Сергій Гридін відверто дивиться в очі дійсності. І показує її такою, якою бачить. Його повість «Сапери»- про мобілізованих четвертої хвилі. У ній багато неприкрашених і навіть брутальних деталей. Бо ця повість – про чоловіків, яким випало йти між життям і смертю. Про те, що відбувається з ними далеко від дому. Якими є їхнє розуміння війни і передчуття бою. Чим ризикують сапери і які вони в бою. Яка та війна. Яка та армія. І проти кого вона стоїть.
«Ця повість може вразити правдивими деталями і неприкрашеною правдою, яку бачить тільки письменник. Не варто шукати в «Саперах» банальну правду фактів. Усі події і герої повісті — вигадані. У ній правда життя на війні».
Вони йшли на війну не так, як добровольці й мобілізовані першої хвилі. Четверта хвиля повихоплювала зі спалень і тих, хто на війну не збирався. Звичайних чоловіків, не для війни народжених. Та коли кличуть, вони не ховаються. Йдуть, бо чоловікам інакше не личить. Бо війна — чоловіча робота. Хоч і не всі такі. Їм непросто навчитися жити без піжам і звикнути до солдатського побуту. Складно вбутися там, де всі — нестерпно різні. Де агресія й брутальність зашкалюють. Часом здається, що здичавілість новобранців виштовхує знічену цивілізацію в далекий кут історії. Над усім у них — дух вольниці й інстинкти. Свавілля верховодить, поки обставини не ставлять їх у стрій. Поки війна не нагадає про ціну життя. І чому вони там. Тоді приборкують норови, знаходять голови і беруться за роботу. Їх уже не збити з толку, коли вони — солдати. Бо за ними — земля, країна й рідня. А над ними — Бог, якому відсилають молитви. Випробування війною пробуджує справжність людини і солдата. Нещодавній покидьок нищить у собі себе потворного. Вчорашній пофігіст, забуваючи про себе, рятує товариша. Неприятелі стають побратимами. Саме про чоловічий вимір війни ця повість. Про те, якими чоловіки приходять у військо, як поводяться і якими стають. Про псевдочоловіче, брутальне і не тільки… Її автор знає цю війну як командир саперного взводу. Тому повість вражає тонко спостереженими деталями. І неприкрашеною правдою, яку бачить тільки письменник. Не варто шукати в «Саперах» банальну правду фактів. Усі події і герої повісті — вигадані. У ній правда життя на війні. Психологічна правда війни.
Уривок із повісті Сергія Гридіна “Сапери”
Коли в передпокої двокімнатної «хрущовки» о десятій вечора пролунав гучний дзвінок, Федір Говоруха, що відпочивав після трудового дня, здригнувся. У такий час до них уже давно ніхто не приходив, тим більше без попередження.Син, Віктор, одружився і з сім’єю вже кілька років живе окремо. Говоруха допомагає їм винаймати квартиру, взявши на себе витрати за комуналку. Спочатку син приїздив раз у два тижні, потім дедалі рідше, а тепер узагалі навідується два-три рази на рік: на дні народження батьків і ще на якісь свята. Та якщо вже зовсім засумуєш, можна сісти в машину і провідати його.
А потім з’явилася на світ найбільша втіха Говорух — внучка Вікторія, беззубе диво. От тільки невістка їхні візити чомусь не дуже любить, тож доводиться бувати там рідко. Тішаться, коли молодим іноді треба кудись зникнути на якийсь час, бо тоді малу привозять до Говорух.
Говорухи, залишившись удвох, потихеньку звикали до нового життя. Уже і свій режим дня «відпрацювали». У «пізній» час вони точно нікого не чекали — збиралися лягати спати.
— Федю! — гукнула з кухні Інна. — Подивись, хто там, у мене руки мокрі, — додала роздратовано. Говоруха, відірвавшись від телевізора, де транслювали новини про те, що відбувалося під Луганськом, почалапав до вхідних дверей. Клацнувши замком, відчинив їх. На порозі стояла миловида жіночка середніх років із дуже втомленим поглядом. У руках тримала затерту течку.
— Говоруха Віктор Федорович? — чи то запитала, чи ствердила вона, офіційно насупивши брови. Федір, відкашлявшись, мовчки кивнув. — Розпишіться тут! — жінка всунула йому в руки якісь папірці й дешеву кулькову ручку.
Говоруха автоматично поставив у вказаному місці свою закарлючку. Незнайомка вихопила підписаний папірець, тицьнувши інший, і неквапом пішла вниз. Федір, застигши від здивування, стояв у дверях.
— Ну що там? — вивела його з оціпеніння дружина. — Рахунок принесли? — збайдужіло махнула рукою і сховалась за дверима ванної кімнати.
Федір зачинив двері, повернувся в кімнату і тільки там розгорнув складений удвоє папірець: «…прибути до призовної дільниці за адресою…», «при собі мати документи…». Мотнув головою, пересвідчуючись, що це не галюцинації. Яка повістка? Йому!? Перечитав текст ще раз. Ні: «Говоруха Віктор Федорович»… О Боже, так це ж синові!
— Ти чого тут? — вийшла з ванної дружина. — Чому в спальню не йдеш? — знизала плечем.
Федір неуважно ковзнув поглядом по її фігурі і важко опустився на диван. Якусь хвилину сидів, понурившись, мовчки. Відтак звівся на ноги, відчинив шухляду комода, покопирсався в ній, дістав свій паспорт і поклав біля телевізора. Повістку сховав за обкладинку.
— Збираєшся кудись? — поцікавилася. — Навіщо документи? — кивнула на тумбочку.
— Повідомлення принесли, — не відриваючи погляду від екрану й намагаючись говорити спокійно, вичавив із себе Федір.
— Яке? — не зрозуміла дружина.
— На пошту треба завтра забігти. Якийсь лист прийшов.
— І чого так пізно ходять? Люди вже спати збираються, а вони свої папірці тягають, — сказала насупившись.
— Угу, — погодився задумливо Федір.
Звівшись із дивана, неквапом пішов до спальні. Там акуратно повісив одяг на велотренажер, який безвідмовно служив вішаком. Купили його років зо три тому. Інна, надивившись передач про товстунів, які за кілька місяців ставали мало не супермоделями, захотіла мати ідеальну фігуру, хоча, на думку Федора, вона (фігура) і так була нівроку. Кілька разів займалася на велотренажері, а потім про нього забула.
Умостився на ліжку, натягнув ковдру під саму шию й заплющив очі. Ще підмугикнув, погоджуючись із дружиною, яка розповідала щось своє, і вдав, що спить. Інна хвилину покрутилася і тихенько засопіла поруч.
А Федір не спав. Спокою не давав папірець, який щойно отримав. Раніше він навіть не задумувався, що події на сході можуть зачепити і його родину. Так, знайомі розповідали, що хтось там потрапив в АТО. У місті кілька разів ховали загиблих, але все одно це було ніби сюжет по телевізору — далеко і незрозуміло. А тут на тобі…
Уявив свого сина у формі, зі зброєю. Ні, бути вояком — зовсім не його справа. В інституті, коли вступив на військову кафедру, раділи — це захистить від служби в армії. Ще й кругленьку суму виклали. Згадав завкафедри, високого майора, не зовсім тверезого, зі шрамом через щоку. Їх звів спільний знайомий, який і ціну «послуги» уточнив, і про аудієнцію домовився.
Після тієї зустрічі гаманець Говорухи став на п’ятсот доларів легшим, а син був зарахований курсантом кафедри й почав освоювати військову справу. Хто тоді думав, що доведеться воювати? А він же ще й офіцер! Командир піхотного взводу. І це зараз кинуть його на «передок» — буде діставати з усіх боків! То «градами» накриють, то з мінометів обстріляють. По телику кожного дня сюжети, як воно там. А Іловайськ… Скільки народу полягло, а скільки невідомо куди поділося. Дотепер розшукують.
Ледве стримав важкий стогін. Зупинився в останню мить, боячись розбудити дружину. Перевернувся на бік, скрутився. Сон ніяк не йшов. Навіщо він ту повістку брав? Ще й розписався. Сказав би, що син тут не живе, та й по всьому. А тепер точно не відстануть. Чи втікати кудись малому?.. І куди він утече? Вікуся тільки голову навчилася тримати. А як уб’ють його? Від цієї думки піт проступив по всьому тілу. Що без сина робити? Та й внучку невістка більше не дасть…
Федір перевернувся на спину, закинув руки за голову. Очі вперто не заплющувались. Може, пробувати щось вирішувати? На лікарів вийти? Знайомі, дякувати Богу, є. Тільки безплатно ніхто нічого робити не буде, а з грошима геть сутужно. Коли Вікуся народилася, все дітям віддали. Зараз одні памперси в добрячу копійку влітають. Суміші потрібно купувати мало не щодня. А зарплата в сина — копійки.
