Оксана Сайко народилася 1 січня 1976 року в місті Скалат, Підволочиського району Тернопільської області, в родині лікарів. Батько Володимир Васильович Сайко — відомий в області лікар-невролог, мама — Орися Іванівна — медична сестра, брат Олексій — військовий лікар-ангіоневролог, підполковник.
Оксана про своє дитинство: «зростала серед книг і великої бібліотеки, яку колись почав збирати мій дід, Василь Сайко, кандидат біологічних наук, який писав малу прозу та п'єси, хоч їх йому й не вдалося видати; серед колоритних історій минулого, які розповідала бабуся Зофія, мамина мати, і дід Іван Лучко, що був талановитим столяром і членом ОУН. Перші свої історії малювала, коли ще не вміла писати, на одну таку історію часто використовувався увесь товстий зошит. У дев'ятирічному віці дуже вразив художній фільм про австралійського письменника Алана Маршала. Відтоді почала записувати якісь шкільні події, прикрашуючи їх, аби було цікавіше. А по-справжньому дар прийшов у 11-річному віці, коли просто так взяла до рук зошита, без жодної ідеї та думки, і почала писати, не знаючи, що напишу за хвилю. Історія та уява самі вели мене, наче щось керувало мною, а я цьому корилася. Так за один вечір була написана перша моя повість на 24 сторінки "Таємниця старого будинку". В школі вчителі дуже підтримували мій талант і розвивали. Саме в підлітковому віці було написано із вісім повістей: пригодницьких, детективних, історично-драматичних, навіть одна оперетка ( в той час навчалася в музичній шклолі, у класі скрипки); поема, "білі" вірші. Деякі маленькі оповідання друкувалися в місцевій районній газеті.»
В 1993 році закінчила середню школу в м. Скалат. В 1994 році вступила у Львівський державний медичний коледж, на факультет "Стоматологія. В 1999 році таємно від батьків вступила у Львівський національний університет імені Івана Франка на факультет «Журналістика». Ще навчаючись, почала працювати в газеті «Літературний Львів», у суспільно-релігійній газеті «Арка», а згодом очолила її сторінку «Культура». Також співпрацювала із львівськими газетами «Поступ», «Аудиторія», «Україна молода» (Київ), із офіційним сайтом УГКЦ, де вела рубрику «Визначні особи Церкви ХХ ст». В той період повернулася до творчості.
Оксана про своє дитинство: «зростала серед книг і великої бібліотеки, яку колись почав збирати мій дід, Василь Сайко, кандидат біологічних наук, який писав малу прозу та п'єси, хоч їх йому й не вдалося видати; серед колоритних історій минулого, які розповідала бабуся Зофія, мамина мати, і дід Іван Лучко, що був талановитим столяром і членом ОУН. Перші свої історії малювала, коли ще не вміла писати, на одну таку історію часто використовувався увесь товстий зошит. У дев'ятирічному віці дуже вразив художній фільм про австралійського письменника Алана Маршала. Відтоді почала записувати якісь шкільні події, прикрашуючи їх, аби було цікавіше. А по-справжньому дар прийшов у 11-річному віці, коли просто так взяла до рук зошита, без жодної ідеї та думки, і почала писати, не знаючи, що напишу за хвилю. Історія та уява самі вели мене, наче щось керувало мною, а я цьому корилася. Так за один вечір була написана перша моя повість на 24 сторінки "Таємниця старого будинку". В школі вчителі дуже підтримували мій талант і розвивали. Саме в підлітковому віці було написано із вісім повістей: пригодницьких, детективних, історично-драматичних, навіть одна оперетка ( в той час навчалася в музичній шклолі, у класі скрипки); поема, "білі" вірші. Деякі маленькі оповідання друкувалися в місцевій районній газеті.»
В 1993 році закінчила середню школу в м. Скалат. В 1994 році вступила у Львівський державний медичний коледж, на факультет "Стоматологія. В 1999 році таємно від батьків вступила у Львівський національний університет імені Івана Франка на факультет «Журналістика». Ще навчаючись, почала працювати в газеті «Літературний Львів», у суспільно-релігійній газеті «Арка», а згодом очолила її сторінку «Культура». Також співпрацювала із львівськими газетами «Поступ», «Аудиторія», «Україна молода» (Київ), із офіційним сайтом УГКЦ, де вела рубрику «Визначні особи Церкви ХХ ст». В той період повернулася до творчості.
