Доля робить крутий віраж і закидає Тіну в незвичні обставини, незнайому школу й до чужих людей. Її там не чекають і не розуміють.
Перед нею постає необхідність вибору — сховатися в самотність чи перемогти страх, знайти нових друзів і першу любов.
Перед нею постає необхідність вибору — сховатися в самотність чи перемогти страх, знайти нових друзів і першу любов.
У Тіни немає повноцінної сім’ї, але є друзі, які її розуміють. І раптом усе летить шкереберть.
Вона змушена переїхати в село. Їй складно, бо там майже все не так як звикла. Жорстоко випробовують нові однокласники, серед яких є свої авторитети й ті, хто їм догоджає. Не вистачає відчуття захищеності й потрібності. Бентежить спрага любові. Цікавить, що і як там у дорослих.
Незвичні спостереження й переживання, враження й конфлікти супроводжують Тіну майже на кожному кроці. І саме тоді в її світі з’являється він. З ним цікаво й затишно. Завдяки йому знаходить і спілкування серцем.
Вона змушена переїхати в село. Їй складно, бо там майже все не так як звикла. Жорстоко випробовують нові однокласники, серед яких є свої авторитети й ті, хто їм догоджає. Не вистачає відчуття захищеності й потрібності. Бентежить спрага любові. Цікавить, що і як там у дорослих.
Незвичні спостереження й переживання, враження й конфлікти супроводжують Тіну майже на кожному кроці. І саме тоді в її світі з’являється він. З ним цікаво й затишно. Завдяки йому знаходить і спілкування серцем.
Олена Рижко. «Дівчина з міста»: «Я підійшла до цього завдання з позиції дослідника»
«Якщо ви все свідоме життя писали тільки для дорослих, а потім раптом сіли й написали книжку для підлітків (для майже дорослих, але не зовсім), то перше з двох питань, які вам найчастіше доведеться чути, буде: «Чого раптом?».
І тоді думаєш: а й справді? Чому? Тому, що любиш кидати собі виклик? Ставити перед собою завдання, яке непросто виконати? Вочевидь.
Бо є купа речей, які ти-доросла хотіла б сказати собі-майже дорослій? Безсумнівно.
Ще раз пережити всі ті відчуття, які можна було б означити як «перші» — поцілунок, кохання, осмислення себе, відкривання власної тілесності, ревнощі, вибір, дружба, непересічний вчинок? Достеменно.
От і зважуєшся, не знаючи точно, коли ти писатимеш текст, а коли він писатиме себе через тебе.
Друге ж питання: «Як це вдалося?» (при цьому всміхаєшся й зітхаєш із полегшенням, кажучи собі, як добре, що не спитали: «Як ви вважаєте, вам це вдалося?»).
Зрозуміло, що в кожного письменника власний підхід і свої секрети. Я підійшла до цього завдання з позиції дослідника (робота над двома дисертаціями не минає безслідно):
— начиталася про «покоління Z»;
— передивилася купу відео на YouTube;
— проштудіювала молодіжні форуми в пошуках актуальних для підлітків проблем;
— потім блоги психологів, які розповідали про те, якими засобами й наскільки успішно з тими проблемами можна було б змагатися;
— обдзвонила знайомих вчителів із єдиним запитанням: «Які вони — сьогоднішні підлітки?»;
— приставала до всіх своїх знайомих (майже дорослих і зовсім дорослих), аби поділилися найкумеднішими історіями з власного шкільного життя;
— наобіцяла сину золоті гори за словничок реального молодіжного сленгу (тепер розширюю його за допомогою студентів);
— за тим — подалася «в поле»: гуляла біля шкільних подвір’їв, у парках і біля метро з нашорошеними вухами, дослухаючись, як і про що говорять підлітки, яку музику слухають, що читають, як одягаються; напросилася «в гості» в одну зі столичних шкіл, де в коридорах під час перерви, долаючи страх бути затоптаним, дещо таки вдалося підгледіти (від хлопчака-пампушечки, який натхненно «розправлявся» з чотирма порціями обіду, хвацько орудуючи обома руками, до романтичної парочки, яка, прилаштувавшись на сходах, цілком поринула у власний світ, і все, що їх цікавило, — щоб дзвінок не лунав якомога довше, аби їм не прийшлося відпускати руки одне одного);
— пам’ятаючи просту істину: «Якщо автор одразу не дасть опис героя, читач придумає його сам і дуже розчарується, коли на котрійсь “n-ній” сторінці знайде портрет, який буде схожий на його власний настільки ж, наскільки поні схожий на пегаса», — обклалася фотоальбомами із власних шкільних років, світлинами з трьох шкіл, у яких навчався мій син, навіть блукала безмежними просторами Мережі в пошуках характерної зовнішності майбутніх персонажів.
Але все це, як виявилося, були тільки «квіточки». «Ягідки» почалися згодом, коли прийшлося буквально перевтілюватися у своїх героїв, аби зрозуміти, як вони вчинять у тих обставинах, які ти їм запропонував. А часом навіть «програвати» окремі сцени (як у театрі), аби відчути переживання героя (закоханість, здивування, шок, шал, біль, нерозуміння, вагання, страх, радість, захоплення…), щоб лише потім записати їх…
Однак усі перипетії написання твору тьмяніють, коли бачиш захоплені погляди читачів. Тоді розумієш, що готовий братися за такі челенджі знову, і знову, і знову…»
http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/516
«Якщо ви все свідоме життя писали тільки для дорослих, а потім раптом сіли й написали книжку для підлітків (для майже дорослих, але не зовсім), то перше з двох питань, які вам найчастіше доведеться чути, буде: «Чого раптом?».
І тоді думаєш: а й справді? Чому? Тому, що любиш кидати собі виклик? Ставити перед собою завдання, яке непросто виконати? Вочевидь.
Бо є купа речей, які ти-доросла хотіла б сказати собі-майже дорослій? Безсумнівно.
Ще раз пережити всі ті відчуття, які можна було б означити як «перші» — поцілунок, кохання, осмислення себе, відкривання власної тілесності, ревнощі, вибір, дружба, непересічний вчинок? Достеменно.
От і зважуєшся, не знаючи точно, коли ти писатимеш текст, а коли він писатиме себе через тебе.
Друге ж питання: «Як це вдалося?» (при цьому всміхаєшся й зітхаєш із полегшенням, кажучи собі, як добре, що не спитали: «Як ви вважаєте, вам це вдалося?»).
Зрозуміло, що в кожного письменника власний підхід і свої секрети. Я підійшла до цього завдання з позиції дослідника (робота над двома дисертаціями не минає безслідно):
— начиталася про «покоління Z»;
— передивилася купу відео на YouTube;
— проштудіювала молодіжні форуми в пошуках актуальних для підлітків проблем;
— потім блоги психологів, які розповідали про те, якими засобами й наскільки успішно з тими проблемами можна було б змагатися;
— обдзвонила знайомих вчителів із єдиним запитанням: «Які вони — сьогоднішні підлітки?»;
— приставала до всіх своїх знайомих (майже дорослих і зовсім дорослих), аби поділилися найкумеднішими історіями з власного шкільного життя;
— наобіцяла сину золоті гори за словничок реального молодіжного сленгу (тепер розширюю його за допомогою студентів);
— за тим — подалася «в поле»: гуляла біля шкільних подвір’їв, у парках і біля метро з нашорошеними вухами, дослухаючись, як і про що говорять підлітки, яку музику слухають, що читають, як одягаються; напросилася «в гості» в одну зі столичних шкіл, де в коридорах під час перерви, долаючи страх бути затоптаним, дещо таки вдалося підгледіти (від хлопчака-пампушечки, який натхненно «розправлявся» з чотирма порціями обіду, хвацько орудуючи обома руками, до романтичної парочки, яка, прилаштувавшись на сходах, цілком поринула у власний світ, і все, що їх цікавило, — щоб дзвінок не лунав якомога довше, аби їм не прийшлося відпускати руки одне одного);
— пам’ятаючи просту істину: «Якщо автор одразу не дасть опис героя, читач придумає його сам і дуже розчарується, коли на котрійсь “n-ній” сторінці знайде портрет, який буде схожий на його власний настільки ж, наскільки поні схожий на пегаса», — обклалася фотоальбомами із власних шкільних років, світлинами з трьох шкіл, у яких навчався мій син, навіть блукала безмежними просторами Мережі в пошуках характерної зовнішності майбутніх персонажів.
Але все це, як виявилося, були тільки «квіточки». «Ягідки» почалися згодом, коли прийшлося буквально перевтілюватися у своїх героїв, аби зрозуміти, як вони вчинять у тих обставинах, які ти їм запропонував. А часом навіть «програвати» окремі сцени (як у театрі), аби відчути переживання героя (закоханість, здивування, шок, шал, біль, нерозуміння, вагання, страх, радість, захоплення…), щоб лише потім записати їх…
Однак усі перипетії написання твору тьмяніють, коли бачиш захоплені погляди читачів. Тоді розумієш, що готовий братися за такі челенджі знову, і знову, і знову…»
http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/516
Тіна – дівчина з міста, чиї батьки створили нові родини, а тому вона, на певний час закинута й забута, опиняється у бабусі в селі. Сільська школа – маленька модель соціуму, в якому все суворо стратифіковано. Королева класу – білявка Ніка, красива, висока й струнка; в неї, звісно, є почет: Юля та Іра, що вдягаються майже однакового і постійно слідують за своєю повелителькою. Інший табір очолює шатенка Крістіна з ідеальною шкірою, «справжня Барбі» і, як виявляється, непогана людина. Хлопці також мають власні прописані ролі: качок Вітя, атлети Давид і Сем, насмішкуватий коротун Буся – всі вони старанно виконують партії, які ми вивчили напам’ять завдяки голлівудським фільмам про школу. Осібно тримається симпатичний, незалежний і завжди ніби відсторонений Макс. Вже здогадалися, в кого закохається головна героїня?