Можна гроші в когось позичити, аби тільки відкупитися. Не воювати за тих ідіотів, які у Верховній Раді сидять. Та клали вони на все і на всіх! Морди понаїдали і говорити гарно навчились, а толку з тих розмов. І той, коли обирали, обіцяв антитерористичну операцію за два тижні закінчити. І що? Скільки вже тягнеться? Говоруха спересердя аж по ліжку вперіщив. Щось сонно забурмотіла Інна, і він принишк. Думки вгамувалися і розповзлися в ніч. Утома брала своє.
Годинник показував четверту.
2
Уранці, поснідавши та звикло чмокнувши дружину в щоку, вийшов з дому. Про повістку нічого їй не сказав. Та й синові поки що говорити не збирався. Може, вдасться якось владнати справу.
Погода була зовсім не січнева. З неба сипало мокрою крупою з дощем. Вітер теж не дрімав, кидаючи те все в обличчя й викликаючи бажання швидше сховатися десь у приміщення і випити гарячого чаю. Дістав із кишені мобільний. Змерзлими пальцями шукав необхідного абонента.
— Привіт, старий, треба зустрітися.
Кілька секунд послухавши відповідь, від’єднався. Набрав колегу з роботи, щось пробурмотів про своє запізнення, після того швидко рушив до автобусної зупинки. За п’ять хвилин уже втискувався в маршрутку, а ще за півгодини переступив поріг міської лікарні. Упевнено піднявся на другий поверх. Зупинився перед дверима. Глянув на табличку з посадою та прізвищем, постукав і відчинив двері. На нього зиркнули з-під окулярів спочатку сердиті, а потім усміхнені очі огрядного лисого чоловіка.
— О, привіт! — скочив він зі свого місця. — Ну ти й швидкий! Тільки подзвонив, а вже тут, — потиснув йому руку.
— Ти, Яшка, теж летів би в такій ситуації, — примостився на стілець біля столу Федір.
— Що трапилося? — стурбовано глипнув на Говоруху Яків. — Проблеми якісь із здоров’ям? Може, в Інни? — закидав питаннями.
Федір Говоруха був знайомий з Яковом Блюхером ще зі школи. Вони сиділи за однією партою, жили в одному дворі й навіть закохувалися в одних і тих самих дівчат. Потім Федір вступив на економічний у своєму місті, Яшка поїхав до Тернополя в медичний, і їхні шляхи на деякий час розійшлися. Блюхер бував удома дуже рідко, а коли приїздив, то більше просиджував з мамою, яка не могла ним натішитися.
Після закінчення інституту молодий хірург Яків Блюхер повернувся в їхнє місто, влаштувався на роботу до лікарні, і на цей час був уже заступником головного лікаря. Оперував, мав хорошу репутацію і непогані гроші — «вдячність» пацієнтів. Перетнулися їхні шляхи тоді, коли у Федора схопили нирки і «швидка» привезла його до приймального відділення, де якраз чергував Яшка. Відтоді вони іноді ходили разом у сауну і пили пиво. Близькими друзями не стали, однак Федір товаришем Якова таки вважав.
Говоруха вирішив спробувати вбити двох зайців одразу: поговорити про можливість «відмазати» сина від армії і попросити позичити йому для цього гроші.
— Давай, розповідай про свою проблему, — нетерпляче потер руки Блюхер.
— Ось, — Федір поклав на стіл перед Блюхером повістку.
— Твою мать! — прочитавши, вилаявся той. — До сина дотягнулися? — скочив з місця і почав ходити по кабінету.
— І я про те, — нахилив голову Говоруха. — До тебе як до рятівника прийшов, — сказав ніби жартома і водночас дуже серйозно.
— Тут, друже, розумієш… — закусив губу Блюхер.
— Гроші потрібні? — спитав напряму Говоруха. — Говори скільки — будемо вирішувати, — глянув товаришеві прямо у вічі.
— Та ну, які гроші я б із тебе брав, — Яків розкинув руки, ніби хотів злетіти. — У нас недавно двох лікарів замели. За хабарі, — скривився. — Вони теж комусь допомогти хотіли. Тепер можуть по кілька років зони відхопити. Бояться всі, принишкли, як таргани за сміттєвим відром. Позавчора родич мого товариша приходив — його теж гребуть. І… — розвів руками.
— І що, зовсім без варіантів? — розпачливо глянув Федір.
— Чому? Можемо трохи час потягнути. На якесь обстеження покладемо, в обласну лікарню направимо. Але, сам розумієш, гроші підуть солідні, а гарантії ніхто не дасть. На ці дебільні медкомісії у військкоматі тепер беруть лікарів з інших областей, щоб корупції не було. Щось вирішити дуже важко. За найменшого сумніву відправляють на дообстеження у військовий госпіталь, а там уже — всі здорові чи не дуже мертві, — солоно пожартував. — Комісувати за такий час точно не зможемо. Треба було хоч кілька місяців тому починати, і дешевше обійшлося б.
— І скільки це задоволення може коштувати? — поцікавився Говоруха.
— Недорого, от стільки, — черконув олівцем на папері Блюхер і підсунув до Федора. — Якщо б трохи часу було — втричі дешевше.
— Ого, — не втримався Говоруха.
Сума була чималою. Та ще й без гарантій результату.
— Тут багато людей зав’язано, і всі ризикують, — пояснив Блюхер. — На жаль, — знову розвів руками, — більше нічим допомогти не можу, — підвівся з місця, ніби запрошуючи Федора до виходу. — Надумаєш — звертайся. Буду, як то кажуть, радий усіма силами допомогти.
Говоруха теж устав, мовчки потиснув руку, прощаючись, і квапливо вийшов у непогоду.
3
На вулиці знову сипонуло в обличчя мокрим снігом й обдуло вітром. Федір уявив, що його син за такої погоди сидить в окопі, і здригнувся. Ні, треба щось придумати. Сума, названа Блюхером, була посильною. Важко, але за тиждень її можна зібрати. Віддавати потім довго, враз не наскладаєш. Тільки резону в тому не бачив — ну протягне ще кілька тижнів. Війна чи АТО все одно до того часу не закінчиться. Хіба що, можливо, трохи тепліше стане. Ні, це не вихід. Якісь інші ідеї потрібні.
Може, у військкомат сходити, а там хтось знайомий трапиться — хоч щось дізнатися вдасться. Федір, піймавши за хвіст примарну надію, не зважаючи на дошкульний вітер, покрокував до військового комісаріату.
— Куди? — суворо спитав його черговий за скляною перегородкою. — Хто викликав? Документ покажіть! — подивився пильно.
Федір дістав зім’яту повістку, протягнув у віконце.
— Десятий кабінет, — коротко кинув лейтенант, щось там у себе натиснув, і на дверях клацнув замок, даючи змогу зайти.
Говоруха пройшов довгим коридором, розглядаючи номери на дверях. Ось нарешті й потрібний. Штовхнув обшарпані двері, зробив крок до кабінету. Приміщення було поділене навпіл перегородкою висотою на рівні грудей, оббитою старим шкірзамінником, який у багатьох місцях протерся до дірок. За перегородкою, обіпершись на стіл, сидів червонощокий капітан і сьорбав з металевої кружки чай.
— Кто такой? Чєго прішол? — несподівано напустився на Федора, відставивши вбік кружку. — Докумєнти давай! — простягнув руку.
Говоруха знову поклав на бар’єр повістку.
— Паспорт!
Федір дав ще й паспорт. Капітан пильно вдивлявся в документи майже хвилину.
— І што? — нарешті спитав. — Ето нє ваша повєстка, — промовив більш миролюбно.
— Не моя. Це синові моєму вчора принесли.
— Вот і отлічно! — невідомо чому зрадів капітан. — Вот і пусть пріходіт завтра на медкомісію. А потом — отдавать долг Родінє! — підняв догори вказівного пальця.
— Я якраз і прийшов уточнити, чи є якісь варіанти? — спитав Говоруха, хоча добре розумів, що нічого не владнає з цим капітаном.
— Нєт! — строго сказав військовий. — За уклонєніє — срок. Два года как одін дєнь. Ви в повєсткє распісалісь, значіт увєдомлєни. Нє явітся — ми на нєго в прокуратуру подадім. Оні найдут.
Як ти підеш на війну?
