати на компі.)
Пізніше.
Ця дурепа Оля, медсестра, виписала мені направлення до терапевта. Блін, і чому не можна купити снодійне прямо в аптеці? По рецепту тільки. Наче хтось збирається його пити просто так.
Звісно, я збрехала їй, чого не сплю. Сказала, що хвилююся через навчання і влог. Не певна, що вона мені повірила. Подивилася так, наче я наркотиків прошу. Ото ще! Ходила б я до сестрички по наркоту... Знаю місця. Але не актуально. А якщо треба буде, піду до Дімона з 4 поверху. Він точно нарик, я гуглила ознаки.
Дімон із 4 поверху нарик, бо:
— в нього вічно розширені зіниці;
— він десь в ульоті щоразу, як я його бачу;
— баба Свєта з першого поверху каже, що він ніде не працює, але вічно має якийсь двіж у квартирі.
Якби можна було викликати поліцію і вона б просто так приїжджала, я б викликала її щотижня. Вони вічно оруть (чути в туалеті) і навіть, здається, б'ються.
Якось Дімон сидів на сходах бухий і побитий. Я забрала Вадика і ми йшли перекусити додому, а там Дімон. Вадик схопив мою руку й заховався мені за спину. Він завжди так робить, коли бачить Дімона і його наркодружбанів. Ми не могли обійти Дімона, і я теж злякалася. Ще й дуже бридко, фу. А потім згадала, що тепер старша, а Вадик малий. І зробила, як вчила мама: набрала повні груди повітря, уявила, що переді мною великий дохлий тарган. Треба втиснутися в стіну й обійти його. От і все.
Я розказала Вадику про «метод таргана». Він розсміявся, але попросив не казати Іллі та Єві. Мені здається, він досі хоче, щоб мама була тільки його спогадом. Егоїст малий. Але як я його розумію! Мабуть, саме тому найбільше люблю його.
Так ось, я не сказала Олі, що не сплю через маму. Її немає вже більш як півроку (бабусині ритуали не дають забути), а я досі не вірю.
4 вересня
Хело. Виявляється, я вже майже забула, як писати руками. Коли ми востаннє так писали щось, крім контрольних і тестів? Навіть твори вже всі приносять роздруковані. Ще дуже бісить, що не можна прислати мейлом. Вічно мушу просити когось роздрукувати. А купувати принтер тільки для того, щоб потішити училок, — не про мене. І так є на що витрачатися.
Оля-медсестра напрягає. Каже, що мої кола під очима видно навіть під тоналкою. І що я п’ю забагато кави «як для дитини». Про те, що я вже не дитина, я не сказала їй, тільки подумала. Але сподіваюся, вона здогадалася, зазирнувши в очі так, наче вона мені мама.
Ненавиджу, коли хтось так дивиться. Мені тоді хочеться відвернутися, щоб ніхто не помітив, як важко буває стримувати сльози. Саме тому я не ходжу до Паші в гості. Його мама все знає. Його мама… вона майже як моя. Тільки вона — його. Часом мені здається, наче вона хоче мене обійняти (коли ми перетинаємося ненадовго в садочку). Я тоді вдаю, що мені дуже треба бігти. Хоч насправді не треба, бо я все одно спізнююся.
Щоразу, як хтось поривається мене обійняти, я півдня никаюся. І весь час брешу. Що треба бігти або щось потрапило в око, що алергія на все на світі, у школі терміновий карантин, забула вдома проїзний на тролейбус, що все гаразд.
...Іще Оля застукала мене за енергетиком. І з цигаркою. Викликала «на килимок». Погрожувала, що скаже батькам. Коза! Наче вона щось знає про них.
Як я втомилася від них усіх — Олі, Ігоря Сергійовича, Дарини. Одні лізуть у душу, інші лякають батьками. Як би мені хотілося, щоб мої тато й мама прийшли в школу й усім там наваляли! Навіть мама пришелепкуватої Оксани вічно приходить розбиратися. А я все сама.