Відсутність у Тіниному житті матері – болюча, але вже звична. Дівчина ніяк не може наважитися на серйозну розмову, бо вважає себе невдалою «репетицією», після якої ось-ось з’явиться інша, «бажаніша» дитина. Здавалося б, звичний сюжет, але за цим стоїть глобальна ідея мовчання, що стає лейтмотивом повісті. Тіна не розмовляє з мамою, Вероніка показово ігнорує новеньку, Макс, побачивши у ранньому дитинстві смерть, на довгий час взагалі відмовився говорити. Головні герої наполегливо шукатимуть власну мову, здатну виразити складний і часто травматичний досвід, який вони пережили.
Авторську оповідь перемежовують відеозаписи Тіни для Youtube-каналу – зрозумілий і близький сучасному підлітку замінник щоденника. Паралеллю до віртуального щоденника Тіни стане випадково знайдена секретка, тобто таємний зошит, що належав далекій старшій родичці дівчини. Таким чином в оповіданні переплітаються кілька сюжетних ліній, адже кожне покоління має не лише власні таємниці, а й особливий спосіб їх фіксувати.
В тексті Олени Рижко локусом стають сади і парки, тобто приручена й оформлена людиною природа – і цим рустикальний простір не особливо відрізняється від урбаністичного. Макс вирощує рослини в оранжереях і затято бореться проти стереотипу, що чоловіки не можуть любити квіти. Стосунки головної героїні починаються з подарованої троянди. Під час години праці клас згрібає листя на території школи. Ліс же стає місцем небезпеки: саме там Тіна вперше стикається з реальною загрозою, а потім – і справжніми проблемами, за якими стоїть, звісно, Ніка.
Стосунки Макса і Тіни найбільше нагадують взаємини Едварда і Бели з підліткової саги «Сутінки»: знову йдеться про роман наївної новенької, що переїхала з великого міста, і досвідченого похмурого старшого хлопця, який, вочевидь, приховує якусь таємницю. Як і Едвард Каллен, Макс боїться оголювати минуле, бо підозрює, що може цим відштовхнути кохану. Як і Бела, Тіна бажає все знати. І навіть драматичні діалоги між цими двома часом нагадують репліки, написані Стефані Маєр: такий стримано-благородний Макс, ніби в нього вселився сам Кіану Рівз, і трохи надокучлива, але щира Тіна. На щастя, Макс не вампір – це вже було б занадто.
Протистояння Тіни та Ніки розгортатимуться за звичним для підліткових книжок сценарієм. Кульмінація буде неймовірно драматичною, а гепі-енд – неуникним. Тільки от якби цукру в стосунках головної пари було трохи менше, а Макс виявився не настільки білоплащовим лицарем, «Дівчина з міста» тільки виграла б. Втім, є незаперечні переваги: розкрито тему підліткової сексуальності, показано реальний, а не ідеалізований клас, та й Макс, на щастя, все ж не вампір.
https://bokmal.com.ua/books/selo-i-lyudi-suchasna-rustikalna-proza-dlya-pidlitkiv/
Відсутність у Тіниному житті матері – болюча, але вже звична. Дівчина ніяк не може наважитися на серйозну розмову, бо вважає себе невдалою «репетицією», після якої ось-ось з’явиться інша, «бажаніша» дитина. Здавалося б, звичний сюжет, але за цим стоїть глобальна ідея мовчання, що стає лейтмотивом повісті. Тіна не розмовляє з мамою, Вероніка показово ігнорує новеньку, Макс, побачивши у ранньому дитинстві смерть, на довгий час взагалі відмовився говорити. Головні герої наполегливо шукатимуть власну мову, здатну виразити складний і часто травматичний досвід, який вони пережили.
Авторську оповідь перемежовують відеозаписи Тіни для Youtube-каналу – зрозумілий і близький сучасному підлітку замінник щоденника. Паралеллю до віртуального щоденника Тіни стане випадково знайдена секретка, тобто таємний зошит, що належав далекій старшій родичці дівчини. Таким чином в оповіданні переплітаються кілька сюжетних ліній, адже кожне покоління має не лише власні таємниці, а й особливий спосіб їх фіксувати.
В тексті Олени Рижко локусом стають сади і парки, тобто приручена й оформлена людиною природа – і цим рустикальний простір не особливо відрізняється від урбаністичного. Макс вирощує рослини в оранжереях і затято бореться проти стереотипу, що чоловіки не можуть любити квіти. Стосунки головної героїні починаються з подарованої троянди. Під час години праці клас згрібає листя на території школи. Ліс же стає місцем небезпеки: саме там Тіна вперше стикається з реальною загрозою, а потім – і справжніми проблемами, за якими стоїть, звісно, Ніка.
Стосунки Макса і Тіни найбільше нагадують взаємини Едварда і Бели з підліткової саги «Сутінки»: знову йдеться про роман наївної новенької, що переїхала з великого міста, і досвідченого похмурого старшого хлопця, який, вочевидь, приховує якусь таємницю. Як і Едвард Каллен, Макс боїться оголювати минуле, бо підозрює, що може цим відштовхнути кохану. Як і Бела, Тіна бажає все знати. І навіть драматичні діалоги між цими двома часом нагадують репліки, написані Стефані Маєр: такий стримано-благородний Макс, ніби в нього вселився сам Кіану Рівз, і трохи надокучлива, але щира Тіна. На щастя, Макс не вампір – це вже було б занадто.
Протистояння Тіни та Ніки розгортатимуться за звичним для підліткових книжок сценарієм. Кульмінація буде неймовірно драматичною, а гепі-енд – неуникним. Тільки от якби цукру в стосунках головної пари було трохи менше, а Макс виявився не настільки білоплащовим лицарем, «Дівчина з міста» тільки виграла б. Втім, є незаперечні переваги: розкрито тему підліткової сексуальності, показано реальний, а не ідеалізований клас, та й Макс, на щастя, все ж не вампір.
https://bokmal.com.ua/books/selo-i-lyudi-suchasna-rustikalna-proza-dlya-pidlitkiv/
If a building becomes architecture, then it is art
«Дівчина з міста»: інтриги, романтика і трохи інтиму
На цю підліткову новинку я задивлялася ще з моменту появи її анонсу. Виразно «дівчача» (о, ці рожеві акценти!) обкладинка з виразно провокаційними (гм-гм, що це там написано в рожевому баблі?) детальками, досі незнайоме ім’я авторки, яке не провокувало жодних упереджень чи очікувань, ну й молодіжна серія від ВЦ Академія, завдяки якій я відкрила вже для себе кілька цікавих текстів. Тож ви розумієте, що «Дівчину з міста» Олени Рижко я просто не могла не прочитати?
Виявилося, що пристрасті у звичайній сільській школі вирують не гірші, ніж у голлівудських молодіжних фільмах – тут тобі й самопроголошені королеви (й не одна, а аж дві на клас!), і їхня «свита», і боротьба за вплив і хлопців, і різні підступні вчинки, аби скомпрометувати суперниць. Тіна не лише буде втягнена у всі ці інтриги, а й активно долучиться до життя класу й допомагатиме з підготовкою до конкурсу. А ще – знайде справжнє кохання. І так боятиметься його втратити, що ризикуватиме життям.
Інтриг, компромату й секретів у школі, у яку потрапила Тіна, та і взагалі в селі, – не менше, знову ж таки, ніж у кіно. Тому життєва мудрість про те, що чим менше село, тим більша в ньому діється «сантабарбара» цілком справедливе. Можливо, тут трішки забагато «голлівудщини» – але, з іншого боку, щоденні випуски теленовин підносять нам не гірші сюжети. Так що цілком припускаю, що й шантаж, і бійки, й інші неприємні штуки таки могли б бути насправді. На щастя, вони врівноважуються й хорошими вчинками, а ще – досить невинними, але дуже смішними школярськими вибриками і приколами.
Авторка акцентує увагу на тому, що з сексуальним вихованням сучасної, здавалося б, розкутої молоді є свої проблеми. Вони рано дізнаються про фізіологію дорослішання, але мусять самі розбиратися із психологією. Майже так само, як їхні мами – у «секретиках», які героїня знаходить в потаємному сховку, описані інтимні переживання дівчини, яка кількадесят років тому жила у цій же кімнаті. І порадитися їй теж не було з ким.
На щастя, Тіні зустріне людину – хлопця, який зрозуміє, пояснить, не тиснутиме, ставитиметься з повагою до її почуттів і дасть кілька слушних порад. Не знаю, чи в реальному житті бувають такі мудрі і щирі хлопці-підлітки, ну але принаймні за героїню ми можемо порадіти ?
У книзі вистачає гострих моментів, а її герої іноді ходять по межі. І навіть трохи цю межу перетинають. Але, якби вони були реальними людьми, то з цієї історії винесли б правильні уроки, і навіть прикрі речі пішли б їм на користь.
– Твоя мама – мудра жінка.
– Ти, – Макс примружився, – так і не наважилася поговорити зі своєю, правда?
https://blog.yakaboo.ua/divchina-z-mista/
На цю підліткову новинку я задивлялася ще з моменту появи її анонсу. Виразно «дівчача» (о, ці рожеві акценти!) обкладинка з виразно провокаційними (гм-гм, що це там написано в рожевому баблі?) детальками, досі незнайоме ім’я авторки, яке не провокувало жодних упереджень чи очікувань, ну й молодіжна серія від ВЦ Академія, завдяки якій я відкрила вже для себе кілька цікавих текстів. Тож ви розумієте, що «Дівчину з міста» Олени Рижко я просто не могла не прочитати?
Авторка поезій та дорослих романів
Олена Рижко насправді далеко не авторка-початківець. Дипломована філологиня родом із Житомирщини, вона видала кілька поетичних збірок і романів – зокрема, «Карнавал триває» і його продовження «Ще одна історія про…». Також на рахунку Олени – мовознавчі посібники й літературознавчі дослідження. А от у підліткові літературі в неї відбувся дебют. І, як на мій смак, досить-таки непоганий.
