Уривок з повісті
Глава 1
Подорож триває
— Без вас я нікуди не поїду! — заявила Оксана Дорошенко.
Ну ось, знову починається...
З нею Максим Білан і Денис Черненко знайомі лише два місяці. А бачилися і того менше. Якщо скласти докупи всі дні, які вони проводили разом, то і двох тижнів не набереться.
Познайомилися вони, коли шкільна музична група «Гурт Тіни», солісткою якої була Оксана, мало не розпалася через жахіття. Вони ввижалися дівчинці в темному підвалі, де група репетирувала, готуючись до конкурсу шкільних ансамблів. Репетиції зривалися, Оксана була в паніці. І лише хитрість Білана та сміливість Черненка вивели «кошмарика» на чисту воду.
Потім «Гурт Тіни» переміг у конкурсі та виграв головний приз — поїздку до Прикарпаття на фестиваль шкільних ансамблів. Сюди, у Шешори, приїхали тінейджерські гурти мало не з усієї України. Оксана вважала: якби не вчасне втручання Максима з Денисом, «Гурт Тіни» ніколи б сюди не потрапив, бо музиканти образилися б на неї через дурні забобони і залишили групу. А так, не лише не розпалися, а й перемогли з великим відривом. Через те хлопців не те щоб попросили, а поставили перед фактом: «їдете з нами на фестиваль, і край!»
Білан і Черненко особливо не заперечували. Максимові батьки пообіцяли Денисовій мамі, що з дітьми нічого не станеться і обоє будуть під постійним контролем. Для цього тато навіть видав Максимові мобільний телефон і гроші спеціально для поповнення рахунку. Умова одна — не вимикати апарат. А Денисова мама теж була не проти. Він старший у родині, крім нього, ще двоє молодших, братик і сестричка, батька нема. Тому жінка, яка втомлювалася на кількох роботах, неабияк зраділа — нехай її хлопець трошки відпочине в горах. Не все ж йому кожного літа до баби в село перебиратися.
Єдине, чого ніхто в цій ситуації не врахував — Максим Білан і Денис Черненко поки що справжніми друзями не були. Надто мало в них спільного. Максим багато читав, міг дати раду комп'ютеру, без проблем користувався Інтернетом і чудово грав у шахи. Денис книжок майже не читав, хіба комікси в журналах про супергероїв. Кіно так само не дуже любив, не кажучи вже про театр. Може, все б змінилося, якби не треба було хлопцеві на правах старшого чоловіка в родині допомагати мамі з меншими дітьми, ходити по крамницях, виконувати іншу дрібну хатню роботу. Зате Черненко щиро захоплювався спортом, вважався перспективним спортсменом, був улюбленцем їхнього вчителя фізкультури Олексія Валерійовича і навіть зайняв призове третє місце у змаганнях за Золотий кубок.
Халепа з Золотим кубком, до речі, і познайомила хлопців. А далі події якось самі собою розвиватися почали: стрибала ця дивна парочка з пригоди в пригоду. Ось і тут, у Шешорах, буквально кілька днів тому. Не встигли приїхати, як спочатку посварилися, потім опинилися самі під дощем серед темного лісу, і закінчився цей день сутичкою з потойбічними силами. Правда, коли наступного дня розвиднилося, нечиста сила зникла. Точніше, набула цілком реальних обрисів одного місцевого шахрая. Але, як не крути, викрили його Білан і Черненко.
Ця історія особливо не розголошувалася. Та головне — вона відбулася на Оксаниних очах і навіть за її безпосередньої участі. Звісно, після такого Максим і Денис стали для дівчини беззаперечними героями. Все б нічого, але Оксана Дорошенко, яку ще називали Тіною, вирішила — відтепер їхня компанія, котра склалася зовсім випадково, повинна стати нерозлучною.
Тому, коли Оксану запросили в гості до міста Львова, вона сказала: поїде, якщо хлопців теж запросять. І потім поставила обох перед фактом — їдемо всі.
«Гурт Тіни» не переміг на фестивалі, але й задніх не пас — четверте місце плюс приз глядацьких симпатій за оригінальність виконання. Друге місце здобув гурт «Мавка» зі Львова. Солістку групи так і звали — Мавка. Тобто, називалася вона Марійка Чепеляк, але всі, навіть рідні батьки, кликали дівчинку Мавкою.
«Гурт Тіни» подружився з «Мавкою». Марійка-Мавка навіть казала Оксані-Тіні, як це несправедливо, що їм поставили нижчі оцінки. Хоча Оксана й переконувала, що все то пусте, Мавка всерйоз цим перейнялася. І за день до того, як всі учасники мусили роз'їжджатися по домівках, сказала Оксані:
— Все, колего, я домовилася — моя мама нас чекає. Побудеш пару днів у Львові, погуляємо. Ти ж ніколи не була, правда?
— Правда, — погодилася Оксана. — Мені було б справді цікаво. Ось тільки ми тут з Тарасом Петровичем, це наш учитель і він за нас відповідає. Потім, з батьками треба погодити...
— Спочатку з батьками! — заявила Мавка. — Думаю, як вони не будуть проти, то і ваш пан Тарас не заперечить. А моя мама дуже просто переконує людей. Вона психологом працює.
— Ну, в такому разі ще одна проблема: хлопці. Ми — команда, і без них я нікуди, — вперлася Оксана.
— І то не є проблема! — вигукнула Мавка. — У нас велике помешкання у старому місті. Чотири кімнати, навіть вода тепла постійно є, своє опалення зробили. Місця всім стане, ми живемо лише втрьох: мама, тато і я. Піду дзвонити і домовлятися!
За п'ятнадцять хвилин усе було вирішено. Лиш тоді Оксана і Мавка виловили Білана з Черненком і поставили їх перед фактом:
— Не можна дівчат підводити. Запрошують — треба їхати.
Мавка при цьому додала:
— Без вас, хлопці, Оксанка нікуди їхати не хоче. Бачте, як вона вам довіряє. Цінуйте і шануйтеся!
Становище відразу стало безвихідним.
Глава 2
Максим вирішує все
Першим усю слизькість ситуації зрозумів Білан.
— Порадитися треба, — поважно відповів він, після чого взяв Черненка за лікоть і відвів у бік.
Той ще на ходу вивільнив свій лікоть і тепер зиркав на Максима не надто дружньо.
— Що ти там ще придумав? Для чого радитися? Додому — і все, — буркнув Денис.
— Взагалі-то я не проти, — дипломатично почав Максим. — Більше того — я не хочу, аби дівчиська з нас мотузки вили і свою дівчачу волю нав'язували.
— Правильно! — Денис якось відразу відтанув, навіть настрій у нього помінявся. — Ще чого бракувало! Поманили дві дівиці двох мужчин пальчиками — і все, звольте їхати з ними хтозна куди!
— Ну, скажімо, не хтозна куди, а до старовинного міста Львова. Або міста Лева, як там його називають. Це місто-пам'ятник, там збереглася унікальна міська архітектура. Ти бував там?
— Нє-а, — Черненко гойднув головою.
— Я також, — кивнув Білан. — І тепер ми з тобою раптом можемо там опинитися. Причому грошей це нам не коштуватиме жодних. Натомість можемо відчути на собі традиційну галицьку гостинність...
— Яку? — не зрозумів Денис.
— Львів вважається центром Галичини, — терпляче пояснив Максим. — Це такий історичний регіон України, колись тут було Галицько-Волинське князівство. У Львові, я читав, є навіть пам'ятник Данилу, галицькому королю. Але це так, коротенька історична довідка. Я тут бачив старенький путівничок Західною Україною, де написано: «Край славиться неповторною та щирою галицькою гостинністю». Ось і перевіримо це.
— Так, — Денис спохмурнів. — Я щось не зрозумів: ти граєш на полі цих дівок і вмовляєш мене їхати з ними?
— Нічого такого! — Максим виставив перед собою руки долонями вперед. — Я просто розмірковую вголос. Дивись: звідси, з Коломиї, до Львова нас довезуть автобусом, на якому приїхала Мавка з компанією. Там, у Львові, поселять у старому будинку в центрі міста. Годуватимуть, кілька днів водитимуть містом. До чого тут дівчиська, якщо наша з тобою вигода — очевидна?
— Не бачу я вигоди, — Черненко насправді не мав що заперечити приятелеві. Та він не любив, коли якісь цікаві та корисні рішення приймаються за нього.
— Чого ти вдома не бачив? А тут затримаєшся всього на кілька днів. Зате побачиш, крім оцього, — Максим обвів рукою прикарпатський краєвид, що відкривався відразу з двору турбази, де їх поселили, — ще щось цікаве. Повернешся до Києва — все, знову сюди не скоро потрапиш. Запрошення дівчат — лише привід, аби продовжити пізнавальну екскурсію.
— Та вже ж напізнавалися. Особливо там, у лісі, під дощем, — огризнувся Денис, згадавши малоприємний нічліг у старій хаті. Спогади, до речі, були свіжими — лише три дні від тієї бурхливої грозової ночі збігло.
— Не треба узагальнювати. Повчальна пригода. Нам з тобою до такого не звикати. І невже лише через те, що хороша ідея належить дівчатам, ми нею не скористаємося?
Черненко почухав потилицю.
— Правий ти, правий. Як завжди. Тільки Тарас Бульба не відпустить трьох відразу. А назад як із того Львова вибиратися? Гроші ж потрібні, квитки...
— Аби цього горя! — відмахнувся Максим. — Мені треба з татом порадитися. Він щось підкаже.
— Гм... Ну ось він тобі зараз скаже: «Нікуди не їдь, лоботрясе, гайда додому!» Що тоді?
— Не скаже, — заспокоїв приятеля Білан. — Аби я тікав з дому чи зробив щось, не порадившись — тоді приблизно такого змісту розмова і відбулася б. Хоча в нас не прийнято один одному щось наказувати... Момент, зараз усе з'ясуємо.
Витягши з кишені мобільник, Максим, уже знайомий із особливостями місцевого стільникового зв'язку, відійшов у бік їдальні, аби отримати чіткий сигнал. Тоді набрав потрібний номер і, дочекавшись відповіді, коротко й чітко виклав проблему. Послухав якійсь час, сказав: «Добре, це навіть краще, ніж я думав!», натиснув на «відбій» і знову підійшов до Черненка.
— Ну, що там? — Денис глянув на сяюче обличчя приятеля.
— Тато зрозумів мене з півслова. Знаєш, він і сам збирався якось звозити мене до Львова. Він узагалі хоче, аби я більше їздив, більше бачив, більше знав. Ось тільки часу найближчими тижнями не матиме. Зате сьогодні в нас вівторок, так?
— Так, — кивнув Денис.
— Завтра, виходить, середа. До суботи тато впорається з усіма поточними справами і приїде по нас із Києва машиною. Забере додому, зрозумів? Так що моя несподівана поїздка до Міста Лева цілком лягає в його плани. Звісно, він просив дати телефони Мавчиних батьків, аби поговорити з ними. А твою маму він бере на себе, і переконаний — вона теж не заперечить.
— Лишається Тарас Бульба...
— Якому мій тато саме телефонує! — переможно заявив Білан. — О, диви, вже почалося!
Справді, до них наближався Тарас Петрович Боровець на прізвисько Бульба, на ходу притискаючи до вуха слухавку свого мобільника і час від часу киваючи головою.
Справу зроблено. Хоча і відчував Черненко — щось у всьому цьому не дуже правильно відбулося. Здавалось, ніби все одно хтось за нього все вирішив. Тільки дівчиська зробили це просто в очі, а Білан, з одного боку, наче і не підіграв їм, а з іншого — так усе обіграв, ніби їхати до того Львова вирішили вони з ним удвох, на пару. Оксана з Мавкою ніби просто склали хлопцям компанію.
Спритно.
Глава 3
На новому місці
З таким настроєм Денис Черненко наступного ранку і поїхав до старовинного міста Лева.
Правий виявився Білан. Мама Денисова не заперечувала, аби старший син продовжив мандрівку. Більше того — Денис почав помічати, що матінка надто часто примовляла: «Дивись, синку, тримайся Максимка. Порядна родина, люди з нього будуть, і ти біля них не загубишся». А це дуже дратувало хлопця. Що ж це значить — з «ботаніка» Білана люди вийдуть, а він, спортсмен Черненко, просто так, поруч із ним стоятиме... Він ще сам усім покаже...
Ось тільки справді надто просто вже все в Максимовому житті виходило. Не заморочується різними дурними проблемами. Правда, замість того, інша дурка в голові гуляє. Та це нормально — тим, хто без дурки в голові, Денис не особливо довіряв. Надто правильні такі люди для нього. Білана ж не розбереш: наче не такий уже правильний, у різні авантюри влазить, та якось усе в нього правильно під кінець виходить.
Тому Черненко хотів характер показати і нікуди ні з ким не поїхати — але не зміг. Бо відчув уже смак подорожей. Хотілося, справді кортіло побувати у Львові. Чи в іншому місті — однаково, адже далі бабиного села він не виїздив. Уже коли автобус із львів'янами, Оксаною Дорошенко та двома приятелями їхав у бік галицької столиці, Денис, дивлячись на карпатські краєвиди, зрозумів причину своєї дратівливості.
Він, Денис Черненко, спортсмен і чемпіон, сам мусить приймати якісь рішення. Ті чи інші — без різниці. Головне — слухатися всі ці надто грамотні однолітки повинні його. Чому — хлопець не міг пояснити. Відчував так, і по всьому.
З такими відчуттями за кілька годин в'їхав він разом із іншими до Львова. Навіть трошки поспати примудрився в дорозі. Дарма, що компанія співала, не перестаючи, а Білан підспівував. Добре, хоч на нього уваги не звертали, дали спокій...
Мавка дорогою додому пояснила гостям — її маму звати пані Люба, тата — пан Микола. У Києві чомусь так до дорослих і один до одного не звертаються, але це — одна з тутешніх традицій. Хоча, якщо гостям це незвично, можуть називати господарів на ім'я та по-батькові.
— Ми поважаємо традиції! — відповів за всіх Максим.
Очевидно, Денис теж поважав традиції. Тільки йому хотілося сказати це самому. Головним Білана тут ніхто не вибирав. Ось тільки починати сварку не хотілося, та й причини очевидної не було. Подумаєш — інакше звертатися до людей. Нічого тут насправді страшного нема. З усім погоджувався Черненко, крім одного — з необхідністю погоджуватися.
Пані Люба виявилася досить приємною жінкою в елегантних круглих окулярах. Обняла і розцілувала не лише Мавку, а й усіх інших. Так, наче бачила їх не вперше і наче всі троє були її рідними дітьми. Спочатку всі швиденько збігали по черзі під душ, змиваючи дорожній пил. Потім пані Люба зібрала всю компанію біля столу, в центрі якого парувала величезна порцелянова миска з варениками, довкола якої примостилася таця з невеличкими акуратними бутербродиками, які тут називали канапками, та ще одна миска з пундиками, спеченими з листового тіста і начиненими м'ясом та яблуками. Коли всі втомилися їсти, пані Люба подала чай і тортик, який назвала просто — «солодке».
Після перекуски, яка була чи то пізнім сніданком, чи то раннім обідом, пані Люба показала, де хто спатиме. Оксана розмістилася в Мавчиній кімнаті, третину якої займало старовинне фортеп'яно, а Дениса з Максимом завели в невеличку кімнату, вікна якої виходили на старе і, за визначенням Черненка, похмуре подвір'я. Вздовж стіни тут стояла величезна, від підлоги до стелі, полиця з книгами. Мало не половина з них, як устиг відзначити Денис, була незнайомими йому мовами. У підвіконня впирався масивний письмовий стіл, а біля протилежної стіни притулилася досить широка канапа.
— То є бібліотека, — пояснила пані Люба. — Мавчин дідусь, мій тато, обладнав тут свій робочий кабінет. Як не поміститеся вдвох на канапі, то ми обов'язково щось придумаємо.
— Розмістимося, пані Любо, не переймайтеся! — бадьоро відповів Білан.
І знову Черненко насилу стримався. Тепер йому, до всього іншого, доведеться спати кілька ночей біля Максима. Йому, ясна річ, не складно. Але тепер, якщо він попросить привітну господиню щось придумати, вигляд це матиме такий, ніби він, Денис Черненко, комизиться.
Тому, коли компанія почала думати, лягати тепер, після дороги та їжі, трошки перепочити чи відразу піти гуляти Львовом, Денис поспішив вигукнути:
— Яке лежати? Ми що, лежати приїхали? Вперед, гуляти! Краще спати вночі будемо!
Ніхто тепер не наважиться заперечити, мстиво подумав він. Хотіли гуляти — отримуйте. Тепер усі робитимуть так, як він, Черненко, сказав. Досить уже танцювати під дудку розумника Білана. Хоча Денис і сам хотів відпочити, все одно почував себе більш витривалим, ніж компанія.
Робити нічого. Проти прогулянки справді ніхто не виступив. Черненко тихо святкував свою першу маленьку перемогу. Нехай вона навіть і не помітна іншим.
Глава 4
Денис — злодій
Вийшли у місто — і втома кудись поділася. Максим і Оксана бачили такі старі вузенькі бруковані вулиці хіба що в фільмах про лицарів та драконів. Денис частіше дивився футбол, ніж художні фільми. Але навіть він свого часу натрапив у якійсь святковій програмі на кіно про пригоди д'Артаньяна та трьох мушкетерів, від якого не зміг відірватися — надто захопили сцени поєдинків на шпагах. Мушкетери та гвардійці кардинала ганялися один за одним на схожих вуличках, і Черненко зловив себе на думці — сам готовий узяти шпагу і кинутися захищати чиюсь зганьблену честь.
Назви він теж намагався запам'ятати: площа Міцкевича, вулиця Руська, вулиця Вірменська, площа Підкови, площа Катедральна, вулиця Шевська, площа Ринок, Порохова вежа, знову а площа Ринок. І в Дениса, і в Максима, і в Оксани склалося враження, що тут, у Львові, куди б хто не пішов, неодмінно вийде з якогось боку цієї площі з її ратушею та цікавими затишними двориками. Де львів'яни та туристи, яких улітку блукало центром досить багато, неквапом пили каву і час від часу крутили головами на всі боки.
— Вони всі чекають, що зараз бруківкою процокають кінські копита і на площу в'їде загін озброєних середньовічних вершників, — промовив Максим.
— Нічого собі! — здивувалася Мавка. — Ти, я бачу, поет!
— Чесне слово — жодного вірша за життя не склав, — признався Білан. — Просто ділюся своїми враженнями та відчуттями, ось і все.
— Мабуть, це тому, що ти тут у гостях, — припустила Мавка. — Знаєш, я через цю площу, і взагалі — Львовом, уже сто років ходжу. І нічого такого...
— Сто років! — не стримався Максим. — А чому не двісті?
— А чому ти смієшся? — образилася за подругу Оксана. — До твого відома, Максиме, я в Києві теж усе життя живу. Не важливо, скільки там того життя вже минуло. І мені теж іноді здається, що все життя — це сто років.
— Ні, ти почекай, почекай! — завівся Максим, і Денисові раптом перестало бути цікаво з ними.
От народ! Ні щоб просто так ходити, роздивлятися, обмінюватися враженнями. Треба кожному свій величезний розум показати. Ось тепер заведуться невідомо довкола чого, та ще й його почнуть у свої мудрі розмови втягувати. Ну їх, краще самому погуляти.
Скориставшись тим, що Білан і дівчата справді серйозно захопилися розмовою, Денис відійшов спочатку на кілька кроків далі, потім — взагалі на кілька метрів. Тоді перетнув трамвайну колію і наблизився до кам'яних левів біля ратуші, аби роздивитися їх ліпше.
Простягнув руку. Торкнувся гриви того, який був ближче до нього. Провів долонею по хижій пащі, яка ніколи нікого не вкусить.
