Ольга Володимирівна Лілік народилась у Києві, у сім'ї техніка-метролога і художниці-модельєра. Ольга була старшою з двох доньок. В дитинстві була дуже артистичною, а коли бувала в селі у діда, дуже любила, коли він їй читав книжки. Дуже хотіла стати письменницею. Ще у шкільні роки пройшла курси журналістики в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Там же отримала вищу світу. Після закінчення Інституту журналістики працювала в журналах, газетах та інтернет-виданнях: «Натали», Food&Drinks, «Форум», Holliday, Doping, Travel, «Столиця».
Пишучи свої твори, Ольга витримує високий літературний рівень, який буває не простим для сприйняття пересічними читачами. Через це видавці довгий час не приймали її повісті до публікації. Але, завдяки її письменницькому таланту, у 2015 році в журналі «Березіль» надрукували повість «Кімната сповіді». А у 2017 році в цьому журналі побачив світ роман «Квіти цикорію». У 2018 році у Видавничому Центрі «Академія» вийшли повість «Чорний дощ» та роман «Квіти цикорію». Повість потрапила до Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2018» у номінації «підліткова та юнацька література». Також вона увійшла до короткого списку першої підліткової премії «Навиворіт». У 2019 році написала сценарій серіалу «День сонця», який вийшов на каналі «Україна». Живе та працює у Києві.
Пишучи свої твори, Ольга витримує високий літературний рівень, який буває не простим для сприйняття пересічними читачами. Через це видавці довгий час не приймали її повісті до публікації. Але, завдяки її письменницькому таланту, у 2015 році в журналі «Березіль» надрукували повість «Кімната сповіді». А у 2017 році в цьому журналі побачив світ роман «Квіти цикорію». У 2018 році у Видавничому Центрі «Академія» вийшли повість «Чорний дощ» та роман «Квіти цикорію». Повість потрапила до Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2018» у номінації «підліткова та юнацька література». Також вона увійшла до короткого списку першої підліткової премії «Навиворіт». У 2019 році написала сценарій серіалу «День сонця», який вийшов на каналі «Україна». Живе та працює у Києві.
Ця повість про підлітка, який опинився на роздоріжжі почуттів і бажань. Про те, що любов може бути не тільки прекрасним переживанням, а й руйнівною хворобою — все в людині і від неї залежить.
Його останнє шкільне літо надто драматичне. Важко знаходити порозуміння із собою і найближчими людьми. Навіть захоплення графіті не дає відчуття наповненості життя. Енергії неприкаяності керують ним. І ось, зустрівши молоду жінку, він піддається нестримному потягові до неї, переживає незбагненні почуття і здобуває незвичний досвід Забувши про все, живе нею.
Та жінка стала його світлом, його тривогою і ревністю. Усе змінилося з поверненням дівчини,
яка колись розбила йому серце. Обставини змушують зробити вибір між дитячою закоханістю,
що переросла в хворобливу одержимість, і коханням. Перший дорослий вибір. Обставини виявилися нещадними до нього. А він ще не мав внутрішньої сили, щоб протистояти випробуванням. Через багато років герой згадує ті події і намагається краще зрозуміти себе.
Ольга Лілік про створення повісті «Чорний дощ»
Нещодавно мене запитали, чому я вирішила написати повість про підлітків. Насправді все відбувається не зовсім так. Я ніколи нічого не вирішую. За мене вирішує герой. Він сам знаходить мене. Спочатку це просто натяк: дивний сон, від якого не можу відійти цілий день, погляд у натовпі, водночас чужий і рідний. Герой змушує звернути на себе увагу. Так було і з головним героєм повісті «Чорний дощ». Спочатку мені хтось показав роботи Бенксі. А потім я побачила на вулиці хлопця, який малював графіті: два жіночих обличчя у профіль, на одному був знак оклику, на іншому — знак питання. І зрозуміла, що це сталося: прийшов герой і привів із собою двох своїх жінок.
Герой приносить із собою історію. Найголовніше — допомогти йому з’явитися, придумати біографію. Далі вже діє він, а я просто спостерігаю та записую. Всі думки, вчинки і переживання героя залежать від його характеру, сприйняття людей і світу. Він сам обирає своє оточення, визначає основні події.
Ще один важливий момент — обрати місце, де відбуватиметься історія. Якось ми їздили в Новгород-Сіверський і на автобусному вокзалі я побачила дівчину, яка проводжала подругу в Чернігів і плакала, що не може поїхати разом із нею, бо там вирує життя. Я запам’ятала ту дівчину, і коли починала писати повість, поселила свого героя в маленькому провінційному містечку. Герої «Чорного дощу» або хочуть втекти звідти, або колись втекли і повернулися. Місце дії багато чого додає історії.
Головний герой повісті згадує події своєї юності через багато років і намагається краще зрозуміти себе. Тому писалось дуже легко — я теж згадувала свої шкільні роки, друзів і подруг, наші розмови, захоплення, мрії. Пережите у юності залишається з тобою назавжди, бо тоді все відбувається вперше. Тому, якщо кохати — то раз і на все життя, якщо страждати — то виснажливо, до відчаю, до крику.
На створення повісті завжди впливають особисті вподобання, враження та спогади. Наприклад, головний герой завжди уявлявся мені актором Рівером Феніксом із фільму «Мій власний штат Айдахо». Одна неймовірно дорога мені людина — руденька дівчина, тому у Ельки теж рудий колір волосся. Федорівна — на честь ще однієї близької людини. Історико-культурний заповідник у повісті — прообраз Качанівки і Сокиринців, які буквально зачарували мене. Коней, які приходять на берег і п’ють рожеву воду я уявила собі, коли дивилась на річку з валів стародавнього монастиря в Новгород-Сіверському. Вирізьблену на стовбурі старого дерева жіночу фігуру якось побачила в парку. Це все дрібниці, але вони дуже важливі для мене.
Ще одна Велика Дрібниця: я завжди пишу під музику. Вона налаштовує мене на потрібний лад. Першу повість, наприклад, писала під альбом Hide from the sun улюбленого гурту The Rasmus. Повість «Чорний дощ» — під саундтрек Гаррі Греґсона-Вільямса до фільму «Шпигунські ігри». Уявіть: сім місяців роботи під одні й ті самі двадцять треків. Вони мені, до речі, так і не набридли. Один трек називався It’s not a game. Цю фразу наче весь час повторювали герою, але він її не почув.
http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/548?fbclid=IwAR0I3fSXebxrgifVi1HNms4J1tsSEnhVYgz65KZwuufh9iAC7_tMG-3GHRk
Герой приносить із собою історію. Найголовніше — допомогти йому з’явитися, придумати біографію. Далі вже діє він, а я просто спостерігаю та записую. Всі думки, вчинки і переживання героя залежать від його характеру, сприйняття людей і світу. Він сам обирає своє оточення, визначає основні події.
Ще один важливий момент — обрати місце, де відбуватиметься історія. Якось ми їздили в Новгород-Сіверський і на автобусному вокзалі я побачила дівчину, яка проводжала подругу в Чернігів і плакала, що не може поїхати разом із нею, бо там вирує життя. Я запам’ятала ту дівчину, і коли починала писати повість, поселила свого героя в маленькому провінційному містечку. Герої «Чорного дощу» або хочуть втекти звідти, або колись втекли і повернулися. Місце дії багато чого додає історії.
Головний герой повісті згадує події своєї юності через багато років і намагається краще зрозуміти себе. Тому писалось дуже легко — я теж згадувала свої шкільні роки, друзів і подруг, наші розмови, захоплення, мрії. Пережите у юності залишається з тобою назавжди, бо тоді все відбувається вперше. Тому, якщо кохати — то раз і на все життя, якщо страждати — то виснажливо, до відчаю, до крику.
На створення повісті завжди впливають особисті вподобання, враження та спогади. Наприклад, головний герой завжди уявлявся мені актором Рівером Феніксом із фільму «Мій власний штат Айдахо». Одна неймовірно дорога мені людина — руденька дівчина, тому у Ельки теж рудий колір волосся. Федорівна — на честь ще однієї близької людини. Історико-культурний заповідник у повісті — прообраз Качанівки і Сокиринців, які буквально зачарували мене. Коней, які приходять на берег і п’ють рожеву воду я уявила собі, коли дивилась на річку з валів стародавнього монастиря в Новгород-Сіверському. Вирізьблену на стовбурі старого дерева жіночу фігуру якось побачила в парку. Це все дрібниці, але вони дуже важливі для мене.
Ще одна Велика Дрібниця: я завжди пишу під музику. Вона налаштовує мене на потрібний лад. Першу повість, наприклад, писала під альбом Hide from the sun улюбленого гурту The Rasmus. Повість «Чорний дощ» — під саундтрек Гаррі Греґсона-Вільямса до фільму «Шпигунські ігри». Уявіть: сім місяців роботи під одні й ті самі двадцять треків. Вони мені, до речі, так і не набридли. Один трек називався It’s not a game. Цю фразу наче весь час повторювали герою, але він її не почув.
http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/548?fbclid=IwAR0I3fSXebxrgifVi1HNms4J1tsSEnhVYgz65KZwuufh9iAC7_tMG-3GHRk
Обережно, опади. «Чорний дощ» Ольги Лілік
Це тільки у спогадах бабусь із засніженим волоссям та вкраденими серпанком очима юність здається безтурботною. У них також було мільйон проблем і помилкових рішень. Вони просто забули, що таке гаряча голова і люди, від яких віє холодом. Головний герой «Чорного дощу» Ольги Лілік знає, яким важким може бути шлях до дорослішання.Багато гарячих і юних голів у цій повісті воліють втекти з нудного селища до прекрасної та нещадної столиці. Вона чарує своєю загадковістю і розбиває великі мрії на маленькі клаптики реальності. Як кораблі у шторм, герої прямують до берегів, де видніються вогники, сподіваючись на порятунок, і знову й знову наштовхуються на піратів. То від кого ж вони тікали — від селища чи від самих себе?
Хіба можна уявити когось ріднішого, аніж матір та батька? Головний герой із розпачем переконується, що можна. Чому для матері клаптик землі важливіший за сина, коли востаннє вона питала про його справи? Коли пацієнти (і пацієнтки) стали важливішими за дружину та сина? На ці запитання ніхто не міг відповісти.