(Рецензія на книжку Сергія Гридіна «Сапери»)
Приятель-книголюб, який повернувся з фронту, дратувався: «Дайте спокій вашому українському Ремарку. Найбільше це схоже на “Тонку червону лінію” Джеймса Джонса. Абсурд, сюр і хаос, у якому нічого не зрозуміти, але треба функціонувати й діяти». Корпус прози про АТО приростає й нарощується (цього року – взагалі в геометричній прогресії). Детальні документальні хроніки змінює посилений символізм і поетизми, сльозлива гра з вказівкою загиблих прототипів чергується з фактодрамою. І наразі це все – робота з уже наявними шаблонами воєнної прози. Чи то Ремарком, а хай би з Джонсом. Коли ж сама реальність, яку намагаються описати, вислизає з-під влади описової мови, тоді й виникає найцікавіший ефект. Хаос і сюр зовні стають хаосом і сюром ззовні… Ні, от зараз я жодним чином не натякаю, що цьогорічна повість Сергія Гридіна «Сапери» дорівнює без залишку «Тонкій червоній лінії» – не той масштаб, не та письменницька майстерність. Але саме той напрям у пошуку адекватної воєнній темі художньої мови.
Якщо коротко, то «Сапери» – один із тих творів, в яких сучасна війна є досвідом унікальним і особистісним; це радше емоційні і травматичні наслідки війни, але пережиті в актуальному режимі бойових дій. Коли причина і наслідок, сама подія та її опрацювання збігаються в часі. Жодної детермінованості подій і упорядкованих емоційно-інтелектуальних реакцій на них. Логічно саме так писати про війну, яка триває. Щось таке: одночасно і людина із рушницею, і пам’ятник людині з рушницею.
Головний герой зветься Федором Говорухою; на фронті стане спочатку «Федотом», потім «Вулканом». (До речі, Говорухою звуть героя ще однієї канонічної прози про війну, громадянську: «Сорок перший» Бориса Лавреньова; але то, напевно, збіг). Федору сорок п’ять років – під четверту хвилю мобілізації начебто не мав потрапити. Зрештою, призвали не його, а його сина, у котрого щойно народилася донька.
До того ця війна родину не зачіпала безпосередньо, бо не було особливого бажання воювати «за тих ідіотів, які у Верховній раді сидять!». «У місті кілка разів ховали загиблих, але все одно це було ніби сюжет по телевізору – далеко й незрозуміло. А тут на тобі…». А тут на тобі: Федір подається до воєнкомату, щоб домовитися про відтермінування призову для сина, натомість йому пропонують альтернативу. Він іде служити замість сина. (Я припустила б, що це сильна сюжетна «натяжка», тобто художня умовність, перепрошую; але від нашої армії можна всього очікувати).
За спеціальністю, яку отримав на військовій кафедрі, Говоруха стає сапером. Спочатку офіцерська учебка, потім передова. Ближче до кінця повісті – визначний бій, де Федір рятує бійців, йому підлеглих, і отримує поранення. У фіналі – демобілізація.
Країна в стані війни. Мужчини в стані війни.
«Оце бабахнуло! А кажуть, що сапер помиляється тільки раз! А х.. вам. Живий! – спробував усміхнутись» (цей хлопець у «Саперах» помилився, коли припустив, що виживе). Знаєте адаптацію цього страшнуватого дотепу? Сапер, який помиляється двічі: переший раз при виборі спеціальності. «Сапери» Гридіна – це просто таки різноманіття помилкових доленосних виборів, які ми часом звемо випадковостями.
Найочевидніша підміна системи випадковостями: батько за і замість сина. Одне з кліше воєнної прози «батько і син пліч-о-пліч на полі бою». То не варіант «Саперів». Бо сина ми тут майже не побачимо, не почуємо, і повістка його не знайшла, і сумління його не тривожать. Це не його історія.
У військкоматі, коли фальшують мобілізаційні папери для Говорухи-старшого, лунає фраза від одного з армійських чиновників: «Обєщаю малого нє трощать – слово отца!». Тут є один показовий аспект: слово «син» просто не звучить. По-перше, АТО – це не війна синів, а війна батьків (і їхня провина – провина генерації, яка «надто легко» відбулася на початку 90-х; ця ідея в «Саперах» наявна бодай імпліцитно). По-друге, то є полемічною відсилкою до Книги Єзекіїля (ну бо куди в воєнній прозі без Книг Пророків?).
«Син не понесе кари за батькову провину, а батько не понесе за провину синову, справедливість справедливого буде на ньому, а несправедливість несправедливого на тому буде». Справедливо, але неетично. А це якраз внутрішній конфлікт «Саперів»: справедливе проти етичного. Етично, що батько хоче захистити дитину. Несправедливо, коли ця інстинктивна реакція нарощується на ідею про кару батька, яка падає на сина. У Гридіна (і якби тільки в нього) українське покоління 40-45 – такий собі колективний Авраам, що ось-ось заріже Ісака, і все чекає на сигнал відміни, а той круто запізнюється. Це генерація «провини батька», за яку «син несе кару». Але в «Саперах» на війну іде батько: спроба перервати ланцюг «несправедливості несправедливого» закінчується ейфорійною сценою нагородження героя. Сина поруч, до речі, немає. А якщо повірити іншій біблійній легенді, хто годен пожертвувати сином, того сім’я потроїться в літах. «Перекладаю» щодо «Саперів»: на зміну генераційних родинних зв’язків приходить «моноліт» чоловічого братерства.
Військові-побратими – тема в «Саперах» очевидна й вирішена здебільшого дуже просто. На фронт іде за сина, а після учебки записується у третю роту, бо туди ж потрапив Вежа, з яким устиг здружитися. Спочатку вони всі тут така-от «отара», потім «бляді» (що є лютою образою), потім стають із «натовпу» – «колективом» (ні, не під час бою, під час співів). Одна на всю роту шльондра з місцевих. Пляшка по колу. Перестрілки по п’яні. Лише зрідка це чоловіче братерство виглядає злегка переконливішим.
Тонка психологічно й одна з найкращих у повісті сцена. Перший нервовий зрив Говорухи. Триває десь його п’ятий день у казармі. Поруч ще сто двадцять малознайомих мужиків. І всі як один хроплять. От якраз одного з такий хропунів серед ночі Говоруха намагався задушити подушкою. На позір радше кумедно. Храп той пов’язаний із алкоголізмом, точніше, серійними забухами серед бійців і офіцерів. «Аватари» – принципові вороги Говорухи, який сам не п’є. А отой нервовий зрив – це момент, коли мозок вимкнувся і ввімкнулися інстинкти. Хтось смердить огидною тобі горілкою – він фізично забруднює твій простір; хтось хропе – фін фізично вторгається в твій простір; і тут для інстинктів два виходи: втікати або нападати. Говоруха нападає. Згодом він сам визначить цей стан «інстинкти-замість-мозку» як ідеальний на фронті. Отже, це не перший нервовий зрив Федора, як те назве оповідач. Це його перша поява як фронтовика.
Одного дня в роту приїздять волонтери-медики, щоб дати урок першої медичної допомоги при пораненні. І на лекції перед практикумом звучить нарешті та формула, яку Говоруха уже осягнув, але ще вголос не сказав: слід прикриватися товаришем, коли виносиш його з поля бою. Нове знання врятує йому життя.
Подвиг. Цю тему наша проза про АТО уникає прицільно. Наразі «Сапери» подають одну з найсильніших сцен бою в цьому корпусі прози. Гридін фокусується на практичній механіці бою – і це виграшна позиція оповідача. Подвиг тут – акція індивідуальної волі.
«Війна відсіяла непотріб, залишивши те справжнє, що, можливо, за інших обставин і не відкрилося би» – це апарте з моралістичного фіналу «Саперів». В теорії – все начебто так. А на практиці: бійці Гридіна хором співають гімн України і захлинаються при цьому сльозами. Двічі! Ця сцена має нам показати, як із групи випадкових людей утворюється соціокультурна група з міцною ідентифікацією і спільною метою – і спільною насолодою, яку інакше, як благодаттю приналежності, не назвати. Такий собі колективний містичний досвід. А ще одна сцена, коли в напівтемряві на передовій бійці читають уголос із книжки, переданої з волонтерами, «Заповіт» Шевченка і теж ридають гуртом. Вигадати щось більш вульгарне було б складно. Навіть у найпошлішому з романів про АТО – «Маріупольський процес» – бійці читають Полежаку: хоч якась іронічна дистанція.
(NB: Цілком можу явити собі таку ситуацію в житті: АТОшники читають Шевченка і ридають при ватрі. Така мізансцена непереконлива саме в художній прозі, котра значна чутливіша до несмаку, ніж позахудожня реальність).
Є в повісті момент, наприклад, якому віриш більше. Ще в рідному місті Говоруха на питання, чого він іде на фронт, правду не говорить, а відповідає: «За Вітчизну воювати!». Оце точно сарказм, бо та репліка супроводжуються авторськими вказівками на зразок «віджартувався Говоруха». Втім, іронізує про Вітчизну-воювати одна людина – Говоруха-мобілізований, а ридає над Шевченком уже Говоруха-фронтовик.