"Коли пишу для дітей - сама стаю дитиною"
Гнітюча самотність притискає його до землі. І тільки мова годинників, яку він читає як віщі знаки, спонукає дивитися високо в час. І відчувати його. А ремесло годинникаря тримає за життя. З народження недолюблений, він чекає на любов. Несміливо шукає її. Іноді — на межі з утратою гідності. Одного разу він безоглядно довіряється дівчині з очима, в яких десяток прожитих життів. І сподівається, що знайшов те, чого прагнув. Але жорстокі обставини вщент розбивають ілюзії. Залишають неприкаяною його любов. Змушують порвати з минулим. Розрубати залежність від оманливого й жорстокого часу. Позбутися всього, що зробило життя нестерпним. А час робить своє. Наздоганяє, коли він, зневірившись, уже нічого не чекає. І ні на що не сподівається. Час повертає надію…
Уривок з книги
Тема Часу глибоко бентежила мене впродовж багатьох років. У мене було безперервне змагання з Ним, мені Його постійно бракувало, навіть накочувались депресивні думки через шалений Його плин. І лише рік тому я, здається, примирилась із Ним. Із Часом. Просто зупинилась, видихнула й дещо втямила. Що ця гонитва просто безглузда, бо живеш у химерному очікуванні примарного Майбутнього, шкодуєш за втраченим невиразним Минулим, у той час як Теперішнє невблаганно витікає повз. Й ти мовби лишаєшся ні з чим. Відколи припинилась моя боротьба з Часом – маю гармонію, і чимдалі – тим більше волію позачасовості, а іноді й гублюсь у Ньому, не знаючи, який день, яке число, про години й узагалі "мовчу"))
Саме тому "Нетутешній" мені припав до душі, зачепив. Цю повість я би назвала Одою Часові. Філософські роздуми, глибокі рефлексії на тему Часу; гонитва головного героя за Ним, нескінченна боротьба, депресивні думки, прагнення позачасовості – через усе те я пройшла, все те мені знайоме! Хочеться зацитувати кілька рефлексій героя:
"Женучись за часом, що завжди кудись поспішав, не встигали просто жити і стривожено дивувалися, що того часу їм завжди бракує".
"...Тоді в нього з’явилася думка: щоби позбутися відчуття очікування, потрібно позбутися відчуття часу, звільнитися з-під його влади. Адже всі людські сподівання й прагнення якимось дивовижним чином зумовлені відчуттям часу. Він ураз зрозумів, що то тільки час надає очікуванню сенсу, навіть якщо жодного сенсу в цьому нема".
"...А коли не поспішаєш за часом, не переживаєш, що його згаяно. Людині, позбавленій відчуття часу, завжди легше".
"...У світі, де живуть тільки за часом, де поспішають за часом, марно намагаючись його наздогнати й підкорити бодай на хвилю, завжди відчуваючи, що його ніколи не вистачає. У світі, де все разом із тим часом є непевним, примарним, облудним і нетривким. У світі, що має в собі стільки несправжнього, що вже важко буває повірити в його справжність".
До того ж маю нестримну симпатію до людей, котрих називають, у кращому випадку, "не від світу цього", котрі не вписуються в усталені рамки, котрим ой як непросто ведеться у нашому – нормальному(?) – світі... Тому одразу пройнялась Нетутешнім – так його прозвали ті, що вважали себе нормальними. І вони й справді були звичайними, пересічними, а подекуди й примітивними, десь підлими, жорстокими й безжальними.
І тут мусить бути цитата про "нормальних": "...вдає із себе порядного і такого щирого, що часом готовий у зад комусь улізти, а скнара такий, що навіть копійки дрібної ніколи не кине, хоч кишені повні грошей. І як будеш, умираючи, на вулиці благати його про допомогу, попросиш подати руку, щоби звестися на ноги, він лише повчально щось промурмоче і пройде повз".
Так дійсно буває в житті, то є химерний парадокс... "...Адже людина – найнепевніша істота на світі, яка так залежить від часу та обставин"...
Алла Рогашко українська журналістка, письменниця
https://chytay-ua.com/blog.php?id=726
Саме тому "Нетутешній" мені припав до душі, зачепив. Цю повість я би назвала Одою Часові. Філософські роздуми, глибокі рефлексії на тему Часу; гонитва головного героя за Ним, нескінченна боротьба, депресивні думки, прагнення позачасовості – через усе те я пройшла, все те мені знайоме! Хочеться зацитувати кілька рефлексій героя:
"Женучись за часом, що завжди кудись поспішав, не встигали просто жити і стривожено дивувалися, що того часу їм завжди бракує".