— Хлопчику! — почулося за спиною.
Черненко озирнувся. До нього підходив із фотоапаратом у руці приязний чоловік у джинсах і яскравій тенісці.
— Ти місцевий, хлопчику? — запитав чоловік.
— Ні. Типу турист, — відповів Черненко.
— О, і ми теж туристи! — чомусь зрадів чоловік і кивнув на двох дівчат, старшу і меншу, що примостилися біля якоїсь скульптури. — Клацни нас, га? Просто натисни ось сюди, — він показав. — А потім я тебе. Адресу залишиш, я фотку пришлю, чесне слово!
— Та запросто, — знизав плечима Денис. — Я і так, без нічого, зможу.
Чоловік підтюпцем побіг до своїх дочок, став між ними, крикнув Денисові.
— Та старайся, аби площі більше в об'єктив улізло!
Легко сказати — більше площі... Денис націлив видошукач так, аби чоловік із доньками опинився у правому кутку, а будинки, пам'ятники та бруківка — в лівому.
— Увага! — попередив він голосно. — Пташка вилітає! Раз! Два!...
— Три! — гаркнув хтось над головою.
Від несподіванки палець Дениса сам натиснув на кнопку. Клацнуло. Хлопець, не випускаючи фотоапарата з рук, повернув голову.
І побачив над собою вусатого міліціонера з суворим поглядом. Поруч із ним стояло худеньке дівча в широких шортах, а за нею — кирпатий молодий чоловік.
— Твій апарат? — у питанні міліціонера брязнуло залізо.
— Їхній, — Денис кивнув на туриста з дочками.
— Добре хоч визнаєш. Поверни і ходімо зі мною. Точніше, — вусатий міліціонер озирнувся на дівчинку і кирпатого, — з нами.
Тим часом кирпатий стиснув дівчинку за плече. — Точно він? Ти не помилилася?
— Він, — дівчинка відповіла впевнено, та очі від Черненка відводила.
— У чому тут справа? — поцікавився наспілий турист.
— Ваш? — міліціонер взяв фотоапарат із Денисової руки.
— Ну, мій... А в чому...
— Ви, пане, самі дали його цьому хлопцеві? — перебив туриста міліціонер.
— Звичайно. Попросив сфотографувати, а...
— Гроші ваші цілі? — чомусь поцікавився міліціонер.
Заскочений таким несподіваним запитанням, турист ляснув себе по кишенях штанів, видобув звідти гаманець, розкрив його. Обличчя просвітліло.
— Всі. Все в порядку. А чому...
— Тоді прошу взяти фотоапарат і не заважати, — промовив міліціонер. — Це добре, що все ваше при вас. Бо півгодини тому ось цей хлопець вкрав ось у цієї дівчини гроші. Рівно сто гривень. Сума, як для такого хлопчиська, досить пристойна. Видно, на площі Ринок робоче місце цього злодюжки.
Глава 5
Ситуація ускладнюється
Наче грім серед ясного неба гримнув.
Яскраво світило сонце, а в очах у Дениса Черненка потемніло. Він не бачив нікого довкола себе, крім дівчиська в шортах, яке далі старанно ховало від нього очі. Не чув нічого, хоча вусатий міліціонер назвав його злодюжкою вголос, і довкола них відразу зібрався гурт цікавих. Не міг слова сказати, хоча його компанія десь зовсім поруч і повинна прибігти на допомогу. Не міг зрушити з місця, хоча суворий страж уже сіпав його за плече.
— Почекайте-почекайте! — втрутився тим часом турист. — Треба ж розібратися! Хлопець зовсім не підозрілий, не схожий на злодія...
— А справжні злодії, шановний, і не є підозрілі. І тим більше, не схожі на злодіїв, — за звичкою не дав йому договорити міліціонер. — У вас онде двійко дівчат, вам легше, ніж тим батькам, у кого такі ось розбишаки.
— Чому це він розбишака? — крикнув хтось із натовпу. — Наче пристойна дитина!
— Добра дитина: в темному кутку на дівчину напав, погрожував, гроші мало не силою видряпав. Он гляньте, вона налякана вся, тремтить, не дивиться на нього. Бо боїться. Боїшся, Олю?
— Боюся, — тихо цвірінькнула дівчинка, яку звали Олею, і сильніше притиснулася до кирпатого, по всьому видно — її батька.
— Нехай кишені виверне! — втрутився якийсь захисник пограбованих.
— Виверне, тільки не тут. Ну, хлопче, ходімо. Чи силою тебе по землі волочити?
Нарешті до Дениса повернулася здатність говорити.
— Чого пристали! — крикнув він, рвучко вивільняючись від чіпкої правиці міліціонера. — Вперше бачу її! Нема в мене її грошей! У мене своїх навіть нема! Я взагалі не місцевий, з Києва!
— Уже встиг спільнику передати! Знаємо ми таких! — зробив висновок той самий бувалий у бувальцях.
— Гастролер[1], ясна справа! — долучився до нього ще один, поважний пузатий дядько з піжонською палицею.
— Цікаво, чого це він із Києва, а без дорослих? Батьки твої де, хлопче?
Денис не міг сказати про себе, що він бував у подібних катавасіях. Але серед його київських знайомих по району траплялися і відверто злодійкуваті типчики, від дружби з якими мама мало не щодня застерігала сина. Та й у бабусиному селі не всі місцеві були зразком поведінки. Тому щось підказувало Черненкові: огризатися зараз не треба, лише собі нашкодиш. До того ж ситуація, попри всю свою дурнуватість та неймовірність, справді здавалася дещо підозрілою. Сам, без дорослих, у чужому місці, та ще й звинувачений у нападі на дівчинку Олю в картатих шортах...
1 Гастролер — тут вживається не в значенні «артист». Гастролером називають злодія, котрий приїздить у інше місто, де його ніхто не знає, з метою скоїти злочин і швиденько втекти. Це називається «виїхати на гастролі».
— Пропустіть! Пропустіть! — почувся зовсім близько знайомий голос, і крізь гурт цікавих пробився ліктями Максим Білан. Оксана і Мавка не відставали від нього. Ще не розуміючи до кінця, що сталося, Максим уже запитав голосом, повним відчаю: — Куди ти вліз? На хвилину тебе лишити не можна!
— Гляньте, їх тут ціла банда! — реготнув пузатий добродій.
— Сам ти банда! — не витримав Денис.
— Ти диви, який нахабний та зухвалий! — обурився пузатий. — Пане міліціонер, заберіть його і всю оцю компанію заразом. Бо життя від них немає!
— Стоп, стоп! — замахав руками Максим. — Почекайте! Давайте розберемося, що тут відбувається! Це — ніякий не злодій, а друг мій, Денис Черненко! Ми в гості сюди приїхали, вперше у вашому місті, лише кілька годин! І отак ви нас зустрічаєте? Така у вас тут гостинність?
— Дуже ти сиромудрий! — гримнув міліціонер. — Друг твій, кажеш? А чому твій друг не може бути злодієм? У нього це що, на чолі написано?
— Що і в кого він украв? — запитав Максим.
— Ось, гроші в дівчинки, — кивнув міліціонер на потерпілу.
— Коли?
— Півгодини тому.
— Уже помилка. В цей час Денис був поруч із нами, — враз він запнувся, розгублено глянув на дівчат. — Він же стояв поруч, правда?
— Ми не бачили, — майже хором відповіли Мавка і Оксана. — Точніше, не звертали уваги. Ми ж захопилися розмовою...
— Все одно! — вперто вів своє Максим. — Ви ж не думаєте, що Черненко, поки ми захоплювалися розмовою, встиг когось тут пограбувати? І хіба він взагалі може когось пограбувати? Дівчинко, як це сталося? Ти не помилилася?
Оля нічого не відповіла, лише опустила голову.
— Досить! — не витримав вусатий міліціонер. — Тут, серед площі, ми не будемо розбиратися! Пройдемо у відділення, там поговоримо! Є свідки? Хтось бачив, як це сталося?
Люди чомусь дружно глянули на пузатого пана. Той знітився, щось пробуркотів і посунув геть від місця пригоди. Кирпатий тато Олі рішуче взяв дівчинку за руку.
— Знаєте, тут справді треба розібратися. Моя донька впізнала свого кривдника, але все це чим далі, тим гірше. Ходімо до відділення.
— Він справді не місцевий? — запитав міліціонер у Максима. — Хтось дорослий узагалі з вами є?
— Моя мама! — дзвінко вигукнула Мавка. — Я знаю, де ваша міліція, і ми туди зараз прийдемо з нею! Денисе, тримайся! Максиме, ти з ним?
— Ніхто з ним не піде! — заявив міліціонер. — Приводьте когось із дорослих, тоді будемо розмовляти предметно.
Легко сказати — тримайся. Протриматися складніше. Тим більше, коли всі проти тебе. Закусивши нижню губу, Денис Черненко покірно дозволив міліціонеру заарештувати себе.
Принаймні такий це мало вигляд в очах у доброго десятка людей.
Глава 6
Жертва визнає помилку
Усе ж вусатий міліціонер наполіг, аби з ним пішло кілька добровольців. Без присутності свідків він не має права обшукувати й дорослу людину, не кажучи вже про неповнолітнього, та ще й такого непевного, як цей затриманий київський хлопчина.
Обшуку Черненко не боявся. Коли він, міліціонер, дівчинка Оля зі своїм кирпатим татом і двоє свідків, чоловік і жінка, котрі виразно співчували затриманому, зайшли до міліцейського відділення, Денис відразу розташувався біля обшарпаного столу. Не чекаючи, поки в його кишенях почнуть порпатися чужі люди, хлопець мовчки вивернув спочатку ліву, потім — праву. Тут же пошкодував, що поквапився, і ледь не згорів від сорому: кишеня закінчувалася неакуратною діркою.
— А через неї купюра не могла випасти на землю? — підозріло поцікавився міліціонер. — Мо', ти її навмисне для таких випадків приготував... Ти викинув, хтось підібрав...
— Майте розум, шановний! — втрутилася пані свідок. — Щоби грошова купюра могла випасти через таку дірку, її треба згорнути в трубочку і пропхати. У нього навряд чи була така можливість. Запхав у кишеню — і ходу.
— Правда, — погодився міліціонер. — Давай далі.
Вирішивши не зважати на діряву кишеню, Денис поляскав себе по задніх кишенях джинсів, застромив туди руки, попорпався, демонструючи, що там нічого нема. Теніска кишень не мала, а більше заховати будь-що, не лише гроші, йому не було куди. Тому Черненко розвів руками і виклично подивився на присутніх:
— Штани зняти? Може, я ті нещасні гроші проковтнув?
— Все це справді якось підозріло, — пошкріб старанно поголене підборіддя вусатий міліціонер, глянувши на двох своїх колег. Ті знизали плечима.
— Не знаю, Петровичу, — промовив один із них, клаповухий, коротко стрижений брюнет без кашкета. — Ти затримав — ти і розбирайся.
— Те-екс, — протягнув вусатий Петрович, повернувся всім корпусом до Олі, нахилився до неї. Дівчинка відвернула голову. — Ану, глянь-но сюди. І скажи ще раз — точно цей хлопець забрав у тебе гроші?
Оля затято мовчала, і тоді заговорив її кирпатий тато.
— Сталося ось що. Сьогодні вранці я не дорахувався купюри в сто гривень. Ми вдома не особливо ховаємо гроші. Тобто, ніякого сховку в нас нема. Але ці я відклав на купівлю нового комп'ютера, і вони лежали окремо в конверті, в шостому томі повного зібрання творів Івана Франка. Я прекрасно знав, скільки там має бути грошей. Тому, коли не дорахувався однієї сотні, дуже здивувався. Саме в цей час повернулася Оля. Вона зранку ходила кудись до подруги. Я не хочу думати про свою доньку погано. Але все ж запитав, чи не брала вона часом гроші з конверта. Реакція виявилася несподіваною: Оля відразу почала плакати. Тоді пояснила — сто гривень її просила позичити подруга. Оля побоялася просити в мене, і я її розумію. Вона не думала, що я раптом візьму цей конверт, і це вона мені теж пояснила. Для чого подружці такі гроші і як вона збиралася їх повертати, ми з'ясуємо пізніше. Бо проблема, як ми бачимо, не в цьому. Оля йшла до подруги, мала при собі сто гривень. Несподівано на неї напали просто в центрі Львова, біля площі Ринок, і відібрали гроші. Тому вона, налякана, і прибігла додому. За словами Олі, це сталося, — кирпатий глянув на годинник, — вже майже годину тому. Я не втрачав надії знайти негідника. Хоча, погодьтеся, надія була примарною.
— Навіть дуже примарною, — погодився клаповухий міліціонер.
— Але несподівано для мене Оля упізнала свого кривдника. І ось тепер...
— Я помилилася...
Це прозвучало дуже тихо, але присутні все одно почули. Тато нахилився до Олі, з очей якої текли сльози.
— Що? Що ти кажеш?
— Помилилася... Він... Цей хлопець... Схожий... Тільки не той... Я злякалася... дуже... Тому до пуття не розгледіла його... І показала на цього... Ну, на нього... Ось... Вибачте мене...
Тишу, яка нависла після цього зізнання, враз порушив гармидер. Говорили всі хором. Денис кричав: «Казав же вам, це не я!» Кирпатий тато заспокоював доньку: «Нічого, нічого, прикро, але буває!» Свідки в один голос звинувачували вусатого міліціонера Петровича у свавіллі і жорстокому ставленні до дітей. Сам Петрович накинувся на кирпатого тата: «Чого ви мені голову морочите весь цей час!» Щось пояснювали двоє міліціонерів.
А потім у весь цей рейвах увірвалися, мов тайфун, пані Люба в супроводі Максима, Мавки та Оксани. Денис зрозумів — він врятований.

Уривок з повісті
1. Гарячі перегони
Сонце пекло немилосердно. Здавалося, ще трохи — і наскрізь пропече.
З Дениса Черненка рясно збігав піт. Голий тулуб та розпашіле обличчя вкривав тонкий шар пилюки. Курява, яку здіймали учасники перегонів, осідала на спітнілій шкірі. Через це не можна було розібрати, засмаглі хлопці чи брудні.
Максим Білан не брав участі у змаганнях саме з цих причин. На велосипеді він їздити вмів, навіть вивчив деякі простенькі фінти на спеціально обладнаному майданчику неподалік від дому. На скейті не тримався, в роликах чомусь боліли ноги, а ось велосипедові Максим раду давав.
Та це не означало, що треба гасати під розпеченим сонцем, дихати пилюкою, повертатися розпеченим та брудним і бути від цього на сьомому небі від щастя. В усякому разі, його приятель Денис справді був від цього щасливий. Добре хоч руки перед їжею не забував мити.
Вже тиждень хлопці жили в селі Зозулястому на Полтавщині. Обоє гостювали в Денисової бабусі. Черненка мама кожного року відправляла сюди дихати свіжим повітрям, щонайменше на місяць. Сама вона з меншими дітьми перебиралася в село в серпні, коли зазвичай брала відпустку або домовлялася про неї на всіх своїх роботах. Черненки жили без батька, тож мама, окрім основної роботи, підробляла ще в різних місцях, аби тягнути родину.
А Максимових батьків несподівано запросили за кордон на важливу та солідну конференцію. Відмовлятися не хотілося, але й лишати тринадцятирічного хлопця самого вдома — теж. Хоч як Максим переконував батьків, що вже дорослий і носа йому витирати не треба, мама лишалася невблаганною. Тато запропонував єдиний розумний вихід — нехай їхній син погостює трохи в Зозулястому разом зі своїм другом.
Ще тиждень тому Максим Білан не міг упевнено сказати, що Денис Черненко — дійсно його друг. Денис — той взагалі не розумів, як і чому за останні місяці життя звело його з цим відмінником, якого він вважав «матусиним синочком» і до якого ставився коли насмішкувато, а коли — відверто вороже.
Правда, останнім часом Черненко мав кілька можливостей переконатися: його власне вміння хвацько забивати м'ячі та щотижня збільшувати кількість підтягувань на турніку проти Максимової кмітливості на начитаності виглядає дещо блідо. Розуміння цього лише дратувало Дениса. «Ботанік», який задихався на стометрівці, знаходив вихід у таких ситуаціях, де Черненко своїми м'язами нічого зробити не міг. Виходило, що результат всіх Денисових виснажливих тренувань не вартував кількох прочитаних Максимом книжок.
Але після того, як у перший же день свого приїзду в Зозулясте хлопці прославилися на все село, врятувавши від злочинців доньку мільйонера Коцюби, свою думку про приятеля Черненко змінив. Лише вони двоє знали, як усе насправді відбулося з тим викраденням. Максимове прозріння відбувалося в Дениса на очах, і вперше за весь час близького знайомства з розумником Черненко побачив, як той не радіє з того, що в останній момент прорахував ситуацію і вивів істинних винуватців на чисту воду.
Іноді видима перемога може сприйнятися переможцем за поразку.
Хоч Денис не вважав, що тоді вони програли, весь наступний день він не впізнавав свого приятеля. Той ходив, наче у воду опущений, і лише вечірнє купання в річці Хорол, яка текла за селом, трошки привело його до тями. Всі попередні історії Максим зазвичай охоче обговорював. Цю — не хотів, хоча не щодня їм доводилося ганятися за злочинцями на справжньому вертольоті.
Дивно, але переживаннями Максима перейнявся і Денис. Він завжди відзначався міцним сном. Але тієї ночі вперше на своїй пам'яті довго не міг заснути. Крутився з боку на бік і думав: він теж повірив тоді в ту історію з викраданням. Теж викладався на всі сто, рятуючи дівчину, за якою гналися крадії. Та потім з'ясувалося: їх обох обвели довкола пальця — і Максима, розумника, і Дениса, спортсмена.
Це означало: вони насправді рівні. Нічим один від одного не відрізняються. Для кожного з них завжди може знайтися сильніший та розумніший супротивник. А значить, зробив висновок Денис, їм обом слід триматися разом. З цією думкою він благополучно заснув, аби ранком рішуче затягнути Білана до гурту сільських хлопчаків, своїх давніх друзів та приятелів.
Саме сьогодні їхня компанія прийняла виклик від хлопців із сусіднього села Бережного. «Береги», як вони себе називали, запропонували «зозулям», як вони охрестили своїх суперників, визначитися, чиє село краще ганяє на велосипедах. Все це не просто так — подивитися на змагання зібралося чоловік десять із бережан та чоловік п'ятнадцять від Зозулястого. Серед обох груп підтримки були дівчата, тому учасники перегонів старалися як могли.
Кожна команда складалася з п'яти чоловік. Спочатку треба було на швидкість проїхати сто метрів битою дорогою. Потім те ж саме — полем. Після того вигадали естафету: проїхати сто метрів, розвернутися на повній швидкості, повернутися назад і передати естафетну хусточку наступному гравцеві. Нарешті — з розгону заїхати на велосипеді у воду. Хто далі заїхав, той і переміг. Щоб міряти відстань, один «зозулинець», Юрко Громницький, захопив із дому батькову рулетку.
Проти участі Дениса в команді «зозуль» ніхто не заперечував. У Бережному його знали і давно вважали за місцевого, котрий з якихось незрозумілих причин більшу частину року живе в Києві. Максим зайняв місце серед уболівальників.
Ці змагання він сприймав не лише як екстремальні, а і як дуже брудні. Білан був чистоплотним хлопцем і навіть не думав у все це втягуватися.
2. Потрібен стрибок
Поки що обидві команди йшли, як кажуть, голова до голови.
У перегонах на сто метрів лідером стали «береги». Вова Пономаренко із Зозулястого так різко рвонув із місця, що його велосипед став сторчака і хлопець перелетів через кермо. На щастя, приземлився вдало, тут же знову осідлав двоколісного коня і погнав за суперником, та дорогоцінні секунди все ж таки втратив. А в нього були реальні шанси «зробити» свого противника, Грицька Вовчука з Бережного — той був слабшим. Перший результат змагань — 3:2 на користь «берегів» і 1:0 у загальному рахунку.