Не знаю, скільки зможу їх усіх дурити. Мама у відрядженні, тато на роботі, бабуся погано ходить... Хоч останнє правда, але від цього не легше.
Оля виписала направлення до терапевта вже на цю середу. Але сказала, що треба буде ще сходити до психа — ну, до психолога. Якщо хтось побачить, це буде капець. Тому краще піти з уроку Дарини: більше ніхто не наважиться прогуляти. Краще вже розібратися з Дариною, ніж пояснювати всім, чого мене занесло до шкільного психа.
Погуглила, яка різниця між психіатром, психологом і психотерапевтом. Добре, що Оля направила мене всього лише до психолога. Він не повинен лізти в душу й ставити всі ті незручні питання, від яких люди в кіно заливаються сльозами на кушетках.
7 вересня
Зранку.
Хто всі ці люди в поліклініці? Їм немає чого робити? Окей, пенсіонери. Але ж тут купа людей, які би мали бути на роботах. Здуріти можна. Добре, що взяла з собою щоденник, хоч можу сюди написати, бо телефон уже набрид. Навіть інста дратує, бо все те саме і ніхто нічого нового за дві години не написав і не прокоментив. Усі на уроках, нудьга.
Пізніше.
Дарма просиділа стільки в черзі. Лікар сказав, що ніяких «колес» (це в них такий універсальний лікарський гумор чи що? Їх такому в універах учать? Страх як оригінально!) мені не випише. Що я ще мала, щоб погано спати. І щоб менше сиділа в інтернеті, інстаграмі та фейсбуці. Дивно, що він не сказав менше сидіти в ютубі, козел. Не сидіти перед сном перед екраном, більше гуляти на свіжому повітрі, не пити на вечір кави. Дякую, кеп!
Звісно, в усьому винні кава й комп'ютер з інтернетом, а не моє грьобане життя. Звісно, він же не спитав, чи в мене РАПТОМ не вмирала півроку тому мама. І чи не мушу я вечорами після уроків монтувати відоси й вигадувати нові теми, щоб підтримувати блог і щоб подобалося рекламодавцям. Щоб було що жерти з понеділка по п'ятницю і на морозиво у вихідні лишалося. Звісно, звідки ж йому знати, що я не просто туплю ночами в екран, а ПРАЦЮЮ?! Ідіот, а не лікар. Правду казала бабуся: до них тільки вмирати.
Ще сказав, що не випише навіть заспокійливого. Що «в моєму віці» треба хвилюватися. Цікаво, що він мав на увазі? «Ромашку заварюйте собі, якщо хочете» — угу, в пакетиках.
Ще пізніше.
Купила в аптеці ромашки в пакетиках. Снодійного не продали.
Ввечері.
Думала вже не ходити в школу, так мене вибісив візит у поліклініку. Але подзвонила Оля й у кращих традиціях Олі нагадала, що мене чекає шкільний психолог. Сподіваюся, в неї сьогодні теж важкий день і хоча б на кількох учнів напала ригачка. Це принаймні було б справедливо, бо Оля мені добряче спаскудила день.
Психолог — це вона. Ростислава Бухтиславівна. Насправді я недочула, як її звати, а бейджика не було. Вона новенька. У нас шкільні психологи надовго не затримуються. Саме тому їх так легко обкручувати навколо пальця. Я весь час думала, як так говорити, щоб не звертатися до неї по імені. Виявилося, що легко. Просто треба кивати й погоджуватися.
Ростислава Бухтиславівна ні про що не розпитувала. Вона й без мене чудово знає, в чому корінь моїх проблем. Думаєш, інтернет? Ні-і-і-і! Підлітковий вік! Ну звісно, це ж усе пояснює. Як я сама не здогадалася?