Герой знаходить розраду у графіті, мовчазному спогляданні скульптур і… коханні. Яке воно, коли тобі 17? У всіх, звісно, різне. Це може бути взаємна симпатія до однокласниці чи вбивча любов до сусідки, чиє сприйняття світу несумісне із життям. Її жовтогаряче волосся виблискує на сонці, а чорний дощ, який ллється з очей через зрадливого батька, здатен затопити весь світ. Саме ця збентежена життям жінка рятує підлітка, який помічає, як в неї змінюється колір очей через настрій. Вона відкриває йому кімнату сповіді й три свої таємниці.
Життя не біле чи чорне — воно сіре. Хороше не можна відділити від поганого. Головний герой розуміє токсичність своїх почуттів, але не може їх позбутися. Того, хто тікає від одних проблем, наздоганяють інші. Коли в душі вирує ураган, а серце схоже на вулкан, який от-от вибухне, складно приймати правильні рішення. Хто думає про школу, вступні іспити та університет у такий час?
Навіть друг не в змозі допомогти — Сашкові й самому не завадила б допомога. Вони більше мовчать, аніж розмовляють — розбиті мрії лікує час, а не слова. У когось зламані руки, а в когось життя.
Почуття, які були схожими на любов, вбивають. Його повільно, її — одразу. Колись йому для душевного спокою вистачало Сашка, його гри на гітарі та розмальованих стін у «Парадіз». Та все минає — ще одна риса дорослого життя.
Як би парадоксально не звучало, але підліткові в таких обставинах треба бути дорослим. Бо дорослішання — це не кількість прожитих років. Це відповідальність — за слова, вчинки, за близьких і власне життя. Навіть коли доля висмикує пір’я із твоїх крил.
Любов Цибрій
https://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/review/52077/?fbclid=IwAR3rBEK_E7Ky8RTfrvQciL3PLTmw_dJbj1Goe19aUcmZhg-fWFgBaeFvsJU
Коли книга для підлітків починається фразою "Моєю першою жінкою була Марта", а на обкладинці стоїть ценз "16+", одразу розумієш, що перед тобою книга незвичайна. До такого твору особливі вимоги, бо, не зважаючи на віковий ценз, вона все одно адресована підлітковій аудиторії.
Головних героїв троє – Марта, Елька і хлопець, від чийого імені йде оповідь, та який сприймається безіменним. Це теж дуже символічно, зважаючи на те, що книга про повну внутрішню руйнацію і всезагальну моральну деградацію.
Хлопець не може розлучитися з обома своїми жінками. Вони, ніби два янгола, білий і чорний, однаково сильно впливають на нього. Цікаво, що насправді "білий янгол" – то чорноволоса Марта з низьким голосам. А "чорний янгол" – мініатюрна, руда зеленоока Елька, яка колись мала внутрішнє світло, до якого тягнулися люди. І ще є Ліза... Марта і Ліза – однокласниці, та між ними немає дружби.
Марта, перша коханка головного героя, молода вродлива жінка з поетичною душею. Її у дитинстві покинув батько, мама, яка працювала вчителькою, була дуже бідною. Тікаючи від злиднів, дівчина їде з дому, а ї мама вмирає на самоті. Згодом Марта приїздить до старого покинутого будинку, повертається в рідне містечко, думаючи, ніби повернулася назавжди. Раніше вона хотіла втекти з рідного дому, покинула все заради життєвих змін. Кажуть, "підчепила багатенького буратіно" (С.10). Та зрештою зосталася сама, зрозуміла, що своє кохання втратила, залишила свого хлопця вдома, покинула, прагнучи втекти з містечка, де у неї не було майбутнього. Якою буде розплата за її гріхи? Чи жити – це вже розплата?..
Зараз Марта палить і дозволяє собі спати з неповнолітнім, та продовжує лазити по деревах і милуватися заходом сонця, чує вітер і весь світ, чекає на трійко коней, які приходять на заході сонця пити рожеву воду в річці (С.26). Але ж насправді не така вже й велика різниця у неї з хлопцем, просто у цьому віці часові відстані сприймаються зовсім інакше. Жінка прагне кохання і щастя. Чи можна її за це зневажати? Вона гріється теплом його тіла і серця, лікує цим теплом завдані життям рани, шукає в ньому своє назавжди втрачене перше кохання. У теплі його душі і таланту. Чи тільки отримує потрібне для життя фізичне задоволення? Чому вона покинула чоловіка, який досі надсилає їй гроші і страждає, коли вона гине? Відповіді на це у тексті немає.
Головний герой малює графіті, має талант бачити нове і змінювати світ. Але як він скористається своїм хистом? Чи зможе талант втримати хлопця над прірвою, до якої він так уперто йде?
Мама хлопця – хороша людина, яка намагається змінювати світ на краще, багато працює, хоча вже рік працівники заповідника не отримують зарплату. Ця деталь щодо такої затримки у зарплаті чітко відсилає нас у 90-ті роки минулого століття, коли життя справді було безпросвітним для всіх. І це дуже важливо для розуміння твору.
Саме тому ми бачимо у парку скульптуру піонера (залишки радянської символіки), садибу історико-культурного заповідника хоче загарбати новітній багатій. А друга головного героя – Сашка, який "грав на гітарі, писав пісні та мріяв стати музикантом" (С.20), вчителі намагалися змусити зістригти довге волосся. Зараз подібні обмеження взагалі не на часі, особливо для старшокласників. Безхатько у підземному переході, де продають газети і насіння, кричить, що ночуватиме, де схоче, бо "це вільна країна" (С.52); навколо розгул сект, через що люди відрікаються від близьких, віддають все своє майно, а дехто потрапляє в божевільню (С.86), і ще багато інших часових маркерів минулого століття. Тому досить дивно зустрічати у такому тексті згадки про мобільні телефони, імовірно, введені у твір, щоб наблизити його до сучасного читача.
З батьками хлопець не має контакту: мама постійно займається громадською діяльністю, їй не до сина; батько, головний лікар і гордість міста, днює і ночує на роботі, і це зрозуміло, бо треба якось вижити. Згодом виявляється, що батько має коханку: "Батько не каявся, не виправдовувався, а городив нісенітницю про те, що поруч із дорослим чоловіком має бути молода жінка, вона дає йому силу і живить його своєю енергією" (С.76). Так і хочеться сказати: яке місто, така і "гордість".
Час іде, й син стає для них незрозумілим і чужим, вони майже не бачаться і не розмовляють, бо спільних тем немає, а на запитання "Як школа? Як навчання?" можна відбутися байдужим "все ок" (С.19). Тому син шукає розради за межами дому, не ділиться проблемами. А коли починає палити і кидає школу, найменше думає про батьків. І як може бути інакше, якщо батько хлопця вважає, ніби син "паскудить стіни" (С.28), а мама то на роботі, то у від’їзді.
Батько ж Сашка загинув, коли сину було п’ятнадцять.
"Працював нічним сторожем на заводі і, подейкують, зловив крадіїв. Точно невідомо, що там сталося насправді, але його вбили. Закрили в будці й спалили живцем. Сашко казав, що той був занадто чесним. А в наші часи вбивають за чесність і порядність. Судову справу не розпочали – як казали, за браком доказів. Після того випадку Сашко подорослішав за кілька днів. Дитинство пішло від нього, як усмішка з обличчя. Печаль збиралася в очах, як дощова вода в калюжах, а потім вихлюпувалася в сумних піснях, які він складав. У Сашка з батьком був особливий зв’язок, вони все робили разом: їздили на рибалку, рубали дрова, косили траву, товклися біля старенької "дев’ятки". Я про таке міг тільки мріяти. А потім якісь виродки все це зруйнували.
– Це як видрати шматок душі, – казав Сашко, він так і жив, без шматка" (С.21).
Новий же "батько" Сашка – людина ниця, ревнива і зла.
Або далі: Ліза "розповідала випадок із життя "якоїсь дівчини". Її разом із подругою знайомі хлопці завезли в якийсь притон і тримали там кілька днів, били, ґвалтували. Дівчині не було страшно, а її подрузі – так. Тому пізніше подруга збожеволіла і її помістили в психіатричну лікарню" (С.63).
Типові бандитські 90-ті...
І ще далі: "– Бачиш дівчину? – [Елька] показала рукою в бік стіни. – Вчора її збила машина. Збила і поїхала собі. Дівчина лежала на дорозі, з неї витікала кров. Ціла калюжа набігла. Швидку чекали півгодини. За цей час можна померти і реінкарнуватися" (С.72).
Маленьке містечко є проекцією простору і суспільства, які занепадають. З цього занепаду намагаються втекти. І його корені в минулому, на що непрямо вказує сам головний герой, описуючи свої почуття: "Не знаю, чи було мені шкода насправді. Просто казав те, що прийнято в таких випадках. Нас вчать цьому з дитинства – співчувати вголос. Але не відчувати. Відчувати не обов’язково" (С.68).
Такою ж проекцією є і школа:
"Приходив у школу, щоб тупо посидіти за партою, вбити час. Здавалося, вчителі не збиралися вчити, тільки повторювали:
– Які ж ви дурні! Дурнішого класу ще не було! Як ви збираєтеся вступати в доросле життя такими дурними?
Учнів це ображало. Але вони робили вигляд, що їм байдуже і матюкали вчителів позаочі" (С.75).
Не тільки Марта повернулася. Ліза теж їздила у велике місто: "Ніби все мала – багатих батьків, розум, вроду. "На відмінно" вчилася у школі, вступила до столичного університету, закінчила його з червоним дипломом, влаштувалася на престижну роботу в Києві. На неї чекало казкове майбутнє: заміжжя, діти, квартира, дача, новеньке авто. Але все гарне й правильне, видно, почало її дратувати. Ліза повернулася додому, стала випивати, водилася з місцевими п’яницями, час від часу підробляла офіціанткою. Інколи після пляшки горілки з Лізою ставалися напади відвертості. Тоді вона розповідала, що її внутрішній світ не може співіснувати із зовнішнім, що вона не має імунітету до життя, що набагато легше взагалі нічого не відчувати, і таке інше" (С.9-10).
Це маска, чи ця жінка справді настільки тонко відчуває світ і через те залежить від зовнішнього? Чи вона сама себе отруїла і занапастила? І якщо це так, то чи не буде вона поширювати отруту далі? І байдуже, що Лізин батько – "директор школи", а мати – "голова районної адміністрації" (С.10). Ця молода жінка сама по собі, батьки їй не потрібні і лише заважають.
Ще на перших сторінках Ліза каже, що від себе втекти неможливо. Як і багато хто, Марта та й інші тікали "від нудьги і безнадії" (С.10). Ліза це чудово знає з власного досвіду. Але наскільки неможливою є така втеча, дізнаємося не одразу. Марта ж натомість каже про Лізу, що та має "поранений погляд" (С.25) і дуже змінилася після життя в місті.