Міська дівчина і сільська «сантабарбара»
Ця історія починається із того, що дорослі поводяться з дітьми так само, як діти – із набридлими іграшками. Поки Тінина мама із вітчимом готуються до народження спільної дитини, Тіну відправляють на село до бабусі. Насправді дівчинка майже не почувається покинутою – вони з мамою з появою у їхньому житті вітчима так віддалилися одна від одної, що фізична відстань уже не дуже й відчутна. Але Тіна в розпачі через те, що доведеться принаймні на рік попрощатися з друзями, прийти в нову школу, у новий клас і намагатися якось там вижити без звичного спілкування, прогулянок і улюблених занять із хореографії. План у дівчини простий: триматися трохи осторонь нового колективу, спостерігати, записувати на телефон відеоблог для Youtube. Але сталося не так, як гадалося…
Виявилося, що пристрасті у звичайній сільській школі вирують не гірші, ніж у голлівудських молодіжних фільмах – тут тобі й самопроголошені королеви (й не одна, а аж дві на клас!), і їхня «свита», і боротьба за вплив і хлопців, і різні підступні вчинки, аби скомпрометувати суперниць. Тіна не лише буде втягнена у всі ці інтриги, а й активно долучиться до життя класу й допомагатиме з підготовкою до конкурсу. А ще – знайде справжнє кохання. І так боятиметься його втратити, що ризикуватиме життям.
Інтриг, компромату й секретів у школі, у яку потрапила Тіна, та і взагалі в селі, – не менше, знову ж таки, ніж у кіно. Тому життєва мудрість про те, що чим менше село, тим більша в ньому діється «сантабарбара» цілком справедливе. Можливо, тут трішки забагато «голлівудщини» – але, з іншого боку, щоденні випуски теленовин підносять нам не гірші сюжети. Так що цілком припускаю, що й шантаж, і бійки, й інші неприємні штуки таки могли б бути насправді. На щастя, вони врівноважуються й хорошими вчинками, а ще – досить невинними, але дуже смішними школярськими вибриками і приколами.
«Секретики» і сексуальне виховання
Дорослішання, тілесні зміни, нові химерні відчуття… Тіна, як і всі підлітки, досить гостро це переживає. І хоча дехто з її однокласниць уже має чималий сексуальний досвід, дівчинку інтимні теми не просто цікавлять, але й бентежать. Про фізіологію, анатомію і контрацепцію вона знає давно – із книжки, яку дала почитати мама. Але ні там, ні в Інтернеті не написано головне. Як і коли вперше поцілуватися з хлопцем, як зрозуміти, що «пора»? Що відчуваєш у процесі – магію чи огиду? Що у моменти близькості відбувається у душі двох людей? Дівчинка не може запитати про це ні в Гугла, ні в мами – перший може видати тобі масу картинок і текстів, але всі не про те, а з другою вони настільки віддалилися, що Тіна соромиться ділитися особистими і глибокими сумнівами та переживаннями.
Авторка акцентує увагу на тому, що з сексуальним вихованням сучасної, здавалося б, розкутої молоді є свої проблеми. Вони рано дізнаються про фізіологію дорослішання, але мусять самі розбиратися із психологією. Майже так само, як їхні мами – у «секретиках», які героїня знаходить в потаємному сховку, описані інтимні переживання дівчини, яка кількадесят років тому жила у цій же кімнаті. І порадитися їй теж не було з ким.
На щастя, Тіні зустріне людину – хлопця, який зрозуміє, пояснить, не тиснутиме, ставитиметься з повагою до її почуттів і дасть кілька слушних порад. Не знаю, чи в реальному житті бувають такі мудрі і щирі хлопці-підлітки, ну але принаймні за героїню ми можемо порадіти ?
Гостро, на межі – але пристойно
Після попередніх кількох абзаців вам може здатися, що «Дівчина з міста» – надто відверта книжка. Не приховуватиму, кілька легких еротичних сцен у ній є. Але насправді усе у рамках пристойності, без моралізаторства, але з легкою «мораллю» – меседжем про те, що не треба поспішати дорослішати, треба поважати одне одного і слухати себе, тоді все буде вчасно і правильно.
У книзі вистачає гострих моментів, а її герої іноді ходять по межі. І навіть трохи цю межу перетинають. Але, якби вони були реальними людьми, то з цієї історії винесли б правильні уроки, і навіть прикрі речі пішли б їм на користь.
Для кого
Традиційно я підліткові книги раджу не тільки підліткам, а й їхнім батькам – щоб ліпше зрозуміти своїх діточок, які так раптово подорослішали. Ця, наприклад, допоможе усвідомити важливість щирого і відвертого спілкування. У цій книзі підлітки зможуть знайти відповіді на питання, пов’язані зі своєю сексуальністю. А ще «Дівчина з міста» точно сподобається тим, хто любить романтичні історії з хеппі-ендами. Так-так, романтика у ній теж присутня! ?
Пряма мова
– Мама каже, що близькість – невід’ємна частина стосунків. Але тільки тоді, коли стосунки справді є. А не просто потяг плоті.
– Твоя мама – мудра жінка.
– Ти, – Макс примружився, – так і не наважилася поговорити зі своєю, правда?
https://blog.yakaboo.ua/divchina-z-mista/
Уривок із повісті
«Не може бути! Невже знову? І хто цього разу?» — Тіна, густо червоніючи, відгорнула гілку розкішного олеандра і в мерехтливому світлі десятка свічок, красиво розставлених між квітів, спробувала краще роздивитися парочку. Почала дослухатися.— Ти неймовірно ніжна! Коли ми разом — так складно втриматися…
— Від чого?
— Від того, аби не торкнутися твоїх вуст.
— Хіба ж це погано?
— Це добре. Але й небезпечно.
— Чому?
— Бо твої вуста можуть витіснити цілий світ…
Кілька хвилин тому Тіні снилося, що вона тікає від вогнедишного дракона. Старається щосили, але ноги ледве пересуваються: її вже огортає жаром — зовні й усередині. Ще мить — і драконове полум’я поглине… А це була просто спрага. Точніше — келих шампанського, випитий учора за вечерею. Ніби мало було того, що піввечора її переслідував стіл. Так-так, переслідував! Куди б вона не поверталася — стіл, накритий білосніжним обрусом і заставлений смаколиками, насувався на неї. Невідступно. Навіть мультик про Мийдодіра згадався. Ну, був там умивальник — та й що з того.
«Пити!» — волала кожна клітинка тіла, й Тіна з надзусиллям розплющила очі. Але — сюрприз-сюрприз! — де вона? Погляд ковзнув незнайомою кімнатою, яка у світлі повного місяця видавалася мало не демонічною. Знадобилося кілька секунд, щоб пригадати: в гостьовій Максового будинку. Точніше, в будинку його батьків, де напередодні зібралася вся родина. Бабця нізащо б не дозволила ночувати тут, якби вони з Максом були самі. Навіть бездоганна Максова репутація не врятувала б.
Тіна саме прямувала на кухню, коли помітила вогники свічок у глибині зимового саду. Скляні двері відчинилися безгучно, й вона, повільно обминаючи розкішні кущі, подалася на ті вогники. Ось тут її увагу й привернули стишені голоси та специфічний шум, що видався знайомим.
Цього разу обійшлося без шоку. Їй навіть сподобалося побачене. Дуже. Ще кілька секунд знадобилося, щоб зрозуміти, що перед нею Максів брат із нареченою. Тіна усвідомлювала, що не варто було б підглядати, але очей відвести не могла. Артем, не поспішаючи, обціловував кожен Дінин пальчик, долоні, зап’ястя…
Тіна забула про спрагу. Наче зачарована, стежила за кожним їхнім рухом. Не помітила, що водить у повітрі рукою, так ніби її пучки — це губи закоханого хлопця, що з невагомістю метеликових крил торкаються Діниної шкіри. Глибоко вдихнула повітря… Ноги ставали ватяними. Якщо зараз до чогось не спертися — можна впасти…
— Ти себе Артемом уявляєш? — почулося раптом тихе Максове над самісіньким Тіниним вухом. Він, мабуть, шепотів, але їй здалося, що вдарив грім. Просто посеред кімнати. Різко розвернулася і влетіла в Макса. Він миттєво закрив їй рот поцілунком, міцно пригорнувши.
Ані зайвого звуку, ані шереху. Закохана парочка була зайнята собою, ігноруючи всіх і все. Красиві й молоді, натхненні один одним, поміж квітів і свічок…
Макс м’яко, але наполегливо потягнув Тіну із зимового саду.
Тіна, височенька, симпатична (ніс, що хотів бути «картоплинкою», анітрохи її не псував) дев’ятикласниця з розкуйовдженим каре кольору чорного шоколаду, ладнала телефон для відеозапису. Врешті пристрій було прилаштовано на архаїчному трюмо, й вона почала.
Відео перше: «Привіт! Мене звуть Тіна. Мені чотирнадцять. Записую саме на телефон, бо залишилася без нормального компа і без виходу в інтернет. Не знаю на скільки. Можливо, на кілька місяців. А можливо, що й на цілий навчальний рік. Спочатку хотіла вести звичайний щоденник. Мій друг Стас навіть зошит спеціальний подарував. А потім подумала, що коли повернуся в місто, зможу створити власний канал на YouTube. І матеріал буде готовий. Така собі серія “Дитина міста. Місія — вижити в селі”. Або щось таке. Назбираю купу лайків. Або ці записи будуть відеощоденником. Тільки для мене. Дубль перший у кар’єрі режисера…».
— З ким ти там балакаєш? — почулося несподівано бабусине.
— Ні з ким.
— Я ж чую!
— Ба, я просто запис роблю. На телефон.
— Спати лягай! Завтра гарматою не розбудиш!
— Ба, п’ять хвилин! Будь ласочка!
— Добре… — долинуло буркотливе. — Але не довше!
Тіна насупилася, та за мить знову ввімкнула запис.
Відео перше. Продовження: «Так от. Ще тиждень тому все йшло по накатаній. А кожен день ділився чітко навпіл. Підйом о сьомій. Душ, сніданок. Школа. Навчання. Дім. Уроки. І аж тоді — справжнє життя. Тусняк із друзями. Так вийшло — вони давно мені як друга сім’я.