Ростиславівна прописала — вгадай, що? — щоденникотерапію! Порадила все, що зі мною відбувається, записувати в щоденник. Усі думки, емоції, що мене хвилює. Так що тепер буду писати регулярніше — може, це мене вилікує від «підліткового віку»? Жартую. Не знаю, що в головах у шкільних психологів.
До речі, ось неповний список того, що мене хвилює:
· Як зробити так, щоб влог приносив більше грошей?
· Як не вчити уроки й мати хоча б сімки.
· Як зробити так, щоб Єва не плакала ночами.
· Як не вмирати щоразу, коли дзвонить будильник.
· Як користуватися тампонами?
· Як змусити себе чистити зуби щоразу після їжі?
· Як зробити так, щоб малі й бабуся не хворіли?
· Як їздять на сігвеї?
· Як знайти гроші на ремонт у кімнаті?
· Як знайти батька?
· Як дати хлопцеві зрозуміти, що він мені подобається, але не казати про це?
(Список буде доповнюватися, мені сподобалося про це писати.)
Перед сном.
...Пашу сьогодні не бачила. Виглядала його скрізь. Навіть у спортзал зазирала — не було. Вирішила не дзвонити. Він же не дзвонив і не питав, чого мене сьогодні не було.
Не можу заснути.
Залізла на сторінку Паші. Ніяких фоток, записів, чекінів — нічого неясно, де він сьогодні був і що робив. Міг би й сказати. Я б точно сказала. Все ж таки дружимо з шостого класу. А ще в коханні зізнавався! Лайкнула його аватарку, оту, з тренування. Який він симпатичний! Блін, забрала лайк. Ще подумає, що я ходжу по його сторінці ночами. Пізно як, а завтра в школу.
12 вересня
Зранку.
Сьогодні вперше взяла з собою до школи щоденник. Хай тільки якесь мудило спробує взяти його без дозволу — я його по стінці розмажу.
Дарина сьогодні в ударі. Поставила мені шістку за домашку. Звісно, бо я не встигла списати в Паші.
Ася знову бідкалася, що мама її пресує дієтами. Це капець якийсь! Але Ася реально трошки… в тілі. Не товста, але й не така худа, як ми з Натою. Таких не беруть у моделі. Ната каже, що Ася насправді не товста, просто в неї «широкі кістки». Просто Ната дуже добра людина. А як на мене, Ася може скинути кілограмів п'ять.
Поміряли на перерві «кістки» на зап’ясті: якщо можна обхопити двома пальцями, то кістки «тонкі», а якщо пальці не сходяться, то «грубі». І нічого з тим не зробиш, ніколи не будеш худою. У нас із Натою, як і передбачалося, пальці легко сходяться, а в Асі ледь-ледь. Не розумію, чого Ася так засмутилася. Не всім же йти в моделі! Навіть Ната не хоче, хоча її татусь зі своїми зв'язками міг би запросто влаштувати Нату в будь-яку модельну школу.
Після уроків.
Ненавиджу середину місяця. Гр-р-р-р. Стаю схожа на бабусь, які бідкаються на ціни й комуналку. Але вони РЕАЛЬНО виросли! Не знаю, як мама раніше з усім справлялася. Її зарплата була значно менша, ніж ті гроші, які мені приносить блог. Звісно, тоді був ще дядя Вітя, але він усе одно тільки виносив гроші. Так принаймні казала бабуся.
Думаю, може, це я неправильно роблю, що збираю всі рахунки разом і плачу потім за один раз? Воно наче економить час, але така кругленька сума назбирується, що я досі не можу в неї повірити. Здається, десь така ж у бабусі пенсія. Це якщо не враховувати всі ці нарахування з опіки над неповнолітніми, які ми оформили, коли мама… коли мами не стало.
Може, платити кожен рахунок окремо й тоді здаватиметься, що йде менше грошей? Треба про це подумати.
