Уривок із книжки “Винятки із правил”
“Вечір, тим не менше, обіцяв бути класним. Кілька келихів червоного сухого остаточно розслабили мене й підняли настрій.
— Може, познайомиш?
Його голос, мов лезом, різонув мої ноги. Вони затремтіли. Холодний і водночас ніжний, з легеньким відтінком насмішки й задоволення. Сьогодні він на коні. Дівчатам, схоже, взагалі перехопило дух, лише очі вмовляли «познайом, познайом». Мозок намагався вигнати алкоголь, зібрати залишки світлих думок до купи й прийняти правильне рішення.
— На хвилиночку, — різко показала рукою на двері. Мовляв, давай вийдемо і поговоримо.
Але він незворушно стояв позаду й чекав хоч якогось розвитку подій. Допомогу залу можна або хоча б дзвінок другу? Добре, головне тримати себе в руках. Бажано, своїх, а не його.
— Перепрошую… на хвилиночку… поговоримо, — рвучко підвелася зі свого крісла.
Дівчата принишкли. Я вийшла на вулицю. Там уже добряче господарював вітер. Легка сукня проти його влади була безсила.
— Візьми, не мерзни, — він спробував накинути мені на плечі свій піджак.
— Не треба. Обійдуся якось. Це хвилинна розмова.
— Ну, слухаю.
— Ти випадково знайшов мій гаманець, через тебе я запізнилася на іспит, мама ледве не посивіла, а півкласу тепер дивиться в мій бік не те що скоса, а відверто тикає пальцями, і зараз ти сидиш у схожому на генделик ресторанчику, які, за всіма ознаками, зазвичай обходиш десятим боком. Дістали мене ці кляті випадковості!
— Я знаю, де ти вчишся, живеш, із ким дружиш, спілкуєшся і кого ненавидиш. А ти ще й досі думаєш, що це все випадково?
— Ні, тепер я думаю, що ти маніяк.
— Геніально!
— Сподіваюся, це наша остання зустріч.
— Сподівайся.
Видно було, що його розпирала злість. Адреналін пульсував біля скронь, а долоні стислися в кулаки. Але намагався стримуватись і говорити спокійним тоном.
— Слухай, а доки ти будеш приндитися. Давай в кіно принаймні сходимо, чи де там зараз молодь тусується.
— Іди до біса. У мене скоро випускний. Я маю готуватися, — випалила”.