Це якраз внутрішні зміни в психології героя, котрих потребує біографічний текст про війну. Тому Говоруха десь у середині повісті відповість собі, нащо він тут – «ми тут воювати маємо навчитися». Але ж не заливати при цьому сльозами «Кобзаря»! В момент коли Говоруха вирішує замінити собою сина, він уявляє себе не на полі бою. Він уявляє, як повертатиметься з фронту – схуд, помолодшав, став вищим на зріст (саме так!), йому всі привітно всміхаються. Ну власне, десь такою і є фінальна сцена.
Джерело, суто літературне, до якого Гридін апелює, – «лейтенантська проза», саме радянського зразка. Здається, в повоєнній Україні вона не була настільки потужна, як у Росії й Білорусі, наприклад, але теж відлунювала відчутно («Дума про невмирущого» і «Знаменосці» згадалися).
Федот – «летьоха», старший лейтенант, який отримав звання на військовій кафедрі й попри поважний вік (це відчутна різниця з формальним юним героєм «лейтенантської прози») жодного дня до того на фронті не був. Закінчить свою війну він орденоносним капітаном. «Підказка» здається очевидною. Далі – цікавіше.
У лейтенантській прозі є кілька «опорних» пунктів. Перший – автобіографічність. Така проза не конче написана від Я, але обов’язково – про досвід, автором пережитий. І цей досвід нам розказують як біографію: ось такий герой був – щось сталося – ось він змінився – ось таким він тепер є – щось сталося і так далі. Говоруха справді прогресує як особистість: від «зрадофіла» до патріота, від егоїзму до альтруїзму. Щодо пережитого досвіду, сорокарічний із чимсь автор «Саперів» дійсно служив в АТО. Для «Саперів» як художнього твору, зазначу, це жодного значення не має: пошуком прототипів тут ніхто нікого не спокушає.
От є тут один персонаж, боєць Карп’юк. Він постійно робить записи і каже, що обов’язково напише про фронт роман. Власне, його репліка: «(Ну що, Карп’юк!? Напишете про нас книжку?) Аякже, товаришу капітан, таку фактуру втрачати не можна!» є однією з останніх у «Саперах» прямою мовою. Такий собі Гораціо серед Фортинбрасів – книжник серед військових, – чиє призначення: розповісти прийдешнім генераціям історію їхніх предків. А ще у нього, як і у всіх чоловіків на передовій, непозбутні проблеми з особистою гігієною і моцний чоловічий запах, та він охоче підтримує солоні жарти побратимів. От і вся «фактура», яку ми почуємо про цього спостерігача-письменника (зрештою, для воєнної прози він є типовим персонажем).
Інший іманентний елемент «лейтенантської прози» – особливий тип зовнішнього конфлікту. Очевидний конфлікт між хорошими хлопцями і ворогами.
Прикметно, «ненаших» у «Саперах» немає. Окрім сцени бою, де Говоруха отримує поранення. Є ще один момент і ще один персонаж: зрадник із місцевих, котрий наводить саперів на розмінування ніби газопроводу, а де факто відкриває шлях сепаратистам з тилу. В результаті цього розмінування гине один із бійців – поспіхом перевихований аватар. Тому цей ракурс зовнішнього конфлікту очевидний і, очевидно, автору не пріоритетний.
Всередині ж головного конфлікту відбувається те зіткнення, котре формує специфіку «лейтенантської прози» і «Саперів» так само. Це «свої» і «чужі», які належіть до «наших». Конфлікт антиподів в одній соціальній групі. Бійці в «Саперах» реагують по різному на накази – і тут же вочевиднюється: для одних наказ – це веління совісті (моральний імператив), для інших – примус (закон). «Гнилизна» людей оголюється в екстремальних ситуаціях – навіть не бою, а гомосоціальної комунікації. Простіше? В військовому братерстві Гридіна кілька персонажів – не те, щоб не брати, а так собі троюрідні кузени. Гуртом і поспіхом перевиховали аватара, щоб він загинув на першому ж розмінуванні – це ще не метафора «своїх». Це ж не канонічна військова проза, тут не питання з ким у розвідку йти. Тут важить із ким годиться «срати на одному полі» (буквально)… Далі буде іронічно-дидактична сцена в кущах. Колега Говорухи, усамітнившись із природних потреб, розказує телефоном рідним, що тут зараз обстріли, а набої не привезли, і простить грошей скинути. В цей час вони ще не передовій, а на полігоні в тилу. Говоруха, якого в кущі привела та сама потреба, натомість копняками проганяє «засранця» і повертається до навчань.
«Сапери» легко читаються, зокрема, як розгорнуті кліше «лейтенантської прози»; такий собі мета-підхід (думаю, здебільшого інтуїтивний – автор шукає способу в раніше читаних книжках). Головна теза «лейтенантської прози»: уявлення про війну у людини, яка потрапляє на фронт, не збігаються з реальними подіями в бою. Одна з тез «Саперів»: події на полі бою не збігаються з уявленнями про них у «лейтенантській прозі». Література не спроможна нам війну пояснити. А от війна літературу – цілком. Зрештою, Федір – старший лейтенант: подорослішав уже «типовий герой» воєнної прози 60-х.
Ганна Улюра
http://litakcent.com/2017/10/13/yak-ti-pidesh-na-viynu-retsenziya-na-knizhku-sergiya-gridina-saperi/
Якщо коротко, то «Сапери» – один із тих творів, в яких сучасна війна є досвідом унікальним і особистісним; це радше емоційні і травматичні наслідки війни, але пережиті в актуальному режимі бойових дій. Коли причина і наслідок, сама подія та її опрацювання збігаються в часі. Жодної детермінованості подій і упорядкованих емоційно-інтелектуальних реакцій на них. Логічно саме так писати про війну, яка триває. Щось таке: одночасно і людина із рушницею, і пам’ятник людині з рушницею.
Головний герой зветься Федором Говорухою; на фронті стане спочатку «Федотом», потім «Вулканом». (До речі, Говорухою звуть героя ще однієї канонічної прози про війну, громадянську: «Сорок перший» Бориса Лавреньова; але то, напевно, збіг). Федору сорок п’ять років – під четверту хвилю мобілізації начебто не мав потрапити. Зрештою, призвали не його, а його сина, у котрого щойно народилася донька.
До того ця війна родину не зачіпала безпосередньо, бо не було особливого бажання воювати «за тих ідіотів, які у Верховній раді сидять!». «У місті кілка разів ховали загиблих, але все одно це було ніби сюжет по телевізору – далеко й незрозуміло. А тут на тобі…». А тут на тобі: Федір подається до воєнкомату, щоб домовитися про відтермінування призову для сина, натомість йому пропонують альтернативу. Він іде служити замість сина. (Я припустила б, що це сильна сюжетна «натяжка», тобто художня умовність, перепрошую; але від нашої армії можна всього очікувати).
За спеціальністю, яку отримав на військовій кафедрі, Говоруха стає сапером. Спочатку офіцерська учебка, потім передова. Ближче до кінця повісті – визначний бій, де Федір рятує бійців, йому підлеглих, і отримує поранення. У фіналі – демобілізація.
Країна в стані війни. Мужчини в стані війни.
«Оце бабахнуло! А кажуть, що сапер помиляється тільки раз! А х.. вам. Живий! – спробував усміхнутись» (цей хлопець у «Саперах» помилився, коли припустив, що виживе). Знаєте адаптацію цього страшнуватого дотепу? Сапер, який помиляється двічі: переший раз при виборі спеціальності. «Сапери» Гридіна – це просто таки різноманіття помилкових доленосних виборів, які ми часом звемо випадковостями.
Найочевидніша підміна системи випадковостями: батько за і замість сина. Одне з кліше воєнної прози «батько і син пліч-о-пліч на полі бою». То не варіант «Саперів». Бо сина ми тут майже не побачимо, не почуємо, і повістка його не знайшла, і сумління його не тривожать. Це не його історія.
У військкоматі, коли фальшують мобілізаційні папери для Говорухи-старшого, лунає фраза від одного з армійських чиновників: «Обєщаю малого нє трощать – слово отца!». Тут є один показовий аспект: слово «син» просто не звучить. По-перше, АТО – це не війна синів, а війна батьків (і їхня провина – провина генерації, яка «надто легко» відбулася на початку 90-х; ця ідея в «Саперах» наявна бодай імпліцитно). По-друге, то є полемічною відсилкою до Книги Єзекіїля (ну бо куди в воєнній прозі без Книг Пророків?).