Звісно, у мене є батьки. Правда, тато покинув нас, коли мені було шість. У нього нова сім’я. І є нова донька. І так — я йому більше не цікава. Хоч він і живе на сусідній вулиці.
Ми залишилися з мамою вдвох. Багато спілкувалися. Нам було весело. А часом — важко. Потім у неї з’явився бойфренд. Дуже за неї рада. Але… сумую. Так само дуже. І тепер у моєї мами теж буде нова донька. І нова сім’я.
А я… із бабусею. І вона мене приб’є, якщо зараз не ляжу спати…».
Зітхнула, відклавши телефон, і пірнула в розстелене ліжко.
Двоє хлопчаків — високий і приземкуватий — вимкнувши байки, плавно з’їхали, чи то пак скотилися, з дороги на берег річки. Високий — перший. Виставив ногу замість підставки і зняв шолом.
— Ти чо? — озвався низенький. — Ми ж її так і не побачили!
— Тойво, Бусь, якщо ми ще раз проїдемо її вулицею, баба Текля на нас точно Яранга спустить. І байками не втечем!
— Сем? Ну ти чо? Здрейфив? — маленький округлив очі. — А як же новенька? Міська?
— Та завтра в школі побачиш.
— Сем, завтра її всі побачать. А я хочу знати сьогодні!
— Та вона вже спати лягла.
— Ні-і-і… Лампа ще світилася!
— То що ти хоч? — Сем починав сердитися.
— Давай байки — в кущі, а самі піхотою… Прокрадемося до вікна й зазирнемо. Штори закриті нещільно!
— А як хтось побачить?
— Не будь занудою! Ходім!
Сем нехотя побрів за товаришем. Ні, він теж хотів побачити дівчину з міста, але щоб нариватися на чергові неприємності, то ні: досі відбував покарання за переставлені минулого тижня ворота. І що вони такого зробили? Подумаєш, поміняли місцями вночі новенькі ворота сільського голови й обшарпані баби Катерини! Звідки вони знали, що із самого ранку в голови будуть гості? Що його доньці припекло заміж і приїхали свати?
— Не відставай! — кинув Буся.
— Та йду я! Йду!
Хлопці тихенько перелізли через невисокий паркан біля розлогого куща шипшини і міркували, як підійти до вікна — навпростець через квітник чи обійти городом. Вирішили через квітник. Буся зробив розмашистий крок — і тишу розітнув несамовитий нявкіт кота, що спав під кущем хризантем, а Буся на нього наступив. Ну, може, не на всього, але на хвоста чи лапу — точно.
Ніч довкола миттєво ожила: в хатах спалахнуло світло. Загавкав сусідський Яранг, його дружно підтримали всі собаки на кутку. Світло спалахнуло й на веранді, а на порозі з’явилася бабця новенької з рогачами в руках:
— Ану, гаспиди, виходьте!
Далі хлопці слухати не стали й щодуху ломонулися до паркана. Довгоногий Сем легко перемахнув через нього, а Буся зачепився за якийсь корінець і з розмаху шугонув у кущ шипшини. Майже загарчавши від болю, зібрав усі сили й рвонув за Семом. Ланцюг, на якому був припнутий Яранг, не витримав, і пес кинувся до хвіртки. Вона піддалася не одразу, й шукачі пригод устигли дістатися байків, завести їх і рвонути в ніч…
…Бабуся повернулася в хату, примовляючи сердито: «От лобуряки!». На Тінине запитання сказала, що це, мабуть, когось із її майбутніх однокласників цікавість замучила. Тіна вкотре за вечір зітхнула й подалася в спальню.
Бабуся виділила Тіні окрему кімнату, яка в часи Тіниного дитинства, принаймні тих кількох разів, коли мама привозила її тижнів на два, завжди була замкнена. Пояснила, що як надумає йти гуляти, то вдома має бути не пізніше десятої; що на ній — кролики й носіння води з колодязя через дорогу. Основне — вчитися як треба і не завдавати бабусі клопоту. До того ж звечора вона звеліла показати, в чому Тіна збирається йти в школу. І не просто показати, а вбратися.
Убралася. Бабця почепила на ніс окуляри й оглянула чорні кюлоти й бежевий джемпер, а тоді безапеляційно прорекла:
— Так, дорогенька! Ану бери нормальні штани. Нема чого ходити як підстрелена. Тоже мені, моду придумали! О, та тут, — бабця зайшла з одного боку, з другого, — третину холош відчикрижено! Або бери плаття. Нє-нє! Не цю сорочку на виріст, що оно висить на бильці ліжка. А як нема нормального плаття, то зараз пошукаю і знайду щось із маминих. У скрині на горі точно є!
Тіна ляпнула долонею по лобі й закотила очі. По-перше, сперечатися з бабусею — собі клопіт. А по друге, «нормальне» плаття з мами — це ще не вінтаж. Це архаїка. Хай її пофарбують — таке вдягати! Довелося тягти із сумки старі джинси. Бабця скрушно схитнула головою і пробурчала: ну нехай.
А втім, яка різниця? Її життя закінчилося. Або заморозилося. На рік. Але — стоп! Ніяких соплів! І не таке переживали! Сергій, прощаючись, сказав:
— Облиш, мала! Чому похнюпилася? Думай, що це такий челендж, виклик самій собі. Рік усе одно мине, а в тебе — найвищий левел: ти перемогла себе й дісталася найкрутішого рівня! Прикинь?!
— Точно, — Соня закивала. — А я буду телефонувати! Регулярно!
— І я, — докинув Сергій.
— Цікаво, коли встигатимете? Між заняттями, репетиторами, планами?
— Ми тебе коли-небудь підводили? — Соня вдала ображену.
— Та ні…
— Ну от! Не ускладнюй, — Сергій усміхнувся.
— Крім того, — на Сониних губах заграла загадкова усмішка, — ти ж нічого не знаєш про ту школу. А раптом знайдеться хтось дуже симпатичний?
— Ну ок. Челендж — то челендж… Але… справді… дзвоніть хоча б. Не думаю, що там підробіток знайдеться. А мої накопичення зовсім мізерні.
— Будемо, будемо, — Соня обійняла її за плечі. — Хочеш, я тобі трохи позичу?
— Ні, ти ж знаєш, боргів не люблю, в батьків не прошу, — і зашарілася.
Тіна зітхнула. На вулиці — жовтень. А в неї перший навчальний день. У чужому класі. І не з початку року. Зіскочила з ліжка й пішла вмиватися.
До школи кілометрів зо три. Для Тіни — не відстань. І не проблема. Завжди багато гуляла з друзями. Складніше було вжитися в роль, яку обрала. У своїй школі була сірою мишею. Але то так — щоб не приставали. Були друзі. Тусовки. Розмови. Музика. Багато музики! Концерти. У клубах і в переходах. Мама ніколи не контролювала. Фраза: «Впишуся в Соні», — діяла як чарівна паличка. Були танці. Мрії про кіно. Сергій часто повторював: «Хочеш знати, що ти можеш, — пробуй усе!». А ким стати тут, у цій школі? Залишитися такою ж «сірою» чи спробувати щось нове?
А ще мучило запитання: «Хто все-таки вчора в них був?». Втім, якщо цей хтось вчиться в її класі — вона його точно впізнає за клаптями одягу, що лишилися на шипшиновому кущі.
У навчальний кабінет провела молоденька вчителька Кіра Леонідівна. З’ясувалося, що вона, як і Тіна, — новенька. Працює другий місяць. Викладає історію. А перший урок у Тіни — історія. І їм по дорозі.
У класі шестеро дівчат і тринадцятеро хлопців. Усі, крім одного білявого (із дивною, як для села, зачіскою: високо виголені скроні, а гривка на маківці заплетена в дреди), худого з горіховими очима та якимось неправильним обличчям (здавалося, що його нижня щелепа була зламана, а потім кривувато зрослася, бо ліва щока й частина підборіддя були наче трохи стесані — це не спотворювало його, радше робило суворим), сиділи парами. Він — сам за останньою партою біля стіни. Можна було сісти з ним або ж зайняти вільну парту під вікном. Тіна вибрала вікно.
Учителька робила перекличку. Тіна намагалася вловити імена. Принаймні дівчат. Для початку. Усі відповідали «присутній» або «присутня», і тільки той, хто мав горіхові очі, кинув лаконічне «Я». «Цікаво, що за фрукт?» — майнула думка.
Під час уроку праці гребли листя в шкільному саду. Де-не-де на деревах ще висіли червонобокі пізні яблука. До Тіни підійшов невисокий кругленький хлопець. Не товстий, а качок.Чула, як його називали Бусею, а коли вперше запримітила, подумала: колобок-культурист. Через його обличчя тяглося кілька свіжих подряпин, і Тіна зрозуміла, що це один з учорашніх вечірніх «гостей». Мимоволі всміхнулася.
— Привіт! А що, Тіна — це повне ім’я?
— Ага. Привіт!
— Добрі яблука! — кивнув на гілку і, зірвавши одне, простягнув їй.
— О… — на мить розгубилася, а тоді всміхнулась. — Сенкс! — ще раз усміхнулась і зібралася покласти яблуко в кишеню.
— Їж! — скомандував безапеляційно, аж Тіна гмикнула. — Кажу ж — добрі. Ну, тобто смачні.
— Помити треба, — стенула плечима.
— Дай! — Буся вихопив яблуко, поплював на нього й енергійно заходився витирати об штани. У Тіни від побаченого очі оквадратнилися, а сама вона зависла, як восьма вінда. Буся, закінчивши полірувати яблуко, знову простягнув його. Тіна, як у сповільненому кіно, взяла. Буся не зводив із неї погляду. У цей час зі шкільного подвір’я почувся шум, а вже за мить перетворився на лемент, перемішаний із вигуками, вересками, реготом і слівцями, далекими від цензурних.
Буся відвернувся на шум, а Тіна миттю пожбурила яблуко якнайдалі. Зрештою, її теж зацікавило, що там скоїлося. Виявилося, що п’ятикласник Рудик — «гідний» і незмінний Бусин послідовник — зовсім не хоче на уроки.