Та на полі «зозулі» зрівняли рахунок. Колесо Вітька Соломахи з Бережного потрапило в якусь ямку, мало не зігнулося, Соломаха розбив носа та коліно, проте з дистанції не зійшов. Хоча фору Черненкові, своєму суперникові, все одно дав: Денис подолав сто метрів поля, наче справжній екстремал. А в наступній парі «зозулі» отримали перемогу просто по очках. Тому результат був 4:1 на їхню користь. Таким чином, загальний рахунок — 1:1.
З естафетою взагалі вийшов цирк. Розвернутися на повному ходу не вдалося майже нікому. Під загальний регіт щасливих від цього видовища вболівальників майже всі гравці падали в пилюку. Когось придавлював велосипед, хтось сам опинявся на ньому зверху. Проте Грицькові Вовчуку єдиному вдалося не впасти, отже команда Бережного автоматично виграла, звівши рахунок до результату 2:1.
Лишилися тільки стрибки у воду. Стрибки — сильно сказано. Хлопці вибрали не лише пологу ділянку берега, а й таке місце, де річкове дно виявилося не дуже замулене. Колеса не повинні вгрузати в мулі, інакше чистої перемоги не буде ні в кого.
Та хоч цей останній етап змагань і вийшов найвеселішим, визначити переможця тут виявилося найскладніше. Ніхто, заїхавши у воду на повному ходу, не зміг утримати велосипед. Кожен падав під загальний регіт, здіймаючи хмару бризок. Хоч міряй метром, хоч не міряй, перемогу не можна було записати жодному із гравців. І як результат, жодній команді.
Коли остання пара суперників хлюпнулася в річку майже одночасно і майже поруч, Вітька Соломаха заявив:
— Ну все, бійці, тут без варіантів. Бовтаємося, наче жаби. Або переграємо цей тур, або ми виграли.
— Чого це ви виграли! — півнем підскочив до нього Черненко, який під пекучим сонцем уже встиг майже повністю висохнути. — Наші їздять швидше, а ваші виграли?
— Ваші падають красивіше, — втрутився Вовчук. — За падіння вам дамо спеціальний приз — качан вареної кукурудзи.
— Тобі від твоєї ж кукурудзи живіт заболить! — вишкірився на нього Денис. — Бо я тебе нею нагодую, раз такий розумний!
— Чого ви завелися, пацани? — наспів Вова Пономаренко. — У нас судді є — хай вони вирішують. Для чогось же вони тут сидять.
Суддями взяли Валю, дівчину з Бережного і Галю, дівчину із Зозулястого. Звісно, вони могли між собою посваритися, відстоюючи перемогу кожна своєї команди. Проте хлопці цього навіть не припускали: якщо хтось на перегонах прийшов першим — це очевидно. Від дівчат вимагалося просто оголошувати: «На старт! Увага! Марш!», а далі просто відзначати, хто виграв, а хто пас задніх. Тому спортсмени нічим не ризикували і не боялися нечесного суддівського вироку.
— Судді не зможуть нічого толком вирішити, — зітхнув Соломаха. — Бо справді, з цими заїздами у воду фігня якась виходить. Колеса грузнуть, і все тобі. Треба просто щось інше придумати.
— Справедливо, — погодився Денис, відразу заспокоївшись. — Тільки ми вже на великах хіба не літали.
— До речі! — стрепенувся Вовчук. — Ось і політаємо. Дивіться, он там, — він кивнув ліворуч.
Решта хлопців повернули голови. Трошки далі берег піднімався вгору і нависав над річкою невеличким, але й не надто низьким пагорбом. При бажані цей пагорб можна було вважати трампліном.
— Метрів зо два над рівнем води, — промовив Соломаха.
— Те що треба, — сказав Пономаренко. — Тільки якщо хтось підігне хвоста...
— А ми простіше зробимо, — заявив Вовчук. — Знаєте, як? Всі стрибати не будуть. І ніхто з нас не буде. Фінал нехай вирішать самі вболівальники. Слабо?
— Це як? — не розумів Денис.
— А дуже просто. Ви вибираєте кандидата серед наших. Ми — серед ваших. Якщо стрибнуть обоє — гаразд: нічия. Купаємося, потім кавуни їмо. А коли той, кого оберуть, відмовиться з переляку, перемога записується іншій команді навіть без стрибка. Годиться?
— Раптом обоє відмовляться? — припустив Соломаха.
— Двох інших оберемо. Нормальний хід, пацани, хіба ні? Вболівальники рятують свою команду.
— Годиться, — кивнув Черненко. — Тільки все ж таки якщо хтось відмовиться, інший нехай стрибає. Хай доводить свою сміливість. Інакше або переграємо, або...
— Без «або»! — перебив його Вовчук. — Нехай так буде. Пішли до людей.
Хлопці рушили до гурту вболівальників, які з цікавістю чекали, до чого ж домовляться їхні команди. Підкликавши до себе дівчат-суддів, велогонщики виклали їм свою ідею.
— Оригінально, — погодилася Валя.
— Може бути, — підтвердила Галя. — Головне — судити дуже просто. Відмовився — програв. Стрибнув — виграв. Двоє стрибнули — нічия.
Тепер лишалося обрати тих, від кого залежатиме доля кожної команди.
3. Коротка паличка
Несподівана ідея вболівальникам сподобалася.
Більшістю серед них були дівчата. Їм, звісно, стрибати на велосипеді з трампліна в річку ніхто не пропонував. Лишалося четверо хлопців з Бережан, п'ятеро — з Зозулястого, і Максим Білан, який не розумів затятості суперників, та до себе її зовсім не притягав. Денис тут свій, а він, Максим, — гість. Ні ваш, ні наш. У всякому разі, йому здавалося — саме так його тут всі і сприймали: друг Черненка, герой-рятівник, але все одно — чужак.
Тому він спокійно, навіть із цікавістю почав стежити за розвитком подій.
А відбувалося все досить просто. Спочатку Вова Пономаренко попросив «берегів» стати півколом. Тоді під смішки кілька разів пройшовся повз хлопців. Нарешті тицьнув пальцем у груди одному з них — невисокому на зріст Костику Чепізі.
Костик був на рік меншим від усіх велогонщиків, та це нічого не змінювало. Його задерикуватий характер в Брежному добре знали. І те, що вибір Вови впав саме на нього, підтверджувало: зовнішність оманлива. Саме з Костиком ніхто із Зозулястого ніколи толком не перетинався. Звісно, дехто з хлопців знав, як його звуть. Маленького зросту, з рясно вкритим ластовинням обличчям, клаповухий, він справді був схожий на таку собі невинну ясочку.
— Не підведи, малий! — вигукнув Соломаха.
— Спокуха! — промовив Костик Чепіга з таким серйозним виглядом, що решта глядачів вкотре не стрималася від сміху.
Зробивши рукою заспокійливий жест, клаповухий Костик із поважним виглядом вибрав собі велосипед, зупинившись на машині Вовчука. Вмостившись у сідлі, він зробив коло пошани, зіскочив і діловито запитав:
— Ну, хто на старенького?
З боку все це виглядало справді кумедно. Максим давно так не забавлявся. Він взагалі думав, що такі персонажі бувають тільки в комедіях.
Раптом він відчув на собі чийсь пильний погляд. Ще сміючись, він глянув туди, звідки прийшли відчуття, і зустрівся очима з Вітьком Соломахою. Той міряв його дуже серйозним поглядом, ніби вирішуючи щось серйозне.
В Максимову душу закралися недобрі передчуття. Наче підтверджуючи їх, Соломаха ступив до гурту вболівальників «зозуль». Він не обтяжив себе проханням стати півколом, рядком чи ще якось. Бачив перед собою ціль, а точніше — жертву, і негайно вказав на неї пальцем.
— Ось він нехай стрибне!
Реакція Дениса Черненка виявилася дуже швидкою. Він миттю опинився між Вітьком і Максимом. Поки Білан переварював усе, що трапилося, Черненко вже кричав:
— Не вийде! Він взагалі не при ділах!
— А які тут у нас діла? — в голосі Соломахи чулися глузливі нотки. — Тут лише спорт. Твій друг з тобою, значить — він за вас. Чи проти?
— Чому проти? — не зрозумів Денис.
— О! Значить — за. Раз так, тоді твій друг грає на рівних з усіма. І якщо він зараз відмовиться стрибати, ваша команда програла. Ми щойно про це домовилися. Навіть судді підтвердять — все чесно, все за правилами.
У більшості життєвих ситуацій Максим вирішував щось для себе після роздумів. Тривалих, нетривалих — різниці жодної. Головне, що він завжди давав собі час подумати. Зараз на роздуми лишалися не хвилини, а навіть секунди.
— Перестань, Денисе, — з усією можливою тут гідністю промовив він. — Треба — значить, стрибну. Тим більше, отой їхній малий в останній момент відверне.
Тепер настала черга Костика Чепіги показати гонор:
— Ну ти, київська дитино! — крикнув він, намагаючись, аби його ламкий голос звучав грубувато, по-дорослому. — Ми зараз побачимо, хто відверне! Я тебе в лобовій атаці зроблю, синок!
Якими б розпеченими не ставали пристрасті, все одно оте «синок» із вуст клаповухого Костика розрядило обстановку. Навіть Денис не стримався — пирхнув. А тоді, змусивши себе посерйознішати, сказав Максимові:
— Дивись. Сам дивись. В тебе досвіду нема.
— А в малого є? — поцікавився Білан.
— У нього повні штани нахабства. Такий стрибне не тому, що сміливий, а на зло.
— Ну і я на зло. Всім, — буркнув Максим. — Краще велика дай.
Черненко підняв із землі свій велосипед, підкотив до Білана. Той сів у сідло, проїхався туди-назад, загальмував, зістрибнув.
— Годиться. Де у вас тут стрибають? Давайте покінчимо з цим.
Соломаха пошукав на землі, знайшов і підняв невеличку паличку. Переламав її так, аби вийшло дві нерівні частини. Простягнув жеребок судді Валі. Та тихенько про щось порадилася з суддею Галею. Після того, повернувшись до всіх спинами, вони кілька разів передали палички одна одній і нарешті повернулися.
Кожна з них виставила руку вперед. З кулака в кожної стирчав краєчок палички.
— Коротка — перший. Довга — другий. Давайте, хлопці.
Костик Чепіга трошки загальмував, і Максим потягнув жеребок першим. Йому дуже не хотілося цього робити. Він боявся стрибати навіть із такого невисокого трампліна. Тільки така вже натура: те, чого не хотілося робити, але робити це треба, Білан намагався зробити відразу, в першу чергу. Зробити і забути.
Спочатку рука сіпнулася до кулака Галі. Та тут же якась сила повернула її до палички, край якої стирчав із Валиного кулака. Взявся двома пальцями.
Смикнув.
Коротка.

Уривок з повісті
Собачі клопоти
1. Тато читає газети
Родина Біланів не часто вечеряла разом.
Сам голова сімейства, Білан-старший, часто повторював: рідні люди повинні триматися разом. А нічого, мовляв, так не гуртує, як спільна сімейна вечеря. Мама не заперечувала. Тільки тато сам же перший порушував традиції, варто було лише їх зробити правилом. То він десь затримався і прийшов пізно, то з головою в роботу поринув у кабінеті, і його не докличешся, а то взагалі спить без задніх ніг – закінчив чергову справу і відпочиває.
У Максимової мами – інші погляди. Якщо в родині хлопчик, то він мусить вчитися бути самостійним. Уяви собі, казала вона Максимовому татові, як буде, коли син виросте. Одружиться і вже наступного дня почне капризувати: давай, мовляв, жінко, їсти. Збирай на стіл. Хіба сучасні чоловіки повинні так себе поводити? Ні, хай краще ніхто в родині ні від кого не залежить. Є можливість поїсти всім разом – добре, збираємося за столом. Нема – хай кожен сам себе обслуговує. Добре хоч холодильник повний. Хто коли хоче, той тоді і їсть.
Сам же Максим не знав, що йому більше подобається: коли всі троє Біланів статечно вечеряють за кухонним столом, чи коли кожен накладає собі на тарілку всього, чого бажає, та споживає де і як бажає. І перший, і другий варіант мав свої плюси та мінуси. А головне – робив їжу чимось буденним, необов’язковим. Хочеш їсти – їж. Не хочеш – ходи голодним. Є насправді більш цікаві справи. Тут Максим усе ж таки вбачав скоріш татову правоту: не треба робити з їжі культу і зациклюватися на ній.
Цього травневого вечора склалося так, що Білани сіли вечеряти гуртом. Був вихідний день. Причому не просто неділя, а день завершення дещо втомливої череди неодмінних травневих свят. Всі, хто хотів, відсвяткували все, що хотіли. Причому багато хто з татових ділових партнерів мотнув на ці дні за кордон відпочивати – все одно толком не працюватимуть. Через те Білан-старший нарешті виспався, нікуди не поспішав. Тож нічого не завадило татові, мамі й синові попити на кухні чаю зі спеченим вільною від поточних справ господинею пирогом зі смородиновим варенням.
Зробивши добрячий ковток зеленого чаю із жасмином, тато взяв із купи газет, складених на підвіконні, верхню, недбало перегорнув її.
– Скільки раз просив, – промовив він із невдоволеними нотками в голосі. – Не витягайте ви з поштової скриньки цього безкоштовного мотлоху! Тут же нема чого читати, зате повна хата сміття.
– Макулатури, – поправила мама.
– Ну, макулатури, – погодився тато. – Раніше її хоч приймали на вагу і книжку хорошу давали. Тепер тільки скриньки захламляють… Сміттєпровід для чого придумали? Туди цей мотлох!
– Чому мотлох? – Максим не міг пояснити раптової образи, але все одно таке зауваження його зачепило. – Люди стараються, друкують. Інші теж стараються – розносять. І потім, невже там нічого справді корисного не можна знайти?
Тато глянув на сина поверх окулярів у тонкій елегантній оправі.
– Приємно, синку, що ти так поважаєш працю інших. Це значить, що люди з часом поважатимуть і твою. Але ось послухай, – тато пробіг очима по сторінці. – Продам папугу. Дуже здібний. Говорить. Ціна договірна. Номер телефону… Нам потрібен папуга?
– Може, комусь і треба, – знизав плечима Максим.
– А ти, синку, глибше копай, – тато навіть склав газету. – В Україні папуги не водяться. Значить, їх треба везти сюди з-за кордону. Той, хто привіз його в Київ, явно зробив це для власної втіхи. Навіть навчив його говорити…
– Напевне, слово «дурак», – вставила мама.
– Ага, – погодився тато. – Люди з малесеньким розумом учать папуг говорити саме це слово. Ну, от, тепер жива іграшка хазяїнові набридла. Він продає її, і, прошу мати на увазі, не до зоопарку. І вже точно – не в клуб любителів папуг, якщо такий у нас є. Знаєте, читаючи такі оголошення, можна скласти уявлення про тих, хто дихає з тобою одним повітрям. Причому, синку, дуже розчаруватися.
Максим ніколи б не подумав, що такі серйозні висновки його батько здатен зробити, прочитавши кілька звичайних оголошень у безбарвній дармовій газеті. Аж сам зацікавився, потягнув газетний аркуш до себе, розгорнув.
– Що ти про це скажеш, тат? Знайду собаку… І номер телефону, куди звертатися…
– І? – байдуже запитав Білан-старший.
– Нічого. Хтось пропонує свої послуги. Знайду, значить, вашого собаку. Я бачив на стінці сусіднього будинку оголошення: «Зник собака. Тому, хто знайде – винагорода».
– Правильно, – кивнув тато. – Хтось втрачає, хтось знаходить. А ще більше людей викидає такі газетки. Значить, марно всі кругом працюють. Ефекту нема. Дякую всім!
Останні слова він сказав мамі. Тоді підвівся і діловито запитав:
– А чому б, синку, нам не прогулятися у скверик? Погода – наче на замовлення, – і навіть промугикав: – Травень, травень, лагідний травень…
Прогулятися з татом? Чому б і ні!
2. Чемпіон і дівчачі сльози
Солоний піт заливав Денисові Черненку очі.
Тут, на невеличкому стадіоні неподалік від затишного о цій вечірній травневій порі скверу, він уже другий тиждень щовечора бігав підтюпцем. Незабаром, під кінець навчального року, буде традиційний забіг на сто метрів. І це, як точно знав Денис, збіжиться з фінальними змаганнями за Золотий кубок.
Поки що вирватися в беззаперечні лідери Черненкові не вдавалося по очках – усіх претендентів на голову випереджав Толик Тумановський з паралельного класу. Нічого дивного. Він вирвався вперед, коли всі плавали наввипередки і стрибали з вишки. Толя, єдиний, хто мав змогу регулярно ходити в басейн, тут міг дати фору кому завгодно. А раз плавець – значить, ноги треновані і дихалка не підводить. Тому на кросі першого травня показав кращий результат. Ні, Золотий кубок цей Толик легко забирає.
Але Денис Черненко спокійно і впевнено рухався за ним. І мав цілком реальні шанси вийти якщо не на друге, то точно – на третє призове місце. А значить – хоч і не помахати переможно Золотим кубком, та все ж таки отримати приз переможця. Безкоштовний абонемент, який відкриє для нього на півроку двері одного з кращих спортивних залів міста: про це можна не лише мріяти – за це варто боротися.
Тому хлопець намотував по асфальтованій біговій доріжці стадіону коло за колом. Кожного вечора збільшуючи навантаження і пробігаючи на одне коло більше. Дорослі чоловіки, мешканці довколишніх будинків, котрі час від часу виходили сюди розтрусити жирок, не витримували темпу затятого семикласника. Це Денисові лестило.
Пробігши останнє на сьогодні коло, чемпіон з розбігу бухнувся на товсту металеву трубу, відполіровану сотнями сідниць до блиску, яка правила тут за спортивний снаряд. Відсапався, витер піт тильним боком долоні. Тоді задер білу футболку з емблемою київського «Динамо», обтер лице та волосся нею. Посидівши так кілька хвилин, Черненко підвівся і, кинувши прощальний погляд на хлопців, котрі без особливого ентузіазму ко5пали на футбольному полі м’яча, неквапом рушив додому.
Заплакану дівчинку він побачив, щойно зайшов у сквер. Вона сиділа на краєчку найближчої до виходу лавки, опустивши голову. Її худенькі плечі здригалися. Дівчинка виглядала на кілька років меншою за Дениса. Його молодші брат і сестра, двійнята Коля і Оля, були ще меншими за цю чимось ображену дівчинку. І плакали обоє частіше. Через те повз тих, хто ридма ридає, особливо молодших за себе, Черненко спокійно пройти не міг.
Сквер не був безлюдним. Інші лавки займали бабусі, мами з колясками та молодь із пляшками пива. До сліз малої нікому з них діла не було. Рішуче підійшовши до дівчинки, Денис присів біля неї, незграбно погладив по коротко стриженому волоссю на голові.
– Е, малеча… Ти чого? Скривдив хтось?
Дівчинка підвела на нього худеньке заплакане личко.
– Собака, – тихо мовила крізь сльози.
– Що – собака? Покусав собака? Куди вкусив?
– Нє… Пропав… Забіг кудись і все…
– Давно? – діловито поцікавився Денис.
– Не знаю… Я вийшла з песиком гуляти… Я завжди ввечері з ним гуляю. Тітка каже, песик бігати повинен. Ось я і відчепила поводок. Потім гратися почала, я завжди граюся он там, на майданчику, – вона кивнула головою на дитячий майданчик, де з нагоди теплого вечора було ще повно дітей. – Ніколи нічого такого не було… Марту всі знають…
– Що за Марта?