Взагалі ці рахунки мене вже конкретно задовбали. Їх наскладалося за два роки вже на цілу папку, і це, бляха, вища математика. А Дарина ще каже, що я не роблю домашку. Та в мене щомісяця домашка з множення, ділення, додавання й віднімання чотиризначних чисел. Я в цьому досягла вищого левела взагалі-то. Та я МАЙСТРИНЯ в математиці, бляха!
Але хай би воно все пішло в дупу. Колись я перестану це робити й ніколи в житті більше не додаватиму ні у стовпчик, ні на калькуляторі. За мене це робитиме спеціально навчена людина. Або ще краще — робот! Чи програма на смартфоні. І дані в неї записуватиме хтось інший, бо мене вже НУДИТЬ від цифр.
Колись… усе буде не так. Я вийду заміж за багатого й ні про що більше не турбуватимуся.
Або... повернеться тато. Мені подобається вигадувати історію про його повернення. Що більше я її обдумую, то легше потім брехати дівчатам. Здається, наче я вже не вигадую. Що все це правда. Тому я запишу цю історію тут, бо Ростиславівна ж казала писати про все, що мене хвилює.
Мій батько — мільйонер. Або мільярдер. Коротше, він успішний бізнесмен і має купу грошей. Але він про мене не знав увесь цей час. Мама йому не сказала, бо була надто горда й вирішила, що виростить мене сама. Вона хотіла помститися батькові, і це було некрасиво з її боку, але він трошки заслужив. Хоч якби він знав, що є я, то зразу повернувся би до мами й ніколи б не пішов. Забрав би нас у свою велику світлу квартиру з білими стінами (у ній гарно виходили б фотки для інстаграму) і носив би по черзі то маму, то мене на руках. Мама б нікуди не поїхала і була б із нами. Ми б забрали до себе бабусю і малих. І мій тато їх би теж виховував, як своїх. Бо він би знову дуже любив маму. А коли любиш чиюсь маму, то любиш усе, що вона любить. І тих, кого вона любить.
Пізніше.
Завжди, коли я мрію про тата, приходить Вадик і просить почитати йому книжечку. Хоч він уже й сам уміє! Так складно знайти казку, де ні в кого не вмирає мама. Сьогодні читали про Котигорошка. Вадик спитав, чи дзвонив його тато. Я збрехала, що дзвонив, коли Вадик був у садочку, і передавав привіт.
Їхній тато, дядь Вітя, ніколи не повернеться. Я б дуже хотіла, щоб вони могли мріяти про мого тата. Але в них є свій. І він рідкісний мудак. Якби він не пішов тоді від мами, мама б могла залишитися з нами. Ніколи йому цього не пробачу. І навіть якби він із якогось дива подзвонив, я б нізащо не відповіла.
14 вересня
Зранку.
Почуваюся препаскудно. Вигнала щойно Христю й Оксану з туалету, бо мені треба було трошки поплакати. Зачинилася зсередини, Наті й Асі сказала, що все ок, хоч нічого не ок.
Зранку посварилася з бабусею. Це ми вперше так із нею після маминої… після того, ну, після того, як отримали звістку про маму.
Усе сталося страшенно тупо. Я зібрала в садок Вадика й Ілюху, а Єва знову захворіла. Я сказала, що немає сенсу йти до лікарки, бо вона вічно приписує один і той самий список препаратів.
Уже треба було вибігати, аж тут бабуся побачила — мої — нові — туфлі. Ті, що для блогу. І почала кричати, щоб я — не — сміла в такому ходити. Що я ще мала і що люди подумають. Що по мамі ще й рік не пройшов, а я поводжуся, як…
Упс, дзвінок, допишу пізніше.
Пізніше.
Не можу дочекатися перерви, бо мене розриває на тисячі маленьких клаптиків. Спершу я була дуже засмучена, а тепер дуже зла на бабусю.
Як вона могла ТАК про мене сказати?! Навіть не хочу тут писати, бо це жахливо, жахливо, ЖАХЛИВО!!! Бабуся сказала, що в таких коротких спідницях і в таких туфлях ходять лише проститутки. Та в нас у школі всі так ходять! Але ж хіба бабусі щось доведеш? Хіба ж вона чує?