Але не Ліза – "чорний янгол". У прірву тягне головного героя Елька, яка теж повертається до рідного містечка. Трохи старша за хлопця, та багато чого звідала у житті. Елька подобалася хлопцю з дитинства, вона має гарне тіло, любить ним хизуватися, це в її природі. Та яке серце цієї жінки?
Запитання, які виникають щодо Лізи, так само стосуються й Ельки. Якщо вона була світлом, а тепер його втратила, чи не знищуватиме світло і життя в інших людях? Якщо пускаєш порожнечу в серце, то вона тягне все живе з людей, які мають нещастя опинитися поряд. Але колись все було інакше: "Елька особливої любові до людей не відчувала. Вона любила тварин. Майструвала годівниці для птахів, жаліла всіх безпритульних кошенят і тягала їх додому, за що отримувала прочухани від батьків" (С.45). Елька завжди мала багато таємниць, робила все, що забажає, і часом була не менш дивною (з точки зору звичайної прагматичної людини), ніж Марта.
Її мати постійно хворіла, батько весь час працював. Вона не любила маму і до нестями любила батька, та всім було байдуже до її почуттів. Батько пішов з родини, а в прощальному листі навіть не згадав ім’я доньки. У відповідь Елька порізала собі вени і не прийняла, коли лікарі її врятували, бо знехтували її вибором піти з обридлого і несправедливого життя.
"Її наче покалічили, зробили сліпою й глухою. Пам’ятаю, як носив у лікарню фрукти та сік. Як вона нерухомо сиділа на стільці, спрямувавши погляд у стіну. Все, що я міг, це сидіти поруч і тримати її за руку.
Елька повернулася додому, але була така сама байдужа, нічого не їла, дуже схудла. Здавалося, з неї витікає життя, насправді – то витікала любов. Боявся, що вона збожеволіла, що знову спробує себе вбити.
Коли любов витекла з Ельки до останньої краплі, вона повернулася до життя. Знову стала веселою та безтурботною, але в усмішці було щось штучне, а з очей зникло світло" (С.49).
Виникає питання: невже у цьому містечку всі родини мають поламані долі? Нищать самі себе чи втручаються обставини, як у випадку з Сашком? Як це все подолати і побудувати родину за іншою схемою та вберегти її від зла навколо? Запитання, на жаль, залишаються відкритими.
Елька досі відзначала "річницю смерті" свого батька, для кого власноруч викопала могилу на цвинтарі, коли той покинув їх. Елька нині – втілення енергії смерті, бо надто любила того, хто її зрадив, і бути поряд із такою концентрацією руйнівної сили вкрай небезпечно. Вона не просто так втягує інших у свої страшні "ритуали". Вона притягує до себе божевільних і покалічених духовно. А хто має талант, поряд із нею втрачає мрії, – таких людей вона калічить сама.
Елька постійно кидає виклик світу і собі, вона теж багатогранна, хоча її витівки часто виходять за межі здорового глузду. У цьому її сила, бо така жінка може стати для чоловіка пасткою, він загубить у її непевних гранях і втратить себе. Вона – бур’ян. Це і трапилося з головним героєм, якому з дитинства подобалися бур’яни.
В Ельки зі школи було багато чоловіків, дуже багато і різного віку, байдуже – з ким, бо всіх "любила" (С.50). З певного часу вона не таїлася, а тоді зовсім поїхала з міста, стала утриманкою. Її найкраща подруга – повія, на кілька років старша за Ельку (до речі, навколо також самі повії, які п’ють горілку, палять і вішаються на шию хлопцям і чоловікам, прагнучи отримати гроші). І саме тому головному герою, чиїм першим коханням вона була, ця жінка так і не віддалася фізично.
Це складний психологічний момент. З одного боку, заворожений хлопець, який уже був з жінкою, божеволіє від дотику пальців та губ Ельки, кожен її дотик палить його, й Елька тим вдало користується, а більша близькість могла б і вбити хлопця. З іншого боку, можливо, Елька відчувала, що близькість дасть і йому владу над нею? А поки є те, чого не має хлопець, якого вона хоче тримати при собі, він нікуди не подінеться, буде її іграшкою і розрадою. У те, що вона може і хоче почати життя з початку, я не вірю, – вона спалила себе повністю.
Елька стала для головного героя наркотиком. А в її житті наркотики, схоже, з’явилися справжні. Хоча сам спосіб її життя – вже наркотик.
У творі багато символіки, хоча не вся вона вичитується одразу. Наприклад, дивний янгол у парку, якого нещодавно полагодили завдяки старанням матері головного героя. У скульптури крила не з пір’я, а з гілок. Для Марти він – "янгол саду". Саме у ньому вона бачить суть єства свого юного коханця: "Це гілки дерев, вони дають йому силу і піднімають до хмар, – Марта глянула на мене. – У тебе так само. Ти малюєш не те, що бачиш, а те, що відчуваєш" (С.14). Топить улюблених ляльок в річці, прощаючись з дитинством, мала Елька, вбрана у дорослу сукню (С.43). Вітер обриває листя зеленого клену, коли в житті головного героя в черговий раз з’явилася Елька, а він "не пручався, не було сенсу" (С.62) та ін.
Надзвичайно поетично бачить світ Марта і вчить цьому хлопця, а художнику це вкрай необхідно. Одного разу вона каже, імовірно, про себе: "Бабця розповідала мені, що вітер можна по-справжньому почути тільки вночі, коли він розчісує коси квітам. Усім, крім матіоли. Вона заздрить, сердиться, спокушає його своїм чарівним ароматом, але нічого не вдається. Матіола не розуміє: вітер не хоче торкатися її, щоб вона зберегла той неймовірний аромат, який кожної ночі зачаровує його" (С.18).
І сама Марта – втілення поезії. Її коханий однокласник вирізьбив її в стовбурі старої верби і те дерево стало її "притулком" (С.16), але в природі верби живуть недовго. І це теж натяк на те, що буде далі, але розумієш його значно пізніше.
"Марта була чорно-білою фотокарткою, малюнками в книжці, які треба розфарбовувати. Ходила, схиливши голову, чим нагадувала прив’ялу квітку. Про дощ говорила, як про щось неймовірне, дивилася на захід сонця, як на те, що буває раз у житті. Гладила мою шкіру, наче столяр стіл із червоного дерева або піаніст клавіші улюбленого фортепіано. Казала, що з крилами їй було б легше, хоча зазвичай легше з корінням" (С.32).
І таких поетичних, метафоричних моментів у творі багато не лише у діалогах, але й в описах. Жива і яскрава природа протиставляється нудному і сірому світу людей, які живуть у незворотному занепаді.
Марта втікає від себе, губиться у вирі життя, що дуже легко робити у великому місті. Чи є така втеча порятунком? Навряд. Чи, можливо, світ, який так тонко відчуває ця жінка, відродить її і врятує?..
Окремої уваги вартує колористика, особливо у поєднанні білого і чорного. Як, наприклад, тут:
"Минав час, але думки про Ельку не полишали мене. Одного зимового дня йшов центральною вулицею. Тихо падав сніг, рипів під ногами. Сніг – це багато нових можливостей, він засипає старе життя і дозволяє розпочати нове. Білий – це коли все чітко і зрозуміло, коли не треба гратися у схованки із власним серцем.
Містом ходили люди, одягнені в чорне. Чорний одяг, чорне взуття. Обличчя без усмішок. Чому взимку, коли навкруги так багато білого, люди відчувають таку скорботу?" (С.52).
Сумнівна кольорова рівновага. Згодом до цих основних кольорів додасться червоний й уві сні, й у реальності – кров, яка нікого не відродить і не зігріє. Кров, за якою іде смерть.
Це твір несправджених сподівань, він про відсутність майбутнього, вкрадену радість і занепад. Це важкий текст, і тому він насамперед має віковий ценз, а не через наявність у ньому сексу з неповнолітнім.
Марта, Сашко і сам головний герой – творчі люди, вони сильні духом, хоча кожен має глибоку рану в серці, а часом і не одну. Чи зможуть вони об’єднатися і вижити у страшних обставинах навколишньої безпросвітної дійсності?.. От якби ця книга вчила чомусь подібному! Або хоча б хтось один із них зміг подолати душевну порожнечу, яка на той час заволоділа світом, перефарбовуючи все навколо і всередині людей на кольори "чорного дощу"? Але ні, не сподівайтеся. Якщо трагедія, то повністю і до кінця.
Сашко довго грає тільки для себе, а після побиття вітчимом невідомо, чи нормально зростеться його зламана рука, і згодом він спаює свою гітару. Головний герой полишає малювання, починає пити. Марта гине, випадково потрапивши під колеса автомобіля, за кермом якого був її юний коханець. Та чи випадково? Марта – жертва, її смерть типова, але безглузда, і це було зрозуміло від самого початку завдяки образним натякам.
А містечко не відродилося: "Коли через багато років я повернувся в рідне місто, все було, як завжди – занедбана садиба, яка після материної смерті стала ще обдертішою, човен на ставку, гіпсові потвори в парку, старі будинки й чорнобривці біля школи. Кожного дня чекав біля річки, щоб побачити коней, які питимуть рожеву воду. Але вони не приходили" (С.26-27). І, судячи з усього, навряд головний герой знайшов хоч трохи щастя.
Чи було можливим щастя між Мартою і Сашком, якби вона не загинула? Чи хлопець справді кохав не її, а образ лісової царівни? Чи могла б Марта взагалі бути щасливою як звичайна жінка? Чи вона муза і приречена бути самотньою?
Багато нерозкритого, невисловленого. Надто багато.
Тому, в цілому, книга не справила на мене великого позитивного враження. Вона "чорна", що заявлено вже у назві, та коли головний герой все ж вижив і зміг впоратися з нещастями, які сам не себе накликав, а вся ця історія розповідається ним самим за багато років потому, то це треба писати чітко і зрозуміло. Спокута, відродження і життя далі можливі, а в нинішньому варіанті книга заводить у прірву не лише героя, але й читачів.
Чіткість у розумінні, особливо наприкінці, бо інакше повість може нашкодити підлітковій психіці. Якщо читач має пройти випробування разом із головним героєм, то обривати книгу на моменті вбивства неможна. Має бути хоча б якась зрозуміла рефлексія або опис наслідків, будь-що, що зможе вивести читача, який ще не звик до таких темних емоцій, з прірви. А цього, на жаль, немає.