– Собаку так звуть. Вона дівчинка. Пекінес… Завжди з нею всі граються. А тут вона кудись забігла. Я вже кричала, гукала, все кругом облазила… Тепер мені від тітки нагорить, – по щоках дівчинки знову покотилися величезні гіркі сльози.
– Від якої ще тітки?
– Тітка Клава… Мамина сестра… Я живу в неї, мама з татом за кордоном працюють. У них контракт, відмовитися не можна. А тітка Клава нікого не любить, тільки Марту свою… Я боюся додому йти…
Не знаючи, як дати всьому цьому раду, Денис знову погладив дівчинку по голові. Хотів витерти сльози своєю футболкою, та вчасно передумав: не дуже вона чиста, до того ж волога.
І раптом рвучко звівся на ноги. Ось хто допоможе!
Просто йому назустріч по алеї крокували Максим Білан і його батько.
3. Дуже простий план
– Гей! – на всю силу легенів гаркнув Черненко, привертаючи до себе увагу і махаючи приятелеві рукою.
Той махнув у відповідь, щось коротко сказав татові й підійшов до Дениса і дівчинки. З першого погляду дійшло – щось тут не те, щось погане коїться.
Черненко не чекав, поки Білан почне запитувати. Сам у двох словах усе розповів, а тоді навіть не сказав чи запропонував – заявив із вимогою в голосі:
– Людині допомогти треба!
– Та ясно, – погодився Максим. – Тільки як ти собі все це бачиш? Зараз поділимо район на квадрати, зберемо народ і почнемо під кожен кущик заглядати?
Почувши таку безнадійну пропозицію, дівчинка тепер заревіла вголос. На двох підлітків, що розмовляли з малою, почали косо позирати бабусі з сусідніх лавок.
– Вмієш ти втішити, – невдоволено буркнув Денис. – Сам бачиш – нема виходу.
– Все через те, хлопче, що думати ти поки не зовсім навчився, – повчальним тоном мовив Максим.
– Ну-ну, поговори в мене!
– Так, давай ще зараз гризтися, – Черненко починав дратувати Білана. – Подумай сам: собачка не могла кудись забігти сама. Мала, ти бігала додому? Не крутиться там ваша Марта, біля під’їзду чи на сходах?
– Сто разів бігала, – схлипнула дівчинка. – Як на зло, тітки Клави теж удома нема, пішла кудись до приятельки, прийде пізно. Її песика у дворі всі баби знають. Якби Марта додому прибігла, мені б уже сказали.
– Так, – кивнув Максим. – Отже, пес пекінес не дурний, дорогу додому знає. Але не прийшов. Значить, загубився серйозно. Може навіть таке бути: вискочить собака на дорогу перед машиною – водій загальмує, рятуючи собаку. Бачить – пес породистий, явно не бродячий. Бере собі в машину, а тоді дає оголошення: мовляв, знайшовся песик, прикмети такі-то.
Ці припущення помітно заспокоїли дівчинку. Черненко втішився, помітивши, як у неї почали висихати сльози, а в очах натомість з’явилися проблиски надії.
– Він правду каже? – запитала дівчинка в Дениса, в якому вже бачила якщо не Господа Бога, то, як мінімум, старшого брата – захисника.
– Не знаю, чи правду, – чемпіон скоса глянув на свого приятеля – «ботаніка». – Але те, що правильно говорить – сто відсотків. Він у нас уміє правильно мислити.
– Тебе як звати, мала? – поцікавився тим часом Максим, і Денис роздратовано прикусив губу. От дурень! Ім’я людини, в якої трапилося горе, треба завжди дізнаватися в першу чергу.
– Таня-а, – вичавила з себе дівчинка.
– А тітку, значить, звуть Клава? – вів далі Максим.
– До чого тут тітка? – рятівник всіх маленьких дівчаток Денис Черненко відчув, що Білан потроху перебирає на себе контроль над ситуацією.
– Клавдія Зіновіївна, – схлипнула дівчинка і витерла рештки сліз. – Вона хороша, добра, тільки собачку свою дуже любить…
– Більше, ніж людей, – зробив категоричний висновок Денис.
– Значить, Тетянко, робимо так, – діловито сказав Максим. – Їсти хочеш?
– Не дуже…
– Хочеш, – зробив висновок хлопець. – Зараз ми тебе погодуємо. Тим часом я попрошу свого тата, він подзвонить Клавдії Зіновіївні і пояснить ситуацію. Потім навіть проведе тебе додому. Ну а ми ось із ним, – Максим кивнув на приятеля, – спробуємо пошукати твого песика пекінесика. Годиться?
Впевнений тон Максима і мужній вигляд Дениса остаточно заспокоїли дівчинку. Вона навіть посміхнулася. Не відкладаючи справу надовго, Максим поспішив до тата, який терпляче чекав сина на лавці, і вже за п’ять хвилин Білан-старший вів Таню за руку до себе додому.
Максим жестом підкликав до себе Дениса, і той неохоче підійшов. Знаючи, що його поважний батько успішно впорається зі злою тіткою Клавою, Черненко чомусь гнівався сам на себе: у його родині нема дорослих поважних мужчин, які можуть взяти на себе такі самі клопоти. Розуміючи, що ані Максим, ані його тато тут ні до чого, Денис усе ж таки не приховав своєї неприязні.
– Цікаво, як ти шукатимеш собаку… Сам слід візьмеш, носом, мов той вірний Мухтар?
– Все наче навмисне складається на нашу користь, – таємниче відповів Білан. – Гайда чайок пити. Заодно душ приймеш, мокрий онде весь.
Денис не сумнівався – вони йдуть до Бабусиної хати.

Уривок з повісті
1. Дружба під загрозою
Могло бути краще, але хай уже так.
Це вирішив для себе Максим Білан, коли новий директор їхньої школи Анатолій Федорович Громовець на прізвисько Плазун замість того, щоб за своєю звичкою зібрати загальні збори і при всіх викрити злодія, спустив цю історію на гальмах. І назавжди припинив існування так званої Групи залізного порядку. Навіть не назвав це невдалим експериментом. Просто наступного дня, після того, як Максим і його друг Денис Черненко зловили злодюжку на гарячому, зі шкільних коридорів зникли патрулі старшокласників з червоними пов’язками.
Це сталося після того, як новий директор вирішив домогтися залізної дисципліни в школі. Для цього він запропонував учням старших класів стати його добровільними помічниками. Активісти, начепивши на рукави червоні пов’язки, почали ловити при вході до школи всіх, хто бодай на хвилину запізнився на урок. З порушниками дисципліни відбувалася виховна розмова в директорському кабінеті, і навіть хлопці не завжди могли стримати сльози приниження. Не кажучи вже про дівчаток: з тими постійно траплялися істерики. Правда, вже через три дні такого експерименту кількість запізнень звелася до нуля, але ціна цьому була, як на Максима, надто висока.
Одночасно старшокласники почали стежити, щоб під час перерв ніхто не бігав і всі поводили себе пристойно. Відчувши безмежність та безкарність влади, керівник Групи залізного порядку, спортсмен Вова Завгородній, який на пам’яті Білана й Черненка уже попадався на крадіжці, вирішив цю саму владу ще більше посилити. Відповідно до його плану з роздягальні та порожніх класів почали зникати речі. Порядок, таким чином, мусив стати не просто залізним, а залізобетонним. І якби не втрутилися Максим із Денисом, хто знає, як би далеко зайшов Завгородній у своїх планах стати чи не другою людиною в школі після директора.
Нікого з Групи залізного порядку не покарали лише через те, що Плазун і сам не знав про ці «корисні» ініціативи свого помічника. Тому спершу розгубився, а потім зрозумів: варто тільки надати цій історії розголосу, як доведеться багато чого пояснювати, і насамперед – батькам обікрадених школярів. Через те крадене тихцем повернули. Просто підкинувши під парти, а Вова Завгородній знову став звичайним, так би мовити, рядовим учнем.
Свою роль, як вважав Максим, зіграло і те, що він та Черненко познайомилися з Плазуном ще влітку. І так само за кримінальних обставин. Їхній майбутній директор виявився причетним до не дуже красивої історії викрадення екзотичних тварин, яка так само не пішла нікуди – таке вже наше життя. Після того стосунки з директором набули особистого характеру. Отже, викриття злодюжки, а заразом – злочинної сутності Групи залізного порядку і особисто Вови Завгороднього, було їхньою невеличкою перемогою. Та Плазуну не подобалося те, що двоє підлітків знову перемогли його. І визнання невдалості експерименту одночасно стало б визнанням не те що помилки, а власної поразки.
Проте Білану з Черненком жити стало легше. Їм не потрібні були офіційні та публічні лаври переможців. Вони самі знали, що перемогли, й цього знання їм обом цілком вистачало.
Проблему Максим Білан бачив в іншому: їхня дружба з Денисом, яка виросла з неприязні та пройшла випробування взаємними образами і так само – спільними пригодами, тепер опинилася під загрозою. Цього разу загроза прийшла з несподіваного боку, і Максим не знав, що з цим робити.
Оксана Дорошенко, лідер шкільної музичної групи «Гурт Тіни», яку колись хлопці витягли з великої халепи і яка так само вважалася тепер їхнім бойовим товаришем, почала підтримувати з Денисом Черненком не зовсім дружні стосунки. Вірніше – зовсім не дружні. Денис від першого вересня вже цілий місяць по буднях зустрічав її біля під’їзду, брав у неї шкільну сумку, і ця парочка йшла до школи. Максим навіть був переконаний: якби Оксана вчилася з ними в одному класі, Черненко вже пересів би до неї за парту.
Чоловічу дружбу зіпсує спідниця.
Білан прочитав це в якійсь книжці і тепер на власні очі переконався у правдивості цих слів. Правда, поки що на дружбу як таку Оксана не впливала. Навпаки, вважала, що вони тепер – одна команда, тож мусять разом ходити в кіно, на концерти і просто гуляти. Спробувавши кілька разів, Максим відчув себе третім зайвим, після чого делікатно, під різними приводами почав відмовлятися від дозвілля «на трьох». Як він помітив, Денис і Оксана не надто цим переймалися.
Максим розумів: не можна так поводитися, навіть думати так не годиться. Та його настрій можна було пояснити: йому теж подобалася Оксана Дорошенко. Але ж Черненко виявився більш спритним, і Оксані з ним справді цікаво.
Хоча в чому фокус? Денис читав мало, по телевізору дивився лише спортивні програми та фантастичні бойовики не найвищого ґатунку. Він був старшим у родині, де крім нього росло ще двійко дітей і не було батька, тож мама не мала коли займатися старшим сином. Коли Максим волею долі познайомився з Денисом ближче, він був здивований його невіглаством, хоча погоджувався: життєвого досвіду в однолітка виявилося-таки більше. З тієї весни майже нічого не помінялося. Денис уперто ігнорував те, що називають самоосвітою. Оксана – музикант і співачка, і, здавалося б, по духу мусить бути ближче до нього, Максима.
Проте цим двом різним людям виявилося цікаво вдвох. Максимові Білану довелося зізнатися собі: він тихо їм заздрив.
2. Дядько Джон зламав ногу
Початок жовтня приніс бабине літо і дав трошки відпочити від безперервних злив.
Теплого вечора початку жовтня Максимова мама повернулася з роботи дуже збуджена і відразу з порога, навіть не скинувши чобітків, сказала з розпачем у голосі:
– У нас проблеми!
Білан-старший відірвався від газети. Максим, стурбований маминою заявою, висунув голову зі своєї кімнати.
– Щось серйозне? – запитав тато.
– Люда не може приїхати.
Люда, а для Максима – тьотя Люда, була рідною маминою сестрою, молодшою за неї на три роки. Десять років тому вона познайомилася в Києві з молодим американцем, що приїхав на якийсь бізнес-форум. Людмила з дитинства серйозно вивчала англійську мову. Після університету влаштувалася перекладачем у одній відомій фірмі. Так вона потрапила на той форум, познайомилася з Джоном Говардом, слово за слово – вони подружилися. Почали листуватися, а вже менше ніж за рік побралися, і в Біланів з’явилися родичі за океаном.
Джон і Людмила Говарди прилітали в Україну раз або два на рік. Але спочатку вирушали до Одеси. Там, у місті біля моря, жила бабуся Джона, Софія Лапідус. Так, по материнській лінії Джон Говард був, як прийнято говорити в Одесі, одеситом. Його мама свого часу теж вийшла заміж за американського громадянина. Джон, або дядько Джон, як мусив називати його Максим, добре розмовляв російською, протягом останніх семи років досить пристойно оволодів українською і вважав символічним своє одруження з громадянкою України. «Від потягу крові не втечеш!» – часто любив промовляти він.
Звичайно приїзд родини Говардів відбувався в кілька етапів. Максим затвердив це, мов таблицю множення. Спочатку Говарди домовлялися там, у себе в Америці, з нянею для їхнього сина Айвена, по нашому – Івана. Потім перевозили Айвена та няню до будинку батьків Джона. Далі прилітали в «Бориспіль» і відразу ж брали напрокат авто, щоб негайно їхати до Одеси. Джонова бабуся дуже не любила, коли улюблений онук затримується, а засмучувати свою бабусю одесит Джон Говард не хотів і не мав права. Побувши в Одесі тиждень, Говарди сідали в авто, поверталися до Києва, де гостювали в Біланів ще три дні, після чого, повернувши машину, сідали на літак і вирушали назад до Америки.
Проте Максим змушений був вислухати від мами ще раз всю цю історію, яка закінчилася розпачливим вигуком:
– А в Одесі Джон зламав ногу!
– Отак! – вирвалося в Білана-старшого. – Як йому це вдалося?
– Не повіриш – машиною стукнуло! Джон, сам знаєш, слухняний пішохід. Вийшов з дому в супермаркет, там два квартали пройти, ти ж знаєш! І на червоне світло якийсь молодий телепень не зупинився! Джон ще вчасно відскочив, а то б голову міг розбити!
– Порушника затримали?
– На наступному перехресті. Синок якогось багатого татуся. Вже зранку віскі наковтався, вирішив швидкісні перегони влаштувати. Його забрали в поліцію, тільки Джонові від цього не легше. Нога в гіпсі, Люда сидить біля нього, бо бабуся мало того, що стара, так ще й сама прихворіла. Осінь, погода, вік – все вкупі.
– З гіпсом Джона на літак пустять, – заспокоїв дружину Білан-старший.
– Ти, мабуть, зачитався своєю газетою. І не все до кінця розумієш, – зітхнула мама. – Я не бачила сестру з минулої осені. Вона може вести машину, але ти ж знаєш, як Люда боїться наших доріг. Джон ще міг, як він сам каже, прийняти виклик на двобій. Таким чином, вона з Джоном мусить сидіти в Одесі, доглядаючи і його, і хвору бабусю.
– Добре, – зрозумів її з півслова тато. – До мене дійшло, не хвилюйся. Домовлюся з ким треба, візьму три дні за власний рахунок, поїду до Одеси і заберу звідти Джона з Людою. Завезу сюди на машині, хай гостюють у нас скільки там треба, зі своїми переламами та гіпсами.
– І знову не так! – мама навіть тупнула ногою. – Люда не може кинути Джонову бабусю. Отже, ти зможеш їх забрати лише в тому випадку, якщо просто з Одеси повезеш у аеропорт! І я не побачуся з сестричкою, не наговорюся з нею! Я теж відпрошуся, де треба! Теж візьму відпустку за свій рахунок! І ми поїдемо до Одеси разом!
– Стоп-стоп! – тато виставив перед собою обидві руки. – Що значить разом? А Максим? Це не літо, вже навчальний рік, і лишити його самого вдома навіть на ці кілька днів я не ризикну.
Максим напружився: несподівано його персона стала каменем спотикання у маминих планах.
– Хто тобі сказав, що він лишиться вдома сам? – здивовано запитала мама. – Я напишу записку в школу, класному керівнику, і все владнаю. До того ж сьогодні понеділок, правильно? Поїдемо ми в середу ввечері. Максим прогуляє, таким чином, лише два дні – четвер і п’ятницю. Бо назад ми поїдемо всі разом у неділю рано. Ось тобі чотири дні, два з яких – вихідні. Я правильно все порахувала?
– Абсолютно правильно, – зітхнув Білан-старший, повернувся до Максима. – Бач, синку, як воно в житті буває? Американець ламає ногу, а троє українців через це міняють свої найближчі плани.
– Може, я б справді вдома лишився? – заїкнувся Максим.
– І думати забудь! – категорично промовила мама. – Ти в нас хлопчик розумний. Два дні без школи нічого серйозного не змінять. Хоч ти вже і дорослий, як вважає дехто, – вона красномовно глянула на тата, – залишати тебе самого тим більше не можна. Раз дорослий, то й викинеш якісь надто дорослі штучки! Все, це не обговорюється! Зараз вечеряти будемо…
Ось так Максим Білан зробив ще одне сумне відкриття. Його не просто починають потроху зраджувати друзі, йому, не зважаючи ні на що, зовсім не довіряють батьки.
Невже тепер у житті завжди так буде?
3. Випадок на одеському вокзалі
Всі проблеми вдалося вирішити на диво швидко.
Білан-старший погодив свою кількаденну відсутність у себе на роботі. Мама, як виявилося, домовилася про все вже за півгодини після того, як дізналася від сестри про ногу дядька Джона. Максим заніс класному керівникові батьківську записку – вона не викликала заперечень. Тато взяв квитки на поїзд «Київ – Одеса».
Зібралися – поїхали.
Перед від’їздом Білан, звісно, розказав Черненкові, чому його не буде кілька днів і куди він їде. Денис знизав плечима, вкотре образивши Максима. Той, ясна річ, вигляду не показав. Проте всередині шкреблася кішка: він від’їжджає на чотири дні, а другові байдуже до цього. Звичайно, в нього тепер подруга завелася, з нею цікавіше. Ну й нехай собі!
– Коли що… дзвони мені, – не сподіваючись ні на що, нагадав Білан. – Я беру телефон із собою, номер ти знаєш.
– Той, який тобі батько купив? – уточнив Денис.
– Ага, той самий. Про всяк випадок запиши ще татів номер.
– Для чого? – здивувався Черненко.
– Мало що… Раптом щось виникне серйозне, а до мене не додзвонишся…
– А, – махнув рукою Денис. – Нічого серйозного не станеться. Без тебе, старий, світ не завалиться, можеш на це навіть не сподіватись. Подзвонимо, звісно, з Оксанкою. Спитаємо, як ти там без нас.
– Нормально, – вирвалося в Максима.
Він тут же прикусив язика, але Черненко, здається, не помітив ані його роздратування, ані його загалом пригніченого настрою. Самому йому велося дуже добре. Злодюгу зловив, дівчина ним пишається, вони ходять під ручку, мов справжні кавалер і дама…
Вкотре вирішивши, що світ до нього несправедливий, Білан через силу посміхнувся, потиснув другові руку й повернувся додому. Батьки не помічали його понурого стану – надто вже були заклопотані збиранням у дорогу. Коли сіли в поїзд і розмістилися в своєму купе, Максим сидів тихо, мовчки попив чаю з бутербродом, умовив тата пустити його спати на верхню полицю, пообіцяв мамі не впасти звідти, вмостився і задрімав під стукіт коліс.
Одеса зустріла їх сонячним південним ранком. Тьотя Люда Говард не змогла приїхати на вокзал із зрозумілих причин, та Білани прекрасно знали дорогу до їхнього дому. Вони дружно рушили через вокзал до міста. Тато збирався брати таксі, але для цього слід було пройти через привокзальну площу. У жодному випадку Білан-старший не радив брати машину відразу від вокзалу – так завжди виходить дорожче. Краще пройтися кількасот метрів.