Уранці, аби залишитися вдома, скаржився, що «болить зуб», але мама збиралася повести його до лікаря, і Рудик подався-таки в школу. На математиці він чесно страждав, а на уроці малювання його осінила геніальна ідея. Перед закінченням заняття Рудик щедро розмалював свої долоні всіма кольорами веселки. І тільки-но пролунав дзвінок — кулею вискочив у коридор. Мчав наче вітер, ляпаючи хлопців по спинах, а дівчат — по сідницях. І поки народ отямився — весь коридор «цвів» Рудиковими «веселковими» долонями.
Тіна розсміялася: «Гм… Можливо, тут буде не так уже й сумно!..».
Відео друге: «І знову привіт! Із вами я — Тіна. У новій школі вже тиждень. Учителі різні. Кіра (Кіра Леонідівна) навіть класна. Щойно з університету. О! Каламбур — класна класна. Класний керівник. Хоча зовні — сама як учениця. Невисока, обличчя кругле, дрібні кучері. Свої. Сто відсотків. Дуже мила. Але трохи наївна. А може, й не трохи. Коротше кажучи, вірить, що вийде всіх об’єднати в дружний колектив.
Сергій порадив пробувати все. Тому намагатимуся “вростися” в роль дослідника. Природи. Перші спостереження готові. Мені тут не раді. Навіть більше, ніж я їм. Новоспечені однокласники вважають фриком. Виняток хіба Буся, але часом здається, що хай би він краще комусь іншому симпатизував. Хотіла плакати. Згадала Сергія: “Челендж!”. Передумала.
Краще спробую розібратися, хто тут флора, а хто фауна».
Запис перервав дзвінок. На дисплеї висвітилося лаконічне «Соня». Тіна всміхнулася й поспішила відповісти.
— Привіт, моя бубочко! — Сонин веселий голос змушував усміхатися навіть тоді, як її не бачиш.
— Привіт, пташечко!
— Ну, вже можеш поділитися враженнями?
— Думаю, так…
— То не тягни кота за… сама знаєш, за що. Розповідай!
— Схоже, в класі вже всі при ролях. Два табори. Причому майже 50/50.
— І які розклади?
— Еммм… Так. У першому пуп землі — Вероніка.
— Претензійне ім’я.
— Ага. Знаєш, така типова білявка. Висока, довгокоса. Бойовий мейк-ап. Мені таку техніку макіяжу ніколи не опанувати! Одягнена так, ніби збирається на подіум. Або тільки-но з нього.
— А сама? Теж із претензіями?
— Думаю, так. Причому, здається, що до всіх і до кожного. І на божественність: зупинилася біля моєї парти, змірявши з голови до ніг, і прорекла: «Я — Ніка. Як грецька богиня перемоги. Запам’ятай».
— То пишайся! — Соня засміялася. — Дозволили звертатися до королеви!
— Ага. Дозволили, — Тіна й собі засміялася.
— Ну ок. Що ще? У неї справжня свита, мабуть?
— Угадала. Юля й Іра.
— Подруги?
— Подруги. Живуть у сусідніх будинках. Одягаються як близнята. Ходять слідом за Нікою.
— Завчено в рот заглядають, — продовжила Соня.
— Ну, щось таке. Але, знаєш, заради справедливості: коли Ніки поблизу нема — цілком притомні.
— А хлопці?
— У цій компанії — шестеро.
— А всього хлопців скільки?
— Тринадцять.
— Класна цифра!
— Точно.
— Хтось виділяється?
— Давид. Баскетбольний зріст і м’язи качка. Якраз для Ніки.
— Бойфренд?
— Можливо.
— Ну, а інший табір?
— Крістіна, Даша й Настя. Головна — Крістіна.
— У них що — матріархат?
— Може, й матріархат.
— Окей. То яка ця Крістіна?
— Невисока, коротко стрижена. Шатенка. Справжня Барбі!
— Прям лялька?
— Слухай, Сонь, правда! Не знаю як, але жодного прищика! Хоч для журналу знімай!
— Схожа на Вероніку?
— Та ні. Зовсім. Значно приємніша.
— Група підтримки?
— Даша й Настя. І в них усе не так строго, як у Ніки.
— А хлопці?
— І що тобі ті хлопці?! — Тіна засміялася.
— Це абсолютно логічно.
— Ну ок. Є хлопці. Усі, що зосталися від Ніки.
— Семеро тобто? На одного більше?
— Ні. Також шестеро. Виділяються Сем (Ігор Семенов) — атлет, як і Давид. І Буся — Віктор Петренко.
— Буся? Хлоп у дев’ятому класі і — Буся? А чому Буся?
— Поки що не знаю.
— Біднятко!..
— Згодна. Біднятко. Він такий… низенький. Дихає Семові в пуп. Але весь із м’язів. Може, зріст компенсує. Може, качок за покликанням. Не знаю. Із Семом — нерозлийвода.
— Так. Отже, шість плюс шість — дванадцять. А тринадцятий? Хтось особливий?
— Можливо. Макс. Що за тип — ще не зрозуміла. Тримається сам по собі. Ду-у-уже незалежний. Без реальної причини в класі його ніхто не чіпає. Тусується тільки зі старшими. Щось у ньому є.
— Ого! Як багато слів. Ти до нього приглядалася?
— Ну, я серйозно, він справді виділяється.
— І що? А до тебе інтерес виявляє?
— Кажу ж — зі старшими тусується. Таке враження, що однокласники — нижче його гідності.
— То придивися до нього пильніше. А раптом…
— Раптом що?
— Він тобі сподобається. Не встигнеш зогледітися, як життя стане цікавішим.
— Ну… не знаю. Не знаю.
— Я знаю! Кажу тобі — придивися до нього!
— Добре, — Тіна засміялася, — придивлюся.
— Так би й одразу! Молодчинка! Ну а все інше?
— Тобто?
— Про що розмови? Теми?
— Ну, так собі. Одяг, косметика, гаджети, оцінки. Одне одного майже не слухають або вдають, що не слухають.
— Негусто.
— Точно.
— А розваги?
— Основна — втикання в телефон.
— І все? А де народ тусується?
— Що тобі сказати? Схоже, єдине місце тусовок — бар. О! Є ще клуб. Не нічний, не подумай. Звичайний такий.
— Типу будинок культури?
— Ага. Там концерти всілякі, свята. Навіть кіно крутять.
— Уже була?
— Ні. Не була ні там, ні там. Буду — розповім!
— Ну гаразд. Я почекаю. Люблю тебе, бубочко!
— І я тебе, пташечко!
«Дівчина з міста» Олени Рижко: Google ТАК не розкаже
Сучасні діти і молодь – особливе покоління, яке народилося і живе у добу новітніх інформаційних технологій, інтернету й гаджетів. Можливо, саме тому для них першим порадником часто стає не мати чи батько, не друзі чи учителі, а всезнаючий Googlе. Однак є речі, психологічні стани, переживання та емоції, які не «загуглиш». Зрозуміти їх допоможе досвід – власний, чужий; пережитий насправді чи уявно, емоційно, наприклад, разом з героями захопливої книжки. На щастя, таких книг для підлітків (young adult, майже дорослих) з кожним роком стає більше. До цього сегмента літератури належить видана у ВЦ«Академія» повість «Дівчина з міста» Олени Рижко.
Переживання емоцій, пов’язаних з дорослішанням, у кожного своє, як і свій рецепт балансування на межі дитинства і юності. Але завжди цікаво: як стають дорослими інші? Що вони відчувають, коли вперше закохуються чи цілуються? Які психологічні стани їм властиві? Як вибудовують свої стосунки і які обирають пріоритети? Авторка переконана, що про таке не розкаже Google. Я додаю: Google точно не розкаже про це так майстерно у художньо-естетичному, тематико-проблематичному, сюжетно-композиційному та мовно-наративному ракурсі, як це зробила Олена Рижко у повісті «Дівчина з міста».
Перша спроба письменниці у прозі про і для підлітків більш, ніж вдала. Дається взнаки не тільки попередній письменницький досвід (поетичний і прозовий), а й філологічна освіта, професійні літературознавчі студії. «Дівчина з міста» за жанрово-композиційними параметрами – типова шкільна повість, події в якій не виходять за часові межі одного навчального року. Актуалізовані мотиви, здавалося б, теж звичні: шкільне життя підлітків, дружба і зрада, лідерство й аутсайдерство в учнівському колективі, внутрішні драми й зовнішні конфлікти тощо. Проте Олені Рижко вдається кожен з цих мотивів розгорнути оригінально, по-своєму, долаючи стереотипи й віддаючи данину традиції зображення людини і світу в літературі для юних читачів.
Тіна – старшокласниця, яка змушена на один рік переїхати жити у село до своєї бабусі. Її завдання – вижити, вистояти, відбути цей «челендж», «виклик самій собі». Але саме там, дівчина відкриває для себе багато нового, саму себе, знаходить того, з ким може поговорити відверто і долає свої страхи. Саме там розуміє, що по-справжньому важливе і цінне у житті. Відрадно, що головна героїня повісті – не статичний і не зідеалізований образ.
У Тіни склалися непрості стосунки з новими однокласниками, «серед яких є свої авторитети» – «королева Ніка», «лялька Барбі» Крістіна. Поведінка однокласників з розборками і «претензіями на значущість» приховувала їх справжніх. Тіна міркує: «Почуваюся дурепою, яка судить про людей за зовнішністю. Цікаво, чому ж тоді всі такі хороші поодинці й перетворюються на збіговисько злих і заздрісних істот, коли збираються разом?» (С. 62). А відповідь дуже проста: «Люди часто кажуть не те, що думають, і роблять не те, що хочуть» (С. 62). Тіна змінює своє ставлення до однокласників під впливом обставин, завдяки спілкуванню з Максом. Дівчина має силу волі переступити через власну байдужіть/відстороненість і таки береться за постановку танцю для конкурсу, зближується з іншими дівчатами класу.