«Син не понесе кари за батькову провину, а батько не понесе за провину синову, справедливість справедливого буде на ньому, а несправедливість несправедливого на тому буде». Справедливо, але неетично. А це якраз внутрішній конфлікт «Саперів»: справедливе проти етичного. Етично, що батько хоче захистити дитину. Несправедливо, коли ця інстинктивна реакція нарощується на ідею про кару батька, яка падає на сина. У Гридіна (і якби тільки в нього) українське покоління 40-45 – такий собі колективний Авраам, що ось-ось заріже Ісака, і все чекає на сигнал відміни, а той круто запізнюється. Це генерація «провини батька», за яку «син несе кару». Але в «Саперах» на війну іде батько: спроба перервати ланцюг «несправедливості несправедливого» закінчується ейфорійною сценою нагородження героя. Сина поруч, до речі, немає. А якщо повірити іншій біблійній легенді, хто годен пожертвувати сином, того сім’я потроїться в літах. «Перекладаю» щодо «Саперів»: на зміну генераційних родинних зв’язків приходить «моноліт» чоловічого братерства.
Військові-побратими – тема в «Саперах» очевидна й вирішена здебільшого дуже просто. На фронт іде за сина, а після учебки записується у третю роту, бо туди ж потрапив Вежа, з яким устиг здружитися. Спочатку вони всі тут така-от «отара», потім «бляді» (що є лютою образою), потім стають із «натовпу» – «колективом» (ні, не під час бою, під час співів). Одна на всю роту шльондра з місцевих. Пляшка по колу. Перестрілки по п’яні. Лише зрідка це чоловіче братерство виглядає злегка переконливішим.
Тонка психологічно й одна з найкращих у повісті сцена. Перший нервовий зрив Говорухи. Триває десь його п’ятий день у казармі. Поруч ще сто двадцять малознайомих мужиків. І всі як один хроплять. От якраз одного з такий хропунів серед ночі Говоруха намагався задушити подушкою. На позір радше кумедно. Храп той пов’язаний із алкоголізмом, точніше, серійними забухами серед бійців і офіцерів. «Аватари» – принципові вороги Говорухи, який сам не п’є. А отой нервовий зрив – це момент, коли мозок вимкнувся і ввімкнулися інстинкти. Хтось смердить огидною тобі горілкою – він фізично забруднює твій простір; хтось хропе – фін фізично вторгається в твій простір; і тут для інстинктів два виходи: втікати або нападати. Говоруха нападає. Згодом він сам визначить цей стан «інстинкти-замість-мозку» як ідеальний на фронті. Отже, це не перший нервовий зрив Федора, як те назве оповідач. Це його перша поява як фронтовика.
Одного дня в роту приїздять волонтери-медики, щоб дати урок першої медичної допомоги при пораненні. І на лекції перед практикумом звучить нарешті та формула, яку Говоруха уже осягнув, але ще вголос не сказав: слід прикриватися товаришем, коли виносиш його з поля бою. Нове знання врятує йому життя.
Подвиг. Цю тему наша проза про АТО уникає прицільно. Наразі «Сапери» подають одну з найсильніших сцен бою в цьому корпусі прози. Гридін фокусується на практичній механіці бою – і це виграшна позиція оповідача. Подвиг тут – акція індивідуальної волі.
«Війна відсіяла непотріб, залишивши те справжнє, що, можливо, за інших обставин і не відкрилося би» – це апарте з моралістичного фіналу «Саперів». В теорії – все начебто так. А на практиці: бійці Гридіна хором співають гімн України і захлинаються при цьому сльозами. Двічі! Ця сцена має нам показати, як із групи випадкових людей утворюється соціокультурна група з міцною ідентифікацією і спільною метою – і спільною насолодою, яку інакше, як благодаттю приналежності, не назвати. Такий собі колективний містичний досвід. А ще одна сцена, коли в напівтемряві на передовій бійці читають уголос із книжки, переданої з волонтерами, «Заповіт» Шевченка і теж ридають гуртом. Вигадати щось більш вульгарне було б складно. Навіть у найпошлішому з романів про АТО – «Маріупольський процес» – бійці читають Полежаку: хоч якась іронічна дистанція.
(NB: Цілком можу явити собі таку ситуацію в житті: АТОшники читають Шевченка і ридають при ватрі. Така мізансцена непереконлива саме в художній прозі, котра значна чутливіша до несмаку, ніж позахудожня реальність).
Є в повісті момент, наприклад, якому віриш більше. Ще в рідному місті Говоруха на питання, чого він іде на фронт, правду не говорить, а відповідає: «За Вітчизну воювати!». Оце точно сарказм, бо та репліка супроводжуються авторськими вказівками на зразок «віджартувався Говоруха». Втім, іронізує про Вітчизну-воювати одна людина – Говоруха-мобілізований, а ридає над Шевченком уже Говоруха-фронтовик.
Це якраз внутрішні зміни в психології героя, котрих потребує біографічний текст про війну. Тому Говоруха десь у середині повісті відповість собі, нащо він тут – «ми тут воювати маємо навчитися». Але ж не заливати при цьому сльозами «Кобзаря»! В момент коли Говоруха вирішує замінити собою сина, він уявляє себе не на полі бою. Він уявляє, як повертатиметься з фронту – схуд, помолодшав, став вищим на зріст (саме так!), йому всі привітно всміхаються. Ну власне, десь такою і є фінальна сцена.
Джерело, суто літературне, до якого Гридін апелює, – «лейтенантська проза», саме радянського зразка. Здається, в повоєнній Україні вона не була настільки потужна, як у Росії й Білорусі, наприклад, але теж відлунювала відчутно («Дума про невмирущого» і «Знаменосці» згадалися).
Федот – «летьоха», старший лейтенант, який отримав звання на військовій кафедрі й попри поважний вік (це відчутна різниця з формальним юним героєм «лейтенантської прози») жодного дня до того на фронті не був. Закінчить свою війну він орденоносним капітаном. «Підказка» здається очевидною. Далі – цікавіше.
У лейтенантській прозі є кілька «опорних» пунктів. Перший – автобіографічність. Така проза не конче написана від Я, але обов’язково – про досвід, автором пережитий. І цей досвід нам розказують як біографію: ось такий герой був – щось сталося – ось він змінився – ось таким він тепер є – щось сталося і так далі. Говоруха справді прогресує як особистість: від «зрадофіла» до патріота, від егоїзму до альтруїзму. Щодо пережитого досвіду, сорокарічний із чимсь автор «Саперів» дійсно служив в АТО. Для «Саперів» як художнього твору, зазначу, це жодного значення не має: пошуком прототипів тут ніхто нікого не спокушає.
От є тут один персонаж, боєць Карп’юк. Він постійно робить записи і каже, що обов’язково напише про фронт роман. Власне, його репліка: «(Ну що, Карп’юк!? Напишете про нас книжку?) Аякже, товаришу капітан, таку фактуру втрачати не можна!» є однією з останніх у «Саперах» прямою мовою. Такий собі Гораціо серед Фортинбрасів – книжник серед військових, – чиє призначення: розповісти прийдешнім генераціям історію їхніх предків. А ще у нього, як і у всіх чоловіків на передовій, непозбутні проблеми з особистою гігієною і моцний чоловічий запах, та він охоче підтримує солоні жарти побратимів. От і вся «фактура», яку ми почуємо про цього спостерігача-письменника (зрештою, для воєнної прози він є типовим персонажем).
Інший іманентний елемент «лейтенантської прози» – особливий тип зовнішнього конфлікту. Очевидний конфлікт між хорошими хлопцями і ворогами.
Прикметно, «ненаших» у «Саперах» немає. Окрім сцени бою, де Говоруха отримує поранення. Є ще один момент і ще один персонаж: зрадник із місцевих, котрий наводить саперів на розмінування ніби газопроводу, а де факто відкриває шлях сепаратистам з тилу. В результаті цього розмінування гине один із бійців – поспіхом перевихований аватар. Тому цей ракурс зовнішнього конфлікту очевидний і, очевидно, автору не пріоритетний.
Всередині ж головного конфлікту відбувається те зіткнення, котре формує специфіку «лейтенантської прози» і «Саперів» так само. Це «свої» і «чужі», які належіть до «наших». Конфлікт антиподів в одній соціальній групі. Бійці в «Саперах» реагують по різному на накази – і тут же вочевиднюється: для одних наказ – це веління совісті (моральний імператив), для інших – примус (закон). «Гнилизна» людей оголюється в екстремальних ситуаціях – навіть не бою, а гомосоціальної комунікації. Простіше? В військовому братерстві Гридіна кілька персонажів – не те, щоб не брати, а так собі троюрідні кузени. Гуртом і поспіхом перевиховали аватара, щоб він загинув на першому ж розмінуванні – це ще не метафора «своїх». Це ж не канонічна військова проза, тут не питання з ким у розвідку йти. Тут важить із ким годиться «срати на одному полі» (буквально)… Далі буде іронічно-дидактична сцена в кущах. Колега Говорухи, усамітнившись із природних потреб, розказує телефоном рідним, що тут зараз обстріли, а набої не привезли, і простить грошей скинути. В цей час вони ще не передовій, а на полігоні в тилу. Говоруха, якого в кущі привела та сама потреба, натомість копняками проганяє «засранця» і повертається до навчань.