Назустріч їм сунув невеличкий натовп – когось урочисто зустрічали. Люди так поспішали, що вирішили не обходити зустрічних, а просто врізалися в них. На якусь мить родина Біланів опинилася в гамірному строкатому натовпі. Максима людська течія навіть трошки віднесла вбік. Коли натовп згромадився на платформі, мама підхопила його за руку.
– Не губися! Ходімо швидше!
Максим автоматично висмикнув свою руку з її правиці. Цього ще бракувало: поведуть його, наче маленького хлопчика! Тато давно вже зрозумів, що син уже дорослий і самостійний. А ось яке диво мусить статися, аби ця істина дійшла до мами – бог його знає.
Білан-старший рухався на кілька кроків попереду. А коли пройшли вокзал і вийшли на площу – взагалі вирвався вперед, перетнув майдан і за кілька хвилин домовився з одеським таксистом про цілком прийнятну суму. Поки водій вантажив у багажник сумки, Білан-старший поліз по мобільник, щоб сповістити родичів про їхній приїзд.
Максим перший помітив, як тато змінився на обличчі. Витягнувши руку з кишені куртки, він ляснув себе обома руками по боках, потім запхав руки до кишень штанів, ще раз обмацав себе: так роблять огрядні люди в кіно, коли хочуть показати, що їм давно треба худнути, ось тільки часу нема.
– Що? – коротко запитав він у тата.
Мабуть, його запитання прозвучало надто голосно та різко – на Білана-старшого схвильовано подивилися мама і таксист.
– Телефон, – розгублено промовив тато. – На платформі ще був…
– Я, звичайно, дуже вибачаюсь, мадам, але ваш чоловік привіз вас до Одеси, – сказав таксист чомусь мамі. – Вам таки треба було пильнувати не його, а його кишені.
– Ота публіка, – впевнено сказала мама. – Той натовп на платформі. Це хтось із них.
– Коли йде багато порядних людей, серед них завжди ховається той, кому потрібен мобільний телефон гостя Одеси, – філософськи зазначив таксист. – Гаманець на місці?
Білан-старший мовчки ляснув себе по внутрішній кишені.
– Так слухайте сюди: вам ще пощастило! – вигукнув таксист. – Ви можете заплатити за свій проїзд та ще й купити новий мобільний телефон. Я навіть покажу, де є дешевше. Є одна фірма, там працює мій брат. Ця фірма себе не рекламує, бо навіщо хорошій фірмі себе рекламувати? Я подзвоню йому, і він таки зробить вам хорошу знижку!
– Може, поліцію гукнути? – обережно запропонувала мама.
– Мадам, я вас благаю! – картинно розкинув руки водій. – Поліція не збирає крадені телефони! Злодій навіть не придумає понести ваш телефон у поліцію!
Максим витягнув із кишені свій телефон, простягнув татові. Білан-старший набрав по пам’яті номер вкраденої мобілки, трошки послухав, відключився.
– Абонент не може прийняти дзвінок, – промовив він.
– А ви хотіли, щоби ширмач[1] таки відповів і подякував вам? – іронічно запитав таксист. – Поїхали, все одно ви нічого тут не вистоїте.
Визнавши правоту таксиста, Білани нарешті вмостилися в салоні таксі й поїхали куди треба. Про приїзд повідомила мама – вона так само, як і Максим, вберегла свій телефон. Але настрій родини був остаточно зіпсований.

Уривок з книги
Глава 1. БЕЗВИХІДНА СИТУАЦІЯ
Денис Черненко тонув.
Він ішов на дно швидко і стрімко, як рибальський гумовий човен, пробитий гострим шматком прибережного корча. Потопав, наче найбільший у світі корабель «Титанік» серед нічного океану під час свого першого і єдиного рейсу. Гинув на очах у двадцяти хлопців і сімнадцяти дівчат.
Як на зло, цьогоріч від початку березня жоден із однокласників не захворів. 7-А клас зібрався весь, і тепер тридцять сім пар очей дивляться на того, кому не пощастило. І в жодних очах не прочитаєш співчуття потопаючому.
— Черненку, ми всі тебе слухаємо, — підбадьорив носатий історик. У голосі вчителя Денис так само нічого втішного не почув. — Розкажи нам щось цікаве.
— Не знаю я нічого цікавого, — буркнув хлопець, стоячи біля дошки обличчям до класу і переминаючись із ноги на ногу.
— А мені здавалося, що історія — цікавий предмет, — історик зробив вигляд, що здивувався. Хтось із однокласників про всяк випадок реготнув.
Прикро ось що: проти історії Денис справді нічого особливого не мав. Часом йому було навіть цікаво слухати розповіді вчителя про різноманітні бої й переможні походи князів та королів. Правда, коли той оповідав про сварки князів між собою, Черненко байдуже дивився у вікно або обережно починав гортати перший-ліпший журнальчик. Про футбол і машини хлопцеві в такі моменти було читати цікавіше, ніж про якусь феодальну роздрібненість.
Ні, історія — нормальний предмет. Та й історик у них не такий вже зануда. Є гірші предмети. Візьміть хоч алгебру. Або літературу — там постійно змушують вчити щось напам’ять. Може, Денис і вчив би. Тільки всі ці віршики чи шматки класичної прози йому видавалися зовсім нецікавими.
Історія — то інша річ. Усі ці давні воїни, богатирі- ратники чимось подобалися Денисові Черненку.
Він уявляв, яким треба бути сильним, щоби піднімати ковані мечі та довжелезні списи. Алгебра з її квадратними коренями князівським дружинникам точно не потрібна. Але ж історик зараз не про битви його запитує. І не просить пояснити, чому богатирі мусили займатися спортом…
— Предмет нормальний, — погодився Денис із учителем, аби лиш не мовчати.
— О, це вже прогрес! — історик пройшовся перед класом, заклавши руки за спину, через що дуже нагадував чаплю. Його в школі так і дражнили — Чапля.
— Отже, — продовжив історик, — я недарма стараюся. Але, — його худий палець націлився на стелю, — я все це не вигадую. Підручники теж складають мудрі люди, які так само нічого не вигадують. Історія, Черненку, залишається в документальних літописах та героїчних епосах. Особливо це стосується історії Київської Русі кінця десятого — початку одинадцятого століть. Тому, — вчитель повернувся на своє місце, вмостився за столом, підсунув до себе класний журнал, — мені хочеться почути від тебе, Черненку, ім’я бодай одного героя того часу.
— Людина-павук! — вигукнув із задньої парти Ігор Нещерет. Тепер клас вибухнув реготом дружно.
Історик зробив вигляд, що не звернув увагу на цей вигук.
— Мені здається, Черненку, ти трошки подумаєш і скажеш усім нам, хто був героєм народного епосу, який оспівував боротьбу русичів із ордами кочівників. А хто такі кочівники, нам скаже Нещерет.
Глава 2. ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І КОНАН-ВАРВАР
Під хихотіння класу дотепник підвівся і, затинаючись, промимрив:
— Ну, кочівники… Вони…той… кочували… Вели переважно кочовий спосіб життя, — старанно наморщивши лоба, почав Нещерет. — Кочівниками були монголо-татари. У них було велике військо, і це військо постійно нападало на Київську Русь, грабуючи її і беручи в полон жінок та дітей…
Поки Нещерет говорив, а історик із непідробною цікавістю його слухав, Денис жадібно нипав поглядом по обличчях однокласників, які сиділи на перших партах. Йому потрібна була підказка. Соломинка, за яку готовий схопитися будь-який потопаючий.
Цю соломинку міг кинути лише Білан.
Максим Білан сидів якраз за першою партою у першому від дверей ряду. Цей зубрила робив вигляд, що нічого не відбувається. Правильно, викликали ж не його, чого б йому ото «паритися». Він точно знає все про ті дурнуваті епоси.
Ніби відчувши на собі пекучий погляд Дениса і немов прийнявши сигнали, котрі той посилав, Максим подивився на нього і навіть кивнув: чого, мовляв, треба? Черненко напружив м’язи обличчя, викотив очі й кілька разів гойднув головою, закликаючи: «Підказуй, дурню!»
Нещеретові, як це часто бувало, починала лестити загальна увага. Він узагалі хотів бути артистом і постійно виступав із якимось номером на концертах шкільної самодіяльності. Точно має талант, паскудник: про що б не починав говорити, яку б дурню не молов — заслухаєшся.
Це давало Денисові Черненку додатковий виграш у часі. Він знову нетерпляче кивнув Максимові Білану. Але той знизав плечима і розвів руками. Ага, це в його стилі: сам, мовляв, викручуйся. Черненко визвірився і показав кулака. Навіть зобразив боксерський удар для більшої переконливості. Та ще й ногою тупнув.
Ось як із такими грамотіями треба! Злякався, слабак! Подався вперед, щось шепоче. Глянувши одним оком на Чаплю, Денис ступив півкроку до Максима, трохи нахилився, аби краще чути.
Є!
Усе гаразд. Не соломинка, а ціла колода. І як же він міг забути про цього героя! Ось тепер він готовий заробляти свою позитивну оцінку.
— Гаразд, із жорстокістю кочівників усе зрозуміло, — зупинив тим часом учитель Ігоря Нещерета. — Сідай поки що. Тепер, Черненку, тобі лишається дуже просте завдання. Назви всім нам хоча б одного героя народного епосу. Воїна, який давав відсіч кочовим племенам, загарбникам давньоруських земель. Можеш назвати?
— Так, я вже згадав, — поважно мовив Денис. — Просто з голови вилетіло.
— Отже, — заохотив його Чапля.
Гордо глянувши на клас і навіть підморгнувши своєму рятівникові Білану, Черненко промовив:
— Конан-варвар!
Хотів продовжити. Не дали. Усі слова, які готові були зірватися з язика, потонули в дружньому несамовитому реготі. Не стримався навіть історик, затрусивши від сміху своїми худющими плечима.
Денис розгублено глянув на Максима. Але той тішився не просто разом з усіма — він реготав найдужче.
— Тихо, тихо! — нарешті заспокоїв усіх учитель. — Що ж, Черненку, версія дуже оригінальна. Ми всі сподівалися, що ти нам бодай про Іллю Муромця розкажеш. Але твоя відповідь є новим словом у науці…
Чапля міг би кепкувати з Дениса ще довго, та від остаточного потоптання хлопця врятував дзвінок. Починалася велика перерва.
Глава 3. СУТИЧКА НА ВЕЛИКІЙ ПЕРЕРВІ
Мовби нічого не сталося, Максим Білан вийшов у коридор із величезним яблуком у руці. Денис Черненко дивився на того, хто, виявляється, був або раптом став його найлютішим ворогом. Хлопці проходили повз невдаху, плескали по плечу, щось говорили про четвертого руського богатиря Конана Денисовича. В інший час і за інших обставин Дениско або відповів би жартом, або поліз битися. Але ніхто з дотепників не винен.
Ось він, винуватець його ганьби. Стоїть, яблучко гризе. Мабуть, матуся в наплічник засунула. Помила, мікроби обтерла, щоби в синочка животик не заболів. Та-а-к, зараз у нього щось інше заболить!
Стиснувши кулаки і не помічаючи нікого довкола, Черненко перетнув коридор. Підійшов до вікна, біля якого примостився Білан зі своїм яблуком, рвучко розвернув кривдника до себе.
— Ну?
— Гну, — спокійно відповів Максим. — Яблука хочеш?
— Я тебе зараз, гада повзучого, по вуха в землю зажену, — лиховісно мовив Денис.
— Де ти тут бачиш землю? — здавалося, Максим зовсім його не боїться. — Підлога бетонна.
— Значить, у бетон, — погодився Денис. — Ти навіщо це зробив, придурку?
— Не бачу логіки, — Максим посунувся на півкроку назад. — По-перше, в бетон мене не зможе загнати навіть утричі сильніший від тебе амбал. Спершу на цвяхах потренуйся. По-друге, що я зробив? По-третє, чому я придурок?
Денис зітхнув, скреготнув зубами.
— Ти спеціально підказав мені неправильно. Дурнем виставив.
— Хіба той, хто не вміє думати — розумний?
Я бовкнув перше, що в голову стрельнуло, аби ти відчепився. Як ти ще про Людину-павука не…
Денисові набридло його слухати. Лють у ньому клекотіла, наче вода в здоровенній каструлі, під якою забули вимкнути газ. Головне — він уже зрозумів Максимову правоту. Ще тоді, біля дошки дійшло до нього: сам винен. Але це розуміння лише розпалювало лють.
Першим ударом Черненко вибив із руки Білана надкушене яблуко.
Другим відштовхнув до стіни.
Третій спрямував у підборіддя ворога. Але Максим вчасно прибрав голову, кулак Дениса врізався в стіну. Болю хлопець не відчув, швидше розгубився: куди він подівся, цей чуперадло…
Битися Максим не вмів і не любив. Не любив тому, що не вмів, а не вмів через те, що не любив.
Але протистояти насильству вважав за обов’язок. Тому, виставивши руки вперед, він з усієї сили штовхнув Дениса, та ще й закричав при цьому на весь коридор. Не чекаючи опору від слабшого за себе супротивника, Черненко раптом відчув, що падає. І наступної миті грьопнувся об підлогу!
Довкола них одразу ж скупчився строкатий натовп. На великій перерві давно ніхто не бився. Точніше, у приміщенні школи взагалі нечасто траплялися подібні сутички. Якщо хлопці не бачили іншого способу вирішити свою суперечку, крім як помірятися силами, вони в супроводі неодмінної групи підтримки йшли після уроків поза школу. А сьогодні Денис Черненко порушив це неписане правило.
Та ще й поліз битися зі слабшим від себе.
Причому слабший не втік — дав здачі. Мало того: збив кремезного спортсмена з ніг. Такий бойовик варто подивитися!
Денис прудко скочив на ноги. Глядачі обступили їх щільним колом. Тепер Черненко і Білан опинилися ніби на арені. Один був биком, інший — матадором.
Максимові в цей момент здалося, що вдруге повалити супротивника не вдасться. Коли б не збіглося стільки цікавих, він просто спробував би втекти. Для чого лізти в бійку, якщо суперник дужчий… Але зараз, на очах у всіх, хлопець просто не міг дозволити собі тікати. Доведеться приймати бій…
Не довелося.
Крізь натовп пробився фізрук Олексій Валерійович у спортивному костюмі. За ним — Ганна Павлівна, їхня класна керівничка.
— Ану, брек! — гримнув учитель фізкультури.
— Пощастило тобі, козел, — процідив крізь зуби Денис, обтрушуючи штани.
Глава 4. ПОКАРАННЯ
Цікавих із появою вчителів одразу стало набагато менше.
Ті, що залишилися, завбачливо відійшли подалі, аби під чиюсь гарячу руку не перепало і їм. Бо зазвичай Олексій Валерійович полюбляв дати комусь прочухана. Тільки не тепер, не в цьому випадку.
Бо вчитель фізкультури, розтягнувши бійців, не знав, що з ними робити далі. Адже порушником спокою виявився Дениско Черненко, один із його улюбленців, хлопчина з серйозним спортивним майбутнім. А поруч — Максим Білан, який бігає крос гірше за всіх, на турніку звивається черв’яком, і взагалі — частіше приносить довідки про звільнення, ніж ходить на уроки фізкультури. Одне слово, цей першим бійку не почне. Отже, почав спортсмен Черненко. Завинив його улюбленець, як не крути. Але карати Дениска не хочеться, а Максима нема за що.
І тут на виручку прийшла Ганна Павлівна:
— Що тут сталося, півні? Тільки не кажи, Черненку, що Білан першим почав!
— А я взагалі нічого не кажу, — буркнув Денис.
— Максиме, в чому справа? — тепер керівничка класу дивилася крізь скельця своїх елегантних окулярів на Білана.
— Я, звичайно, міг би поскаржитися на цього, — Максим тицьнув на ворога пальцем. — Але тоді вийде, що я — ябеда і слабак, не здатний постояти за себе. Ви не примусите мене поскаржитися на однокласника, — він зітхнув. — Непедагогічно.
Педагоги здивовано перезирнулися.
— Отже, ти почав цю гидку бійку? — з надією запитав Олексій Валерійович.
— Я міг би взяти провину на себе, — погодився Максим, — лише в тому разі, коли треба було б рятувати товариша. Цей тип мені не товариш. Раз так, то і брехати потреби нема.
— Значить, бійку почав Черненко? — Ганна Павлівна нетерпляче смикнула Максима за рукав.
— Скаржитися не буду, — вперто гнув своє хлопець.
— Може, ти щось скажеш? — скельця блимнули на Дениса.
Той вирішив узагалі промовчати. Він ненавидів цього розумаку, проте так само не хотів уплутувати в їхні справи вчителів. До того ж, треба буде пояснити, з чого все почалося. А тут, як не крути, а не викрутишся: мало того, що сам не вивчив уроку, та іще й поліз битися до того, хто вирішив пожартувати і підказав відверту дурницю.
— Та-а-к. Бачите, Олексію Валерійовичу, цим двом просто робити нічого, — підсумувала класна керівничка.
— Одному з них — так точно, — погодився з нею фізрук.
— А якщо їм нема чого робити, я їм зайняття знайду. По-перше…
Тут Ганна Павлівна на мить зам’ялася. Вона хотіла викликати батьків обох забіяк до школи. Але вчасно згадала: мама Черненка навряд чи зможе прийти, в цій родині й без старшого сина клопоту вистачає. А батьків Білика вона просто не ризикне турбувати після того, як Максимів тато через свою фірму закупив для школи кілька нових комп’ютерів, а його мама організувала всьому 7-А безкоштовні квитки в театр на «Острів скарбів». Усе це блискавкою пронеслося в її голові, і вона швиденько передумала:
— Залишаєтеся сьогодні після уроків. Хто черговий у класі — відчергує завтра. А ви з такою ж енергією, як оце зараз боксували, зробите вологе прибирання. Ось так.
Максим Білан знизав плечима. Могло бути гірше.
Денис Черненко примружив очі й закусив губу. Після уроків нікого не буде, і йому точно ніхто не заважатиме цього розумаку приперти до нігтя.
Глава 5. ПОДВІЙНА ПАСТКА
Класна керівничка сама прослідкувала, аби злісні порушники дисципліни лишилися після уроків.
Максим отримав віника. Черненко — відро і швабру. Побажавши їм добре попрацювати й подумати над своєю поведінкою, Ганна Павлівна пішла з почуттям виконаного обов’язку. Хлопці залишилися самі в класі.
А за десять хвилин — і у всій школі.
Денис зловив себе на думці, що частина злості вже наче випарувалася. Йому не хотілося накручувати себе і починати все знову. До того ж Білан, справжнє боже теля, почав старанно мести підлогу. Ясно, хотів усе швидше закінчити. Сходивши до туалету по воду, Денис повернувся, став у дверях, деякий час поспостерігав за товаришем по нещастю.
— Тільки пилюку піднімаєш, — нарешті спромігся зауважити він.
Максим розпрямився, критично оглянув результат своїх старань, навіть провів рукою наперед себе, розтинаючи долонею куряву.
— Усе це у наших легенях, — промовив замислено, а тоді несподівано різко поміняв тему: — А ти даремно на мене наїхав. Жарти жартами, але ми з тобою не так уже й помилилися.
— Ти це про що? — не зрозумів Денис.
— Ну, вся ця історія. З Конаном, — Максим відкинув віника, і присів на краєчок парти. — Якби в нас був час і нас хотіли слухати, ми б довели свою правоту.
Черненко промовчав. Але всередині вже почала прокидатися образа, замішана на пригашеній люті.
— Я недавно прочитав в інтернеті одну цікаву версію, — Максим не помічав, як почало мінитися Денисове обличчя. — Виявляється, Конан-варвар та інші кіммерійці цілком могли бути нашими предками. Тобто, прадавніми українцями.
Денис міцно стиснув зуби.