Головна героїня приваблює своєю відвертістю і відкритістю в першу чергу саме з читачем, тоді, коли з усіма іншими – залишається «закритою», недоступною. Відеофрагменти, які записує Тіна, це як записи у секретнику невідомої дівчини, який вона знаходить. Дівчачі таємниці у юному віці пов’язані з дорослішанням, уявленням про інтимні стосунки, перші тілесні відчуття. Тема інтимного досвіду викликає цікавість і збентеження у Тіни. Дівчина намагається збагнути: «А яка вона насправді, любов? Що таке вона є? І як зрозуміти, що це вона?» (С. 55). Поява фрагментів паралельної сюжетної лінії – записки молодої дівчини у секретику, – вдалий художній хід, інтригування читача, посвячення його у таємницю, встановлення довірливого діалогу, а ще – ефект «подвійного досвіду», підкреслення, що кожне покоління підлітків переживає подібні емоції. Емоції й тілесність прописані дуже добре у секреті невідомої дівчини: «… Він обіймав мене так, що дух захоплювало. Увесь час відчувала його дихання. Таке гаряче! А потім почав цілувати. Губи, очі, шию. Його руки блукали по моїй спині. А потім одна опустилася нижче. Я мліла… Просто розпливалася… Паморочилася голова… Ноги не тримали. Мабуть, я просто повисла на його руках…» (С. 56). Тіна переживає щось подібне: «Перехопило подих од його близькості. А глінтвейн зробив сміливішою. І вона сама обвила його шию руками, підставивши губи для поцілунку. Тіна мліла від ніжності й пестощів» (С. 80).
Тіна відчуває, що авторка секретника, як і вона теж не мала з ким поговорити відверто про все, що її цікавило і тривожило, «про свої відчуття. І в цьому вони схожі. Та й подруг хороших, вочевидь, не мала. Інакше навіщо б тоді цей зошит із секретами?» (С. 58). Тіна має з ким поговорити. Вона могла все розказати подрузі Соні, але не могла довіритися матері. Стосунки Тіни з мамою – окрема тема. У місті Тіні сім’ю замінюють друзі, їхня тусовка (С. 8). Але дівчинка відчувала себе дуже самотньою і сумувала за маминим теплом: «Останні два роки я й так майже весь час жила сама. У нашій квартирі. А мама - у Віталія. Ми рідко бачилися. Ще рідше - розмовляли. Знаєш, я спочатку дуже раділа цій самотності. Кльово! Жоднісінького контролю. Ніхто тобі не вказує. ніхто від тебе нічого не хоче...
- І ніхто не чекає...
-Так. Потім це зрозуміла. Свобода наче й була, а кайфу не було. Ніколи не думала, що так схочеться говорити з мамою. Або мовчати. Або її поцілунку на ніч, коли вона думає, що ти спиш. Навшпиньки підходить до ліжка, слухає, як ти дихаєш, а тоді легенько цілує...» (С. 30). Таке зізнання дуже зворушливе і має неабиякий вплив на читача.
Гармонія спілкування з батьками, любов і взаємоповага – те, чого так бракувало Тіні. Ідеалом і справжньою мрією вона називала родину «яка тебе любить і розуміє» (С. 33). Така родина була у Соні, її батьки як найкращі друзі, «усе про неї знають. Вона може розповісти що завгодно! І не боятися. Її розуміють» (С. 27). Дружньою і люблячою була родина Макса.
У відеофрагментах та секретику – оповідь від 1 особи, сповідь дівчат, безпосереднє виповідання їх емоцій – наративний компонент, який забезпечує правдивість зображеного підліткового світу, традиційна наративна стратегія у підлітковій прозі. Авторці вдалося зберегти юнацький погляд на світ і в основному тексті повісті, яка не переобтяжена натуралістичними сценами чи описами, філософськими мудруваннями, не містить дидактизму чи дорослого менторства. Це комунікація авторки з читачем-підлітком «його мовою». Глибина тексту і підтекстів дозволяє говорити про подвійну адресацію повісті, яка не ускладнює її сприйняття цільовою аудиторією, але робить цікавою для широкого кола читачів.
З гендерної точки зору цей твір дівчачий. Маркерами його фемінного характеру виступає центрування внутрішнього світу дівчини, окремі вектори проблематики, сюжетні ходи, та й сама назва твору. В образі Тіни дівчата-читачі мають близьку і добре впізнавану модель поведінки. Але й хлопці у цьому тексті теж мають героя, з яким можуть ідентифікувати себе у процесі читання. Макс вирізняється на тлі інших хлопців-персонажів (Бусі, Сема, Давида) своєю одноосібністю, чоловічими вчинками, маскулінною поведінкою, толерантністю, цілеспрямованістю, серйозними захопленнями й відповідальністю. Він доросліший не тільки за роками, а й за досвідом, знає, чого хоче і розуміє, що «свобода – всередині нас. Тут, - вказав на ділянку серця, і тут, - торкнувся скроні» (С. 76). Моментами здається, що Макс надто правильний чи ідеальний, але насправді таким він був не завжди. У минулому захоплювався байками, належав до компанії крутих хлопців, але аварія змінила його і штиб життя. Гендерно марковані відчуття Тіни й Макса підсилюють психологізм повісті.
Олена Рижко обігрує у тексті й нетрадиційний для шкільної повісті мотив підглядання, концентрування уваги на власному ставленні до побаченого. Як вважає авторка, про це взагалі цікаво поговорити. «Тема спостерігання за чужим досвідом сексуальним (і подвійне споглядання: наприклад, Тіна дивиться за парочкою, а Макс і його батько – за Тіною)» може бути висвітлена через призму того, яким за якістю є те побачене і як воно впливає на споглядача. Тіна двічі підглядає за двома дорослими. Сприйняття та реакція в обох випадках різні. Сцена інтимної близькості двох молодих людей у бібліотеці її шокувала, натомість сцена за участі старшого брата Макса та його нареченої у зимовому саду – захопила. Олена Рижко такі художні засоби використовує свідомо, пояснюючи, що «візуальні образи (як і кінестетичні, особливо нюхові) мають реально величезний вплив для, скажемо, третьої особи, безпосередньо не включеної в процес – цей досвід може бути або позитивним, конструктивним, або деструктивним – адже реально деякі речі просто неможливо розбачити)». Тіна співставляє себе, свої міркування із тими, що описує авторка секретника. Краще зрозуміти себе у цьому випадку Тіні допомагає Макс, який не тільки коментує, а й розповідає про свої враження від побаченої пари на березі річки, про невміння батька пояснити синові, що ж насправді відбувається.
Імпонує романтизація стосунків Тіни і Макса. Олена Рижко не зводить усе до фізіології, а навпаки подає модель привабливих стосунків молодих людей. Макс поводиться по-дорослому, не обмежуючи Тіну у свободі. Він мислить по-дорослому: «Кожен має вміти відповідати за себе і за свої вчинки» (С. 32). Переконаний, що вони не мають куди поспішати. Дівчина з ним почуває себе захищеною і не самотньою. Письменниця не боїться бути відвертою в описі деталей (зорових, слухових, нюхових), які ще більше увиразнюють психологічні портрети (С. 56), додають зворушливості сценам несміливої близькості юних героїв. Горіхові очі Макса, запах бергамота, відчуття сплетених рук, поцілунок під місячним сяйвом, «не в кімнаті, а – в човні. Посеред ріки. На срібній доріжці місяця. Є тільки ми. Єдині в цілому світі…» (С. 65) – спогади-емоції, в яких уся ніжність і любов Тіни.
Емоційні стани збудження Тіни, прописування тілесності в текст і фрагменти інтимних сцен у повісті (навіть тих брутальних, в яких фігурує Ніка та дорослий партнер її батька Роман) – необхідний елемент реалістичної підліткової літератури, без якого вона була б неправдоподібною. Тенденція художнього оприявлення інтимних переживань, досвіду спостерігається і в інших авторів, які пишуть для читачів категорії 14-15+. Г.Клочек переконаний, що письменників «зрозуміти можна і треба, тому що вони торкаються речей, інтерес до яких у підлітковому віці особливо гарячий, – їх наявність у художньому творі слугує однією з тих «приманок», які здатні привернути підлітка до книжки. А дальше підтримування цього інтересу в потрібному тонусі – то вже справа письменницького «техне» (Г. Клочек. «Дещо про «техне» літератури для майже дорослих»).
Привабливою для підлітків повість стає і завдяки умінню авторки порушувати складні теми не надривно, не заангажовано, не епатажно. Твір читається легко і в той же час вражає органічною тематико-проблематичною багатовекторністю. Розлучення батьків, самотність, виживання у шкільному колективі, сприйняття інших, формування життєвих цінностей і позиції, адекватне ставлення до смерті, шантаж, насилля, жорстокість, перший сексуальний досвід, вживання алкоголю і куріння – це не весь перелік того, про що пише Олена Рижко. Дивуюся, як можна все це вмістити на 150 сторінках тексту і в жодному випадку не порушити природності плину сюжетної розповіді, не бути нав’язливим дорослим наратором. Так, це майстерність письменника.
Жанр шкільної повісті передбачає зображення шкільного колективу. Олена Рижко послідовно дотримується традиції і ретельно виписує образи й взаємостосунки учнів та учителів. Самохарактеристика, характеристика одними персонажами інших, зображення їх поведінки і вчинків автором – художні засоби зображення юних героїв. У повісті немає персонажів, про яких би «забула» авторка. Про компанію з міста розповідає Тіна, про однокласників – Макс. Дуже лаконічно, але інформативно зображено їх портрети, інтереси і уподобання, заакцентовано на їх близькості / не близькості з батьками, стосунках з іншими. Тіна зізнається Максу, що любить спостерігати «за світом. Людьми. Дивитися на них ніби збоку. Вгадувати їхні історії» (С. 29). Читачам-підліткам цікаві однолітки та їх історії.