Висновок: Складна тема, багато психології, та від цього твору я б хотіла значно більшої чіткості й уваги до того, що може бути прочитане читачами неоднозначно. У книзі забагато різноманітної, гарно описаної смерті і вмирання, але немає життя, тому цією книгою дуже легко отруїтися не лише підліткам, але й дорослим.
Дарина Пилипенко
https://bookchest.livejournal.com/146227.html
Хлопець не може розлучитися з обома своїми жінками. Вони, ніби два янгола, білий і чорний, однаково сильно впливають на нього. Цікаво, що насправді "білий янгол" – то чорноволоса Марта з низьким голосам. А "чорний янгол" – мініатюрна, руда зеленоока Елька, яка колись мала внутрішнє світло, до якого тягнулися люди. І ще є Ліза... Марта і Ліза – однокласниці, та між ними немає дружби.
Марта, перша коханка головного героя, молода вродлива жінка з поетичною душею. Її у дитинстві покинув батько, мама, яка працювала вчителькою, була дуже бідною. Тікаючи від злиднів, дівчина їде з дому, а ї мама вмирає на самоті. Згодом Марта приїздить до старого покинутого будинку, повертається в рідне містечко, думаючи, ніби повернулася назавжди. Раніше вона хотіла втекти з рідного дому, покинула все заради життєвих змін. Кажуть, "підчепила багатенького буратіно" (С.10). Та зрештою зосталася сама, зрозуміла, що своє кохання втратила, залишила свого хлопця вдома, покинула, прагнучи втекти з містечка, де у неї не було майбутнього. Якою буде розплата за її гріхи? Чи жити – це вже розплата?..
Зараз Марта палить і дозволяє собі спати з неповнолітнім, та продовжує лазити по деревах і милуватися заходом сонця, чує вітер і весь світ, чекає на трійко коней, які приходять на заході сонця пити рожеву воду в річці (С.26). Але ж насправді не така вже й велика різниця у неї з хлопцем, просто у цьому віці часові відстані сприймаються зовсім інакше. Жінка прагне кохання і щастя. Чи можна її за це зневажати? Вона гріється теплом його тіла і серця, лікує цим теплом завдані життям рани, шукає в ньому своє назавжди втрачене перше кохання. У теплі його душі і таланту. Чи тільки отримує потрібне для життя фізичне задоволення? Чому вона покинула чоловіка, який досі надсилає їй гроші і страждає, коли вона гине? Відповіді на це у тексті немає.
Головний герой малює графіті, має талант бачити нове і змінювати світ. Але як він скористається своїм хистом? Чи зможе талант втримати хлопця над прірвою, до якої він так уперто йде?
Мама хлопця – хороша людина, яка намагається змінювати світ на краще, багато працює, хоча вже рік працівники заповідника не отримують зарплату. Ця деталь щодо такої затримки у зарплаті чітко відсилає нас у 90-ті роки минулого століття, коли життя справді було безпросвітним для всіх. І це дуже важливо для розуміння твору.
Саме тому ми бачимо у парку скульптуру піонера (залишки радянської символіки), садибу історико-культурного заповідника хоче загарбати новітній багатій. А друга головного героя – Сашка, який "грав на гітарі, писав пісні та мріяв стати музикантом" (С.20), вчителі намагалися змусити зістригти довге волосся. Зараз подібні обмеження взагалі не на часі, особливо для старшокласників. Безхатько у підземному переході, де продають газети і насіння, кричить, що ночуватиме, де схоче, бо "це вільна країна" (С.52); навколо розгул сект, через що люди відрікаються від близьких, віддають все своє майно, а дехто потрапляє в божевільню (С.86), і ще багато інших часових маркерів минулого століття. Тому досить дивно зустрічати у такому тексті згадки про мобільні телефони, імовірно, введені у твір, щоб наблизити його до сучасного читача.
З батьками хлопець не має контакту: мама постійно займається громадською діяльністю, їй не до сина; батько, головний лікар і гордість міста, днює і ночує на роботі, і це зрозуміло, бо треба якось вижити. Згодом виявляється, що батько має коханку: "Батько не каявся, не виправдовувався, а городив нісенітницю про те, що поруч із дорослим чоловіком має бути молода жінка, вона дає йому силу і живить його своєю енергією" (С.76). Так і хочеться сказати: яке місто, така і "гордість".
Час іде, й син стає для них незрозумілим і чужим, вони майже не бачаться і не розмовляють, бо спільних тем немає, а на запитання "Як школа? Як навчання?" можна відбутися байдужим "все ок" (С.19). Тому син шукає розради за межами дому, не ділиться проблемами. А коли починає палити і кидає школу, найменше думає про батьків. І як може бути інакше, якщо батько хлопця вважає, ніби син "паскудить стіни" (С.28), а мама то на роботі, то у від’їзді.
Батько ж Сашка загинув, коли сину було п’ятнадцять.
"Працював нічним сторожем на заводі і, подейкують, зловив крадіїв. Точно невідомо, що там сталося насправді, але його вбили. Закрили в будці й спалили живцем. Сашко казав, що той був занадто чесним. А в наші часи вбивають за чесність і порядність. Судову справу не розпочали – як казали, за браком доказів. Після того випадку Сашко подорослішав за кілька днів. Дитинство пішло від нього, як усмішка з обличчя. Печаль збиралася в очах, як дощова вода в калюжах, а потім вихлюпувалася в сумних піснях, які він складав. У Сашка з батьком був особливий зв’язок, вони все робили разом: їздили на рибалку, рубали дрова, косили траву, товклися біля старенької "дев’ятки". Я про таке міг тільки мріяти. А потім якісь виродки все це зруйнували.
– Це як видрати шматок душі, – казав Сашко, він так і жив, без шматка" (С.21).
Новий же "батько" Сашка – людина ниця, ревнива і зла.
Або далі: Ліза "розповідала випадок із життя "якоїсь дівчини". Її разом із подругою знайомі хлопці завезли в якийсь притон і тримали там кілька днів, били, ґвалтували. Дівчині не було страшно, а її подрузі – так. Тому пізніше подруга збожеволіла і її помістили в психіатричну лікарню" (С.63).
Типові бандитські 90-ті...
І ще далі: "– Бачиш дівчину? – [Елька] показала рукою в бік стіни. – Вчора її збила машина. Збила і поїхала собі. Дівчина лежала на дорозі, з неї витікала кров. Ціла калюжа набігла. Швидку чекали півгодини. За цей час можна померти і реінкарнуватися" (С.72).
Маленьке містечко є проекцією простору і суспільства, які занепадають. З цього занепаду намагаються втекти. І його корені в минулому, на що непрямо вказує сам головний герой, описуючи свої почуття: "Не знаю, чи було мені шкода насправді. Просто казав те, що прийнято в таких випадках. Нас вчать цьому з дитинства – співчувати вголос. Але не відчувати. Відчувати не обов’язково" (С.68).
Такою ж проекцією є і школа:
"Приходив у школу, щоб тупо посидіти за партою, вбити час. Здавалося, вчителі не збиралися вчити, тільки повторювали:
– Які ж ви дурні! Дурнішого класу ще не було! Як ви збираєтеся вступати в доросле життя такими дурними?
Учнів це ображало. Але вони робили вигляд, що їм байдуже і матюкали вчителів позаочі" (С.75).
Не тільки Марта повернулася. Ліза теж їздила у велике місто: "Ніби все мала – багатих батьків, розум, вроду. "На відмінно" вчилася у школі, вступила до столичного університету, закінчила його з червоним дипломом, влаштувалася на престижну роботу в Києві. На неї чекало казкове майбутнє: заміжжя, діти, квартира, дача, новеньке авто. Але все гарне й правильне, видно, почало її дратувати. Ліза повернулася додому, стала випивати, водилася з місцевими п’яницями, час від часу підробляла офіціанткою. Інколи після пляшки горілки з Лізою ставалися напади відвертості. Тоді вона розповідала, що її внутрішній світ не може співіснувати із зовнішнім, що вона не має імунітету до життя, що набагато легше взагалі нічого не відчувати, і таке інше" (С.9-10).
Це маска, чи ця жінка справді настільки тонко відчуває світ і через те залежить від зовнішнього? Чи вона сама себе отруїла і занапастила? І якщо це так, то чи не буде вона поширювати отруту далі? І байдуже, що Лізин батько – "директор школи", а мати – "голова районної адміністрації" (С.10). Ця молода жінка сама по собі, батьки їй не потрібні і лише заважають.
Ще на перших сторінках Ліза каже, що від себе втекти неможливо. Як і багато хто, Марта та й інші тікали "від нудьги і безнадії" (С.10). Ліза це чудово знає з власного досвіду. Але наскільки неможливою є така втеча, дізнаємося не одразу. Марта ж натомість каже про Лізу, що та має "поранений погляд" (С.25) і дуже змінилася після життя в місті.
Але не Ліза – "чорний янгол". У прірву тягне головного героя Елька, яка теж повертається до рідного містечка. Трохи старша за хлопця, та багато чого звідала у житті. Елька подобалася хлопцю з дитинства, вона має гарне тіло, любить ним хизуватися, це в її природі. Та яке серце цієї жінки?
Запитання, які виникають щодо Лізи, так само стосуються й Ельки. Якщо вона була світлом, а тепер його втратила, чи не знищуватиме світло і життя в інших людях? Якщо пускаєш порожнечу в серце, то вона тягне все живе з людей, які мають нещастя опинитися поряд. Але колись все було інакше: "Елька особливої любові до людей не відчувала. Вона любила тварин. Майструвала годівниці для птахів, жаліла всіх безпритульних кошенят і тягала їх додому, за що отримувала прочухани від батьків" (С.45). Елька завжди мала багато таємниць, робила все, що забажає, і часом була не менш дивною (з точки зору звичайної прагматичної людини), ніж Марта.
Її мати постійно хворіла, батько весь час працював. Вона не любила маму і до нестями любила батька, та всім було байдуже до її почуттів. Батько пішов з родини, а в прощальному листі навіть не згадав ім’я доньки. У відповідь Елька порізала собі вени і не прийняла, коли лікарі її врятували, бо знехтували її вибором піти з обридлого і несправедливого життя.
"Її наче покалічили, зробили сліпою й глухою. Пам’ятаю, як носив у лікарню фрукти та сік. Як вона нерухомо сиділа на стільці, спрямувавши погляд у стіну. Все, що я міг, це сидіти поруч і тримати її за руку.
Елька повернулася додому, але була така сама байдужа, нічого не їла, дуже схудла. Здавалося, з неї витікає життя, насправді – то витікала любов. Боявся, що вона збожеволіла, що знову спробує себе вбити.