"...Тоді в нього з’явилася думка: щоби позбутися відчуття очікування, потрібно позбутися відчуття часу, звільнитися з-під його влади. Адже всі людські сподівання й прагнення якимось дивовижним чином зумовлені відчуттям часу. Він ураз зрозумів, що то тільки час надає очікуванню сенсу, навіть якщо жодного сенсу в цьому нема".
"...А коли не поспішаєш за часом, не переживаєш, що його згаяно. Людині, позбавленій відчуття часу, завжди легше".
"...У світі, де живуть тільки за часом, де поспішають за часом, марно намагаючись його наздогнати й підкорити бодай на хвилю, завжди відчуваючи, що його ніколи не вистачає. У світі, де все разом із тим часом є непевним, примарним, облудним і нетривким. У світі, що має в собі стільки несправжнього, що вже важко буває повірити в його справжність".
До того ж маю нестримну симпатію до людей, котрих називають, у кращому випадку, "не від світу цього", котрі не вписуються в усталені рамки, котрим ой як непросто ведеться у нашому – нормальному(?) – світі... Тому одразу пройнялась Нетутешнім – так його прозвали ті, що вважали себе нормальними. І вони й справді були звичайними, пересічними, а подекуди й примітивними, десь підлими, жорстокими й безжальними.
І тут мусить бути цитата про "нормальних": "...вдає із себе порядного і такого щирого, що часом готовий у зад комусь улізти, а скнара такий, що навіть копійки дрібної ніколи не кине, хоч кишені повні грошей. І як будеш, умираючи, на вулиці благати його про допомогу, попросиш подати руку, щоби звестися на ноги, він лише повчально щось промурмоче і пройде повз".
Так дійсно буває в житті, то є химерний парадокс... "...Адже людина – найнепевніша істота на світі, яка так залежить від часу та обставин"...
Алла Рогашко українська журналістка, письменниця
https://chytay-ua.com/blog.php?id=726
Відгук
Для мене це вже третя книжка Оксани Сайко і друга, видана у серії про і для підлітків Видавничого Центру «Академія». І якщо спробувати узагальнити, то спільною рисою прози цієї авторки є певна притчевість. Історії Оксани Сайко такі позачасові, не прив’язані до конкретних локацій, такі дещо умовні, примарні, ніби у тумані. Але їм аж ніяк не можна приписати невиразність. Завдяки незвичайним персонажам і особливій атмосфері вони западають глибоко в серце.
«Нетутешній» — це історія про годинникаря, молоду дівчину зі старими очима, складні взаємини із часом і розвішані у лісі годинники, які відлічують хвилини до закінчення життя…чи до початку нового його розділу.
Герой цієї повісті все життя почувався непотрібним, небажаним, невдатним до спілкування з іншими. Часом промовляв вголос свої думки – й уявляв, що це хтось говорить до нього. Тоді було не так самотньо. Потім він знайшов своє покликання – лагодити годинники, і Час став найближчим його співрозмовником і другом. А потім юнак-годинникар, спраглий людського тепла, зустрів дівчину «з очима, що прожили десяток життів». Він повірив підказкам годинників і врятував її – у надії, що вона зможе врятувати його. Але цей хлопець був надто «нетутешнім», непристосованим до повсякдення – і не міг розпізнати, де справжнє, а де ілюзія. Зіткнення з реальністю зламало годинникаря, і щоби полагодити себе, він мусив втекти від часу, від домівки, від ремесла і спогадів – аби зрештою знайти те, що шукав, або попрощатися із мрією навічно.
Ця повість Оксани Сайко найбільше з усіх її текстів, читаних мною, схожа на філософську притчу. Її герої не мають прив’язок до конкретного часопростору: можливо, вони живуть тут-і-зараз у якомусь віддаленому від мегаполісів містечку, але так само вони могли б жити і 100 років тому. Ці герої молоді, майже юні, але їхній досвід та переживання близькі не лише підліткам, а й дорослим людям. Зворушливі, довірливі і вразливі, вони спонукають замислитися про такі речі, як покликання і вибір, самотність і готовність відкрити душу, про те, як ми іноді чіпляємося за ілюзії, і про те, яким непростим буває шлях до зцілення – але пройти його варто.