Шкільне життя – різне. Окрім кумедних витівок Бусі і Сема у класі, де навчається Тіна, має місце й жорстокість, насильство. Ніка та її свита шантажує Крістіну, а потім і Тіну, зробивши відеомонтаж. Щоб засвідчити свою порядність, Тіна погоджується виконати божевільну забаганку Ніки – пройтися по струхлявілій балці на руїнах. Цей епізод стає кульмінаційною точкою у повісті. Тіна падає і опиняється у лікарні. Нещасний випадок – каталізатор змін, які відбуваються з усіма. Подібні епізоди у прозі для юних читачів не випадкові, адже призначені «породжувати катарсисний емоційний стан» (Г. Клочек). Після нещасного випадку дівчина відчуває, що її люблять, маленька новонароджена сестричка – це чудово, а з мамою поговорити відверто зовсім не страшно.
Сюжетна розв’язка дуже логічна. 9 клас позаду, попереду – навчання у місті, щаслива і дружня родина, а зараз – літо, Карпати і Макс поряд з Тіною. Здійснення мрій юних героїв – чи може краще закінчуватися повість про і для майже дорослих? Сповідування справжніх цінностей і радість бути разом з тим, кого любиш – найкращий фінал, який додає оптимізму й вчить не боятися бути собою, творити гармонійний світ.
Отож, варто прочитати, а, можливо, й емоційно пережити повість «Дівчина з міста» Олени Рижко. Книжка вражає сюжетними перипетіями, новими ракурсами розгортання традиційних мотивів шкільної повісті, правдиво виписаними характерами головних героїв, вмінням авторки говорити просто й не надривно про актуальні проблеми сучасної молоді, передавати їхні емоції та настрої, внутрішні конфлікти й пошуки себе на шляху дорослішання й самоствердження.
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/10/03/071614.html
Переживання емоцій, пов’язаних з дорослішанням, у кожного своє, як і свій рецепт балансування на межі дитинства і юності. Але завжди цікаво: як стають дорослими інші? Що вони відчувають, коли вперше закохуються чи цілуються? Які психологічні стани їм властиві? Як вибудовують свої стосунки і які обирають пріоритети? Авторка переконана, що про таке не розкаже Google. Я додаю: Google точно не розкаже про це так майстерно у художньо-естетичному, тематико-проблематичному, сюжетно-композиційному та мовно-наративному ракурсі, як це зробила Олена Рижко у повісті «Дівчина з міста».
Перша спроба письменниці у прозі про і для підлітків більш, ніж вдала. Дається взнаки не тільки попередній письменницький досвід (поетичний і прозовий), а й філологічна освіта, професійні літературознавчі студії. «Дівчина з міста» за жанрово-композиційними параметрами – типова шкільна повість, події в якій не виходять за часові межі одного навчального року. Актуалізовані мотиви, здавалося б, теж звичні: шкільне життя підлітків, дружба і зрада, лідерство й аутсайдерство в учнівському колективі, внутрішні драми й зовнішні конфлікти тощо. Проте Олені Рижко вдається кожен з цих мотивів розгорнути оригінально, по-своєму, долаючи стереотипи й віддаючи данину традиції зображення людини і світу в літературі для юних читачів.
Тіна – старшокласниця, яка змушена на один рік переїхати жити у село до своєї бабусі. Її завдання – вижити, вистояти, відбути цей «челендж», «виклик самій собі». Але саме там, дівчина відкриває для себе багато нового, саму себе, знаходить того, з ким може поговорити відверто і долає свої страхи. Саме там розуміє, що по-справжньому важливе і цінне у житті. Відрадно, що головна героїня повісті – не статичний і не зідеалізований образ.
У Тіни склалися непрості стосунки з новими однокласниками, «серед яких є свої авторитети» – «королева Ніка», «лялька Барбі» Крістіна. Поведінка однокласників з розборками і «претензіями на значущість» приховувала їх справжніх. Тіна міркує: «Почуваюся дурепою, яка судить про людей за зовнішністю. Цікаво, чому ж тоді всі такі хороші поодинці й перетворюються на збіговисько злих і заздрісних істот, коли збираються разом?» (С. 62). А відповідь дуже проста: «Люди часто кажуть не те, що думають, і роблять не те, що хочуть» (С. 62). Тіна змінює своє ставлення до однокласників під впливом обставин, завдяки спілкуванню з Максом. Дівчина має силу волі переступити через власну байдужіть/відстороненість і таки береться за постановку танцю для конкурсу, зближується з іншими дівчатами класу.
Головна героїня приваблює своєю відвертістю і відкритістю в першу чергу саме з читачем, тоді, коли з усіма іншими – залишається «закритою», недоступною. Відеофрагменти, які записує Тіна, це як записи у секретнику невідомої дівчини, який вона знаходить. Дівчачі таємниці у юному віці пов’язані з дорослішанням, уявленням про інтимні стосунки, перші тілесні відчуття. Тема інтимного досвіду викликає цікавість і збентеження у Тіни. Дівчина намагається збагнути: «А яка вона насправді, любов? Що таке вона є? І як зрозуміти, що це вона?» (С. 55). Поява фрагментів паралельної сюжетної лінії – записки молодої дівчини у секретику, – вдалий художній хід, інтригування читача, посвячення його у таємницю, встановлення довірливого діалогу, а ще – ефект «подвійного досвіду», підкреслення, що кожне покоління підлітків переживає подібні емоції. Емоції й тілесність прописані дуже добре у секреті невідомої дівчини: «… Він обіймав мене так, що дух захоплювало. Увесь час відчувала його дихання. Таке гаряче! А потім почав цілувати. Губи, очі, шию. Його руки блукали по моїй спині. А потім одна опустилася нижче. Я мліла… Просто розпливалася… Паморочилася голова… Ноги не тримали. Мабуть, я просто повисла на його руках…» (С. 56). Тіна переживає щось подібне: «Перехопило подих од його близькості. А глінтвейн зробив сміливішою. І вона сама обвила його шию руками, підставивши губи для поцілунку. Тіна мліла від ніжності й пестощів» (С. 80).
Тіна відчуває, що авторка секретника, як і вона теж не мала з ким поговорити відверто про все, що її цікавило і тривожило, «про свої відчуття. І в цьому вони схожі. Та й подруг хороших, вочевидь, не мала. Інакше навіщо б тоді цей зошит із секретами?» (С. 58). Тіна має з ким поговорити. Вона могла все розказати подрузі Соні, але не могла довіритися матері. Стосунки Тіни з мамою – окрема тема. У місті Тіні сім’ю замінюють друзі, їхня тусовка (С. 8). Але дівчинка відчувала себе дуже самотньою і сумувала за маминим теплом: «Останні два роки я й так майже весь час жила сама. У нашій квартирі. А мама - у Віталія. Ми рідко бачилися. Ще рідше - розмовляли. Знаєш, я спочатку дуже раділа цій самотності. Кльово! Жоднісінького контролю. Ніхто тобі не вказує. ніхто від тебе нічого не хоче...
- І ніхто не чекає...
-Так. Потім це зрозуміла. Свобода наче й була, а кайфу не було. Ніколи не думала, що так схочеться говорити з мамою. Або мовчати. Або її поцілунку на ніч, коли вона думає, що ти спиш. Навшпиньки підходить до ліжка, слухає, як ти дихаєш, а тоді легенько цілує...» (С. 30). Таке зізнання дуже зворушливе і має неабиякий вплив на читача.
Гармонія спілкування з батьками, любов і взаємоповага – те, чого так бракувало Тіні. Ідеалом і справжньою мрією вона називала родину «яка тебе любить і розуміє» (С. 33). Така родина була у Соні, її батьки як найкращі друзі, «усе про неї знають. Вона може розповісти що завгодно! І не боятися. Її розуміють» (С. 27). Дружньою і люблячою була родина Макса.
У відеофрагментах та секретику – оповідь від 1 особи, сповідь дівчат, безпосереднє виповідання їх емоцій – наративний компонент, який забезпечує правдивість зображеного підліткового світу, традиційна наративна стратегія у підлітковій прозі. Авторці вдалося зберегти юнацький погляд на світ і в основному тексті повісті, яка не переобтяжена натуралістичними сценами чи описами, філософськими мудруваннями, не містить дидактизму чи дорослого менторства. Це комунікація авторки з читачем-підлітком «його мовою». Глибина тексту і підтекстів дозволяє говорити про подвійну адресацію повісті, яка не ускладнює її сприйняття цільовою аудиторією, але робить цікавою для широкого кола читачів.
З гендерної точки зору цей твір дівчачий. Маркерами його фемінного характеру виступає центрування внутрішнього світу дівчини, окремі вектори проблематики, сюжетні ходи, та й сама назва твору. В образі Тіни дівчата-читачі мають близьку і добре впізнавану модель поведінки. Але й хлопці у цьому тексті теж мають героя, з яким можуть ідентифікувати себе у процесі читання. Макс вирізняється на тлі інших хлопців-персонажів (Бусі, Сема, Давида) своєю одноосібністю, чоловічими вчинками, маскулінною поведінкою, толерантністю, цілеспрямованістю, серйозними захопленнями й відповідальністю. Він доросліший не тільки за роками, а й за досвідом, знає, чого хоче і розуміє, що «свобода – всередині нас. Тут, - вказав на ділянку серця, і тут, - торкнувся скроні» (С. 76). Моментами здається, що Макс надто правильний чи ідеальний, але насправді таким він був не завжди. У минулому захоплювався байками, належав до компанії крутих хлопців, але аварія змінила його і штиб життя. Гендерно марковані відчуття Тіни й Макса підсилюють психологізм повісті.
Олена Рижко обігрує у тексті й нетрадиційний для шкільної повісті мотив підглядання, концентрування уваги на власному ставленні до побаченого. Як вважає авторка, про це взагалі цікаво поговорити. «Тема спостерігання за чужим досвідом сексуальним (і подвійне споглядання: наприклад, Тіна дивиться за парочкою, а Макс і його батько – за Тіною)» може бути висвітлена через призму того, яким за якістю є те побачене і як воно впливає на споглядача. Тіна двічі підглядає за двома дорослими. Сприйняття та реакція в обох випадках різні. Сцена інтимної близькості двох молодих людей у бібліотеці її шокувала, натомість сцена за участі старшого брата Макса та його нареченої у зимовому саду – захопила. Олена Рижко такі художні засоби використовує свідомо, пояснюючи, що «візуальні образи (як і кінестетичні, особливо нюхові) мають реально величезний вплив для, скажемо, третьої особи, безпосередньо не включеної в процес – цей досвід може бути або позитивним, конструктивним, або деструктивним – адже реально деякі речі просто неможливо розбачити)». Тіна співставляє себе, свої міркування із тими, що описує авторка секретника. Краще зрозуміти себе у цьому випадку Тіні допомагає Макс, який не тільки коментує, а й розповідає про свої враження від побаченої пари на березі річки, про невміння батька пояснити синові, що ж насправді відбувається.