— Звісно, Київська Русь молодша за легендарну Кіммерію. Але хто знає, можливо, той самий Конан був якимось дуже давнім родичем Іллі Муромця. Ось лише Чапля про це не знає або, швидше за все, не хоче знати.
Денис закусив нижню губу.
— Послухай! Коли прийдеш додому, зайди в мережу і запитай у будь-якому пошуковці «Конан-варвар». Або…
Це вже занадто. Це вже переходить усі межі.
Спокійно взявши обома руками відро з водою, Денис підійшов до Максима і — р-раз! — розумака вже стоїть мокрий, як хлющ, і відпирхується.
— Е-е-е, здурів?
— Конан, кажеш? Варвар, кажеш? Наші предки, кажеш? Інтернет тобі? Та тебе, мордо, зараз навіть в інтернеті не знайдуть!
Кинувшись із кулаками на Максима, Денис не одразу зрозумів свою помилку. Треба було відрізати йому шлях до відступу чи бодай причинити двері.
Максим, у свою чергу, тепер зовсім не соромився дати драла — ніхто ж не бачить його ганьби. Одним рвучким рухом шарпонувши парту, він поставив її між собою й Денисом. І доки супротивник долав перешкоду, він двома величезними стрибками дістався дверей і вибіг із класу.
Тепер головне — заховатися. Не вибігати ж надвір без куртки, за вікном — сумний березневий дощ, застудитися — раз плюнути. План визрів у Максимовій голові тут-таки: перечекати, погратися з цим недоумком у котика й мишки, вибрати момент і повернутися в клас за речами. Заплутати погоню видавалося досить легкою справою.
Приміщення школи будувалося років зо двадцять тому. Кожен із двох поверхів мав три окремі секції, з’єднані переходами. У кожній секції було по два виходи. Якщо двоє граються в доганялки, виграє той, хто першим добіжить до будь-якого виходу. Лабіринт нескладний, та при бажанні заплутати можна.
Їхній 7-А клас був на другому поверсі середньої секції. Вибігши з дверей класу, Білан рвонув ліворуч, кількома стрибками подолав сходи вниз, далі завернув праворуч — і мало не зіткнувся з Черненком. Очевидно, Денис прорахував його дії й побіг навспак — аби перестріти втікача.
Крутнувшись на п’ятах, Максим помчав у бік спортзалу. Там можна було, забігши в хлопчачу роздягалку, через неї потрапити до залу, а звідти через інший вихід — у протилежне крило шкільної будівлі.
Заскочивши до роздягалки й опинившись у спортивному залі, Максим перетнув його і з усього маху налетів на вхідні двері. Не вірячи у свою невдачу, гримнувся об них ще раз. Зачинено. Чорт, зачинено! Хто б міг подумати!
Не гаючи часу, хлопець кинувся назад, сподіваючись проскочити і знайти інший вихід. Одначе не встиг: Денис, ніби знаючи наперед, куди тут можна подітися, вже стояв у дверях роздягалки.
— Ти б у дівчачу краще заскочив, — лиховісно сказав він, цикнувши при цьому губою. — Тобі там саме місце.
— Послухай, — важко дихаючи, Максим ледве цідив слова, — послухай… може… якось вирішимо… Ми ж двоє розумних людей…
— Нє-є, Білан, — похитав головою Денис. — Це ти в нас розумний. Ось лише твій розум від мого гніву тебе не врятує.
Він обережно причинив за собою двері, зробив крок уперед.
Потім — ще один.
Максим роззирнувся. Порятунку не було. Він сам загнав себе в мишоловку. Кричати смислу нема, його все одно ніхто не почує. Проти Черненка він і хвилини не протримається.
Денис стояв уже за крок від нього. Аж раптом…
Глава 6. ПІДСЛУХАНА ЗМОВА
Зовсім поруч, по той бік дверей, почулося:
— Іди сюди, чого маячити! Тут нас точно ніхто не почує!
Зовні хтось був. І цей невідомий дуже не хотів когось зустріти. Того, хто може почути чи побачити щось, що жодна стороння істота чути і бачити не повинна. А отже, тим, кого цей невідомий випадково зустріне, будуть непереливки.
Так подумав Максим — і не став гукати на допомогу. Але так само подумав і Денис. Йому менш за все хотілося, щоб його тут застукали на гарячому, як забіяку. Тому він рішуче штовхнув ворога в малесеньку душову кімнату, прибудовану до роздягалки, протиснувся туди сам і потягнув на себе двері. А Максим клацнув шпінгалетом, зачиняючи їх.
І саме вчасно: в роздягалці почулися кроки і голоси.
— Ну, що ти там придумав, — говорив старший чоловік. — Тільки якщо й цього разу пообіцяєш пограбувати Національний банк, краще не починай і неси мені мої гроші вже завтра.
— Все буде чотко, будь спок! — квапливо відповів інший голос, трошки молодший.
— Ти мене своїми споками тиждень годуєш. Якщо й тепер почнеш брехати…
— Послухай мене! Там справжнє золото!
— Такі речі, чуваку, з чистого цільного золота ніхто не робить. Так що не пашталакай!
— Незолоту річ золотою просто так не назвуть! — категорично не погодився з ним молодший. — Ну, як ти це собі уявляєш? Вручать його комусь, щасливчик прийде додому, глип — а воно з глини чи картону! Нє, все мусить бути джукі-пук! Ти ж сам казав, що зможеш продати якусь таку річ?
— Якщо та твоя штука справді містить хоча б якусь частину золота, я знайду, кому продати. Є в мене певні люди. Навіть колекціонери. Для них подібні речі — що тобі цукерка.
— Тьху! Ненавиджу цукерки! Від них зуби болять і псуються, потім до зубного лікаря йди. А зубні лікарі — така, скажу тобі, гидота…
— Так ти цукерки ненавидиш чи зубних лікарів?
Тут Максим, притиснутий кремезним Денисом до стіни, спробував поворушитися і стати зручніше. Черненко присік цю спробу, прошипівши йому на вухо: «Тихо будь, задавлю!»
— То ми домовимося? — запопадливо спитав тим часом молодший голос.
— Не знаю, чуваку. Борги ваші ростуть з кожним днем…
— Ще два дні! Прошу тебе — почекай ще два дні! Потім його привезуть сюди, до школи — і все. Охороняти його не будуть, це ж не якийсь там музейний скарб. Просто зачинять у якомусь кабінеті. Я навіть здогадуюся, де. Забрати його звідси — справа двох секунд. Максимум — трьох. Коротше, на раз-два-три…
— Чотири-п’ять-шість! — передражнив його старший. — Від чотирьох до шести років тюрми, якщо спіймають. Ну, може, на перший раз і пожаліють, враховуючи твої, хе-хе, заслуги. Присудять менше. Тільки не думай, я і з тюрми дістану. Скільки будете сидіти, стільки часу проценти капати будуть. А це що означає?
— Що? — тупо перепитав молодший.
— Капшо! — знову передражнив старший. — Коли тебе випустять на волю з чистою совістю, дядя Костя буде забезпеченою людиною!
— Дядю Костю, я не хочу в тюрму! — перелякано заскиглив молодший.
Денисові від цього скавчання стало противно. Про що б вони не говорили, ось так скавчати дорослий пацан не повинен. Не має права.
— Гадаєш, я хочу, аби вас злапали і засудили? — заспокоїв невідомий дядя Костя. — Зараз ви мені винні… сам знаєш, скільки. Коли вийдете, будете винні в десять разів більше. І ті гроші я точно не отримаю. У вас, голодранці, їх просто не буде. Ну, а ці гроші, про які ми ниньки товчемо, ви ще в змозі знайти і повернути. Тому, — хлопці в душовій почули глухий удар, очевидно, дядя Костя сильно ляснув співбесідника по плечу, — біс із вами, чекатиму ще кілька днів. Тим паче, що ідея твоя реальна. Все, йти мені треба, справи.
Швидкі кроки.
Гупнули двері.
Запала тиша.
Глава 7. БАБУСИНА ХАТА
Денисові здалося, що після того, як ці двоє невідомих вийшли з роздягалки, минула щонайменше година.
Максим прикинув: вони не наважувалися вийти звідти десь хвилин тридцять. Та помилилися обидва. Коли обережно прочинили двері й вислизнули зі свого сховку, наручний Максимів годинник показував, що і перегони шкільними коридорами, і хованки в роздягалці, й загадкова зустріч двох невідомих змовників — усе це разом забрало всього двадцять п’ять хвилин.
— Ну? — запитав Білан у Черненка. — Хто це був і що це було?
— А я звідки знаю? — визвірився на нього Денис. — Ясне діло, що діло темне і не зовсім чисте. Але не думаю, що хочу говорити про це з таким, як ти.
Максим відступив від Дениса на крок, розпрямив спину, схрестив руки на випнутих грудях.
— Цікаво, цікаво. Який це я «такий» і з ким ти хочеш про все це поговорити?
Денис зловив себе на думці — він сам ще не знає, з ким і про що хоче і буде говорити. Відчувши його розгубленість, Білан швидко оволодів ситуацією.
— Отож, слухай мене уважно. Пропозиція така: зараз ми все це швидко домиємо, беремо манатки і йдемо до мене. Там тихо, спокійно, є де поговорити і подумати.
— Куди це до тебе? — підозріло поцікавився Денис. — Додому? А старі твої нас не того?
— Ну, не такі вже мої батьки і старі, - посміхнувся Максим. — І зовсім вони нас не «того». Тільки туди, де я живу, ми не підемо.
— Ти ж казав — до тебе…
— Правильно. До мене. Туди, де я колись буду жити.
Нічого більше не пояснюючи несподіваному товаришеві, Білик першим повернувся до класу. Черненко потупцяв за ним, нічого не розуміючи, але змушено визнаючи: голова в цього слизняка варить краще, ніж у нього. А тут без розумної голови не розібратися. Тому він мовчки сходив по воду, далі вони по черзі так-сяк розмазали її шваброю по підлозі, швиденько протерли вологою губкою класну дошку, підхопили наплічники, забрали куртки з гардеробу і вийшли зі школи.
Обоє жили тут же, на Чоколівці. Ось лише Максим був корінним киянином, а родина Черненків переїхала до Києва років десять тому. Двійнята Коля і Оля, брат і сестра Дениса, народилися вже тут. Сам Денис не пам’ятав свого життя в містечку, де народився і куди його регулярно вивозили на літо до бабусі. Тільки час від часу згадував незрозумілі поки що розмови батьків про силу-силенну всього, що довелося для переїзду в столицю продати… Але щось невловиме не давало йому повністю відчувати себе частиною великого міста, в якому Максим Білан чувся, мов риба у воді.
По дорозі виявилося, що хлопці навіть мешкають на паралельних вулицях. І Максим чомусь дико зрадів цьому відкриттю. Тоді як Денисові було глибоко по барабану, де живе його однокласник. Він приятелював з іншими хлопцями, хоча б із тим же Ігорем Нещеретом. У правильних маминих дітей, яким Черненко вважав Білика, повинна бути своя компанія.
Тим не менше, Максим усе ж здивував Дениса. Пройшовши повз свій будинок, він провів супутника дворами і вивів до звичайної багатоповерхівки в глибині вулиці. Легко впоравшись із кодом на дверях під’їзду, він кивком пропустив Черненка вперед. Вони підійшли до ліфта, Максим натиснув на кнопку виклику, але нічого не сталося.
— Не полагодили ще, — приречено зітхнув він. — Так уже тиждень. Нічого, нам тільки на четвертий поверх.
Мовчки піднялися пішки на четвертий і зупинилися біля важких дерев’яних дверей квартири з номером 20. Максим дістав із кишені зв’язку ключів, вибрав потрібний і, відчинивши спершу верхній, а тоді нижній замки, потягнув на себе двері і театральним жестом запросив Дениса:
— Ласкаво просимо, дорогий Карлсоне, до Бабусиної Хати!
Черненкові не сподобалося, що його назвали Карлсоном. Та він вирішив проковтнути це і зайшов усередину. Гм, нічого особливого. Хата як хата. Одна кімната. Меблі як меблі. Телевізор на тумбочці в кутку, в іншому кутку — стіл із комп’ютером. У заскленій рамці велике фото якоїсь ошатної старої жінки.
— Це — моя бабуся, — перехопив погляд гостя Максим. — Вона померла два роки тому. Жила тут, заповіла цю хату мені. Коли я закінчу школу, переселюся сюди. Поки що просто буваю тут кожен день. У мене тут інтернет працює, і взагалі, я тут нікому не заважаю. Так само, як мені — ніхто. Так що проходь, сідай, будь, як удома.
Денис згадав, що в нього вдома — четверо у двох кімнатах. І не скоро буде комп’ютер, яким він, до речі, так і не навчився користуватися. Звісно, в різні там іграшки у клубах грався, але не часто. Як там мама казала: «Наш сімейний бюджет до цього не готовий»…
Тим часом Максим уже по-хазяйськи налив води в електричний чайник, і поки вона кипіла, приніс дві чашки і пакетики з чаєм.
— Вибачай, у мене тут по-похідному. Взагалі, я заварний люблю.
— Мені до лампи, — буркнув Денис. Йому чомусь не хотілося пояснювати, що вдома вони заварюють лише пакетики, причому по кілька разів.
— Дарма. Знаєш, існує багато різних сортів чаю…
— Коротше, — грубувато обірвав його Денис. — Ми сюди про чай говорити прийшли?
— Згоден, — кивнув Максим, наливаючи окріп у чашки. — Поговоримо про те, що хочуть украсти з нашої школи.

Уривок з повісті
Розділ 1
У якому наші давні знайомі готові з нудьги посваритися


Море — воно для кожного своє.
Хтось, побачивши його, малює в уяві флотилію, сміливих і зухвалих піратів, морські бої. А ще — заселені жорстокими дикунами невідомі острови, що на них штормові хвилі викидають безстрашних морських вовків разом із корабельними уламками. Інших одразу захоплює романтика морських просторів, і на морських берегах мимоволі починають римуватися рядки. Але для когось море — це просто багато води. Більше, ніж у ставку чи річці, можна далі запливати й глибше пірнати. Дехто ж узагалі води боїться: солона вона чи прісна, в морі вона чи в озері, калюжі, ночвах — нема різниці.
Зараз на морському березі, неподалік від тихої затишної бухти, саме зібралися четверо, котрі разом уособлювали усі ці варіанти ставлення до великої води.
Шалені морські пригоди подумки уявляв Данило Лановий, і дивуватися тут нема чому. Хлопчик багато читав, захоплювався історією. Й це зрозуміло, адже тато його, Лановий-старший, теж фаховий історик і, можна сказати, професійний мандрівник: організував разом із друзями туристичну фірму, розробляв захопливі туристичні маршрути Україною…
Правда, небезпечні пригоди й мандри довкола світу Данило пережквав лише в ліжку перед сном, прочитавши перед тим щось цікавеньке, або коли потрапляв у якесь місце, де, на переконання хлопця, без пригод ну просто ніяк. Сам же Данько по можливості намагався уникати в своєму житті різних небезпечних ситуацій. Але коли вже в них потрапляв — бо як від чогось старанно тікаєш, воно тебе наздоганяє! — то виходив з них спритно та гідно. Як і належить людині, котра багато читає, тренує мозок і вчиться думати.
Романтичні вірші народжувалися в голові Галки. Дівчина з кумедними кісками давно потай від усіх намагалася римувати рядки. Спочатку, коли склалося вперше, вона злякалася сама себе, заховала списаний аркуш під подушку, аби не побачив ніхто, а на ранок узагалі все порвала й спалила. Бо не вважала, що зараз час для поезії.
Зрештою, Галка жила в невеличкому місті на Полтавщині. Тамтешні її ровесники серйозно вважали поетів, художників та інших, хто намагається щось створити, трошки дивними. Не зовсім сповна розуму, якщо не сказати грубіше. Єдині, кого ще якось поважали й на кого хотіли рівнятися її однолітки, — співаки та співачки, котрих показували по телевізору. Галка теж часом дивилася телевізор, бо прилад цей придуманий для того, аби його вмикали і вимикали. Але ніяк не хотіла зрозуміти, чому там каналів багато, а показують всюди одних і тих самих співаків. Може, дівчина з кісками також на когось рівнялася б. Проте з тих, кого пропонував телевізор, не подобався ніхто. Про це, до речі, теж краще мовчати: якось вирвалася в Галки різка оцінка чергового кумира однолітків, то на неї три дні тюкали, поки не забулося. Тож надалі про свої захоплення дівчина воліла помовкувати. Складання віршів це теж стосувалося.
Для Богдана Майстренка море справді було лише в кільканадцять разів більшим за Дніпро, де він навчився плавати і навіть перепливав у певних, не дуже широких місцях, — були такі на пляжі в київському Гідропарку. Хоч за чотирнадцять років життя на море хлопець потрапив уперше, особливого враження воно не справляло. Навпаки — попервах солона вода виявилася незвичною, дуже дратувала, доводилося кілька разів на день залазити під душ, аби змити з себе морську сіль, і з цього приводу Богдан завжди бурчав, чим неймовірно дратував Данила.
Ну, а боявся води їхній четвертий друг африканський страус на ім’я Футбол. Він якось утік із страусячої ферми, приблудився до Галки. Дівчинка з кісками приручила його, пригодувала, і став цибатий птах її вірним охоронцем. Від своєї хазяйки Футбол не відходив ані на крок, навіть до школи проводжав. Силу його міцного дзьоба поважали всі довкола, наздогнати швидкий птах міг будь-кого хоч людину, хоч авто, хоч поїзд, хоч літак. Але було в нього своє слабке місце, як кажуть, своя ахіллесова п’ята: до води міг наблизитися лише на пару кроків, далі не йшов. Тож рятуватися від страусового гніву можна було лише в річці.
Та зараз об’єднало четвірку наших давніх знайомих одне: тут, на морі, їм уже було страшенно нудно. Навіть страус занудився, відчуваючи настрій своїх друзів. А назад повертатися ще ох як не скоро — цілих три тижні попереду.
— Може, купнемося? — запитав Богдан, але в голосі його не чулося жодного азарту.
— Хочеш — плавай собі, — байдуже знизав плечима Данило.
— Ні, а ти що пропонуєш? — з ходу почав заводитися Майстренко. — Сам нічого не придумав, а вже той…
— Що — «той»? — повернувся до нього Лановий усім корпусом. — Я тобі нічого не «той». Чого тебе сіпає з самого ранку? Ніхто не тримає — купайся. Якого дідька тут іще робити?
— Даня правий, — зітхнула Галка. — Тільки не гризіться, хлопці. Богдан просто перекупався. Тому так реагує.
— По-моєму, нам уже й нема про що говорити, — зітхнув Данило. — Давайте так: розійдемося у різні сторони і займемося, хто чим придумає. Потім зберемося, поділимося враженнями — раптом у когось виникне цікава ідея?
— А разом, на дві голови, ми вже нічого не придумаємо? — знову визвірився Богдан.
— Чому на дві? — Галка вперла руки в боки.
А мою голову ви вже не рахуєте?
— Заспокойся, — Данило миролюбно взяв дівчину за плече. — Це Бодя мою голову не порахував, — він кивнув у бік Майстренка.
Такими сварками починався вже не перший ранок, і це турбувало Ланового дедалі більше. Коли нема чим себе зайняти, приводу перегризтися довго шукати не доводиться. Данило гостріше за інших відчував небезпеку, та вдіяти нічого не міг. Тим більше, що, за великим рахунком, уся компанія опинилася тут, на морі, через нього.