«Нетутешній» — це книжка, над якою можна міцно задуматися. Можливо, хтось переосмислить своє ставлення до життя, до майбутнього і до того, що ми називаємо долею. А хтось, ймовірно, впевниться, що все робить правильно.
Втім, є у повісті не те щоби очевидна «ложка дьогтю», але певна особливість. Написана з точки зору довірливого, наївного юнака, ця книжка виставляє жінок у не дуже привабливому світі. Усі жінки, які є у житті годинникаря, в певний момент покидають його — бо знайшли своє щастя, бо використали-ошукали, і він більше не потрібен, бо він «занадто хороший для такої як я». Останнє особливо схоже на стандартну відмазку — майже кожен із нас, особливо в юному віці, чув це або казав сам. Однак дехто з дівчат в цій історії справді є щирим. І встигає усвідомити, прийняти і розповісти про свої почуття до того, як це стане запізно. Зрештою, хто сказав, що в принципі буває занадто пізно для любові?
https://www.goodreads.com/book/show/40171805
Для мене це вже третя книжка Оксани Сайко і друга, видана у серії про і для підлітків Видавничого Центру «Академія». І якщо спробувати узагальнити, то спільною рисою прози цієї авторки є певна притчевість. Історії Оксани Сайко такі позачасові, не прив’язані до конкретних локацій, такі дещо умовні, примарні, ніби у тумані. Але їм аж ніяк не можна приписати невиразність. Завдяки незвичайним персонажам і особливій атмосфері вони западають глибоко в серце.
«Нетутешній» — це історія про годинникаря, молоду дівчину зі старими очима, складні взаємини із часом і розвішані у лісі годинники, які відлічують хвилини до закінчення життя…чи до початку нового його розділу.
Герой цієї повісті все життя почувався непотрібним, небажаним, невдатним до спілкування з іншими. Часом промовляв вголос свої думки – й уявляв, що це хтось говорить до нього. Тоді було не так самотньо. Потім він знайшов своє покликання – лагодити годинники, і Час став найближчим його співрозмовником і другом. А потім юнак-годинникар, спраглий людського тепла, зустрів дівчину «з очима, що прожили десяток життів». Він повірив підказкам годинників і врятував її – у надії, що вона зможе врятувати його. Але цей хлопець був надто «нетутешнім», непристосованим до повсякдення – і не міг розпізнати, де справжнє, а де ілюзія. Зіткнення з реальністю зламало годинникаря, і щоби полагодити себе, він мусив втекти від часу, від домівки, від ремесла і спогадів – аби зрештою знайти те, що шукав, або попрощатися із мрією навічно.
Ця повість Оксани Сайко найбільше з усіх її текстів, читаних мною, схожа на філософську притчу. Її герої не мають прив’язок до конкретного часопростору: можливо, вони живуть тут-і-зараз у якомусь віддаленому від мегаполісів містечку, але так само вони могли б жити і 100 років тому. Ці герої молоді, майже юні, але їхній досвід та переживання близькі не лише підліткам, а й дорослим людям. Зворушливі, довірливі і вразливі, вони спонукають замислитися про такі речі, як покликання і вибір, самотність і готовність відкрити душу, про те, як ми іноді чіпляємося за ілюзії, і про те, яким непростим буває шлях до зцілення – але пройти його варто.
«Нетутешній» — це книжка, над якою можна міцно задуматися. Можливо, хтось переосмислить своє ставлення до життя, до майбутнього і до того, що ми називаємо долею. А хтось, ймовірно, впевниться, що все робить правильно.
Втім, є у повісті не те щоби очевидна «ложка дьогтю», але певна особливість. Написана з точки зору довірливого, наївного юнака, ця книжка виставляє жінок у не дуже привабливому світі. Усі жінки, які є у житті годинникаря, в певний момент покидають його — бо знайшли своє щастя, бо використали-ошукали, і він більше не потрібен, бо він «занадто хороший для такої як я». Останнє особливо схоже на стандартну відмазку — майже кожен із нас, особливо в юному віці, чув це або казав сам. Однак дехто з дівчат в цій історії справді є щирим. І встигає усвідомити, прийняти і розповісти про свої почуття до того, як це стане запізно. Зрештою, хто сказав, що в принципі буває занадто пізно для любові?
https://www.goodreads.com/book/show/40171805
Книжчин дім запошує читати та отримувати задоволення від читання!