Потім бабуся сказала, щоб я НЕГАЙНО (ненавиджу це слово, ненавиджу!) перевзулася в менш бридке взуття, щоб їй не було за мене соромно.
Я сказала, що цього не буде.
— Зараз же! — прошипіла бабуся (ніколи не чула від неї такого тону!).
— Ні, — сказала я.
Ми стояли й дивилися одна на одну.
І тут зайшов Ілюха. Він не встиг умитися після сніданку.
І сталося щось жахливе. Жахливіше, ніж усе, що відбулося доти.
Я накричала на нього:
— НЕГАЙНО. ІДИ. ВМИЙСЯ. КОМУ. КАЖУ.
Я не хотіла кричати, але бабуся накричала на мене. А я не могла кричати на бабусю. Бо це… бабуся. Бо ніхто ніколи не сміє кричати на бабусю.
Ілля, мій маленький братик, розплакався й утік на вулицю.
Я побігла за ним. Мені було так соромно. Подумки я вже тисячі разів перепросила за те, що накричала. Я хотіла чимшвидше його обійняти й сказати, що дуже його люблю і що мені дуже прикро. Так завжди робила мама після наших сварок. І я тоді ховала обличчя в маминому волоссі й плакала. Там було найбезпечніше місце для того, щоб плакати, бо ніхто ніколи не дізнавався, що робилося в маминому волоссі.
Я схопила торбу й хотіла вибігти за Ілюхою. Але бабуся перепинила мені дорогу:
— Зніми. Це. Бридке. Взуття. Я. Сказала.
І тут у мене вирвалося ще щось жахливе.
— Відійди. Ти мені не мама!
Я не зачинила дверей і не поцілувала бабусю й нещасну хвору Єву. Мені так її шкода. Я ж мала прислати їй Фею Одужання. А тепер вона геть розхворіється. Через мене…
Пізніше.
На уроках не можу зосередитися, весь час думаю про сьогоднішній ранок.
Іллю я наздогнала і зробила все так, як мала зробити. Це ще одна причина, чому я перед уроками зачинилася в туалеті: треба було поправити мейк, туш зовсім попливла.
А Вадик уже зовсім дорослий… Вийшов за Ілюхою і тримав його за руку, як старший.
Я не впізнавала свою бабусю: що з нею не так? Вона ніколи, ніколи на мене не кричала. Ніколи не обзивала. Ми ніколи не розходилися, не помирившись. Ми навіть сварилися так, що ніхто в кімнаті не здогадувався, що ми сваримося. Бо ніхто й ніколи не сміє кричати на бабусю. Крім мами.
І ці туфлі… ненавиджу їх. Найгірше, що я мушу їх тепер «відпрацювати», а немає настрою писати у блозі радісні всякі постики. І ноги страшенно болять від підборів. Хоча якщо я напишу про це у блозі, навряд це сподобається рекламодавцям…
Ася каже, що я звикну. Я ж ніколи раніше не носила таких. Куди ж мені до Асі та її гламурної мамусі… Яка купує своїй донечці все наймодніше, найстильніше, найтрендовіше.
Попросила Пашу провести мене додому, а він сьогодні на тренування. Так завжди… Але ж він мені нічого не винен, я ж сама відшила його. Сказала, що мені поки не потрібні «серйозні стосунки». А-а-а! Навіщо я це сказала? Якби він іще раз запропонував… А тепер навколо нього витанцьовують дурненькі дівчатка, хіхікають із кожного його слова. Реально: КОЖНОГО! Навіть там, де не треба сміятися. Навіть коли він просто кахикне. Як вони мене дратують, ці малолітки! Не пробачу Паші, якщо він проміняє мене на них!
Перед сном.
Думала, не може бути нічого гіршого, ніж сьогоднішній ранок. Помилялася, бо найгірше сталося ввечері.