«Сапери» легко читаються, зокрема, як розгорнуті кліше «лейтенантської прози»; такий собі мета-підхід (думаю, здебільшого інтуїтивний – автор шукає способу в раніше читаних книжках). Головна теза «лейтенантської прози»: уявлення про війну у людини, яка потрапляє на фронт, не збігаються з реальними подіями в бою. Одна з тез «Саперів»: події на полі бою не збігаються з уявленнями про них у «лейтенантській прозі». Література не спроможна нам війну пояснити. А от війна літературу – цілком. Зрештою, Федір – старший лейтенант: подорослішав уже «типовий герой» воєнної прози 60-х.
Ганна Улюра
http://litakcent.com/2017/10/13/yak-ti-pidesh-na-viynu-retsenziya-na-knizhku-sergiya-gridina-saperi/
«Ця війна залишила рельєфний відбиток солдатського берця…»
Повість «Сапери» Сергій Гридін присвячує найактуальнішій для українців темі – темі війни на Донбасі.
Проблема, котру він намагається розкрити, торкається не романтичних поривань патріотів Майдану та бійців першої хвилі мобілізації в зону Антитерористичної операції, чи героїзації їхніх подвигів. Письменник намагається розгорнути психологічну картину вростання в реалії війни чоловіків четвертої хвилі мобілізації, котрі мають вік за сорок років, мають налагоджений побут, стабільну роботу, а найбільша проблема їхнього життя – невістка, яка недолюблює родину свого чоловіка. Провідний приціл твору – становлення армії, становлення чоловіка в умовах війни, на яку ніхто не очікував.
Головний герой – Федір Говоруха − провінціал з економічною освітою, котрий теоретично опанував навички лейтенанта на кафедрі у виші і не очікував на те, що доведеться усе відновлювати «в реалі». Він жив розміреним / автоматичним життям: робота, телевізор, дружина Іннуська (десь паралельно, беземоційно), син, якому допомагав оплачувати винайняте житло), і онука. Це дитя ще розбурхувало найтепліші і найщиріші почуття в душі чоловіка, котрий сприймав своє буденне сіре життя як нормальне: уже все найяскравіше відбулося – кохання, народження сина, теплі рученята онучки… Політичні баталії в Україні викликали скоріше скепсис, а не сподівання чи прагнення таки ж щось змінити.
Пробудження обивателя відбулося на темі батьківських почуттів, тоді, коли Федір «на автоматі» підписався за отримання повістки. Як з’ясувалося згодом, повістки до військкомату на ім’я сина Віктора. Батьківський інстинкт змусив Федора уберегти від удару дружину Інну – він не повідомив їй про це проти ночі. Потім побіг до знайомого лікаря – просив допомогти «комісувати» сина. Потім пішов до військкомату, намагався «уточнити, чи є якісь варіанти» («потираючи пучки пальців одна об одну») відхилити нагальну потребу «отдавать долг Родінє» для сина. А потім, несподівано для самого себе, сказав капітану, що піде сам замість сина: він же − лейтенант, сапер…
Капітан раптом погодився. У декількох фразах військкома розкрилася ціла історія і суто чоловіча солідарність: «…За уклонєніє – срок. Два года как одін день… Мнє такоє прєдлагаєш? Да у мєня син в Іловайскє остался!.. Ти – мужик. Уважаю! Обєщаю малого нє трогать – слово отца! Ех, жаль, я так в свойо время нє сдєлал!..»
Наступні етапи кристалізації чоловіка – лейтенанта Говорухи («Федота») – медкомісія, байдужість колег по роботі (за винятком одного), «учєбка», переїзд «на передок», навчання на «мєстності», спілкування з підступними місцевими мешканцями і військовими командирами, перші бойові завдання. На тлі реально-натуралістичного примітивізму армійського побуту на початку 21 століття найскладнішими моментами для всіх бійців підрозділу є адаптація до нового чоловічого колективу, набуття навичок сапера, «притирання» характерів та вибудовування нової ієрархії у спільноті воїнів, а не обивателів.
Поступово реанімуються і високі цінності. У книзі ця тема не педалюється, не має зайвого пафосу, тому викликає позитивні емоції. Спершу в «учєбці» обов’язкове при шикуванні виконання гімну раптом почало перетворювати натовп на колектив. А вигуки «Слава Україні! Героям слава!» і фраза «Путін!!! – Ху…ло!» «несподівано підняла настрій».
Друга хвиля відродження патріотичних почуттів серед бійців описана в епізоді читання віршів Шевченка зі збірки, яку «підігнали волонтери»: кишенькове видання в «камуфльованій обкладинці»:
«…Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, неоднаково мені.
Валерчик намагався щось сказати, але замість слів вийшов схлип. Усі повернулися до нього.
- Чіпляє, мужики! Я Шевченка тільки в школі чув, але тоді заставляли, і читати його не хотілося. «Ох, не однаково мені»…
- Кому «однаково», той удома на дивані воює!..»
Остаточно стверджується воїн у прикінцевому епізоді виконання гімну на плацу, коли «…вся бригада кількома тисячами голосів зливається в єдиному хорі. Мурашки бігають по шкірі…»
Головну мету українця в умовах війни формулює у повісті один із героїв – Серьога Док: «Твоя мета зараз – відслужити як треба і додому живим повернутись. А потім ту всю наволоч, що нами керує, на місце поставити, аби знали, що ми не отара баранів і овець, а справжній і сильний народ…»
Варто наголосити, що Сергій Гридін у повісті «Сапери» актуалізує тему людини звичайної, пересічної, і ця тема не є новою у світовій літературі. Про високий духовний рівень «маленьких людей» писали Достоєвський і Чехов, а неспроможність людини звичайної зламати суспільний чи виробничий механізм, гвинтиком чи додатком до якого вона є, відчув Кафка. Сергій Гридін досліджує не камерну духовність чи песимістичні опції бюрократизованого світу. Він, скоріше, наслідує лінію Джека Лондона і виписує український варіант проЯвлення Людини в екстремальній ситуації.
Попри такі високі аналогії, стиль письма автора «Саперів» є простим, прозорим, доступним масовому читачеві. Композиція сюжету лінійна, розгортається за біографічним принципом на тлі війни: зав’язка – отримання повістки, розвиток дії – «учєбка», виїзд на «передок», кульмінація – перший бій, розв’язка – гімн, нагорода, «дембель».
Мовно-стильова палітра твору так само проста, звичайна, з активним використанням розмовної мови та інвективи («Та похрєн усе, Федоте. Я сюди померти приїхав!»), а також солдатського сленгу в зоні АТО («аватари», «бардак», «калаш», «буханка», «бронік», «іграшка», «радіоняня», «тверда валюта», «сєпари», «развєдос», «летьоха» тощо).
Проте акцент у книзі зроблено не на пригодах, подвигах, вчинках головного героя. Найбільше уваги приділено психологічним аспектам становлення бійця. Така задовга (флоберівського типу) експозиція увиразнює процес протверезіння / відродження / «виховання почуттів» пересічного українця. Почуттів не тільки до України, але й до коханої дружини, яка зі статусу паралельного, звичайного життя раптом перетворюється на найрідніше, найбажаніше створіння.
Домінує у творі саме чоловіча тема, тема жінки (по-різному) зринає епізодично: дружина; невістка; «медички» в «учєбці»; «бабєнція» в зоні АТО: «…Її «развєдоси» на горище до себе притягнули»… Пачка цигарок – і роби з нею, що забажає!..» Але й тут, попри брутальність, вустами головного героя виставлено акценти:
- Тільки в армії зрозумів, якою близькою є для мене дружина. Образити такими діями?.. − похитав головою…»
Отже, подібно до Альбера Камю, Сергій Гридін стверджує, що боротьба з чумою (війною) – це чоловіча робота.
Але, як український письменник, Сергій Гридін бачить, що героїчних мужніх умотивованих воїнів-українців бракує. Із різних причин: через відсутність власної держави для багатьох поколінь українців, через несформульованість національних пріоритетів (тільки тепер слова Шевченка «прозвучали зовсім інакше», хоча десятиліттями їх вивчали в школі), через неавторитетність вітчизняного політикуму періоду незалежності, через нівелювання справжніх цінностей у прагматичному і несправедливому світі, через розмитість національних цінностей у глобалізованому світі тощо.