Коли любов витекла з Ельки до останньої краплі, вона повернулася до життя. Знову стала веселою та безтурботною, але в усмішці було щось штучне, а з очей зникло світло" (С.49).
Виникає питання: невже у цьому містечку всі родини мають поламані долі? Нищать самі себе чи втручаються обставини, як у випадку з Сашком? Як це все подолати і побудувати родину за іншою схемою та вберегти її від зла навколо? Запитання, на жаль, залишаються відкритими.
Елька досі відзначала "річницю смерті" свого батька, для кого власноруч викопала могилу на цвинтарі, коли той покинув їх. Елька нині – втілення енергії смерті, бо надто любила того, хто її зрадив, і бути поряд із такою концентрацією руйнівної сили вкрай небезпечно. Вона не просто так втягує інших у свої страшні "ритуали". Вона притягує до себе божевільних і покалічених духовно. А хто має талант, поряд із нею втрачає мрії, – таких людей вона калічить сама.
Елька постійно кидає виклик світу і собі, вона теж багатогранна, хоча її витівки часто виходять за межі здорового глузду. У цьому її сила, бо така жінка може стати для чоловіка пасткою, він загубить у її непевних гранях і втратить себе. Вона – бур’ян. Це і трапилося з головним героєм, якому з дитинства подобалися бур’яни.
В Ельки зі школи було багато чоловіків, дуже багато і різного віку, байдуже – з ким, бо всіх "любила" (С.50). З певного часу вона не таїлася, а тоді зовсім поїхала з міста, стала утриманкою. Її найкраща подруга – повія, на кілька років старша за Ельку (до речі, навколо також самі повії, які п’ють горілку, палять і вішаються на шию хлопцям і чоловікам, прагнучи отримати гроші). І саме тому головному герою, чиїм першим коханням вона була, ця жінка так і не віддалася фізично.
Це складний психологічний момент. З одного боку, заворожений хлопець, який уже був з жінкою, божеволіє від дотику пальців та губ Ельки, кожен її дотик палить його, й Елька тим вдало користується, а більша близькість могла б і вбити хлопця. З іншого боку, можливо, Елька відчувала, що близькість дасть і йому владу над нею? А поки є те, чого не має хлопець, якого вона хоче тримати при собі, він нікуди не подінеться, буде її іграшкою і розрадою. У те, що вона може і хоче почати життя з початку, я не вірю, – вона спалила себе повністю.
Елька стала для головного героя наркотиком. А в її житті наркотики, схоже, з’явилися справжні. Хоча сам спосіб її життя – вже наркотик.
У творі багато символіки, хоча не вся вона вичитується одразу. Наприклад, дивний янгол у парку, якого нещодавно полагодили завдяки старанням матері головного героя. У скульптури крила не з пір’я, а з гілок. Для Марти він – "янгол саду". Саме у ньому вона бачить суть єства свого юного коханця: "Це гілки дерев, вони дають йому силу і піднімають до хмар, – Марта глянула на мене. – У тебе так само. Ти малюєш не те, що бачиш, а те, що відчуваєш" (С.14). Топить улюблених ляльок в річці, прощаючись з дитинством, мала Елька, вбрана у дорослу сукню (С.43). Вітер обриває листя зеленого клену, коли в житті головного героя в черговий раз з’явилася Елька, а він "не пручався, не було сенсу" (С.62) та ін.
Надзвичайно поетично бачить світ Марта і вчить цьому хлопця, а художнику це вкрай необхідно. Одного разу вона каже, імовірно, про себе: "Бабця розповідала мені, що вітер можна по-справжньому почути тільки вночі, коли він розчісує коси квітам. Усім, крім матіоли. Вона заздрить, сердиться, спокушає його своїм чарівним ароматом, але нічого не вдається. Матіола не розуміє: вітер не хоче торкатися її, щоб вона зберегла той неймовірний аромат, який кожної ночі зачаровує його" (С.18).
І сама Марта – втілення поезії. Її коханий однокласник вирізьбив її в стовбурі старої верби і те дерево стало її "притулком" (С.16), але в природі верби живуть недовго. І це теж натяк на те, що буде далі, але розумієш його значно пізніше.
"Марта була чорно-білою фотокарткою, малюнками в книжці, які треба розфарбовувати. Ходила, схиливши голову, чим нагадувала прив’ялу квітку. Про дощ говорила, як про щось неймовірне, дивилася на захід сонця, як на те, що буває раз у житті. Гладила мою шкіру, наче столяр стіл із червоного дерева або піаніст клавіші улюбленого фортепіано. Казала, що з крилами їй було б легше, хоча зазвичай легше з корінням" (С.32).
І таких поетичних, метафоричних моментів у творі багато не лише у діалогах, але й в описах. Жива і яскрава природа протиставляється нудному і сірому світу людей, які живуть у незворотному занепаді.
Марта втікає від себе, губиться у вирі життя, що дуже легко робити у великому місті. Чи є така втеча порятунком? Навряд. Чи, можливо, світ, який так тонко відчуває ця жінка, відродить її і врятує?..
Окремої уваги вартує колористика, особливо у поєднанні білого і чорного. Як, наприклад, тут:
"Минав час, але думки про Ельку не полишали мене. Одного зимового дня йшов центральною вулицею. Тихо падав сніг, рипів під ногами. Сніг – це багато нових можливостей, він засипає старе життя і дозволяє розпочати нове. Білий – це коли все чітко і зрозуміло, коли не треба гратися у схованки із власним серцем.
Містом ходили люди, одягнені в чорне. Чорний одяг, чорне взуття. Обличчя без усмішок. Чому взимку, коли навкруги так багато білого, люди відчувають таку скорботу?" (С.52).
Сумнівна кольорова рівновага. Згодом до цих основних кольорів додасться червоний й уві сні, й у реальності – кров, яка нікого не відродить і не зігріє. Кров, за якою іде смерть.
Це твір несправджених сподівань, він про відсутність майбутнього, вкрадену радість і занепад. Це важкий текст, і тому він насамперед має віковий ценз, а не через наявність у ньому сексу з неповнолітнім.
Марта, Сашко і сам головний герой – творчі люди, вони сильні духом, хоча кожен має глибоку рану в серці, а часом і не одну. Чи зможуть вони об’єднатися і вижити у страшних обставинах навколишньої безпросвітної дійсності?.. От якби ця книга вчила чомусь подібному! Або хоча б хтось один із них зміг подолати душевну порожнечу, яка на той час заволоділа світом, перефарбовуючи все навколо і всередині людей на кольори "чорного дощу"? Але ні, не сподівайтеся. Якщо трагедія, то повністю і до кінця.
Сашко довго грає тільки для себе, а після побиття вітчимом невідомо, чи нормально зростеться його зламана рука, і згодом він спаює свою гітару. Головний герой полишає малювання, починає пити. Марта гине, випадково потрапивши під колеса автомобіля, за кермом якого був її юний коханець. Та чи випадково? Марта – жертва, її смерть типова, але безглузда, і це було зрозуміло від самого початку завдяки образним натякам.
А містечко не відродилося: "Коли через багато років я повернувся в рідне місто, все було, як завжди – занедбана садиба, яка після материної смерті стала ще обдертішою, човен на ставку, гіпсові потвори в парку, старі будинки й чорнобривці біля школи. Кожного дня чекав біля річки, щоб побачити коней, які питимуть рожеву воду. Але вони не приходили" (С.26-27). І, судячи з усього, навряд головний герой знайшов хоч трохи щастя.
Чи було можливим щастя між Мартою і Сашком, якби вона не загинула? Чи хлопець справді кохав не її, а образ лісової царівни? Чи могла б Марта взагалі бути щасливою як звичайна жінка? Чи вона муза і приречена бути самотньою?
Багато нерозкритого, невисловленого. Надто багато.
Тому, в цілому, книга не справила на мене великого позитивного враження. Вона "чорна", що заявлено вже у назві, та коли головний герой все ж вижив і зміг впоратися з нещастями, які сам не себе накликав, а вся ця історія розповідається ним самим за багато років потому, то це треба писати чітко і зрозуміло. Спокута, відродження і життя далі можливі, а в нинішньому варіанті книга заводить у прірву не лише героя, але й читачів.
Чіткість у розумінні, особливо наприкінці, бо інакше повість може нашкодити підлітковій психіці. Якщо читач має пройти випробування разом із головним героєм, то обривати книгу на моменті вбивства неможна. Має бути хоча б якась зрозуміла рефлексія або опис наслідків, будь-що, що зможе вивести читача, який ще не звик до таких темних емоцій, з прірви. А цього, на жаль, немає.
Висновок: Складна тема, багато психології, та від цього твору я б хотіла значно більшої чіткості й уваги до того, що може бути прочитане читачами неоднозначно. У книзі забагато різноманітної, гарно описаної смерті і вмирання, але немає життя, тому цією книгою дуже легко отруїтися не лише підліткам, але й дорослим.
Дарина Пилипенко
https://bookchest.livejournal.com/146227.html
Уривок з повісті
Моєю першою жінкою була Марта.Минуло багато років, але я й досі пам’ятаю той літній день, безхмарний і спекотний. Робити було нічого, тому я просто вештався містом. Саме звернув до річки, коли повз мене проїхало авто. Зупинилося біля старого покинутого будинку. З нього вийшла молода жінка. Я сповільнив ходу, розглядаючи її. Вона зняла взуття і зробила кілька кроків по траві босоніж. Аж раптом її покликала бабця
з сусіднього двору:
— Марто?! Невже ти?
Я зупинився, спостерігаючи за ними.
— Доброго дня, тітко Зіно, — сказала незнайомка. У неї був низький голос, приємний і виразний.
— Це ж треба! — вигукнула бабця. — Скільки років минуло! Чому ж до матері не приїжджала? Вона тебе кожного дня виглядала. А могилку я доглядаю. Тільки вчора квітки посадила.
— Дякую…
— Надовго приїхала?
— Назавжди.
— Отакої. А раніше втекти хотіла. Чоловік ображає? — вже тихіше спитала бабця.
— Ні.
— Це голос рідного дому тебе покликав, дитино.
Тепер Марта дивилася на сусідній будинок, який стояв трохи далі — великий, із зеленим дахом. Бабця помітила:
— Богдана виглядаєш? Нема його. Поїхав.
— Поїхав… Давно?
— Давно. Одружився і виїхав кудись. А якою гарною парою ви були в школі. І як він тебе чекав.
— Ось і повернулася.
— Лишенько! — схопилась бабця з місця. — У мене ж борщ на плиті. Побіжу. А ти заходь у гості, заходь.