Виходить, він ніби зобов’язався розважати всіх. А не клеїться…
Не знаючи, як далі підтримувати розмову і чи варто підтримувати її взагалі, Данько відійшов від гурту, повернувся до моря, ловлячи лицем легкий бриз, пошукав, за що б зачепитися очима. Спершу вирішив рахувати чайок, та потім перевів погляд на водяну гладінь. Десь далеко плив корабель — Лановий уже знав, що це судно для прогулянок, місцеві підприємливі люди катають відпочивальників, наші герої звикли бачити його щодня. Потім провів поглядом вітрило яхти. Тоді зупинився на цяточці, яка стрімко й упевнено наближалася до них, за лічені секунди набувши обрисів великого катера.
А за кілька хвилин Данило зрозумів: цей катер тримає курс просто на них. Точніше — в їхній бік. Недалеко від того місця, де вони розташувалися, був доволі широкий пірс.
Розділ 2
У якому на очах у наших героїв відбувається зухвале викрадення


Боковим зором Лановий засік — наближення катера помітили і Богдан з Галкою. Тільки Футбол лишився до цього видовища байдужим, просто походжав берегом, думаючи про щось своє, страусяче. Піддавшись поки що не зрозумілому пориву, Данило неквапом рушив у бік пірса. Богдан і Галка посунули за ним.
Тим часом катер, наближаючись до берега, швидкість не скидав. Навпаки, складалося враження — кермує ним шаленець, що шукає вдячних глядачів. Поза сумнівом, він уже бачив дітей на березі, тому виконав фігуру морського пілотажу спеціально для їхніх очей: розвернувся на повній швидкості, збуривши хвилю, при цьому катер нахилився на бік, ставши майже вертикально, — так автогонщики демонструють їзду на двох колесах. На якусь мить здалося — не втримається катер, перекинеться, доведеться гукати рятувальників. Та враз він вигулькнув з-за хвилі, тримався впевнено, повторив трюк, цього разу збільшивши коло, а коли й це вдалося — розвернувся у протилежний бік. Ось, мовляв, як я можу: і так, і так, і ось так.
Не втрималася Галка — заплескала в долоні. Знизав плечима Богдан — подумаєш. Замислився Данило — чого б це його отак викаблучуватися.
А катер уже скинув швидкість, розвернувся, неквапом підійшов до пірса. Порівнявшись із ним, зупинився, не глушачи мотор. На палубу вийшов чоловік у шортах, сніжно-білій футболці та в капітанському кашкеті, помахав рукою, явно підзиваючи їхню компанію до себе.
— Гайда? — запитав Богдан і, не дочекавшись відповіді, рушив уперед.
Данило й Галка не бачили причин, чому б їм не підійти до катера. Теж посунули, страус подріботів за ними.
Зблизька катер виявився більшим, ніж здавалося. Лановий дуже погано знався на плавальних засобах, їхніх моделях і загалом на всьому морському, цілком справедливо вважаючи себе по вуха сухопутним. Та все ж щось він та й знав, точніше — відчував.
Скажімо, роздивившись катер зблизька, Данило чомусь зробив упевнений висновок: це — військове судно. Точніше, має стосунок до військового флоту. Звичайні, так би мовити, цивільні, катери бачив хлопець багато разів — Дніпром їх он скільки плаває! Цей же чимось від уже раніше бачених катерів відрізнявся. Було в ньому щось таке бойове і загрозливе водночас. Може захистити, але здатен і атакувати.
Щоправда, зараз катер цілком мирно гойдався на воді. А чоловік у кашкеті приязно й широко посміхався.
— Здоров, орли! — привітався він.
— Добрий день, — ввічливо відповів за всіх Данило.
— А як це називається? — вирвалося в Богдана, і він тицьнув пальцем на катер.
— Що — «це»? — не зрозумів Кашкет.
— Модель яка? — діловито запитав Майстренко, всім своїм виглядом доводячи — знавець ще той, навіть видав: — Модифікація цікавить.
— Ти глянь! — здивовано вигукнув Кашкет. — Серйозний чоловік, бачу.
— Так! — Богдан ледь викотив груди.;
— Раз так — тримай кінець!
Кашкет несильно замахнувся, кинув з палуби швартовий трос. Майстренко хотів красиво спіймати — не вдалося, обтягнутий парусиною міцний кінець впав на пірс. Злий на себе через нездатність впоратися з таким надлегким завданням, Богдан зціпив зуби, підняв трос, міцно стиснув обома руками, наче збирався утримати так увесь катер.
— Молодець! — Кашкет не звернув уваги на цю дрібну осічку. — Це, хлопче, патрульний катер.
— Яка швидкість?
— Може розігнатися до п’ятдесяти вузлів, — серйозно пояснив Кашкет і замовк, явно чекаючи реакції.
Тепер Богдан закусив губу. Сам же почав розмову, тепер треба якось її підтримувати, але йому хіба що лишалося тримати трос: зовсім не знався київський хлопчина на звичних для моряків словах і термінах. На виручку прийшов Данило.
— Досить швидкісний, — промовив. — Це десь до ста кілометрів, правильно розумію?
— Так точно, — кивнув Кашкет. — Бачу, грамотний народ. Місцеві?
— З Києва.
— Не всі, — тут же вставила Галка, бо теж не хотіла мовчки слухати чоловічі розмови.
— Пташка ваша? — поцікавився Кашкет, кивнувши на страуса,
— Наша, — хором відповіли Данило з Богданом.
Але Галка і тут не втрималася — поправила твердо:
— Моя, точніше.
Перезирнулися хлопці, знизали плечима синхронно. Твоя — то й твоя. Давненько щось вони крилатого друга не ділили.
— Дражнять її як?
— Це не вона, це він, — уточнила дівчина з кісками. — І не дражнять, а звуть. У нього не кличка, а ім’я. Футболом називають, але може відгукнутися й на Футбика.
— Ти глянь! — знову вигукнув Кашкет.
— А він покататися не хоче?
— Покататися? — перепитав Богдан. — На катері?
— Атож. Не тільки його — всіх можу покатати.
— Це ж не для прогулянок судно, — зауважив Данило.
— Кажу ж — патрульний катер, бойова машина. Але хто сказав, що ви не можете здійснити на його борту свіженьку морську прогулянку?
— Бойова? — пожвавився Богдан. — Що, і зброя є?
— Оснащений — кивнув Кашкет. — Якщо тебе справді цікавить техніка, можу прочитати невеличку лекцію. Модель називається «Мангуст». Сьогодні це чи не найкращий із усіх відомих, багато в чому перевершує західні. Особливо — всякі там американські. Є два кулемети, за потреби можна прилаштувати ракетний комплекс. За великим рахунком, це така маленька швидкісна морська фортеця.
— Прямо так і фортеця! — скептично промовила Галка.
Дівчині з кісками далі було нудно слухати це все — вона мала всі підстави вважати подібні розмови суто хлопчачими. Принципово ніколи не цікавилася нічим, хоч трохи пов’язаним із війною, армією та флотом, не дуже любила історії про амазонок та жінок-воїнів: коли вже на те пішло, подобалися Галці життєписи княгинь, королев, інших видатних жінок, що володіли світом, не беручи для цього зброю до рук. А морем вона б справді прогулялася — ось лиш уявляла себе не на військовому патрульному катері: вабила дівчину яхта під вітрилами.
— Можете перевірити. Час є, покатаю з вітерцем. То як, уперед?
Тепер Данило з Богданом глянули на Галку. Хоч нудьгували до цього моменту однаково, проте відчули обоє — не дуже щось дівчині до душі ця пропозиція. Не вабить її військовий катер, чи боїться вона, хтозна. Не змовлялися хлопці, проте й не уявляли навіть: щойно в голови зайшла однакова думка. Що робити, якщо Галка відмовиться, — самим не погоджуватися, за компанію, чи все ж таки плюнути, лишити її на березі, хай далі тиняється, мов неприкаяна.
— А кулемети покажете? — поцікавився Майстренко.
— Навіть потримати дам. Стріляти — ні, — тут же попередив Кашкет. — Але якщо в кого є фотоапарат, навіть у телефоні, — клацнемо на пам’ять. В школі вчитеся?
— Аякже!
— Хто з ваших однокласників тримав військовий кулемет? Отож-бо!
Пропозиція виглядала щодалі спокусливішою.
— Поїхали, Галко! — сказав Данько.
— Давай, коли ще так попре! — додав Богдан. — Чого боїшся?
— Та нічого я не боюся! — роздратовано вигукнула Галка. — А Футбик? Його куди? Знаєте ж — без мене він ніяк.
— Хай вчиться без матусі! — вишкірився Богдан. — Не маленький уже!
— Знаєш, що! — почала дівчина, та Кашкет миролюбно підняв руку.
— Так, стоп, стоп, народ! Хто сказав, що страусам не можна на борт? У мене такого пасажира ніколи не було! Я теж його сфоткаю тут, своїм друзям покажу. Прикиньте собі картину — страус біля кулемета бойового катера!
— Прикольно, погодився Данило..
— То погнали, чи як?
— Футбик води боїться, — нагадала Галка, але вже не так упевнено і вперто.
— Нема на борту води! — запевнив Кашкет.
— Правда, Галко, чого ти, попустися! — вигукнув Богдан. Він же в тебе уже в кузові вантажівки їздив, і в вагоні мандрував! Нічого не сталося! Хай тепер по морю на катері покатається для повного комплекту!
У Галки вже не було сил сперечатися.
— Ось ми в нього спитаємо, — дівчина повернулася до страуса: — Покатаємось, Футбику?
Замість відповіді страус підстрибнув раз, потім другий, клацнув дзьобом — згоден, мовляв.
— Коли так — тоді гайда, — погодилась нарешті дівчина з кісками.
— Ласкаво просимо на борт! — Кашкет зробив гостинний жест. — Пропустіть уже птаха вперед, хай піднімається. Зараз я камеру принесу, зафіксуємо цей урочистий момент. А тоді викладемо в інтернет, ролик усіх порве!
З цими словами Кашкет зник у відсіку. Тепер уже Галка запросила страуса гостинним жестом, навіть зігнувшись у напівпоклоні, немов пропускаючи поперед себе титуловану особу.
— Піднімайтесь, ваша страусяче величносте!
Сподобалось Футболу таке ставлення. Споважнів на очах, рушив пірсом до краю, наблизився до борту, секунду подумав — і ось цибаті ноги вже ступили з пірса на катер.
Далі все сталося стрімко й несподівано. Ніхто з трійці не встиг оговтатися, як ураз ожив, заревів мотор — і рвонувся білий «Мангуст» уперед на повній швидкості.
Кінець тросу, який Богдан усе ще тримав, так нікуди й не приторочивши, уже майже вислизнув з рук, та спрацювали спортивні рефлекси — хлопець в останню мить стис його в руках, намагаючись вхопитися міцніше, так, ніби це могло допомогти утримати втікача. Трос натягнувся, смикнув, потягнув.
Богдан не пускав — тож полетів, тримаючись за кінець, до краю пірса.
Зник пірс із-під ніг. Шубовснув хлопець у воду — бризки полетіли.
Розділ 3
У якому доведено: страуси можуть ходити по воді


Аж тепер зрозумівши, що сталося, Данило шарпонувся вперед — і зупинився.
Куди бігти? Наздоганяти підступного крадія, котрий на своєму катері стрімко віддалявся від берега з полоненим страусом на борту? Дурне це все, раніше треба було думати. Як же їх розвели — мов тих кошенят мокроносих!
Від безсилої люті Данько тупнув узутою в гумовий капець ногою по пірсу. Та так сильно, що капець не стримався, злетів і, як на зло, упав у море.
Богдан же тим часом незбагненним навіть для нього самого, просто нереальним чином намагався боротися з викрадачем. Навіть опинившись у воді, він не розтис рук, намертво вчепившись у трос. Занурився з головою — і враз виринув, його тягнуло за катером, мов акулу на гачку. Нічого Богдан перед собою не бачив, хоч його очі, попри стіну води, були широко розплющені. Волочився за катером та відфоркувався на ходу.
Чи зрозумів викрадач, що від нього не відчепилися, чи просто вирішив погратися — не ясно: просто катер ураз почав розвертатися праворуч, заклав крутий віраж. Трос на мить послабився, тоді знову натягнувся, рвонуло з новою силою, і тепер Богдан не втримався — хлопця буквально змило водою. Розтиснувши руки, він знову занурився у воду, пірнув, запрацював руками, ногами і виринув.
Аж тепер зрозумів, як далеко відтягнуло його від берега. Не злякався, ще й далі міг запливти. Просто розгубився, зрозумівши: Футбола тепер точно не наздогнати, не знайти. Ось так втратили друга ні за цапову душу, поплив від них страус! Хоч топися, їй-богу!
Полежавши трохи на воді та погойдавшись на хвилях, Богдан зітхнув, повернувся і неквапним кролем поплив назад. Кілька разів озирався на катер — утікач взагалі з май зник десь за смугою обрію. Тьфу, чорт, от же ж засідка!
На пірсі вже сиділа й гірко ридала від розпачу Галка, закривши лице руками й не соромлячись сліз. Данило, не знаючи, що робити і як діяти, так і стояв в одному капці. Його втрачений капець плавав тут же, на воді, біля берега. Такі самі капці, але Богданові, зараз мирно плавали під пірсом.
Підібравши їх, вибрався Майстренко на берегове каміння, покрутив у руках, а тоді з відчайдушним криком закинув по черзі всі три капці подалі, в найближчі кущі.
— Чого, чого ви повелися на таке! — кричала Галка крізь сльози.
— Ага, давай ще винними нас зроби! — огризнувся знизу Богдан.
— Справді, Галко, то вже байдуже — хто винен і хто кого на катер тягнув… І взагалі, — почав Данило і тут-таки замовк, утративши думку, а точніше — зовсім не маючи її.
— Добре хоч телефон не втонув, — сказав Богдан, витягаючи з шортів свій мокрий недорогий мобільник. — Дивно, як він не втонув. Ото було б мені…
— Вам мобільник дурацький у голові! — знову прокричала-проридала Галка, тепер уже на повний голос. — Лановий, хай вже цей роззява — але ж ти в нас найрозумніший! Що ми робимо?
— Чому це я роззява! — обурився Богдан. — Я його ледь не зловив!
— Ой, досить уже! — Данило тупнув босою ногою по бетонному пірсу. — Давайте думати краще! А найліпше — гайда в міліцію!
— І що міліція зробить, розумнику? — парирував Богдан. — Прибіжимо, скажемо — гвалт, рятуйте, поганий дядя на катері страуса в нас украв! Як ти собі уявляєш? Що, по-твоєму, в міліції подумають?
Хоч як драматично склалися події, морський бриз таки трохи остудив Данилів запал. Крути не крути — Майстренко багато в чому правий. Адже перше, до чого додумався домашній хлопчик Данько, шукати допомогу в закону. Тоді як Богдан, хлопчисько вуличний, навіть з невеличким досвідом спілкування з міськими злодійчуками, мислив у таких випадках не головою, а серцем: не буде від міліціянтів реальної допомоги.
Справді, вислухають їх у міліції. Але перше ж питання буде: звідки взявся страус? Далі — невже вони, потерпілі, думають, що викрадач страусів ось так прямо крутитиметься на виду? Навіть стягнувши гаманця, ховаються. А тут цілий птах — його ж треба десь прилаштувати. Потім: страусів викрадають не випадково. Тобто нічого не крадуть випадково, проте коли злодій націлився на живе створіння, тварину, птаха чи плазуна, напевне знає, кому й куди його потім прилаштувати. Точніше — продати за великі гроші. В міліції, скоріше за все, скажуть, що Футбика за той час, поки вони прийшли зі скаргою, вже вивезли подалі від селища Тим паче, що у викрадача швидкісний військовий катер, а це означає, що викрадачі — люди серйозні, організовані, а отже — невловимі.
Та головне не возитимуться з ними в міліції! З принципу не возитимуться! Бо як це: справа про викрадення страуса в трьох школярів невідомим у капітанському кашкеті на патрульному катері?.. Всі ж обрегочуться кругом, пальцями тицятимуть. Нізащо в світі міліціонери такого не допустять.
Отже, безнадійна справа. Зовсім безвихідь. Просто біда.
Але поки Данило так міркував, усе, мов за помахом чарівної палички, сталося раптом само собою.
Точніше, не само собою, але без чарівника не обійшлося. Хоч ніхто з трійці ніколи в чари не вірив, те, що враз почало відбуватися перед їхніми очима, інакшим словом просто не назвеш.
Бо спершу далеко на обрії знову з’явився підступний катер. Данило навіть побачив, як маячить Футбикова голова над бортом його тимчасової тюрми. А потім катер якось дивно смикнувся, мовби штовхнув його хтось. Або щось невидиме для людського ока.
Розвернуло катер поштовхом. Поточився довгоногий птах. Зараз упаде в воду.
— Ой! — вигукнув Данило, голос зірвався на тонке.
Скочила на ноги Галка, теж уп’яла погляд у катер. Нічого не бачив зі свого місця Богдан, тож помчав на пірс. Та поки біг — усе найцікавіше сталося.
Страус утримав рівновагу. Ступив через борт катера. І лишився стояти на поверхні води.
А тоді одразу почав швидко наближатися до берега, подалі від ворогів. Тупцяв на місці, перебирав ногами, крутив головою — але під воду не йшов, тримався. Стримів уперед, неначе торпеда.
Забракло Данилові слів. Мовчки витяг перед собою руку, показуючи пальцем на це неймовірне видовище. Хіба що кумедно замукав. Галка теж не знайшла, що сказати, — застрибала, заплескала в долоні, закричала з радості. Богдан же стояв мовчки. Він узагалі не розумів, що відбувається і як на це треба реагувати/
А Футбол, махав крилами, ніби збирався стати першим страусом, що навчився літати.
Він уже зовсім наблизився до пірса, однак за пару метрів до остаточного порятунку раптом завмер.
— Сюди! Сюди! Футбику, сюди! — хором закричали всі троє.
Скидалося нате, ніби птах ніяк не міг на щось наважитись.
Потім викинув зовсім уже дивний фінт. Розвернувся й почав рухатися по воді колами в радіусі пірса, але не наближаючись до нього впритул.
Ось тоді Богдан Майстренко зробив те, чого за інших обставин не вчинив би ніколи. Йому навіть у голову не стрілило б повестися так із дівчиною. А надто — з Галкою, якій він колись уранці нарвав польових ромашок. Йому ніхто не підказував. Чомусь Богдан просто зрозумів — діяти треба так, а не інакше.
Замахнувся, збираючись ударити Галю. Та в останній момент зупинив руку, немов передумавши. Забрав у жмуток її праву кіску, смикнув, не шкодуючи сили.
— А-а-а-й-яй! — заволала дівчина від різкого болю. Не зупинило це Богдана знову смикнув, цього разу навіть сильніше.
Галка закричала знову, з несподіваного переляку навіть не думаючи боронитись. Але водночас із цим криком болю й розпачу, в якому чулося благання про порятунок, сталося те, на що Богдан дуже розраховував.
Одним величезним, неймовірним, не баченим раніше, просто неможливим стрибком страус подолав відстань між водою та твердю. Інакше не можна: адже на очах Футбола ображали його кращого друга й хазяйку. Кривдника треба покарати І ось цього не зміг передбачити Богдан, приймаючи єдине правильне й водночас дуже ризиковане рішення.
Стрибок удався. Страус стояв на пірсі, готовий до бою.
Атаку почав негайно.

Уривок з повісті
Розділ 1
У якому наші герої тікають з усіх ніг


Данило ніколи не любив ловити рибу.
От не подобалося йому це заняття, та й усе. Куди краще м'яча ганяти. А тут закинеш, буває, вудку — і чекаєш, нудишся. Ще комарі гризуть, нема коли за поплавцем дивитися — ганяй комашню та чухайся.
І жаби замість риб гачок смикають. Витягнеш жабу, і самому смішно.