Проте письменникові вдалося відшукати ті важелі, що вмотивовують навіть пересічного «м’якого» чоловіка шляхом природнього добору між «аватарами» і «бійцями» стати «капітаном Говорухою», захисником. Які це мотиви? Маленьке дитя, котре ще не вміє розмовляти, а вже може залишитися без батька. Син, котрий ще не пізнав усіх барв життя, і мусить ЖИТИ. Обставини бою, коли від кмітливості, рішучості та досвіду командира залежить життя бійців. «Війна відсіяла непотріб, залишивши те справжнє, що, можливо, за інших обставин і не відкрилось би»…
Треба зазначити, що автор має право на таке твердження, бо його книга про війну – це погляд зсередини учасника цієї війни, це своєрідний художній документ епохи АТО. І хто з читачів хоче знати правду про війну, хто почувається причетним, хто ідентифікує себе як патріот і українець, − має прочитати цю чесну і відверту чоловічу прозу насамперед. А вигаданий «екшн», жіночі історії «до кави» і переклади зарубіжних трилерів почекають.
Ніна Головченко
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/06/02/072207.html
Проблема, котру він намагається розкрити, торкається не романтичних поривань патріотів Майдану та бійців першої хвилі мобілізації в зону Антитерористичної операції, чи героїзації їхніх подвигів. Письменник намагається розгорнути психологічну картину вростання в реалії війни чоловіків четвертої хвилі мобілізації, котрі мають вік за сорок років, мають налагоджений побут, стабільну роботу, а найбільша проблема їхнього життя – невістка, яка недолюблює родину свого чоловіка. Провідний приціл твору – становлення армії, становлення чоловіка в умовах війни, на яку ніхто не очікував.
Головний герой – Федір Говоруха − провінціал з економічною освітою, котрий теоретично опанував навички лейтенанта на кафедрі у виші і не очікував на те, що доведеться усе відновлювати «в реалі». Він жив розміреним / автоматичним життям: робота, телевізор, дружина Іннуська (десь паралельно, беземоційно), син, якому допомагав оплачувати винайняте житло), і онука. Це дитя ще розбурхувало найтепліші і найщиріші почуття в душі чоловіка, котрий сприймав своє буденне сіре життя як нормальне: уже все найяскравіше відбулося – кохання, народження сина, теплі рученята онучки… Політичні баталії в Україні викликали скоріше скепсис, а не сподівання чи прагнення таки ж щось змінити.
Пробудження обивателя відбулося на темі батьківських почуттів, тоді, коли Федір «на автоматі» підписався за отримання повістки. Як з’ясувалося згодом, повістки до військкомату на ім’я сина Віктора. Батьківський інстинкт змусив Федора уберегти від удару дружину Інну – він не повідомив їй про це проти ночі. Потім побіг до знайомого лікаря – просив допомогти «комісувати» сина. Потім пішов до військкомату, намагався «уточнити, чи є якісь варіанти» («потираючи пучки пальців одна об одну») відхилити нагальну потребу «отдавать долг Родінє» для сина. А потім, несподівано для самого себе, сказав капітану, що піде сам замість сина: він же − лейтенант, сапер…
Капітан раптом погодився. У декількох фразах військкома розкрилася ціла історія і суто чоловіча солідарність: «…За уклонєніє – срок. Два года как одін день… Мнє такоє прєдлагаєш? Да у мєня син в Іловайскє остался!.. Ти – мужик. Уважаю! Обєщаю малого нє трогать – слово отца! Ех, жаль, я так в свойо время нє сдєлал!..»
Наступні етапи кристалізації чоловіка – лейтенанта Говорухи («Федота») – медкомісія, байдужість колег по роботі (за винятком одного), «учєбка», переїзд «на передок», навчання на «мєстності», спілкування з підступними місцевими мешканцями і військовими командирами, перші бойові завдання. На тлі реально-натуралістичного примітивізму армійського побуту на початку 21 століття найскладнішими моментами для всіх бійців підрозділу є адаптація до нового чоловічого колективу, набуття навичок сапера, «притирання» характерів та вибудовування нової ієрархії у спільноті воїнів, а не обивателів.
Поступово реанімуються і високі цінності. У книзі ця тема не педалюється, не має зайвого пафосу, тому викликає позитивні емоції. Спершу в «учєбці» обов’язкове при шикуванні виконання гімну раптом почало перетворювати натовп на колектив. А вигуки «Слава Україні! Героям слава!» і фраза «Путін!!! – Ху…ло!» «несподівано підняла настрій».
Друга хвиля відродження патріотичних почуттів серед бійців описана в епізоді читання віршів Шевченка зі збірки, яку «підігнали волонтери»: кишенькове видання в «камуфльованій обкладинці»:
«…Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, неоднаково мені.
Валерчик намагався щось сказати, але замість слів вийшов схлип. Усі повернулися до нього.
- Чіпляє, мужики! Я Шевченка тільки в школі чув, але тоді заставляли, і читати його не хотілося. «Ох, не однаково мені»…
- Кому «однаково», той удома на дивані воює!..»
Остаточно стверджується воїн у прикінцевому епізоді виконання гімну на плацу, коли «…вся бригада кількома тисячами голосів зливається в єдиному хорі. Мурашки бігають по шкірі…»
Головну мету українця в умовах війни формулює у повісті один із героїв – Серьога Док: «Твоя мета зараз – відслужити як треба і додому живим повернутись. А потім ту всю наволоч, що нами керує, на місце поставити, аби знали, що ми не отара баранів і овець, а справжній і сильний народ…»
Варто наголосити, що Сергій Гридін у повісті «Сапери» актуалізує тему людини звичайної, пересічної, і ця тема не є новою у світовій літературі. Про високий духовний рівень «маленьких людей» писали Достоєвський і Чехов, а неспроможність людини звичайної зламати суспільний чи виробничий механізм, гвинтиком чи додатком до якого вона є, відчув Кафка. Сергій Гридін досліджує не камерну духовність чи песимістичні опції бюрократизованого світу. Він, скоріше, наслідує лінію Джека Лондона і виписує український варіант проЯвлення Людини в екстремальній ситуації.
Попри такі високі аналогії, стиль письма автора «Саперів» є простим, прозорим, доступним масовому читачеві. Композиція сюжету лінійна, розгортається за біографічним принципом на тлі війни: зав’язка – отримання повістки, розвиток дії – «учєбка», виїзд на «передок», кульмінація – перший бій, розв’язка – гімн, нагорода, «дембель».
Мовно-стильова палітра твору так само проста, звичайна, з активним використанням розмовної мови та інвективи («Та похрєн усе, Федоте. Я сюди померти приїхав!»), а також солдатського сленгу в зоні АТО («аватари», «бардак», «калаш», «буханка», «бронік», «іграшка», «радіоняня», «тверда валюта», «сєпари», «развєдос», «летьоха» тощо).
Проте акцент у книзі зроблено не на пригодах, подвигах, вчинках головного героя. Найбільше уваги приділено психологічним аспектам становлення бійця. Така задовга (флоберівського типу) експозиція увиразнює процес протверезіння / відродження / «виховання почуттів» пересічного українця. Почуттів не тільки до України, але й до коханої дружини, яка зі статусу паралельного, звичайного життя раптом перетворюється на найрідніше, найбажаніше створіння.
Домінує у творі саме чоловіча тема, тема жінки (по-різному) зринає епізодично: дружина; невістка; «медички» в «учєбці»; «бабєнція» в зоні АТО: «…Її «развєдоси» на горище до себе притягнули»… Пачка цигарок – і роби з нею, що забажає!..» Але й тут, попри брутальність, вустами головного героя виставлено акценти:
- Тільки в армії зрозумів, якою близькою є для мене дружина. Образити такими діями?.. − похитав головою…»
Отже, подібно до Альбера Камю, Сергій Гридін стверджує, що боротьба з чумою (війною) – це чоловіча робота.
Але, як український письменник, Сергій Гридін бачить, що героїчних мужніх умотивованих воїнів-українців бракує. Із різних причин: через відсутність власної держави для багатьох поколінь українців, через несформульованість національних пріоритетів (тільки тепер слова Шевченка «прозвучали зовсім інакше», хоча десятиліттями їх вивчали в школі), через неавторитетність вітчизняного політикуму періоду незалежності, через нівелювання справжніх цінностей у прагматичному і несправедливому світі, через розмитість національних цінностей у глобалізованому світі тощо.