Імпонує романтизація стосунків Тіни і Макса. Олена Рижко не зводить усе до фізіології, а навпаки подає модель привабливих стосунків молодих людей. Макс поводиться по-дорослому, не обмежуючи Тіну у свободі. Він мислить по-дорослому: «Кожен має вміти відповідати за себе і за свої вчинки» (С. 32). Переконаний, що вони не мають куди поспішати. Дівчина з ним почуває себе захищеною і не самотньою. Письменниця не боїться бути відвертою в описі деталей (зорових, слухових, нюхових), які ще більше увиразнюють психологічні портрети (С. 56), додають зворушливості сценам несміливої близькості юних героїв. Горіхові очі Макса, запах бергамота, відчуття сплетених рук, поцілунок під місячним сяйвом, «не в кімнаті, а – в човні. Посеред ріки. На срібній доріжці місяця. Є тільки ми. Єдині в цілому світі…» (С. 65) – спогади-емоції, в яких уся ніжність і любов Тіни.
Емоційні стани збудження Тіни, прописування тілесності в текст і фрагменти інтимних сцен у повісті (навіть тих брутальних, в яких фігурує Ніка та дорослий партнер її батька Роман) – необхідний елемент реалістичної підліткової літератури, без якого вона була б неправдоподібною. Тенденція художнього оприявлення інтимних переживань, досвіду спостерігається і в інших авторів, які пишуть для читачів категорії 14-15+. Г.Клочек переконаний, що письменників «зрозуміти можна і треба, тому що вони торкаються речей, інтерес до яких у підлітковому віці особливо гарячий, – їх наявність у художньому творі слугує однією з тих «приманок», які здатні привернути підлітка до книжки. А дальше підтримування цього інтересу в потрібному тонусі – то вже справа письменницького «техне» (Г. Клочек. «Дещо про «техне» літератури для майже дорослих»).
Привабливою для підлітків повість стає і завдяки умінню авторки порушувати складні теми не надривно, не заангажовано, не епатажно. Твір читається легко і в той же час вражає органічною тематико-проблематичною багатовекторністю. Розлучення батьків, самотність, виживання у шкільному колективі, сприйняття інших, формування життєвих цінностей і позиції, адекватне ставлення до смерті, шантаж, насилля, жорстокість, перший сексуальний досвід, вживання алкоголю і куріння – це не весь перелік того, про що пише Олена Рижко. Дивуюся, як можна все це вмістити на 150 сторінках тексту і в жодному випадку не порушити природності плину сюжетної розповіді, не бути нав’язливим дорослим наратором. Так, це майстерність письменника.
Жанр шкільної повісті передбачає зображення шкільного колективу. Олена Рижко послідовно дотримується традиції і ретельно виписує образи й взаємостосунки учнів та учителів. Самохарактеристика, характеристика одними персонажами інших, зображення їх поведінки і вчинків автором – художні засоби зображення юних героїв. У повісті немає персонажів, про яких би «забула» авторка. Про компанію з міста розповідає Тіна, про однокласників – Макс. Дуже лаконічно, але інформативно зображено їх портрети, інтереси і уподобання, заакцентовано на їх близькості / не близькості з батьками, стосунках з іншими. Тіна зізнається Максу, що любить спостерігати «за світом. Людьми. Дивитися на них ніби збоку. Вгадувати їхні історії» (С. 29). Читачам-підліткам цікаві однолітки та їх історії.
Шкільне життя – різне. Окрім кумедних витівок Бусі і Сема у класі, де навчається Тіна, має місце й жорстокість, насильство. Ніка та її свита шантажує Крістіну, а потім і Тіну, зробивши відеомонтаж. Щоб засвідчити свою порядність, Тіна погоджується виконати божевільну забаганку Ніки – пройтися по струхлявілій балці на руїнах. Цей епізод стає кульмінаційною точкою у повісті. Тіна падає і опиняється у лікарні. Нещасний випадок – каталізатор змін, які відбуваються з усіма. Подібні епізоди у прозі для юних читачів не випадкові, адже призначені «породжувати катарсисний емоційний стан» (Г. Клочек). Після нещасного випадку дівчина відчуває, що її люблять, маленька новонароджена сестричка – це чудово, а з мамою поговорити відверто зовсім не страшно.
Сюжетна розв’язка дуже логічна. 9 клас позаду, попереду – навчання у місті, щаслива і дружня родина, а зараз – літо, Карпати і Макс поряд з Тіною. Здійснення мрій юних героїв – чи може краще закінчуватися повість про і для майже дорослих? Сповідування справжніх цінностей і радість бути разом з тим, кого любиш – найкращий фінал, який додає оптимізму й вчить не боятися бути собою, творити гармонійний світ.
Отож, варто прочитати, а, можливо, й емоційно пережити повість «Дівчина з міста» Олени Рижко. Книжка вражає сюжетними перипетіями, новими ракурсами розгортання традиційних мотивів шкільної повісті, правдиво виписаними характерами головних героїв, вмінням авторки говорити просто й не надривно про актуальні проблеми сучасної молоді, передавати їхні емоції та настрої, внутрішні конфлікти й пошуки себе на шляху дорослішання й самоствердження.
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/10/03/071614.html
Книги young adult за швидкий час стають відомими по усьому світу, найуспішніші з часом екранізовують, а армії прихильників готові витрачати будь-які кошти на улюблені книги. Ця ніша досить щільно зайнята вже гігантами своєї справи – Джоном Гріном, Сьюзен Коллінз, тощо. Серед такого вибору літератури досить важко іншим авторам знайти своїх читачів. Сюжети зазвичай тривіальні і прорахувати початок та кінець не складно. Можна просто змінювати імена для кожної книги. Тож для автора, який збирається працювати з young adult літературою, потрібна суттєва підготовка або сміливість, котра і виділяється у книзі «Дівчина з міста». Сюжет знову ж таки досить знайомий: дівчина з міста змушена жити певний час у селі в бабусі. Нова школа, однокласники не дуже гостинно приймають до класу, але й головна героїня Тіна не намагається стати «своєю». Звичайно, є незвичайний хлопець, звичайно з часом зав’язуються стосунки. Досить неочікуваним виявився опис села та його мешканців. Можливо, через існуючі стереотипи про закинуті села та відсутність навіть мобільного зв’язку, досить важко уявити те, що змальовано в книзі. Справді, усвідомити те, що підлітки у селах досить активні у соц. Мережах спочатку важко. І навіть з’являється думка: «А чи справді Тіна переїхала до села, а не до столиці, де у класах існують свої угрупування та ведеться такий розкутий спосіб життя» Говорячи про цю повість, сюжет не є головним. Яскраво ця книга виділяється своєю чесністю та сміливістю. Серед підліткової літератури рідко можна зустріти опис інтимних стосунків та переживання героїв щодо цієї теми. У «Дівчина з міста» ж навпаки герої розмовляють про це. Саме в цих розмовах закладено головне послання. Адже показати інтим легко, важче – надати йому сенс. У підлітковому віці зазвичай формується розуміння правильних сосунків. Підлітки впевнені, що вже дорослі і готові до справжнього дорослого життя. У перехідному етапі від дитинства до дорослого життя важливо мати правильне оточення та приклад для наслідування. Кожен підліток хоче здаватися дорослим та мудрим. От тільки важливо зо саме вважає він мудрістю. У повісті закладено думки про правильне дорослішання. Головна героїня не поспішає розпочинати інтимні стосунки і найголовніше – говорить про це щиро та відверто зі своїм хлопцем. Це вибудовує в аудиторії розуміння про те, як потрібно діяти у таких випадках. Водночас розкривається складна історія Тіни, яка також додає ваги «стороні добра». Також не можна оминути складну тему наркотиків, яка була обережно розкрита у повісті. Говорити про це потрібно, особливо у книгах для підлітків. Як відомо, найбільше проблем трапляється саме через незнання. Автор же розмовляє зі своїми читачами через героїв, намагаючись обережно підштовхнути їх до правильних висновків. Підлітки не люблять повчання, нав’язування думок та нотацій. Тому говорити на складні теми у творах і підштовхувати до висновків – складна справа. Але варто завжди мати на увазі, що подібна література формує погляди майбутнього покоління і розуміння того, про що з ними говорити є певним ключем до їх думок. Заклавши правильні зернята в юні голови, у винагороду отримаємо плоди, якими можна пишатися
https://www.livelib.ru/book/1002756339-divchina-z-mista-elena-ryzhko
https://www.livelib.ru/book/1002756339-divchina-z-mista-elena-ryzhko
Здається, ідеальний рецепт підліткової повісті існує! Все ніби просто: правдоподібний сюжет, дрібка актуальних тійнеджерських проблем, а вишенька – неочікувана розв’язка чи відкритий фінал. Усе подавати під лайтовим соусом, тобто живі діалоги й ніякої дидактики. Читачам, як бачимо, таке подобається: “Із цією книгою ви будете відпочивати! Так, у ній частково піднято тему булінгу, але загальної картини сюжет це не псує! А кінцівка така, як я люблю!”.
https://academia-pc.com.ua/podiyi/instagram-knigi-v-kadri-3
https://academia-pc.com.ua/podiyi/instagram-knigi-v-kadri-3
У цій книзі підлітки зможуть знайти відповіді на питання, пов’язані зі своєю сексуальністю. А ще «Дівчина з міста» точно сподобається тим, хто любить романтичні історії з хеппі-ендами. Так-так, романтика у ній теж присутня!
Книжчин дім запрошує читати та отримувати задоволення від читання!