Зате Богдан цілу дорогу йому лише про рибу й торочив. Заодно про те, як він колись у одного свого приятеля на Десні раків ловив, один його за палець клешнями схопив, другий за хвіст першому вчепився. Слово за слово — витягнув Бодя тоді на одному пальці штук сім раків, здоровенних таких — кожен, наче кулак Василя Вірастюка.
Це він захотів на риболовлю. І довелося Данькові йти за компанію. Все ж таки Бодя в його бабці гостює. Отже — і його гість. А гостей розважати треба.
До річки йшли пішки. Містечко невелике, тихе. Пройтися ногами — саме задоволення. Великі будинки невдовзі змінилися маленькими. Одноповерхових було більше, і кожен двір потопав у буйній липневій зелені. Дихалося легко, машини куряви не здіймали. Поволі зник і асфальт, друзі ступали невимощеними вуличками. Вулички ці не були аж надто заплутані, та незнайома людина все одно могла б трошки поблукати.
Тільки Данило крокував упевнено — чудово знав дорогу, і річка відкрилася їм раптово, виблискуючи водною гладдю в променях сонця, яке хоч і сповільна, але все ж рухалося до заходу. Від води потягло приємною прохолодою, і друзі, не змовляючись, наддали ходи.
Вони саме підходили до річки. Богдан уже встиг розповісти історію про ще одного рака, тільки той уже був як два Вірастюкові кулаки. Данько хотів запитати, де це Бодя встиг побачити кулаки Василя Вірастюка, коли дорогу їм перегородив хлопчачий гурт. Побачивши того, хто виступив наперед, зрозумів Данило: що-що, а власні кулаки доведеться пускати в хід. Цього він дуже не любив, бо знав — поб’ють.
Хоча якби билися один на один, він би ще ризикнув. А тут їх шестеро. І попереду — Льонька Гайдамака, гроза всіх містечкових хлопців-риболовів. Знав Данило, що напевне Льончика тут зустріне. Тільки Богдана не попереджав про небезпеку. Немає смислу — в Боді Майстренка така вдача, що сам піде пригод шукати.
— Привіт, пацани, — промовив Гайдамака.
А п’ятеро хлопців за його спиною стали півколом, так, аби в разі чого швидко замкнути коло і взяти ворогів у кільце. Данило зрозумів їхню тактику, але не знав, що в таких випадках роблять. Зрозумів недругів і Богдан, а тому ступив на крок убік і зробив півкроку назад.
Аби в разі чого не дати колу замкнутися і взяти на себе того з напасників, хто стоїть ближче.
— І вам здрастуйте, — відповів Данило.
— По рибку? — миролюбно поцікавився Гайдамака.
— Ні, по рибку, — озвався Богдан.
— О! А я думав — по рибку! — виявляється, Льонька теж знав анекдот про зустріч двох глухих рибалок. — Нічого ви, люди, не наловите такими вудками.
— Чого це? — щиро здивувався Богдан.
— Показати тобі? Ось дай сюди…
Гайдамака підійшов ближче. Богдан простяг йому вудилище. Льонька перехопив вудку двома руками, а тоді — р-раз! — і переламав її об коліно.
Уламки кинув під ноги і переможно глянув на Богдана.
— Тепер ясно? Поламаними вудками тут ніхто нічого ще не зловив. Хочете ловити цілими — треба дозволу питати.
— У кого? — погрозливо запитав Богдан, і Данило побачив, що його друг розлютився.
— А хоч би й у мене. Тебе, — тицьнув він пальцем на Данька, — я, здається, десь тут бачив. Раз ти в наших краях буваєш, то правила маєш знати. А тебе, — палець перемістився на Богдана, — я ніколи не бачив.
— Я тебе теж, — несподівано для Данила усміхнувся Богдан. — Отже, кажеш, ти тут за головного?
— Аякже! Увесь цей берег наш, нашої банди, — і він кивнув на хлопців, що вишикувалися за його спиною.
Всі були одягнені або в спортивні штани, або в шорти. На ногах у кожного — кросівки або сандалети. Футболки на всіх однакові: темно-червоні.
— То ви — банда? — перепитав Богдан.
— А ти думав! — хвалькувато вигукнув Льонька. — Я — Гайдамака, мене тут усі знають. Хто хоче рибу ловити, спочатку в мене дозволу питає, а потім кожну першу зловлену віддає.
— Як це — кожну першу? — не зрозумів Богдан.
— Рахувати не вмієш? — реготнув Льонька. — Ось дивися: першу ти спіймав — моя. Друга — твоя. Далі знову перша іде, знов моя. І так далі.
— Це, виходить, кожна друга? — втрутився Данило.
— Дурний ти! — махнув на нього рукою Гайдамака. — А якщо ти такий рибалка чи тобі так пощастить, що ти лише одну рибину зловиш? Ми що, через тебе без своєї законної другої залишимося? Нє, хлоп’ята, перша — вона завжди перша! Бач, як класно придумано! Хто першої мені не віддає, той тут нічого не ловить. На перший раз вудки ламаємо, на другий раз — руки, ноги, і те-де, і те-пе. Ясно?
— Ще б не ясно, — зітхнув Богдан. — Серйозний ви народ, справжні хазяї. Ну, будемо знайомі. — І, зробивши крок до Гайдамаки, простяг руку.
Льонька, вдоволений собою по самі вінця, теж ступив йому назустріч, тицьнув руку.
А Богдан раптом стиснув ту руку міцно-міцно, присів, крутнувся, смикнув — і полетів Льонька Гайдамака через його плече на траву, тільки ноги в повітрі дригнули. Все, що спорту стосувалося, Бодя просто на льоту хапав. Показав шкільний фізкультурник колись своєму улюбленцеві кілька прийомів, от і знадобилося.
Богдан Майстренко був не тільки сильний та спритний, а ще й зовсім не дурний. Коли ватажок гепнувся на землю, Богдан розвернувся, крикнув Данилові: «Тікаймо!» — і рвонув так, аж курява знялася.
Сили свої він правильно оцінив: проти такої ватаги один у полі не воїн, адже друга свого за повноцінного бійця він не вважав. Хоч сильно поважав за розум та кмітливість. Але кожному — своє. Через те, тікаючи, Богдан не так себе рятував, як Данька. Поб’ють же обох, їх шестеро, по троє на кожного. Краще вже сьогодні чкурнути. Для війни сили нерівні. За поламану вудку він уже помстився, а далі видно буде.
Свою вудку Данило так само в бік кинув на бігу. Не шкода її, тут аби втекти. Нічогенько так собі перший день у бабусі в гостях починається!.. На бігу озирнувся — усі шестеро мчали за ними, і переможений та лютий Льонька Гайдамака — попереду. Доженуть — ой буде, краще про це не думати.
А догнати можуть: відстань між мисливцями і дичиною скорочувалася.
Розділ 2
У якому ми дізнаємося, як приборкати страуса


Втікачі, не змовляючись, розуміли — ривок потрібен.
Добігти до будинків, а там заплутати вуличками чи в чийсь двір заскочити. Ризик є, зате порятуються. Бо пощади від розлюченого ватажка чекати не варто.
Богдан біг трохи попереду Данила, і першим зрозумів — можна скоротити шлях, якщо не оббігати кущі, які ростуть на дорозі, а проламатися просто через них. Ворогів це трошки затримає, а втікачам удасться виграти кілька секунд для так потрібного їм рятівного ривка.
— Вперед! — крикнув Бодя другові і перший скочив у зарості.
Не встиг оговтатись, як відразу отримав чимось міцним по голові.
Сахнувся назад — це врятувало від другого удару. Зате на нього налетів Данило, що саме шугнув у кущі. Обоє не втрималися на ногах, впали на землю. І побачили у себе над головами диво: просто з кущів стриміла тонка гнучка шия, на кінці якої прилаштувалася маленька пласка голова з міцним дзьобом. Дзьоб розкрився — і дивовижний птах люто зашипів. Так шиплять злобні індики, побачивши червоне. Але на жодному з хлопців червоного не було. Та й у кущах сидів не індик.
Шия загрозливо гойднулася. Створіння спробувало дістати когось із хлопців своїм дзьобом ще раз. Данило з Богданом, не думаючи про наслідки, швиденько порачкували з кущів. Причому Данько рухався правильно, головою вперед. А Бодя сунув задом, для чогось чмокаючи на напасника губами.
Вибралися обоє під загальний регіт. За кілька кроків від рятівних кущів вже вишикувалася уся Льончина ватага. Побачивши, як спочатку висунулася розпатлана голова одного, а потім — обтягнутий шортами зад іншого супротивника, хто завгодно міг би зареготати. Але не довго — ватага раптом дружно замовкла, а тоді перелякано закричала.
Бо просто на них із кущів, погрозливо вигнувши довгу шию, вийшов справжнісінький страус!
Птах знову погрозливо потягся дзьобом і мало не дістав ззаду Данила. Той скочив на ноги і погнав назад до берега. Та так дременув, що Богдан тепер ледь устигав за ним. Проте вони обидва не змогли б тепер наздогнати Льончину ватагу, адже гроза місцевої річки не біг — летів. Данило міг поклястися, що ноги ватажка ледь торкалися землі. Решта хлопців намагалися від нього не відставати.
Страус біг позаду і наздоганяв. Його сильні ноги робили величезні стрибки. Можна тільки уявити собі силу удару кожної з них. Ніхто з утікачів не хотів відчути їх на собі.
— У різні боки тікайте! — закричав на бігу Данило.
Та його не слухали. Льонька раптом круто завернув до річки і за мить уже стояв у воді по пояс. Як був — у кедах, штанях та футболці. За ним той же маневр повторили інші. Останніми в річку забігли Данило з Богданом. Бодя навіть стрибнув і проплив подалі. Страус зупинився біля краю води, знову погрозливо вигнув шию, а тоді почав поважно походжати вздовж берега туди-сюди.
— Він води боїться, — пояснив захеканий Льонька.
— То ви його знаєте? — перепитав Данило.
— Ага. Він місцевий. Футболом кличуть.
— Як-як? — здивовано перепитав Данько.
— Футболом. Не Дружком же його називати. І точно вже не Ціпою. Скажи йому «ціп-ціп», спробуй — відразу клювати почне.
Страус на прізвисько Футбол далі походжав берегом. Почувши ненависне «ціп-ціп», зупинився, повернувся до хлопців у воді, войовничо підстрибнув і знову зачалапав туди-сюди.
— Бач, поки когось не копне — не заспокоїться, — озвався один із ватаги.
— А якщо ми всі разом вискочимо — і в різні боки? — повторив Данило свою ідею. — Не побіжить же він за всіма разом.
— Точно, — погодився Льонька. — За кимось одним. І цим бідолашком може стати будь-хто. Я, ти, друг твій. Все одно радості мало.
«Це правда, — подумав Данько. — А що, як цей Футбол захоче мені забити гола?»
Богдан стояв по шию в воді і чухав забиту маківку. Вдруге мати справу з цим дзьобом у нього бажання не було. Проте й сидіти в річці до ночі не дуже хотілося.
Льонька тим часом поводився досить дивно. Склавши долоні і приклавши їх рупором до рота, він голосно крикнув:
— Га-а-а-а! — аж закашлявся при цьому, але не заспокоївся, гаркнув знову: — Га-а-а-алко!
Коли він крикнув утретє, з-за пагорба вибігла дівчинка. Зросту невеликого, худенька, волосся у дві смішні кіски заплетене. Маєчка простенька, зелені шортики, гумові капці на босу ногу. В руках дівчинка тримала звичайний футбольний м’яч.
Підійшовши ближче, дівча зупинилося, вперло одну руку в бік, а в іншій кілька разів підкинуло м’яч.
Данилові здалося, що в такий спосіб дівчина знущається з вісьмох хлопців, загнаних у воду лютим страусом.
— Чого стоїш! Чого зуби шкіриш! — крикнув Льонька. — Не бачиш хіба?
— Бачу! — дзвінко відповіла дівчинка. — Знову його дражнили?
— Кому він потрібен, потвора така! — встряв хтось із хлопців, і страус ніби зрозумів, що про нього йдеться. Він вигнув шию і навіть погрозливо підстрибнув.
А дівчинка відповіла:
— Сам ти потвора! Ось за потвору і маєте!
— Дивись, Галко, бо як вийдемо… — почав погрожувати Льончик.
— Ти вийди спочатку! — реготнула дівчинка. — Проситися будеш?
— Не буду! — люто вигукнув Гайдамака. — Рибою тут житиму, але проситися — не дочекаєшся!
— Жабою ти там будеш! Ква-ква-ква! — почала дражнитися Галка, тоді підійшла ближче, обвела поглядом усю компанію. — А цих двох я не знаю.
— Це вони! Вони твого Футбола займали! — недружним хором озвалися хлопці.
— Ми не хотіли! — крикнув Данило. — Ми ж не знаємо нічого!
Страус і далі походжав берегом.
— Добре, — мовила нарешті дівчинка. — Раз ви не знали — будете знати. Футику! — гукнула вона до лютого птаха. І — диво! — страус повернув до неї голову.
Галка підняла м’яча обома руками, замахнулася і кинула його страусові.
Ще одне диво: птах підскочив, влучним ударом правої ноги відбив м’яча, і коли той стукнувся об землю й покотився, страус, ніби забувши про хлопців, почав ганяти м’яч берегом, наче затятий футболіст. То ось звідки таке дивне прізвисько, зрозумів Данило.
— Вилазьте! — милостиво дозволила Галка. А тоді повернулася і гордо пішла за своїм страусом.
Богдан з Данилом поспішили вибратися з води перші. Та даремно вони думали, що небезпека минула. Можливо, для когось, але не для них.
Мокра ватага Льоньки Гайдамаки таки взяла їх у кільце.
Розділ З
У якому пояснюється, звідки на Полтавщині страуси


Кільце стискалося.
Здавалося, що виходу немає. Ще раз спробувати відступити, іншими словами — втекти, у них не було жодних шансів. Обидва чудово розуміли: попри величезне бажання триматися достойно проти шістьох супротивників, битися з ними фактично доведеться лише Боді. Данька зімнуть уже під час першої атаки. Що зроблять з ним ображені в найкращих почуттях аборигени, краще навіть не уявляти.
Данило озирався на всі боки, сподіваючись помітити хоч одного дорослого і гукнути на поміч. Йому навіть захотілося, щоб дивна дівчинка Галка знову нацькувала на всю цю гоп-компанію свого скаженого страуса Футбола. Нічого, сором вони якось переживуть: коли шестеро проти двох — нічого не соромно. Та як на лихо, берег саме зараз був безлюдний. Навіть Галка зі своїм дивним другом вже зникли з очей.
І, зрештою, що кричати? Убивають? Та ж їх не убивають, просто б’ють. Та й поки що навіть не б’ють, лише лякають.
Та раптом зрозумів Данило — не страшно йому. Страшніше, коли з-за рогу нападуть чи з темного кутка потвора шестиголова полізе чи розбійник з ножакою. А тут — шестеро місцевих примурків. Які сильні тільки тим, що тримаються купою і налітають на своїх ровесників, або й молодших, цілою зграєю. До того ж вони страусів бояться. Звичайних птахів, тільки з довгою шиєю. Хіба треба таких боятися? Ще чого!
Тим часом Богдан починав серйозно готуватися до бійки.
— Стань ззаду, — коротко звелів він. Тут Данило погодився визнати його за головного. Розум зараз ні до чого. Сила потрібна. Посунувся, закриваючи другові спину, і приготувався.
Навіщо — на разі не ясно, однак був напоготові.
Але до того, що сталося наступної миті, друзі готовими не були.
Льонька Гайдамака жестом зупинив своє військо і, виступивши наперед, заговорив до Богдана:
— А класно ти мене той… Де навчився?
— В одному місці. Хочеш — тебе навчу, — відповів Бодя, все ж таки остерігаючись якоїсь подлянки з ворожого боку.
— Та я все вмію! — відмахнувся Льонька, і зрозумів Данило — нічого той не вміє, лише визнає сильнішого і пнеться здаватися в його очах гіднішим, аніж насправді. — Тільки не підготувався як слід. А ви, пацани, наче нічого… Свої…
Після цих слів кільце супротивників якось саме собою зіжмакалося, розсмокталося, і тепер друзі стояли в центрі звичайного хлопчачого гурту.
— Правда, народ, чого нам ділити? — і собі заговорив Данько. — Від одного страуса тікали, так що, можна сказати, брати по крові тепер.
— Ти не поспішай брататися, — зупинив його Гайдамака. — Ач, грамотний який… Тут цю пташку навіть міліціонери десятою дорогою обходять. Справді. Он його батько, — Льонька кивнув не невисокого голомозого хлопчину, — в міліції працює, стільки разів хотів цього Футбола з пістолета застрелити. Бачте, передумує в останній момент. Галка, бачте, розстроїться дуже.
Побачивши, що місцевий ватажок налаштований цілком мирно, Данило виступив уперед.
— Слухай, а хто вона така — ця Галка? І як вона дає страусові раду?
— Галка — наша, місцева. Бібліотекарчина дочка. Нічого особливого, — знизав плечима Льонька, і Данько знову зрозумів — бреше. Так поводяться, коли мають до людини певний інтерес. А дівчинка з кісками Гайдамаці точно не байдужа.
— А страус?
— Страус — приблудний, — про це Льонька говорив охоче. — Один фермер із тамтого села, — він махнув рукою кудись у бік, — вирішив страусів розводити. Одне яйце, каже, купите — два десятки курячих замінить. Кудись поїхав, десь страусів купив, а цей через кілька днів утік. Просто з загону вирвався. І до Галчиного двору приблудився. Батьки хотіли назад віддати — тікає, зараза! І головне — б’ється, як тільки щось не по його.
— Як це — не по його? — поцікавився Богдан.
— А спробуй відгадай! — Льонька роздратовано сплюнув під ноги. — Наприклад, назве його хтось куркою — все, пропав. Він кривдника наче дзьобом чує. Серед ночі може біля хати гуляти. Ну, а якщо проти Галки щось маєш — краще з міста тікай. Тільки м’яч футбольний його й заспокоює. Кажуть, Галка сама до цього додумалася. Тепер ось Футболом прозвали. Тільки він не Галчин.
— А чий?
— Нічий. Просто Галка його біля курника в дворі годує. Ну, ще він вештається за нею. Правда, може й сам гуляти, тільки не часто. Тому, коли бачиш Галку, Футбол десь поруч. Він у неї типу собаки-охоронця. А коли страуса побачиш — Галка так само зазвичай недалеко. Добре, що ми тільки про дівчисько і пташисько товчемо? Пора й познайомитися.
— Правильно! — погодився Данило.
— Отож, — поважно кивнув Льоньчик, — мене ви вже знаєте. Це, — кивнув на голомозого, — Валера, він же — Гоблін Два. Батька його в нас дражнять Гоблін, то й до Валерки прилипло — Гоблін Два. Нічо, не ображається. Так, ну, а це — Петько Рудий, Юрко Космонавт, теж Юрко, тільки просто, без прізвиська, ми його так і звемо — Простий, Олег Князь і Харитон — бо прізвище Харитоненко, Ігорем звати.
Друзі назвалися, потисли новим знайомим руки, і Богдан не втримався — запитав:
— А чому ви себе бандою назвали?
— А як? — щиро здивувався Валера Гоблін Два.
— Не знаю, — розгубився Бодя. — Банда» щ воно звунить якось погано. Он старий твій бандитів ловить, правильно?
— А, — відмахнувся Валера. — Аби ж справді бандитів. Тут у нас тихо, спокійно, нічого не відбувається. Не те, що у вас. Ви ж із Києва?
— З Києва. І це ж класно, що в містечку нічого лихого нема! Радіти треба! — вигукнув Данило.
— Кому як, — зітхнув Юрко Простий, — Тому ми й назвалися бандою.
— І наших справ, до речі, ще не докінчили, рішуче перервав їхню розмову Льонька Гайдамака.