Проте письменникові вдалося відшукати ті важелі, що вмотивовують навіть пересічного «м’якого» чоловіка шляхом природнього добору між «аватарами» і «бійцями» стати «капітаном Говорухою», захисником. Які це мотиви? Маленьке дитя, котре ще не вміє розмовляти, а вже може залишитися без батька. Син, котрий ще не пізнав усіх барв життя, і мусить ЖИТИ. Обставини бою, коли від кмітливості, рішучості та досвіду командира залежить життя бійців. «Війна відсіяла непотріб, залишивши те справжнє, що, можливо, за інших обставин і не відкрилось би»…
Треба зазначити, що автор має право на таке твердження, бо його книга про війну – це погляд зсередини учасника цієї війни, це своєрідний художній документ епохи АТО. І хто з читачів хоче знати правду про війну, хто почувається причетним, хто ідентифікує себе як патріот і українець, − має прочитати цю чесну і відверту чоловічу прозу насамперед. А вигаданий «екшн», жіночі історії «до кави» і переклади зарубіжних трилерів почекають.
Ніна Головченко
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/06/02/072207.html
Федір Говоруха потрапляє під четверту хвилю мобілізації. Щоб уберегти сина від служби, він сам іде до армії. Чоловік закінчив військову кафедру, має спеціалізацію "сапер". І вся ця дорога в АТО, принади рідної української армії, навчання і служби, відносин, побуту, героїзму і боягузтва... вся картина постає перед читачем в повісті "Сапери".
.
Сергій Гридін знає будні військових з власного досвіду. І хоч герої в книзі вигадані, але немає сумніву, що загальна картина достовірна.
...
Пам'ятаю, під час 4 хвилі проходила практику у військоматі. Виписували повістки офіцерам запасу - молодим чоловікам, які закінчити військову кафедру. Які уявлення не мали, що настане такий день. Адже вони не служили в армії, просто хотіли щоб усе було простіше...
.
АТО - чума нашого часу. Гібридна війна, яку офіційно не визнають війною.
Я собі так розуміла: антитерористична операція - це коли мобілізують сили і вимітають терористів геть. Але ж 4 роки...
.
19-річні хлопці, не маючи знань і вмінь, одначе зазомбовані духом патріотизму. І ховають їх як героїв, що полягли за мир Батьківщини. Але такі жертви, жертви людських життів ніколи не виправдаються.
.
Мир заради війни. Секс заради невинності.
.
У світі таких парадоксів жити сумно. Жити боляче. Відчуваєш під собою тепле ліжко, м'яку ковдру. А ліворуч тихенькою голкою, ледь-ледь крадеться відчуття сорому. Бо комусь зараз не так добре. Бо люди гинуть і немає тому виправдання.
.
Тільки чому мені буває соромно, а тим, хто заварив цю кашу на пекельному полум'ї так спокійно спиться...
https://www.instagram.com/p/Boo4JkFFW8i/?tagged=bookstagram_ua
.
Сергій Гридін знає будні військових з власного досвіду. І хоч герої в книзі вигадані, але немає сумніву, що загальна картина достовірна.
...
Пам'ятаю, під час 4 хвилі проходила практику у військоматі. Виписували повістки офіцерам запасу - молодим чоловікам, які закінчити військову кафедру. Які уявлення не мали, що настане такий день. Адже вони не служили в армії, просто хотіли щоб усе було простіше...
.
АТО - чума нашого часу. Гібридна війна, яку офіційно не визнають війною.
Я собі так розуміла: антитерористична операція - це коли мобілізують сили і вимітають терористів геть. Але ж 4 роки...
.
19-річні хлопці, не маючи знань і вмінь, одначе зазомбовані духом патріотизму. І ховають їх як героїв, що полягли за мир Батьківщини. Але такі жертви, жертви людських життів ніколи не виправдаються.
.
Мир заради війни. Секс заради невинності.
.
У світі таких парадоксів жити сумно. Жити боляче. Відчуваєш під собою тепле ліжко, м'яку ковдру. А ліворуч тихенькою голкою, ледь-ледь крадеться відчуття сорому. Бо комусь зараз не так добре. Бо люди гинуть і немає тому виправдання.
.
Тільки чому мені буває соромно, а тим, хто заварив цю кашу на пекельному полум'ї так спокійно спиться...
https://www.instagram.com/p/Boo4JkFFW8i/?tagged=bookstagram_ua
Сергій Гридін "Сапери" Повість про війну, без пом'якшень і метафор. Про мобілізованих, серед яких і автор. Правдива і сумна. Федір Говоруха вже дідусь, і коли сину приходить повістка, йде служити замість нього. За плечима лише воєнна кафедра, ніякого досвіду. Але він - офіцер, і має командувати саперами. І командування це буде нелегким. Гридін не приховує всіх недоліків армії: погана організація, мільйон паперів, дурноголове начальство і алкоголь. Надто багато алкоголю. Але Федору треба перетворити цю групу мобілізованих на справжніх саперів. І себе теж. Навчання було мало, досвіду взагалі не було - і от вони вже на Донбасі. Ця невеличка повість - ще один погляд на війну, яка триває зараз і людей, які оберігають наше мирне небо. Рекомендую.
НЕ ДЛЯ ВІЙНИ НАРОДЖЕНІ
Сергій Гридін ⠀ “Сапери” ⠀ Вони йшли на війну не так, як добровольці й мобілізовані першої хвилі. Четверта хвиля повихоплювала зі спалень і тих, хто на війну не збирався. Звичайних чоловіків, не для війни народжених. Та коли кличуть, вони не ховаються. Йдуть, бо чоловікам інакше не личить. Бо війна — чоловіча робота. Хоч і не всі такі. ⠀ Їм непросто навчитися жити без піжам і звикнути до солдатського побуту. Складно вбутися там, де всі — нестерпно різні. Де агресія й брутальність зашкалюють. Часом здається, що здичавілість новобранців виштовхує знічену цивілізацію в далекий кут історії. Над усім у них — дух вольниці й інстинкти. Свавілля верховодить, поки обставини не ставлять їх у стрій. Поки війна не нагадає про ціну життя. І чому вони там. Тоді приборкують норови, знаходять голови і беруться за роботу. Їх уже не збити з толку, коли вони — солдати. Бо за ними — земля, країна й рідня. А над ними — Бог, якому відсилають молитви. Випробування війною пробуджує справжність людини і солдата. Нещодавній покидьок нищить у собі себе потворного. Вчорашній пофігіст, забуваючи про себе, рятує товариша. Неприятелі стають побратимами. Саме про чоловічий вимір війни ця повість. Про те, якими чоловіки приходять у військо, як поводяться і якими стають. Про псевдочоловіче, брутальне і не тільки… ⠀ Її автор знає цю війну як командир саперного взводу. Тому повість вражає тонко спостереженими деталями. І неприкрашеною правдою, яку бачить тільки письменник. Не варто шукати в «Саперах» банальну правду фактів. Усі події і герої повісті — вигадані. У ній правда життя на війні. Психологічна правда війни. ⠀
Сергій Гридін ⠀ “Сапери” ⠀ Вони йшли на війну не так, як добровольці й мобілізовані першої хвилі. Четверта хвиля повихоплювала зі спалень і тих, хто на війну не збирався. Звичайних чоловіків, не для війни народжених. Та коли кличуть, вони не ховаються. Йдуть, бо чоловікам інакше не личить. Бо війна — чоловіча робота. Хоч і не всі такі. ⠀ Їм непросто навчитися жити без піжам і звикнути до солдатського побуту. Складно вбутися там, де всі — нестерпно різні. Де агресія й брутальність зашкалюють. Часом здається, що здичавілість новобранців виштовхує знічену цивілізацію в далекий кут історії. Над усім у них — дух вольниці й інстинкти. Свавілля верховодить, поки обставини не ставлять їх у стрій. Поки війна не нагадає про ціну життя. І чому вони там. Тоді приборкують норови, знаходять голови і беруться за роботу. Їх уже не збити з толку, коли вони — солдати. Бо за ними — земля, країна й рідня. А над ними — Бог, якому відсилають молитви. Випробування війною пробуджує справжність людини і солдата. Нещодавній покидьок нищить у собі себе потворного. Вчорашній пофігіст, забуваючи про себе, рятує товариша. Неприятелі стають побратимами. Саме про чоловічий вимір війни ця повість. Про те, якими чоловіки приходять у військо, як поводяться і якими стають. Про псевдочоловіче, брутальне і не тільки… ⠀ Її автор знає цю війну як командир саперного взводу. Тому повість вражає тонко спостереженими деталями. І неприкрашеною правдою, яку бачить тільки письменник. Не варто шукати в «Саперах» банальну правду фактів. Усі події і герої повісті — вигадані. У ній правда життя на війні. Психологічна правда війни. ⠀
Хто з читачів хоче знати правду про війну, хто почувається причетним, хто ідентифікує себе як патріот і українець, − має прочитати цю чесну і відверту чоловічу прозу насамперед.
Книжчин дім запрошує читати та отримувати задоволення від читання!