Бабця зникла за парканом, а Марта ще довго дивилася на будинок із зеленим дахом. Потім розгублено роззирнулася навколо, наче не знала, що робити далі. Повернулася до свого авто, відкрила і закрила дверцята. Дістала сигарету, але не підкурювала, тримала в руці. Сіла в траву, обхопивши коліна руками. Так і завмерла, немов чекаючи когось. Але ніхто не приходив.
Увечері побачив Марту в магазині. Вона була нижчою на зріст, ніж мені здалося здалека. Струнка, з довгим чорним волоссям. Крізь дуже білу і тонку, немов паперову, шкіру, голубіли судини. Продавчиня впізнала її, почала жваво розпитувати і щось розповідати. Марта уважно слухала, іноді озивалася своїм низьким голосом. Вікно жадібно ловило останні сонячні промені, один із них упав Марті на обличчя. Вона доторкнулася до щоки, заплющила очі, усміхнулася сама до себе. Коли виходила з магазину, несподівано подивилася на мене. В її погляді розчинилося сонячне світло, як молоко в каві.
Наступного дня зустрів Марту в парку. Вона повільно йшла стежкою повз розкидані серед дерев гіпсові статуї. Піонер, робітник, колгоспниця, спортсмен — я завжди ненавидів ці атрибути радянських часів. Якось із моїм другом Сашком хотіли демонтувати хоча б один із них, але нам завадили перехожі. Марта зупинилася біля статуї піонера, яку я нещодавно розмалював.
— Якийсь він… інший, — задумливо проказала, наче сама до себе.
— Подобається? Я старався.
Марта звела на мене свої великі сині очі:
— Місцевий художник?
— Початківець, — я чемно вклонився.
— Непогано… — Марта роздивлялась нове вбран-
ня піонера. — Навіть дуже добре. Я бачила в місті графіті. Теж твоя робота?
— Моя.
— І графіті ніби збитого машиною чоловіка на переході?
— То директор школи. Однокласники замовили.
Марта ледь помітно всміхнулася, її очі враз посвітлішали:
— І хто тебе надихає? Бенксі?
— Він теж. І ще одна дівчина. Можу показати, — з готовністю запропонував я.
Марта знизала плечима, кивнула. Я звернув зі стежки, вона рушила слідом.
— Ми вже зустрічалися, — сказала.
— У магазині.
— Набагато раніше.
— У минулому житті? — бовкнув я просто так.
Вона не відповіла.
Ми вийшли до захованого за кущами бузку дива — вирізьбленої на стовбурі засохлого дерева дівчини з довгими розпущеними косами у вінку з польових квітів. Марта на якусь мить завмерла, потім підійшла ближче, торкнулася скульптури — обличчя, волосся.
— Це мавка, — вирішив пояснити я.
— Чому? — якось дивно глянула на мене.
— Не знаю, — зніяковів від її погляду. — Просто… Схожа.
— Він називав її інакше… — Марта дивилася на скульптуру, як на когось рідного, потім почала розглядати щось на стовбурі. Її обличчя посмутнішало. — Дякую за екскурсію, — різко відвернулася і швидко пішла.
Унизу на стовбурі я знайшов напис, якого не помічав раніше: «Моїй коханій Марті від Богдана».
Дискотека «Парадіз» була в будівлі колишнього магазину. Її хазяйка, яку всі називали Федорівною, закінчила інститут у Києві й повернулася в рідне місто дипломованим спеціалістом. Просидівши рік без роботи, влаштувалася офіціанткою, потім відкрила бар, а кілька років потому — дискотеку, за її словами: «Щоб молодь не вешталася хтозна-де». Федорівна — тітка на вигляд сувора, а насправді добра, ми її поважали. Алкоголь таким, як ми, не продавала, наркотики на дискотеці були суворо заборонені. У мене з Федорівною були особливі стосунки. Вона вірила у мій талант — дозволила моїми графіті прикрасити майже всі стіни в приміщенні дискотеки.
Мій друг Сашко запізнювався, тому я трохи розім’явся на танцполі. Не помітив, коли саме прийшла Марта. Побачив уже в барі з Федорівною. Вони пили коньяк і розмовляли. Марта знову тримала в руці сигарету. Я сів за сусіднім столиком і покликав Лізу, знайому, яка працювала в барі офіціанткою.
Трохи дивна була та Ліза. Ніби все мала — багатих батьків, розум, вроду. «На відмінно» вчилася у школі, вступила до столичного університету, закінчила його з червоним дипломом, влаштувалася на престижну роботу в Києві. На неї чекало казкове майбутнє: заміжжя, діти, квартира, дача, новеньке авто. Але все гарне й правильне, видно, почало її дратувати. Ліза повернулася додому, стала випивати, водилася з місцевими п’яницями, час від часу підробляла офіціанткою. Інколи після пляшки горілки з Лізою ставалися напади відвертості. Тоді вона розповідала, що її внутрішній світ не може співіснувати із зовнішнім, що вона не має імунітету до життя, що набагато легше взагалі нічого не відчувати і таке інше.
Ліза вмостилася поруч, почала розказувати, що має хвилину перепочити, бо сьогодні дуже гамірний день і вона геть забігалася. Я вдавав, що слухаю, а сам краєм ока спостерігав за Мартою. Ліза це помітила і спитала:
— Сподобалася?
Я вдав, що не почув.
— Моя однокласниця. Вона теж тікала.
— Від кого?
— Від нудьги і безнадії. Їй пощастило — підчепила багатенького буратіно. Тільки не знала головного, — Ліза нахилилася до мене і прошепотіла: — Від самої себе втекти неможливо.
— Не привітаєшся з однокласницею?
— Ми не дружили. А от Федорівна завжди її підтримувала, — Ліза підперла голову рукою, зітхнула: — Наша добренька Федорівно, чого ж ти не сказала нам правди? Та годі вже, — махнула рукою. — Не псуй мені настрій. У мене сьогодні він чудовий. Я переїхала до баби.
— У стару хату біля кладовища? — здивувався я.
— Вона єдина не нудить. З мамкою і татком більше жити не можу.
Лізин батько — директор школи, мати — голова районної адміністрації. Вони цілий рік умовляли доню взятися за розум, навіть погрожували примусовим лікуванням від алкоголізму.
— Вони хочуть повернути мене в те зміїне кубло, — так вона називала Київ. — Хочуть, щоб у мене все було прекрасно. Але в мене зараз усе прекрасно. А тоді було зовсім не прекрасно! — вона майже кричала.
Відвідувачі почали зацікавлено озиратися на нас, Марта з Федорівною теж звернули увагу.
— Не галасуй, — попросив я Лізу. — Федорівна й так не хотіла брати тебе на роботу, навіть я її просив.
— У мене все прекрасно, зрозумів? — Ліза підвелася: — Ну, добре, піду працювати. Який у мене вигляд? — спитала, поправляючи перепалене «хімією» волосся.
— Прекрасний, у тебе все прекрасно, — дурнувато повторив я, наче папуга.
Федорівна кудись пішла, і Марта залишилася за столиком сама. Вона подивилася на мене. Я усміхнувся, але вона відвернулася до вікна. Щось шукала там, у сутінках. Тільки тоді помітив, як вона схожа на мою мавку.
На дискотеку потроху сходилася молодь. З’явив-
ся Сашко з гітарою, яку всюди тягав за собою, підсів, почав розказувати щось, але я його не слухав. Крадькома дивився, як Марта йшла до виходу босоніж. Взуття тримала в руках.
Хоча сонце сіло, в повітрі стояла страшна задуха, жодного подиху вітру. Волали цвіркуни, наче благаючи про допомогу. Десь далеко шуміла
дорога, там люди поспішали жити або померти. Я зупинився перед старим покинутим будинком. Згадував, як Марта ходила по траві, як стояла в магазині, облита сонячним світлом, як сиділа в барі, похитуючи босою ногою в такт музиці. Поруч прошмигнув кажан. Я озирнувся.
— Мене чекаєш? — Марта стояла майже поруч.
Я завагався між «тебе» і «вас», тому просто кивнув. Вона мовчки дивилася на мене, як я, бувало, на дошку зі складним рівнянням. Нарешті спитала:
— Покажеш мені свої графіті?
— Що… всі?
— Всі, — і вона першою рушила вперед.
— Але ж зараз ніч, темно.
— Нічого, — всміхнулась Марта, — у мене є сірники.
Дорогою пояснила:
— Тільки так і треба роздивлятись роботи таємничого Бенксі. У темряві, присвічуючи собі сірниками.
Коли ми обійшли всі мої графіті, Марта спитала:
— А картини ти малюєш?
— Це мені не цікаво.
— Чому?
— У сучасному мистецтві не залишилося нічого справжнього. Самі лицеміри й бездари.
— Їх усюди вистачає, в стріт-арті теж. Але є й талановиті люди, які створюють гарні речі. Не важливо, картини чи графіті. А ти — талановитий. Як і він, — Марта замовкла, згадуючи про щось, або про когось. — Він подарував нашому заповіднику скульптуру янгола. Її потім розбили вандали.
Я добре пам’ятав інцидент з янголом, якому відбили спочатку одне крило, потім друге.
— Того янгола полагодили.
— Невже? — на Мартиному обличчі оселилася тиха радість.
— Ходімо.
— Там зараз зачинено.
— Проведу через службовий вхід.
Ми йшли алеєю до старовинної дворянської садиби. Разом із парком і ставком вона утворювала історико-культурний заповідник, про який я знав навіть більше, ніж мені хотілося.
— Звідки в тебе ключ? — спитала Марта.
— Мама — директор заповідника. Це вона врятувала янгола. Добилася, щоб його відремонтували.
— Такий директор — рідкість у наш час.
— Гроші в директора теж рідкість. Працівники заповідника вже рік без зарплати.
— Все так погано?
— Гірше. Новий готель поряд бачила? Хазяїн накинув оком на садибу. Хоче бізнес розширювати.
І я не думаю, що його хтось зупинить.
— Тільки той, у кого більше грошей. І як твоя мама, тримається?
— Вона все розуміє, але не здається. Мотається по інстанціях. А тим часом тихенько псуються скульптури в парку. То Аполлон голову втратить, то лев лапу.
Ми зупинилися біля скульптури янгола, якому після довгих років повернули його крила.
— Дивний цей янгол, — сказав я.
— Чому? Бо крила не з пір’я?
— Колючки якісь…
— Це гілки дерев, вони дають йому силу і піднімають до хмар, — Марта глянула на мене. — У тебе так само. Ти малюєш не те, що бачиш, а те, що відчуваєш.