Дорогою додому зайшла в торгівельний центр, випила латешечку й зняла відос нового луку. Бо зранку, ясна річ, мені було не до того. Відос усе одно вийшов ніякий. Туфлі й справді огидні й дуже незручні. І навіть ванільне лате й шоколадне капучіно не допомогли написати про це все пост. Слова розбігалися, наче не хотіли, щоб їх ставили поруч із тим сумним і брехливим відосом. Це капець. Так я скоро залишуся без грошей. І що тоді скаже бабуся? Вона й досі вірить, що ми живемо на наші пенсії… Ага, звісно! Та тієї пенсії не вистачить навіть на її ліки!
Оскільки з блогом не складалося, я вирішила зайти в бібліотечку і зробити домашку. Але там я теж не могла зосередитися. Зрештою, мене вигнали, бо говорила по телефону з Натою.
Майже біля дому я згадала, що треба забрати Вадика з Іллею, і це ще на трошки відтягне час нашого прибуття додому. (Як я могла про таке забути?! Капець, голова вже через це безсоння не варить.) Ми довго-довго говорили з вихователькою. До речі, в садочку скоро батьківські збори. Треба переказати бабусі.
Потім ми пішли на гойдалки і з’їли по морозиву. І Вадика замучила совість, бо не купили морозива для бабусі з Євою.
І тоді ми пішли по морозиво для всіх.
Ще плюс півгодини.
І от уже 19:14.
Ілля кричить:
— Дивись! Дивись! Швидка допомога приїхала! Комусь пога…
У мені щось наче клацнуло.
Отак: КЛАЦ!
Однією рукою я схопила Ілюху, другою — Вадика, який міцно тримав морозиво в поліетиленовому пакетику, і ми погнали до під’їзду. Наші двері були відчинені. У кімнаті — люди в червоному. Виявляється, лікарі швидкої носять червоне, а не біле. І сусідка з нижнього поверху.
Вони щось казали й щось запитували про маму. Але я бачила тільки бабусю, яка лежала із заплющеними очима. А що, як вона...
Я знала, що не повинна плакати, бо малі теж розплачуться. Але як не плакати, якщо я… якщо я... вбила рідну бабусю?
Потім я наче прокинулася.
Вони сказали, що це нашатир. І що їм тут бракувало ще двох реанімовувати.
Сусідка хитала головою, як вона завжди це робить. Але я не розуміла, що вона каже.
Майже по губах прочитала, що з бабусею все гаразд.
У неї підскочив тиск. Сусідка прийшла принести нашу пошту (знову переплутали скриньки), а бабусі погано.
Я завжди буду вдячна листоноші за те, що вона переплутує скриньки.
Вони не знайшли бабусиних ліків.
Я забула купити. Мала їх сьогодні купити! І забула…
Бабусю забрали в лікарню прокапатися. Сказали, що на пару днів.
Я підійшла до бабусі. У цих чортових туфлях. Як соромно! Як жахливо соромно… Чого було не зняти їх у коридорі?!
Бабуся стисла мою руку:
— Там… супчик… на плиті… не забудь сховати. Бо скисне.
Сльози текли по бабусиних руках.
— Ну що ти, маленька… не плач… Я швидко повернуся!
Ніколи ще мені не було так важко говорити.
— Бабусю… вибач мені за… вибач за ранок…
— А що було вранці? Я геть… нічого… не пам'ятаю.
Сльози потекли ще більше. Бабусина рука була вся чорна — ніяка це не водостійка туш, як пишуть на упаковці...
Бабуся не пам'ятала нічого, що сталося цього дня.
Я спакувала туфлі назад, написавши, що вони страшенно незручні і я мало не зламала собі ноги. Попросила мені їх поміняти на інші, і тоді вже я напишу пост.
Перед сном Ілля згадав про морозиво «для всіх», але воно все розтало… І тоді я дозволила їм з’їсти вафельки й не чистити після цього зуби.