Я замислився над її словами набагато пізніше, коли малював свою першу картину. А тоді просто сховав зніяковілий погляд. Ми ще трохи постояли біля «янгола саду», як назвала його Марта, і рушили схилом униз до ставка.
— Я дуже вдячна твоїй матері, — сказала Марта, — і хотіла б якось їй допомогти. Я щось придумаю.
Вийшли на берег, посідали в траву. Марта задивилась на зоряне небо, а я — на неї. Біле, аж прозоре обличчя було зовсім близько.
— Колись тут був човен, — озвалася тихо.
— Він на іншому березі.
Марта рвучко звелася.
— Давай хто швидше, — і, як була, в одязі першою стрибнула у воду.
Я шубовснув за нею.
Тепла ніч не поспішала відпускати нас зі своїх обіймів. Ми стояли біля Мартиного будинку.
— Добре, бувай, — сказав уже втретє, але з місця не зрушив.
— Бувай…
— Я захворію й помру, — вода вже не стікала з мене струмками, але в кросівках і досі хлюпало.
— То швидше йди додому.
— Добре… бувай.
Переступав з ноги на ногу, міркуючи, що ще сказати, аби затриматися.
— У тебе є в щось перевдягнутися?
— Сарафан тебе влаштує?
— Цілком. І ще чогось випити. Міцного.
— Хіба що чаю.
— Тільки швидше. Я таки замерз.
Марта зробила крок назустріч і взяла мене за руку. У неї були холодні пальці. Довгі й тонкі, як її сигарети.
Відгуки на книгу
Емоційно яскрава історія про підлітка, дівчину, яку він кохав і жінку, яку також покохав.Дуже красиві сцени описані.
Є трагічні моменти...
Зачіпає за живе.
Життя підлітків іноді забарвлене у вкрай депресивні кольори. У колір чорного дощу. У колір сліз, які течуть із густо нафарбованих очей. Про це — у книзі.
Ця історія присвячується усім юним жителям невеликих містечок, які прагнуть із них вирватися, тим, яким це не вдалося зробити, і тим, які навіщось повернулися. Бо ні втеча, ні повернення не гарантують радості. Але можуть принаймні дати якийсь шанс — і саме за нього хапаються герої цієї повісті.
Оповідач — старшокласник з проблемами у стосунках із батьками і з талантом до створення графіті — розказує про своїх жінок, свої стосунки, свої мрії. Мрія у нього із другом Сашком одна на двох — колись нарешті сісти на той потяг, який мчить до столиці, і забратися подалі. Сашко марить музикою і вірить, що все у нього вдасться. У цьому хлопцеві, мабуть, найбільше з-поміж усіх героїв любові до життя. І вона його зрештою і врятує. А в юнака-оповідача — любов більш земна. І об’єктам його любові може забракнути сил, аби його врятувати. Чи бодай врятуватися самим.
Є Марта, трохи старша, але все ще молода жінка, яка після багаторічної «втечі» повертається у містечко. У столиці їй, здається, велося не так і погано — і чоловік (був?) заможний, і авто он є. Але примари минулого не змогли відпустити її — за ними й полеіла до рідного міста. От тільки виявилося, що тут її ніхто не жде. І замість колись коханих очей зустріла майже такі ж, схожі. Куди вони її приведуть — у щастя чи у погибель?
Є Ліза, яка втекла, побачила пекло і повернулася. І вдома продовжила від того пекла втікати — в алкоголь, наприклад, чи в розказування жахливих історій про «одну мою подругу», в якій слухачі впізнавали саму Лізу, але не подавали вигляду.
Є Елька, якій було так боляче через зраду батька, що вона роками втікала від цього болю в чужі обійми, в чужі міста, в наркоту врешті-решт. Маленька дівчинка в дорослій сукні, яка відчайдушно прощалася зі своїм дитинством, але зовсім не дорослішала, хіба старіла.
«Чорний дощ» — це історія про деструктивні стосунки і фанатичні любові. Сильні, як ураган почуття, про які так часто мріють підлітки — щоб кохання, як у кіно. Тільки, на відміну від кіношних, з хеппі-ендами, ці не закінчуються нічим хорошим. Це історія про порожнечу, яка зяє між батьками і дітьми, і яку ніхто не прагне подолати. Це історія про нудьгу і безнадію, яка виїдає ізсередини і яку не вдається заглушити навіть найбільш відчайдушними вчинками. І маю сказати, що ця історія, попри всю гіркоту і чорноту, місцями дуже поетична.
«Є речі, про які не можеш розказати. І не розказати не можеш. Вони точать тебе зсередини, як шашіль, перетворюючи нутрощі на трухлявину. І від цього існує єдине спасіння — виговоритися».
Ользі Лілік вдалося написати дуже неоднозначний текст, дещо притчевий, навіть казковий, але водночас реалістичний до чорноти. Зізнаюся: останні 20 сторінок мені було страшно дочитувати. Бо вже було цілком зрозуміло, що нічого хорошого можна не чекати. Лише мовчанка на цвинтарі мрій і руїнах планів. Лише (само)знищення. Підлітковий максималізм, який кидається у крайнощі і, на жаль, не може втриматися, аби не розтоптати паростки чогось хорошого і світлого.
Через такий стан і такі настрої більшою чи меншою мірою проходять майже всі підлітки. Але в когось є близькі, готові підтримати, вислухати чи бодавй помітити, що щось не так. У когось є вдосталь внутрішньої сили, аби відштовхутися від дна і випірнути. В героя-оповідача з «Чорного дощу» нема ні того. ні іншого. Тому фінал оповіді цілком логічний, але від того не менш сумний.
Дечого у тексті мені таки не вистачило. Хотілося б більше дізнатися про Марту, таку загадкову і дивну, і справді більше схожу на Мавку, ніж на живу жінку. Хотілося б більшої присутності в цій історії батьків хлопця. Але якщо поміркувати, то, може, все так і має бути? Може, ці білі плями з Мартиного життя лише мають підкреслити її неземну, відірвану від світу сього натуру? Може, епізодичні появи батьків лише відтінює те, яку незначну роль відігравали вони для сина, як переймалися своїми клопотами, а не одне одним? Може, у тексті все правильно, просто неправильно у житті, і від цього усі проблеми?
Сказати, що ця книжка мене вразила — не сказати нічого. Вона зачепила якісь дуже задавнені больові точки — ні, не сюжетом, а самим своїм настроєм. Так, безтурботною її не назвеш. Так, не всім буде просто її читати. І я навіть не впевнена, що її варто рекомендувати геть усім підліткам. Але тим, хто почувається, наче все пішло якось не так, тим, хто шукає глибоких емоцій, тим, хто хоче зрозуміти себе чи когось із близьких, читати варто. І, традиційно, дуже раджу цю книжку батькам тінейджерів. Бо самі підлітки зазвичай мовчать про свої переживання і турботи, про те, що їм болить і їх мучить. І такі книги, як «Чорний дощ», допомагают ці внутрішні проблеми побачити.
https://www.goodreads.com/book/show/39303604
Ця історія присвячується усім юним жителям невеликих містечок, які прагнуть із них вирватися, тим, яким це не вдалося зробити, і тим, які навіщось повернулися. Бо ні втеча, ні повернення не гарантують радості. Але можуть принаймні дати якийсь шанс — і саме за нього хапаються герої цієї повісті.
Оповідач — старшокласник з проблемами у стосунках із батьками і з талантом до створення графіті — розказує про своїх жінок, свої стосунки, свої мрії. Мрія у нього із другом Сашком одна на двох — колись нарешті сісти на той потяг, який мчить до столиці, і забратися подалі. Сашко марить музикою і вірить, що все у нього вдасться. У цьому хлопцеві, мабуть, найбільше з-поміж усіх героїв любові до життя. І вона його зрештою і врятує. А в юнака-оповідача — любов більш земна. І об’єктам його любові може забракнути сил, аби його врятувати. Чи бодай врятуватися самим.
Є Марта, трохи старша, але все ще молода жінка, яка після багаторічної «втечі» повертається у містечко. У столиці їй, здається, велося не так і погано — і чоловік (був?) заможний, і авто он є. Але примари минулого не змогли відпустити її — за ними й полеіла до рідного міста. От тільки виявилося, що тут її ніхто не жде. І замість колись коханих очей зустріла майже такі ж, схожі. Куди вони її приведуть — у щастя чи у погибель?
Є Ліза, яка втекла, побачила пекло і повернулася. І вдома продовжила від того пекла втікати — в алкоголь, наприклад, чи в розказування жахливих історій про «одну мою подругу», в якій слухачі впізнавали саму Лізу, але не подавали вигляду.
Є Елька, якій було так боляче через зраду батька, що вона роками втікала від цього болю в чужі обійми, в чужі міста, в наркоту врешті-решт. Маленька дівчинка в дорослій сукні, яка відчайдушно прощалася зі своїм дитинством, але зовсім не дорослішала, хіба старіла.
«Чорний дощ» — це історія про деструктивні стосунки і фанатичні любові. Сильні, як ураган почуття, про які так часто мріють підлітки — щоб кохання, як у кіно. Тільки, на відміну від кіношних, з хеппі-ендами, ці не закінчуються нічим хорошим. Це історія про порожнечу, яка зяє між батьками і дітьми, і яку ніхто не прагне подолати. Це історія про нудьгу і безнадію, яка виїдає ізсередини і яку не вдається заглушити навіть найбільш відчайдушними вчинками. І маю сказати, що ця історія, попри всю гіркоту і чорноту, місцями дуже поетична.
«Є речі, про які не можеш розказати. І не розказати не можеш. Вони точать тебе зсередини, як шашіль, перетворюючи нутрощі на трухлявину. І від цього існує єдине спасіння — виговоритися».
Ользі Лілік вдалося написати дуже неоднозначний текст, дещо притчевий, навіть казковий, але водночас реалістичний до чорноти. Зізнаюся: останні 20 сторінок мені було страшно дочитувати. Бо вже було цілком зрозуміло, що нічого хорошого можна не чекати. Лише мовчанка на цвинтарі мрій і руїнах планів. Лише (само)знищення. Підлітковий максималізм, який кидається у крайнощі і, на жаль, не може втриматися, аби не розтоптати паростки чогось хорошого і світлого.
Через такий стан і такі настрої більшою чи меншою мірою проходять майже всі підлітки. Але в когось є близькі, готові підтримати, вислухати чи бодавй помітити, що щось не так. У когось є вдосталь внутрішньої сили, аби відштовхутися від дна і випірнути. В героя-оповідача з «Чорного дощу» нема ні того. ні іншого. Тому фінал оповіді цілком логічний, але від того не менш сумний.
Дечого у тексті мені таки не вистачило. Хотілося б більше дізнатися про Марту, таку загадкову і дивну, і справді більше схожу на Мавку, ніж на живу жінку. Хотілося б більшої присутності в цій історії батьків хлопця. Але якщо поміркувати, то, може, все так і має бути? Може, ці білі плями з Мартиного життя лише мають підкреслити її неземну, відірвану від світу сього натуру? Може, епізодичні появи батьків лише відтінює те, яку незначну роль відігравали вони для сина, як переймалися своїми клопотами, а не одне одним? Може, у тексті все правильно, просто неправильно у житті, і від цього усі проблеми?
Сказати, що ця книжка мене вразила — не сказати нічого. Вона зачепила якісь дуже задавнені больові точки — ні, не сюжетом, а самим своїм настроєм. Так, безтурботною її не назвеш. Так, не всім буде просто її читати. І я навіть не впевнена, що її варто рекомендувати геть усім підліткам. Але тим, хто почувається, наче все пішло якось не так, тим, хто шукає глибоких емоцій, тим, хто хоче зрозуміти себе чи когось із близьких, читати варто. І, традиційно, дуже раджу цю книжку батькам тінейджерів. Бо самі підлітки зазвичай мовчать про свої переживання і турботи, про те, що їм болить і їх мучить. І такі книги, як «Чорний дощ», допомагают ці внутрішні проблеми побачити.
https://www.goodreads.com/book/show/39303604
"Чорний дощ"... Темні краплі відчаю... Чорні сльози... і це у житті молодої людини, де зазвичай сонячних днів буває значно більше (такиий стереотип сприйняття молодості, погодьтеся, не найгірший). Після прочитання таких історій як повість Ольги Лілік, на деякий час виникає думка, що людям не здатним мислити і аналізувати живеться легше. Примітив, легкість, простота... Але потім відкидаєш цю думку. Замість очікуваного хепі-енду - відкритий фінал. А потім приходить розуміння, що життєвий досвід - це не лише подолання перешкод, перемоги, виборювання власного місця під сонцем, а це ще й блукання навпомацки дорослим життям, бо тобі не сформували істинних життєвих цінностей в дитинстві (батьки зайняті і давно стали чужими один одгому), це невміння розрізнити хворобливий потяг до чогось темного зі смаком нстальгії від дарованого тобі світлого шансу.
Ця книга вразить і дасть поживу для роздумів як тінейджеру так і дорослому
Оцінка 9 з 10. Письменниці респект за манеру - оповідь ведеться від імені чоловіка, котрий згадує події, що мали місце в юності, і звучить природньо. Віриш. Нема дисонансу, схожого до того, коли бачиш жінку у брючному костюмі з ґудзиками на чоловічому боці.
«Повість справді для підлітків, та хто забороняє дорослим її читати? Те, що це спогади дорослого, навпаки вивищує дітей у власних очах і приєднує до когорти дорослих. Цим треба пишатися, бо сподобатися підліткові важче, ніж дорослому. Може, це благословення, бо вона відразу потрапила до свого читача.
Мені дуже імпонує ваш стиль, подобаються роздуми, рефлексії, взагалі люблю літературну непопсу. Смакувала незвичними порівняннями, гарними метафорами, просто хитромудрими висловлюваннями, вашими афоризмами, як от «Із Сашком ми мало розмовляли, але почали разом мовчати»; «У блакитних очах хлюпала багнюка»; «Чорна хмара заплакала чорним дощем»; «Прийшла весна, теплішало … а я ніяк не міг зігрітися»; «В її погляді розчинилося світло, як молоко в каві»; «Десь далеко шуміла дорога, там люди поспішали жити або померти»; «Вона мовчки дивилася на мене, як я, бувало, на дошку зі складним рівнянням»… Супер!
Щодо дійових осіб, то вони впізнавані, їх наче можна «помацати». Читаєш – ніби дивишся фільм. Марта видається дещо ідеальною, та в очах закоханого хлопця вона й не може бути інакшою.
Кінцівка просто ідеальна, повчальна.
Так сталося, що після вашої книжки читала роман О.Ульяненка «Пророк». Мені ваш стиль нагадав його, і це мене вразило, тільки у вас, звісно, без брутальності. Вашу мову я б, навпаки, назвала цнотливою (добрі обидва варіанти, просто вони різні). Але щоб стверджувати щось достеменно, треба прочитати більше його і ваших книжок.
Люблю купувати книжки. Ті, що мені не лягли на душу, роздаровую, бо на кожен товар є свій купець. Вашу книжку не даруватиму, хіба що дам прочитати.
Дякую за приємні хвилини читання!»
Динамічна повість молодої української письменниці Ольги Лілік про світлі й тіньові боки людської природи, що породжують дихотомію (двійчастість) нашого буття, про безлад сучасного світу,розхристаність ,байстручість, безгрунтярсто дітей-підлітків попри те,що вони виростають на позір в повних сім"ях, про невротичну залежність від кохання ,- якщо не застерегтись ,не вчепитись за стрижень-підмурівок ,що мала би дати родина,воно знесе у прірву, з якої можна і не вибратись на світ Божий, - адресована юнацтву.Сухий ,"телеграфний" стиль викладу,необтяжений художніми деталями, буде до смаку молоді,хоча повість надто надається до розлогого роману й залишає по собі сильний післясмак-роздум: чому діти стають інтер"єрною деталлю у житті, здавалось би, добропорядних батьків ?
І як так сталось,що колись потужний,наповнений духовим змістом в Україні інститут сім"ї-роду, натепер вихолощений,байдужий,порожній: кожен з членів родини живе своїм життям,нема спільних інтересів,натомість зрада - увіч, матеріальне виживання - насамперед, фасад- головне.
Чи побачимо ми разом з головним героєм через десятиліття, як коні "питимуть рожеву воду" з річки? Чи відновлять нащадки старовинну садибу? Чи розквітне у місті байдужих людей колишній фруктовий сад?
Все починається з дитинства.
https://www.facebook.com/OlgaLilikWriter/
Ця книга вразить і дасть поживу для роздумів як тінейджеру так і дорослому
Оцінка 9 з 10. Письменниці респект за манеру - оповідь ведеться від імені чоловіка, котрий згадує події, що мали місце в юності, і звучить природньо. Віриш. Нема дисонансу, схожого до того, коли бачиш жінку у брючному костюмі з ґудзиками на чоловічому боці.
«Повість справді для підлітків, та хто забороняє дорослим її читати? Те, що це спогади дорослого, навпаки вивищує дітей у власних очах і приєднує до когорти дорослих. Цим треба пишатися, бо сподобатися підліткові важче, ніж дорослому. Може, це благословення, бо вона відразу потрапила до свого читача.
Мені дуже імпонує ваш стиль, подобаються роздуми, рефлексії, взагалі люблю літературну непопсу. Смакувала незвичними порівняннями, гарними метафорами, просто хитромудрими висловлюваннями, вашими афоризмами, як от «Із Сашком ми мало розмовляли, але почали разом мовчати»; «У блакитних очах хлюпала багнюка»; «Чорна хмара заплакала чорним дощем»; «Прийшла весна, теплішало … а я ніяк не міг зігрітися»; «В її погляді розчинилося світло, як молоко в каві»; «Десь далеко шуміла дорога, там люди поспішали жити або померти»; «Вона мовчки дивилася на мене, як я, бувало, на дошку зі складним рівнянням»… Супер!
Щодо дійових осіб, то вони впізнавані, їх наче можна «помацати». Читаєш – ніби дивишся фільм. Марта видається дещо ідеальною, та в очах закоханого хлопця вона й не може бути інакшою.
Кінцівка просто ідеальна, повчальна.
Так сталося, що після вашої книжки читала роман О.Ульяненка «Пророк». Мені ваш стиль нагадав його, і це мене вразило, тільки у вас, звісно, без брутальності. Вашу мову я б, навпаки, назвала цнотливою (добрі обидва варіанти, просто вони різні). Але щоб стверджувати щось достеменно, треба прочитати більше його і ваших книжок.
Люблю купувати книжки. Ті, що мені не лягли на душу, роздаровую, бо на кожен товар є свій купець. Вашу книжку не даруватиму, хіба що дам прочитати.
Дякую за приємні хвилини читання!»
Динамічна повість молодої української письменниці Ольги Лілік про світлі й тіньові боки людської природи, що породжують дихотомію (двійчастість) нашого буття, про безлад сучасного світу,розхристаність ,байстручість, безгрунтярсто дітей-підлітків попри те,що вони виростають на позір в повних сім"ях, про невротичну залежність від кохання ,- якщо не застерегтись ,не вчепитись за стрижень-підмурівок ,що мала би дати родина,воно знесе у прірву, з якої можна і не вибратись на світ Божий, - адресована юнацтву.Сухий ,"телеграфний" стиль викладу,необтяжений художніми деталями, буде до смаку молоді,хоча повість надто надається до розлогого роману й залишає по собі сильний післясмак-роздум: чому діти стають інтер"єрною деталлю у житті, здавалось би, добропорядних батьків ?
І як так сталось,що колись потужний,наповнений духовим змістом в Україні інститут сім"ї-роду, натепер вихолощений,байдужий,порожній: кожен з членів родини живе своїм життям,нема спільних інтересів,натомість зрада - увіч, матеріальне виживання - насамперед, фасад- головне.
Чи побачимо ми разом з головним героєм через десятиліття, як коні "питимуть рожеву воду" з річки? Чи відновлять нащадки старовинну садибу? Чи розквітне у місті байдужих людей колишній фруктовий сад?
Все починається з дитинства.
https://www.facebook.com/OlgaLilikWriter/
Ольга Лілік "Чорний дощ" - вибуховий мікс. Треба читати тому хто зараз переживає...невзаємне кохання. Люди, можна запитання? Навіщо любити тих хто не цінує тебе? Ви альтруїсти? Я це вже почуття переживала, і зрозуміла що воно було того варте. Я знайшла себе. Не втратила...як здавалося:) але в головного героя це не вийшло. Він вбив в собі кохання. Ця книга справді відчувається пронизаністю чуттєвих відносин душевних мук. Кохай...але не очікуй нічого. Мораль девізу.
https://kultura-poltava.gov.ua/novyny/albina-didenko-vidguk-na-prochitane/
https://kultura-poltava.gov.ua/novyny/albina-didenko-vidguk-na-prochitane/
Книжчин дім запрошує читати та отримувати задоволення від читання!
